50.Що таке президентські вибори? Які існують моделі президентських виборів?

Президентські вибори. Найпростіший спосіб обрання президента – це загальні вибори кандидата більшістю голосів. Саме так проводяться президентські вибори у Мексиці, Кенії на Філіппінах, у Замбії, Південній Кореї, Малаві, Ісландії і Зімбабве. Зрозуміло, що така система є простою, дешевою і ефективною, але в разі запеклих перегонів з великою кількістю кандидатів може виявитися, що президент може бути обраний з незначною перевагою голосів, а переважна більшість виборців голосувала проти нього. Так сталося у Венесуелі в 1993 р., коли Рафаель Кельдера виграв президентські вибори, набравши лише 30,5 % голосів. Так само у травні 1992 р. президент Філліпін Фідель Рамос був обраний з-поміж 7 кандидатів, отримавши всього 24 % голосів. Система голосування за принципом відносної більшості може також загострити ситуацію в поляризованих суспільствах, якщо такий переможець приходить до влади. В Анголі в 1992 р. лідер УНІТА Джонас Савімбі програв вибори за мажоритарною схемою голосування за принципом відносної більшості лідеру МПЛА Хосе Душ Сантушу зі співвідношенням 49 % до 40 % голосів і негайно розпочав громадянську війну, не маючи бажання гратися в демократичну опозицію. Небезпека президентських виборів за принципом “переможець отримує все” збільшується твердими термінами дії президенсткої влади. Звичайно на весь період президентського мандату чітко визначаються переможці й переможені. Не залишається жодних надій на переміщення в украдених союзах, підвищення стабільності уряду шляхом створення великих коаліцій національної єдності чи коаліцій в надзвичайних обставинах, на нові вибори у відповідь на різку зміну обставин і т. д. Замість цього ті, хто програли, змушені чекати чотири чи п’ять років, практично не маючи доступу ані до виконавчої влади, ані до владних структур. Вибори за принципом “переможець отримує все” занадто високо піднімають ставки при виборі президента, що неминуче веде до загострення відносин у суспільстві і його подальшої поляризації. Щоб протистояти цьому режими президентського правління можуть включати “консоціональні” елементи. Так, коли за дуже несприятливих обставин демократія була відновлена у Венесуелі і Колумбії, офіційні конституції, вимагали нероздільного президентського правління, але лідери основних партій швидко звернулися до “консоціальних” угод для пом’якшення твердого і безкомпромісного варіанту президентських виборів “переможець отримує все”. Обранню кандидата лише невеликою частиною голосів можна запобігти проведенням ще одного туру голосування, якщо жоден з кандидатів не набрав абсолютної більшості голосів у першому турі голосування. У другому турі можуть брати участь лише два кандидати, які отримали найбільшу кількість голосів у першому турі (чистий мажоритарний варіант), або більш як два кандидати (відносно-мажоритарний варіант). Франція, більшість країн Латинської Америки і деякі країни франкомовної Африки, такі як Малі і Берег Слонової Кості, застосовують систему голосування у два тури для обрання своїх президентів. Багато інших країн також віддають перевагу цій системі перед простими виборами за принципом відносної більшості. У інших частинах Африки ця система використовується в Сьєрра-Леоне, Намібії, Мозамбіку, на Мадагаскарі, в Конго і Центральноафриканській Республіці. У Європі вона існує в Фінляндії, Австрії, Болгарії, Португалії, Польщі, Росії та Україні. Існує ще кілька різних варіантів чистих мажоритарних і відносно-мажоритарних виборів. На Коста-Риці кандидат може отримати перемогу в першому турі, якщо набере хоча б 40 % голосів, у Сьєрра-Леоне другого туру можна уникнути, якщо лише кандидат спроможеться набрати у першому турі 55 % голосів. У Аргентині для перемоги кандидат повинен отримати 45 % голосів або принаймні 40 % за умови, що відрив від другого за результатами голосування кандидата становитиме не менше 10 % голосів. В Уругваї на президентських виборах до запровадження у 1996 р. системи голосування у два тури застосовувалася формула, несхожа на жодні розглянуті варіанти. Окремі політичні партії, які для участі у виборах формують з іншими політичними партіями коаліцію, т. зв. “лема”, можуть висунути свого власного кандидата для участі у президентських виборах. Виборці обирають окремих кандидатів, а тоді всі голоси, віддані за кандидатів певної леми сумуються. Лема з найбільшою кількістю голосів виграє вибори, а серед її кандидатів переможцем вважається той, хто отримав найбільшу кількість голосів в особистому заліку. Проводити президенстькі вибори у два тури доцільно з метою та забезпечення максимальної підтримки людині, що обіймає часто найвпливовішу посаду в державі. Так, зокрема, вдається уникнути ситуації, коли президент отримує підтримку значної кількості виборців, але не користується популярністю меншості. Деякі країни також встановлюють вимогу щодо мінімальної кількості виборців, які повинні взяти участь у виборах, щоб вони вважалися дійсними, переважно на рівні 50 %. Така вимога існує, анприклад, у Росії та інших колишніх радянських республіках. Це додатковий механізм для забезпечення підтримки більшості. Доцільність таких норм можна проілюструвати виборами двох президентів, що проводилися в 1996 р. в різних країнах. Обидва президенти прийшли до влади за підтримки лише однієї п’ятої частини населення, яка мала право брати участь у голосуванні. Президента США Б. Клінтона було обрано лише 23 % голосів усіх виборців, а президента Замбії Чілубу – 20 % голосів. Такі результати були б неможливі за системи голосування у два тури або вимоги щодо участі у виборах більшості населення, яке має таке право. Разом з тим, як і будь-які вибори, що проводяться у два тури, президентські вибори у два тури вимагатимуть значно більших фінансових та інших ресурсів, необхідних для їх проведення, а спад у явці виборців між першим і другим туром може негативно позначитися на результатах виборів. Застосування системи голосування у два тури було особливо проблематичним у країнах Латинської Америки. За винятком тих країн, де партії можуть створювати виборчі коаліції, що дають змогу виграти президенсткі вибори вже у першому турі (Бразилія у 1994 р. й Чилі у 1989 і 1994 рр.), ця система в багатьох випадках призводить до встановлення правління меншості і слабкості державного управління. Вона поглиблює поляризацію багатопартійних систем і загострює проблему законодавчого “ступору”. Наприклад, на виборах в Перу у 1990 р., Альберто Фухіморі отримав у другому турі 56 % голосів, але його партія виборола лише 14 з 60 місць у Сенаті і 33 з 180 місць у Палаті депутатів. У Бразилії в 1989 р. Фернандо Колор де Мело був обраний у другому турі трохи менше як половиною голосів усіх виборців, а його партія на парламентських виборах, які проводилися не одночасно з президентськими, отримала 3 з 75 місць у сенаті і 40 з 503 місць у Палаті депутатів. У Еквадорі з часу запровадження у 1978 р. системи голосування у два тури президентські вибори регулярно закінчувалися проходом до влади меншості. Наслідком змагання двох кандидатів у президенти при багатопартійній системі може стати й створення широкої коаліції, що утворюється в ході повторних виборів чи у ході попередніх передвиборчих заходів. Якщо сильний кандидат центру не знайде широкої підтримки в боротьбі проти екстремістів, президентські вибори можуть розколоти виборців і викликати поляризацію настроїв у суспільстві. У країнах, де більшість населення налаштована центристськи, небезпека розколу в президентських виборах не представляє серйозної загрози. Однак для країн із серйозними соціальними й економічними проблемами, з важкою спадщиною авторитарних режимів навряд чи підійде американська модель президентських виборів. У поляризованому суспільстві в умовах нестійкості позиції виборців жоден серйозний кандидат при однораундовій системі виборів не дозволить собі ігнорувати партії, з якими за інших обставин ніколи не став би співпрацювати. Двотурові вибори можуть зняти деякі з цих проблем, оскільки попередній етап показує есктремістським партіям межу їхніх можливостей, а двом основним кандидатам – у які альянси їм варто вступати, аби здобути перемогу. Це зменшує невизначеність і сприяє прийняттю виборцями і кандидатами більш розумних рішень. Одним із способів подолання недоліків системи голосування у два тури є об’єднання обох турів в один. Це можна зробити кількома шляхами. Найпростішим способом є проведення президентських виборів за системою голосування із зазначенням кандидатів в порядку віддання переваги. Така система існує в Шрі-Ланці. Там виборці вказують у бюллетенях кандидата, якому віддають першочергову перевагу, а тоді (якщо бажають) роблять вибір другої і третьої черги, ставлячи цифри “1”, ”2” ,”3” навпроти прізвищ інших кандидатів, так як це робиться при системі альтернативного голосування або голосуванні з правом передачі голосу іншому кандидату. Якщо кандидат отримає абсолютну більшість голосів, то вибувають усі кандидати, крім двох з найвищим рейтингом, а їхні голоси другої чи третьої черги переходять до одного з двох кандидатів, що залишилися. Така система фактично дає ті ж результати, що при системі голосування у два тури, але при цьому заощаджуються кошти і ресурси на адміністративне забезпечення. Недоліки шрі-ланкійської системи, як і всіх систем голосування із зазначенням кандидатів в порядку віддання переваги, у вимозі щодо грамотності виборців, а також в тому, що виборцям доводиться гадати, які два кандидати можуть виявитися найсильнішими, щоб якнайповніше використати свій голос. Цю проблему вирішує система альтернативного голосування, яка використовується для виборів президента в Ірландії. Процедура внесення позначок до виборчого бюлетеня майже ідентична процедурі голосування в Шрі-Ланці, хіба що ірландські виборці можуть вказувати стільки варіантів вибору, скільки забажають. Але спосіб підрахунку голосів дещо відрізняється. Замість одночасного відсіву всіх крім двох кандидатів з найвищим рейтингом, ірландська система альтернативного голосування передбачає, що спочатку вибуває лише один кандидат з найнижчим рейтингом, а його голоси передаються іншим кандидатам іншої черги відповідно до позначок у бюлетенях. Ця процедура повторюється доти, доки один з кандидатів не отримає абсолютну більшість голосів або доки всі голоси інших черг не будуть враховані. На відміну від Шрі-Ланки, в Ірландії кандидат з меншим рейтингом, але багатьма голосами другої та інших черг, може обійти кандидата з вищим рейтингом і виграти вибори. Одним з останніх прикладів перемоги на президентських виборах за рахунок голосів, відданих за альтернативну кандидатуру, було обрання Мері Робінсон президентом Ірландії у 1990 р. Незважаючи на ці труднощі, обидві системи переслідують одну мету: забезпечити особі, яка виграє вибори, підтримку більшості виборців. При голосуванні за різних кандидатів у порядку віддання переваги немає потреби проводити другий тур виборів, внаслідок чого скорочуються витрати на проведення виборів і легше вирішувати питання адміністративного та матеріально-технічного забезпечення і завдання безпеки. Одним з можливих способів забезпечення підтримки президента представниками різних верств населення є запровадження вимоги щодо розподілу голосів, що є чимось на зразок додаткового бар’єру, який кандидатові необхідно подолати, щоб вважатися переможцем. У Нігерії в 1993 р. кандидати на президенстьких виборах мали не лише набрати більшість голосів, але й отримати принаймні одну третю голосів у як мінімум двох третіх з 31 провінції країни. У Кенії для перемоги на президенстьких виборах кандидат мав отримати принаймні 25 % голосів щонайменше у п’яти з восьми провінцій, але незважаючи на це, у 1992 р. розколота опозиція дала змогу Даніелю Арапу Моі стати президентом з підтримкою лише 35 % виборців. Вимоги щодо розподілу голосів заохочують кандидатів у президенти звертатись за підтримкою до виборців поза межами свого базового регіонального й етнічного електорату, і ці вимоги можуть виявитись ефективнішими при правильному їх застосуванні. Разом з тим, занадто суворі вимоги можуть призвести до того, що жоден з кандидатів не переможе і виникне вакуум влади, який несе з собою загрозу нестабільності. Крім того, якщо ніхто з кандидатів не зможе виконати всі вимоги і перемогти, то навряд чи хтось з них зможе зробити це на повторних виборах. Президентські вибори дозволяють народу відкрито і прямо обирати главу виконавчої влади на цілком визначений термін, а не залишати рішення цього питання закулісним політикам. Однак цей позитивний момент “працюватиме” лише тоді, коли президентський мандат отриманий з великою перевагою голосів.

Моделі президентських виборів. Обрання президента прямим голосуванням, заснованим на принципі відносної більшості чи мажоритарних принципах (“переможець отримує все”) користується популярністю в країнах, де останнім часом прийняті конституції, які закріплюють президентське правління. Навіть система виборщиків, яка застосовується при обранні президентів США, набагато більш складна, ніж системи прямого голосування, які передбачають мажоритарність чи два тури виборів. За розподілом голосів виборщиків серед штатів кандидати на посаду президента США здатні судити про те, які інтереси сильні в тих чи інших штатах. До цього процесу ніяк не можна застосувати термін “екстремізм” чи “поляризація”. Але оскільки Х. Дж. Лінц у своїй праці “Небезпеки президенства” особливо наполягає на тому, аби не допускати введення президентського правління в державах, для яких характерні глибокі суспільні протиріччя, розглянемо приклади системи президентських виборів у двох таких країнах: Нігерії і Шрі-Ланці. Система президентського правління була створена в період існування Другої Нігерійської Республіки, початок якій було покладено у 1979 р. Для перемоги кандидат повинен був завоювати не менше 25 відсотків голосів у не менш, ніж двох третинах від 19 штатів, що існували на той час. Ця подвійна умова повинна була забезпечити наявність підтримки президента з боку багатьох етнічних груп. Використовуючи термінологію, застосовувану Х. Лінцем, ця умова мала на меті виключити вплив націонал-екстремістів і обрати поміркованого, центристськи налаштованого президента. Саме такого президента нігерійці й обирали відповідно до нової системи. Екстремісти ж обиралися в парламент, а не на президентську посаду. Була відсутня там і поляризація, що Х. Лінц пов’язує з проведенням других турів голосування за мажоритарною системою. Використовуючи ретельно розроблену процедуру президентських виборів, можна підтримати центристські сили і скріпити рвану тканину розділеного суспільства. Зупинившись на системі президентських виборів, що передбачає принцип широко розподіленої підтримки, нігерійці відкинули політичний принцип, за яким “переможець одержує все”. Замість цього вони хотіли отримати президента, націленого на примирення, а не на конфлікт, і вони домоглися успіху. У 1978 р. Шрі-Ланка також перейшла до президентської системи. Її основною метою було створення політичної виконавчої влади з фіксованим терміном повноважень, що дозволило б людині, яка вступає на президентську посаду, приймати непопулярні рішення, що особливо стосується пом’якшення етнічних конфліктів. Був введений мажоритарний принцип. У зв’язку з тим, що при багатопартійній системі Шрі-Ланки більшому числу кандидатів навряд чи вдалося б одержати більшість, був прийнятий метод альтернативного голосування. Кожен виборець міг голосувати за декілька кандидатів, розставивши їх у порядку переваг. Якщо жоден з кандидатів не одержував більшість перших переваг, проводився додатковий підрахунок голосів, що, по суті справи, представляло собою другий тур голосування. При цьому підраховувались другі переваги виборців, що віддали першу перевагу іншим кандидатам (а потім, і треті переваги), доти, доки один із двох кандидатів не одержував більшість. Очікувалося, що кандидати на посаду президента зможуть побудувати свою більшість на других і третіх перевагах тих виборців, які віддали свій перший голос іншим кандидатам. У такий спосіб представники етнічних меншин (особливо ланкійські таміли) змогли б зажадати компромісу, як ціну за свої другі переваги. Як і в Нігерії, президентська система повинна була перепинити екстремістам доступ до влади, сприяти поміркованим тенденціям і сприяти досягненню компромісу в розколотому суспільстві. Принцип мажоритарності був заснований на побоюваннях, що вибори, побудовані на принципі відносної більшості, можуть привести до обрання президента, який буде мати у своєму розпорядженні підтримку лише 30-35 відсотків виборців і, можливо, переможе на виборах лише незначною більшістю голосів. Для того, аби особа, наділена вищою виконавчою владою, не вважала б, що вона отримала “мандат” на правління, ланкійці наполягали на об’єднанні другої і наступної переваг для того, аби одержати необхідну більшість. Простота розробки такої системи робить недійсними всі заперечення проти неї. Дійсно, якби ланкійці й нігерійці прийняли свої системи президентських виборів раніше, є всі підстави думати, що конфлвкти в цих країнах були б зм’якшені даними системами. Ці конфлікти, навпаки, були загострені застосуванням процедур типу “переможець отримує все”, що лежали в основі парламентських систем цих країн і усували меншини від влади.