79.Які існують способи висування (номінації* кандидатів? Як відбувається номінація кандидатів політичними партіями?

Висування (номінація) кандидатів. У світі існує кілька способів висування кандидатів, які можна поєднати у такі групи: 1) самовисування через подання у відповідні органи заяви, підписаної самим претендентом (інколи потрібно, щоб така заява була скріплена підписами певної кількості виборців); 2) висування кандидата через офіційне подання від імені партії петиції, яку підписує певна кількість виборців; 3) висування кандидатів, здійснюване у такому самому порядку, що й обрання. Право висувати кандидатури на вибори можуть мати організовані групи, такі як політичні партії або так звані виборчі об’єднання; це можуть бути й створені спеціально з цією метою групи виборців. На виборах у національний парламент, природно, право висування кандидатів мають політичні партії. Таке положення існує у 60 країнах, де застосовується пропорційна виборча система, а також у ряді країн зі змішаною виборчою системою. Іноді ця монополія закріплюється навіть на конституційному рівні. Однак лише в двох країнах - у Австрії та Швеції право висувати кандидата належить виключно політичним партіям. Проте на практиці у всіх країнах партії відіграють провідну роль у висуненні кандидатів й користуються при цьому рядом переваг. Наприклад, за двома головними партіями у всіх штатах та у федеральному окрузі Колумбія визнається беззастережно право висунення своїх кандидатів. За іншими партіями таке право визнається у випадку, якщо вони зберуть необхідну кількість підписів виборців у кожному штаті (наприклад у Нью-Йорку – 2 тис., Іллінойсі – 25 тис., Огайо – 5 тис.). У Німеччині право висунення кандидатів в бундестаг належить політичним партіям, виборцям, а також непартійним угрупуванням. Для висування безпартійних кандидатів необхідно, щоб заява була підписана не менш ніж 200 виборцями, що проживають у даному виборчому окрузі. У Великобританії для висунення кандидата в депутати досить всього десяти підписів громадян, які висловляться на його підтримку. У Італії, згідно з законом про вибори в палату депутатів парламенту, можуть висуватися кандидати від політичних партій, партійних груп та окремих виборців. Список кандидатів повинні підписати не менше 350 виборців. У Франції, Японії, Індії достатньо підпису одного виборця, в Ірландії – 10, Швейцарії – 15, Нідерландах – 25, Італії – 1000, Болгарії – 2000. У Ірландії ця формальність відсутня взагалі, а у чотирьох країнах ЄС кандидат має внести грошову заставу. Щодо неполітичних громадських об’єднань, то у переважній більшості країн законодавство не визнає їх суб’єктами виборчого процесу, вважаючи такими лише політичні партії та виборців. У ряді країн закон прямо забороняє громадським організаціям брати участь у виборах. Питання про допуск громадських організацій набуло актуального значення тільки у колишніх соціалістичних та ряді країн, що розвиваються, де ці організації при авторитарних та тоталітарних режимах формально брали участь у виборах, хоча фактично діяли під керівництвом правлячої партії. Висунення кандидатів політичною партією – сфера внутріпартійних організаційних відносин, регульованих її статутом, регламентами та іншими партійними документами. Однак сучасне законодавство намагається регулювати і цю сферу внутріпартійної діяльності, встановлюючи ряд вимог загального характеру, покликаних забезпечити дотримання демократичних принципів. Таким чином, ця внутрішньопартійна процедура стає предметом політико-правової регламентації. Стосовно процедури висунення кандидатів загальна вимога про демократичну організацію партії конкретизується за загальним правилом у двох основних наказах: кандидати мають висуватися представницькими органами партії і шляхом таємного голосування (Ангола, Росія, Словенія, ФРН та ін.). За загальним правилом виборче законодавство закріплює як основний принцип право політичних партій визначати склад партійного списку і порядок розміщення у ньому кандидатів. Але разом з тим воно встановлює ряд вимог, у тому числі й тих, що обмежують це право. По-перше, це положення про кількісний склад партійного списку (він може дорівнювати кількості місць, що заміщаються). По-друге, це положення про склад партійних списків, яке передбачене законодавством деяких країн, що розвиваються (наприклад, виборчий закон Мавританії 1986 р. встановлює, що “в жодному разі списки кандидатів не можуть бути складені на етнічній, класовій основі або мати партикуляристський характер”). По-третє, у ряді країн політичним партіям дозволяється включати до списків кандидатів осіб, які не є їх членами. По-четверте, це положення про порядок розміщення кандидатів у партійному списку (відкриті та закриті списки). По-п’яте, це положення про структуру партійного списку. І, по-шосте, виборче законодавство встановлює порядок заміщення кандидатів, які вибули з тих чи інших причин із уже зареєстрованого списку. Як правило, партіям заборонено вносити зміни, що стосуються складу й порядку розміщення кандидатів зареєстрованого списку. Така заборона має своєю метою запобігти можливим маніпуляціям з метою введення в оману виборців, які вже познайомились з опублікованими списками. Разом з тим визначаються випадки, коли внесення змін допускається: вибуття кандидата зі списку через його смерть, тривалу хворобу, зняття ним своєї кандидатури. У цих випадках партія може змінити кандидата, який вибув, у тому ж порядку, що встановлений для складання списку. При цьому, як, наприклад, передбачено португальським законом 1979 р., така заміна не є для партії обов’язковою. Є країни, де в органи влади можуть бути висунуті кандидати лише громадянами (не партіями). Головні політичні партії США висувають своїх кандидатів або на партійних конференціях або ж на попередніх виборах (праймеріз). Ця система використовується в США для висування кандидатів як у конгрес так і в місцеві органи штатів, а також на посаду президента країни. Висування кандидатів для балотування на посаду президента США здійснюється на усенаціональних конвенціях – з’їздах делегатів партій. Системи і процедури вибору делегатів на конвенції не є однаковими у різних штатах. Практично у всіх країнах законодавство досить детально регулює процес висунення кандидатів, щоб вберегти його від різного роду порушень та ухиляння від визначених правил. Згідно з ст. 10 Закону України “Про вибори народних депутатів України” право висування кандидатів у депутати належить громадянам України, які мають право голосу. Це право реалізується ними через партії (блоки). Порядок висування і реєстрації кандидатів у депутати в Україні регулює Розділ VII даного закону. Закон не передбачає інших суб’єктів висунення, крім партій та виборчих блоків. Отже політичні партії є в Україні основними суб’єктами виборчого процесу. Для участі партій у виборах ключове значення має їх реєстрація, оскільки діяльність незареєстрованих політичних партій в Україні не допускається. До участі у виборах допускаються лише ті політичні партії, які були зареєстровані не менш ніж за рік до їх початку. Особа включена у виборчий список політичної партії (блоку) повинна дати згоду на свою участь у балотуванні. Це має засвідчити свободу волевиявлення, прагнення відповідної особи щодо активної її участі у виборчому процесі шляхом балотування як кандидата в депутати. Закон надає право партії (блоку) висунути кандидатом у депутати як особу, яка є членом цієї партії (членом партії, що входить до блоку), так і позапартійного громадянина, який за законом має право бути обраним народним депутатом України. Цілком закономірно, що закон, надаючи рівні умови для висування кандидатів у депутати від партій (блоків), забороняє партіям, які входять до складу виборчого блоку, самостійно висувати кандидатів у депутати та входити до складу іншого виборчого блоку. Висування кандидатів у депутати розпочинається за сто дев’ятнадцять днів і закінчується за дев’яносто днів до дня виборів. Кількість кандидатів у депутати, що висуваються партією (блоком), не може перевищувати кількості депутатів, яка становить конституційний склад Верховної Ради України та не може бути меншою від вісімнадцяти осіб. Висування кандидатів у депутати здійснюється у вигляді виборчого списку кандидатів у депутати від партії (блоку), за формою, затвердженою Центральною виборчою комісією (ЦВК). Усі кандидати у депутати, висунуті партією (блоком), включаються до єдиного виборчого списку партії (блоку). Черговість кандидатів у списку визначається на з’їзді (зборах, конференції). Особа може бути включена до виборчого списку лише однієї партії (одного блоку). У протоколі з’їзду (зборів, конференції) партії, міжпартійного з’їзду (зборів, конференції) партій, що входять до блоку, зазначаються: дата його проведення, порядок денний, відомості про осіб, висунутих кандидатами у депутати (прізвище, ім’я, по батькові, число, місяць і рік народження, громадянство, партійність, відомості про освіту, посада (заняття), місце роботи, місце проживання), підсумки голосування щодо виборчого списку кандидатів у депутати. Протокол підписується головуючим на з’їзді (зборах, конференції), а виборчий список кандидатів у депутати – керівником партії (керівниками партій, що входять до блоку). Вказані документи скріплюються печаткою партії (печатками партій, що входять до блоку). Про час і місце проведення з’їзду (зборів, конференції) партії або між партійного з’їзду (зборів, конференції) партій, що входять до блоку, щодо висунення кандидатів у депутати керівник партії (керівники партій, що входять до блоку) повідомляє у письмовій формі ЦВК не пізніш як за п’ять днів до дня проведення з’їзду (зборів, конференції). На такому з’їзді (зборах, конференції) за дорученням Голови ЦВК має право бути присутнім член ЦВК. Про час і місце проведення з’їзду (зборів, конференції) з метою висунення кандидатів у народні депутати не пізніше ніж за три дні до дня його проведення повідомляються також засоби масової інформації.

Номінація кандидатів політичними партіями. Американська термінологія чітко розрізняє номінацію – акт висунення кандидата партією та обрання – тобто вибір, який роблять громадяни між кандидатами, запропонованими різними політичними партіями. Ступінь втручання партій у процес висунення кандидатів різноманітний. І першочерговим тут є питання: що має місце – монополія чи конкуренція? Чи повинен кандидат обов’язково бути представлений партією чи він може вільно, без будь-якого партійного покровительства добиватися схвалення виборців? У деяких країнах партії володіють правом монополії: лише вони можуть висувати кандидатів, минаючи їх ніхто не може повстати перед виборчим корпусом. Але крім абсолютної монополії – відносно рідкісної – існує й відносна монополія: в Сполучених Штатах та деяких інших країнах виборчі закони зобов’язують тих, що висувають свої кандидатури поза партіями, збирати відповідну кількість підписів (наприклад, в штаті Нью-Йорк – 2000). Однак юридична монополія партій є менш важливою, ніж фактична монополія: надання незалежним кандидатам повної свободи – порожня формальність, якщо в звичайних умовах одні лише партійні кандидати мають шанси на успіх. Проте фактична монополія часто не носить такого абсолютного характеру, просто партійні кандидати мають більше шансів, ніж незалежні, але й останні тим не менше повністю їх не позбавлені. Партія інколи виступає посередником, створюючи кандидата ex-nihilo (лат. з нічого): одного висунення від неї достатньо, щоб повстати перед виборчим корпусом і отримати перемогу. Але такий екстремальний випадок є рідкісним: це зустрічається в комуністичних партіях і в деяких країнах з двопартійним режимом чи пропорційною виборчою системою. Звичайно ж стосунки між партіями та кандидатами є складнішими: офіційно другі висуваються першими, але фактично висунення нагадує щось середнє між загальною номінацією та ратифікацією; воно набирає форми складних торгів, де рівність учасників є дуже ілюзорною, оскільки партії не завжди беруть гору. Інколи не стільки партії вибирають кандидата, скільки кандидат – партію. Можна, таким чином, говорити не про одностороннє висування, яке включає в себе відносини субординації, але про рівноправну та двосторонню угоду: суттєва різниця з точки зору можливих наслідків, коли справа стосується залежності депутата від його партії та її втручання в процес відбору депутатів. Ступінь впливу кандидата на висунення кандидатів залежить від багатьох факторів. Звичайно вказують на пряму залежність від юридичних факторів і законів, які можуть закріпити за партіями монополію та надати їм різного характеру переваги. Крім положень про висунення кандидатів партією, суттєва роль належить виборчим законам. Історичні традиції та менталітет нації також, зрозуміло, відіграють тут значну роль. У тих країнах, де збереглася повага до традиційних еліт, престиж імені й без партій забезпечить ефективність кандидатури. Однак всі ці фактории є другорядними порівняно з виборчим режимом і внутрішньою структурою партій. Точно оцінити вплив виборчого режиму досить непросто. Для цього необхідно окремо розглянути кожний елемент виборчої системи, який відіграє у цьому свою роль: розмір округів, спосіб голосування, систему розподілу місць, наявність чи відсутність другого туру. Всі ці фактори інколи можуть протистояти один одному, що послаблює їх сукупну роль. Очевидно, що досить суттєвими є розміри виборчої території. Тут можна вивести майже математичну формулу: вплив партій на висунення кандидатів залежить від величини округів. Чим більшим є округ, тим більшим є вплив партії; чим він менший, тим більш обмеженим є їх втручання. Чим меншим є округ, тим більшою мірою можливе особисте знайомство виборців з кандидатом – тим частіше виборча кампанія набирає характеру боротьби особистостей, і вибір між ними виборець робить на підставі притаманних їм рис, а не через їх політичну приналежність. Коли ж територіальні рамки розширюються, прямий контакт між кандидатами та виборцями послаблюється: другі вже не знають перших особисто. Політична етикетка стає суттєвим елементом голосування, тоді як у малих округах це має другорядне значення. Справа однак не лише у можливості безпосередніх контактів між виборцями та кандидатами: не можна нехтувати й фінансовим фактором. У невеликому окрузі фінансові витрати менші, ніж у великому; висунення кандидатів без підтримки партій є можливим, хоча й доволі складним. У великому окрузі це виключено: оплатити видатки виборчої кампанії можуть лише партії або інші колективні організації, які мають риси партії. Розмір округів, очевидно є важливішим, ніж характер голосування: на муніципальних виборах роль партії не така значна, як на загальнонаціональних. Голосування за партійними списками чи за уніномінальним принципом мають однаковий вплив. Однак голосування за партійними списками в силу свого колективного характеру звичайно зменшує вплив особистостей, зобов’язує до співпраці між сукупністю особистотей, віддаючи перевагу єдності цілей та устремлінь перед особистими якостями кожного – всі ці елементи діють у напрямку зростання впливу партій. Якщо існує процедура блокування партійних списків, роль особистісного фактору збільшується: стає можливим віддати свій голос на користь окремого кандидата, незважаючи на колективний характер голосування. Однак блокування передбачає ініціативу виборця, який повинен внести зміни в надруковані списки, запропоновані йому для голосування: практика ж показує, що сила інерції серйозно заважає змінам такого характеру. При колективному голосуванні індивідуальні кандидатури завжди мають менше шансів на успіх, ніж повні партійні списки. Система пропорційного представництва збільшує вплив партій на висунення кандидатів. Його дещо обмежує блокування та преференційне голосування. Як показує досвід, пропорційна виборча система, приводить фактично до монополії партій. Мажоритарне голосування може також мати подібні наслідки якщо воно відбувається в один тур і поєднується з дуалізмом партій: феномен поляризації працює проти індивідуальної кандидатури і веде до партійної монополії. В кінцевому рахунку одна лише мажоритарна система у два тури, у тому випадку, коли вона поєднується з невеликими округами, дає відносну свободу висунення кандидатів. Однак за всіх обставин партійні кандидати мають значні переваги над всіма іншими. Разом з тим внутрішня структура партій може досить глибоко змінити цей стан речей. Кадрові партії, які постійно відчувають фінансові труднощі, завжди позитивно наставлені до кандидатів, що можуть самостійно покрити виборчі витрати. Масові партії звичайно відрізняються меншою схильністю до цієї “капіталістичної” форми підбору кандидатів. До того ж статути цих партій нерідко містять норми, які заважають незалежному кандидату в останній момент отримати сприяння партії: лише члени партії, які мають відповідний стаж, можуть бути висунені нею кандидатами в депутати. Такий порядок веде до старіння кадрів, але підтримує домінування партій. Разом з тим свобода кандидатур точно так само залежить і від ступеню централізації партії. У децентралізованих партіях кандидати підбираються на локальному рівні, комітетами, які спокійно ставляться до висунення місцевих діячів; у централізованих партіях, де кандидатури погоджуються національним керівництвом, досягнути такої прихильності значно складніше.