73. Українська культурологічна думка в контексті загальноєвропейської культурної традиції

Ведучи мову про розвиток культурологічних ідей в українській думці XX ст., слід насамперед зазначити, що, незважаючи на нетерпимість до інакодумства в колишньому Радянському Союзі, у національній філософській традиції все ж таки виявилися тенденції, загалом характерні для західного наукового світогляду цього часу. Значна роль у цьому належить науково-публіцистичній діяльності представників української діаспори. Визначаючи основні орієнтири розвитку загальноєвропейської філософії, що мали значення для культурологічних досліджень (у тому числі і в українській науці), слід звернути увагу на такі тенденції:

• критика просвітницьких світоглядних стереотипів, насамперед раціоналістичної апеляції до розуму людини як рушійної сили історико-культурного розвитку;

• підвищена увага до несвідомих чинників формування культурної ментальності;

• наголос на аксіології, проблемах вибору і відповідальності, що загалом сприяло розширенню горизонту теоретичного осмислення "культурних цінностей";

• усвідомлення "наукового світогляду" тільки як однієї з багатьох світоглядних парадигм.

Саме такі загалом характерні для європейської думки тенденції виявили себе і в українській філософії та публіцистиці, що розробляла культурологічну проблематику. Нові обрії української науки постали у працях В. Липинського, І. Огіенка, Д. Донцова, А. Шептииького, І. Мірчука, М. Шлемкевнча, Д. Чижевського, І. Лисяка-Руд-ницького та ін.

Дмитро Донцов (1883—1973), правознавець, філософ та ідеолог українського національно-визвольного руху, у своїх дослідженнях культурологічної проблематики займав позицію, близьку до представників "філософії життя". Він негативно ставився як до ідей виключно "розумного", логічного розвитку культури взагалі, так і до намагань раціонально обгрунтувати і сформувати міжкультурні відносини, міжнаціональні зокрема. Д. Донцов акцентував увагу на ірраціональних, підсвідомих і суб'єктивних і аспектах культурних взаємодій. Д. Донцов трактує історію як боротьбу за панування.

Дмитро Чижевський (1894—1977) — видатний український філософ, культуролог та літературознавець, Серед найзначніших тем наукових досліджень Д. Чижевського — культурний феномен слов'янського, і зокрема українського, бароко; вплив Г. Гегеля на слов'янську науку і, ширше, німецької філософії на слов'янську культуру; містицизм у творчості Г. Сковороди, М. Гоголя, Ф. Достоєвського; дослідження історії української філософії та літератури.

У своїй науковій діяльності Д. Чижевський значну увагу приділяв і специфічно культурологічній проблематиці.

Чижевський вважає, що в культурологічних дослідженнях треба виходити із з'ясування "максимуму" інтенсивності характерних для певного типу культури рис. Д. Чижевський вбачає найпершим завданням науки про культуру встановлення, так би мовити, "ідеального типу" певного культурного явища, визначення "вершків" процесу розвитку, а вже другим завданням — установлення тенденцій розвитку культури.

Щодо радянських учених, то в другій половині XX ст. (починаючи з 60-х років) численній когорті українських філософів удається значною мірою подолати спрощеність і задогматизованість офіційної радянської філософії, в тому числі й у дослідженні властиво антропологічної, культурологічної проблематики. Можна назвати такі, наприклад, імена, як ГІ. Копнін, В. Шинкарук, М. Попович, С. Кримський, В. Табачковський, І. Бичко, В. Іванов, О. Яиенко, М. Булатов, М. Злоті на та багато інших.

На окрему увагу заслуговує неомарксистська позиція київської філософської школи в 70-х роках минулого століття. Визначна роль у формуванні такої позиції належала Павлу Копніну (1922—1971), за директорства П. Копніна (1962—1968) в Інституті філософії були відкриті відділи конкретно-соціологічних досліджень, логіки й методології науки. Створено також спеціальну наукову групу для вивчення філософської спадщини Києво-Могилянської академії. П. Копнін вважав, що філософське знання засновується на сукупному досвіді духовного розвитку людини. Складовою такого досвіду, за Копніним, є критичний аналіз попередніх досягнень на шляху теоретичного, практичного й духовного освоєння світу людиною.

Значний вплив на процеси зародження нової наукової ціннісної парадигми на теренах України мала антропологічна переорієнтація київських філософів під керівництвом Володимира Шинкарука (1928—2002), який обійняв посаду директора Інституту філософії після П. Копніна. Звертаючи увагу на особливості київської філософської школи того часу, в тому числі й у дослідженнях проблем людини, світогляду та культури, В. Шинкарук писав, що принципово новим тут було взяття за основу проблеми "єдності мислення й буття, духовного й матеріального, — замість так званого ленінського принципу відображення — принципу діяльності... В цьому принципі долається уявлення про однозначну визначеність теперішнього минулим і майбутнього теперішнім. Зв'язок між ними здійснюється не через дію незалежних від людини об'єктивних законів, а через її, людини, власну діяльність, котра є вільною, оскільки здатна підноситись над обставинами... і створювати нову дійсність, яка багато в чому не опосередкована, не може виводитися від обставин діяльності, тобто від минулого.

З 90-х років XX ст., після здобуття Україною державної незалежності і початку розбудови демократичного, світоглядно плюралістичного суспільства українська культурологічна думка отримала нові можливості розвитку. В сьогоднішній Україні над властиво культурологічною проблематикою працює значна кількість науковців.