§ 8. Поняття, види та способи визначення міжнародної підсудності

У міжнародному приватному праві термін "міжнародна підсудність" означає компетенцію судів певної держави із ви­рішення спору з "іноземним елементом". У міжнародних до-

392

говорах натомість зазначеного терміна, як правило, викорис­товують термін "юрисдикція" чи "компетенція". У російській доктрині дореволюційного періоду застосовували термін "при­ватна міжнародна юрисдикція",

В запропонованому правниками України розділі "Міжна­родний цивільний процес", що є складовою частиною згадува­ного проекту Цивільного кодексу України стосовно зазначе­них питань використано терміни "підсудність" та "компетен­ція" [глава 115, назва якої "Підсудність та виконання інозем­них судових доручень" (ст. 1615—1619)].

Розрізняють пряме та непряме визначення міжнародної під­судності спорів з "іноземним елементом". Суть прямого визна­чення підсудності полягає в тому, що питання про підсудність спору з "іноземним елементом" виникає при безпосередньому вирішенні спору судом держави. Суд може визнавати себе компетентним чи некомпетентним у вирішенні спору. Проте суд не може визнати компетентними іноземні судові установи. Національний закон встановлює тільки межі територіальної компетенції власних судів. Тобто іноземний закон визнає під­судність спорів власним судовим установам.

Суть непрямого визначення підсудності пов'язана з позана-ціональною дією судових рішень, тобто з питанням визнання та виконання рішень іноземного суду. Таке визначення під­судності полягає у тому, що іноді необхідно встановити ком­петентність іноземного суду, який прийняв рішення. Таким чином, національний закон опосередковано проникає в іно­земну правову систему.

Встановлення органу, компетентного розглядати спір, зале­жить, по-перше, від визначення національної юрисдикції, тоб­то права органів певної держави розглядати відповідні вимоги. По-друге, від визначення судових органів, які повинні розгля­дати певні види спорів. По-третє, від вибору конкретного суду для розгляду спору. Найбільш складним є питання про вста­новлення національної юрисдикції.

Сутність розбіжностей у питанні про визначення національної юрисдикції демонструє спір, який виник після зіткнення норвезь­кого судна "Ронда" з американським судном "Люсіль Блумфілд". Судноволодільці норвезького судна вважали, що цей спір повинен вирішуватися у Великобританії. Володільці "Люсіль Блумфілд¹¹ наполягали на національній юрисдикції США. Деякі володільці коносаментів надавали перевагу юрисдикції Франції¹.

¹ Рябова Е. В., Хейфец Б. С. ПодсудІІость споров в свяаи с мореними ава-риями. - М.: Транспорт, 1973. - С. 20.

393

Історичний досвід держав свідчить про те, що в деяких з них, за загальним правилом, питання стосовно міжнародної підсудності вирішувалося за нормами цивільних процесуаль­них кодексів про територіальну тдсудність та нормами між­народних договорів (наприклад, § 20—25, ч. 1 § 184 ЦПК НДР). Водночас слід мати на увазі, що поняття "компетенція судової системи" має інший зміст, ніж термін: "територіальна компетенція судового органу". Тобто норми про міжнародну підсудність визначають вибір між двома чи більшою кількістю судових систем, які є під суверенітетом різних держав. А пра­вила про національну територіальну підсудність дозволяють зробити вибір між двома судами, елементами однієї судової системи. Норми національного законодавства держав про між­народну підсудність поширюють свою дію тільки на власну національну судову систему. Проте слід мати на увазі, що законодавство не усіх держав має норми, які б визначали між­народну підсудність. Існуючі міжнародні угоди з питань підсудності не є загальновизнаними. Тому у тих випадках, коли держава не бере участі у відповідних угодах і не має спеціальних норм для визначення міжнародної підсудності, їх відсутність компенсується національними правилами про загальну територіальну, предметну, альтернативну, договірну та виключну підсудність, а також про підсудність по зв'язку справ.

Норми національного цивільного процесуального законо­давства вказують види підсудності. Як правило, норми націо­нальних цивільних процесуальних кодексів визначають пред­метну (родову) та територіальну (місцеву) підсудність. Перша грунтується на предметі спору і має публічний характер. Те­риторіальна підсудність передбачає розподіл спорів на підста­ві географічного розташування судів. Законодавство держав допускає довільне визнання юрисдикції суду незалежно від нормативного визначення підсудності. Тобто сторони можуть звернутися навіть до некомпетентного за територіальною оз­накою суду (ст. 28; ст. 93, абз. 2 ЩІК Алжиру). Підсудність може визначатися за зв'язком справ (ст. 131 ЩІК України). Нормативні акти більшості держав встановлюють виключну та договірну підсудність. Вказані правила передбачені для спорів, які виникають у національній системі. Проте наявність у справі "іноземного елемента" викликало обговорення питань про можливість охоплення системою національного процесу­ального права норм про підсудність спорів з "іноземним еле­ментом", а також про витоки підсудності спорів з "іноземним елементом" з предметної чи територіальної компетенції. Вирі-

394

шивши ці питання, можна зробити висновок про компетент­ність національних судів розглядати спори з "іноземним еле­ментом". Оскільки міжнародне право не має норм, які розме­жовують компетенцію судових органів різних держав, кожна держава самостійно, використовуючи неоднакові критерії, ви­значає межі компетенції власних установ юстиції. Відповідно до законодавства держав підсудність поділяється на загальну та спеціальну. Загальна підсудність полягає у тому, що націо­нальні суди компетентні розглядати міжнародний спір, а спе­ціальна підсудність ототожнюється з національною територі­альною юрисдикцією та означає встановлення суду, який во­лодіє територіальною юрисдикцією стосовно певного спору. Отже, визначення підсудності спорів з "іноземним елементом" запозичене з норм про внутрішню територіальну юрисдикцію.

Основою національних норм про підсудність є природа спо­ру. Крім того, для міжнародної підсудності характерним є вра­хування місцезнаходження чи "національності" сторін. Відомі кілька способів визначення міжнародної підсудності. Основ­ними з них є: громадянство сторін спору (Алжир, Франція); місце проживання відповідача, тобто поширення засад' внут­рішнього законодавства на справи з "іноземним елементом" (ФРН); особиста участь відповідача або наявність належного йому майна на території певної держави (Англія, США, Угор­щина); місце знаходження спірної речі (Угорщина); місце за­подіяння шкоди (Україна).

Застосовують й інші критерії, які грунтуються на зв'язку спору з територією певної держави, наприклад, виконання до­говору або специфічності певних відносин. Так, спеціальними критеріями визначення підсудності спорів, які виникають у зв'язку з морськими аваріями, є національність судна (Греція, Швейцарія), порт приписки (Італія, Марокко, Нідерланди, Норвегія, ФРН), порт-притулок (Італія, Франція, Японія), місце призначення судна (Греція).

Норми про визначення міжнародної підсудності можуть формулюватися та трактуватися по-різному. Наприклад, від­повідно до норм ЦПК Болгарії 1952 р. (із змінами та допов­неннями) громадянство (особисте верховенство) для міжна­родної підсудності має значення тільки у тому випадку, якщо громадянин чи юридична особа Болгарії потребують захисту. Місце проживання болгарського громадянина — позивача зна­чення не має (ст. 9). У разі, якщо майно є критерієм створення засад для міжнародної підсудності, значення має його розме­жування як рухомого чи нерухомого. Беруться також до уваги й речеві права на це майно. Знову ж, відповідно до норм

395

болгарського законодавства, якщо предметом спору є речеві Ірава на нерухоме майно, що знаходиться за кордоном, спори Іро такі речеві права завжди підвідомчі іноземному суду. Ана-Іогічні справи щодо речевих прав та нерухомості за кордоном Іідвідомчі іноземному суду і за законодавством Польщі [ст. 1102 § 2 ЦПК Польщі).

Законодавство, міжнародні договори та практика більшості Іержав допускають договірну підсудність. Тобто за згодою ггорін вирішення спору може бути передане суду будь-якої держави чи арбітражному (третейському) суду, хоч за законом сраїни спір підсудний іншому суду. Наприклад, договірну під­судність регулюють регламенти міжнародних комерційних ар-лтражів: Регламент Лондонського міжнародного третейського ;уду 1985 p., призначений для світового використання; Регла­мент міжнародного комерційного арбітражного суду при ТПП Російської Федерації від 8 грудня 1994 р. та ін.

Правові норми можуть передбачати особливі умови стосов-ю договірної підсудності спору. Наприклад, в Законі з міжна-хздного приватного права Угорщини 1979 р. вказано, що сто-юни можуть змінити підсудність спору, зробивши письмове Іастереження про передання його на розгляд іноземного, на­ціонального або третейського суду за умови, якщо цей спір зиникне саме з міжнародного господарського договору (§ 62).

Закон колишньої СФРЮ "Про вирішення колізій між за-соном і нормами іноземного права у певних правовідносинах" L982 р. визначає інші умови допущення договірної підсуднос-гі. По-перше, спір не повинен належати до категорії Ішпобно-сДмейних і норми національного законодавства не повинні жазувати на виключну компетенщю національних судів щодо дього спору (ч. 1 ст. 49). По-друге, одна із сторін спору повин-іа мати іноземне громадянство, якщо це фізична особа, або резиденцію за кордоном, якщо це юридична особа. Домовити­ся про компетенцію національного суду сторони можуть у іипадку, якщо хоч би одна з них має югославське громадян­ство чи є юридичною особою з резиденцією в Югославії (ч. 2 ст. 49).

Законодавство держав, яке регулює шлюбно-сімейні відно­сини, встановлює особливі правила міжнародної підсудності Наприклад, відповідно до болгарського Закону "Про особи та сім'ю" спори за позовами із шлюбно-сімейних відносин підві­домчі судам Болгарії у всіх випадках, якщо хоч би один із подружжя є громадянином цієї держави. Болгарські суди мо­жуть розглянути позов і у випадку, якщо обидва подружжя є Іноземними громадянами, відповідач проживає у Болгарії та

396

вітчизняний закон іноземних громадян не виключає спору з юрисдикції іноземної держави (ст. 59).

Виняток з договірної підсудності становлять спори, розгляд яких провадиться виключно місцевим або іноземним судом (зокрема, про нерухоме майно або ж спори за позовом до держави чи її громадян, які користуються за кордоном імуні­тетом). Перелік таких спорів визначений національним зако­нодавством або міжнародними договорами. Іноді договірна підсудність має особливості у застосуванні. Наприклад, у Сау­дівській Аравії арбітражна угода не виключає юрисдикції суду шаріату. Тобто, якщо одна із сторін арбітражної угоди напра­вить позов до суду шаріату, останній, незважаючи на наявність арбітражної угоди та відвід, заявлений іншою стороною, прий­ме справу до свого провадження. У Пакистані судова практика склалася таким чином, що арбітражна угода, яка передбачає передання спору до арбітражу, не виключає юрисдикції міс­цевих судів. Укладення таких арбітражних угод іноді тлу­мачиться як порушення публічного порядку та державного суверенітету.

У зв'язку з наявністю у законодавстві норм про різні види й способи підсудності може виникнути проблема паралельної юрисдикції (lis alibi pendes). її зміст полягає у тому, що про­вадження по справі, пов'язане зі спором між тими сторонами, про той же предмет, з тих же підстав може бути порушене у судах кількох іноземних держав або у міжнародному госпо­дарському суді чи третейському суді. Тому виникає питання про можливість прийняття позовної заяви, порушення прова­дження по справі, розгляду спору, винесення рішення, якщо у суді іноземної держави, міжнародному господарському суді чи третейському суді уже подано позовну заяву, порушено спра­ву провадженням або винесено рішення по спору між тими сторонами, про той же предмет і з тих же підстав.

Законодавство держав по-різному вирішує проблему пара­лельної юрисдикції. Наприклад, за законодавством Болгарії суд приймає позов, не зупиняє провадження й не закриває справу, розпочату в ньому, якщо виявиться, що справа по цьому спору або у зв'язку з ним перебуває у провадженні іноземного суду. Проте, якщо відповідно до норм про виключ­ну компетенцію спір підвідомчий болгарському суду, рішення іноземного суду по цій справі у Болгарії не визнається (ч. 2 ст. 9 ЦПК Болгарії). За законодавством Польщі суд також приймає позов, не зупиняючи провадження по справі та не закриваючи справи, розпочатої в ньому, якщо виявиться, що справа по цьому спору або у зв'язку з ним перебуває у прова-

397

Іженні іноземного суду, навіть якщо іноземне рішення підля­гало б виконанню у Польщі (ст. 1098 ЩІК Польщі). Пара­лельна юрисдикція по справах, які можуть бути розглянені як /горськими, так й іноземними судами, допускає і законодав­ство Угорщини за умови, що спори не підлягають виключній юрисдикції угорських судів.

Правило Us alibi pendes має застосування у ФРН, якщо рішення іноземного суду може бути примусово виконане за правилами німецького цивільного процесуального законодав­ства, а у Франції, коли його виконання передбачене нормами міжнародної угоди за її участю. У Великобританії та США справа, провадження у якій здійснюється в іноземному суді, може бути закрита, якщо суд дійде висновку, що паралельне порушення справи в англійському (американському) суді буде несправедливим щодо відповідача.

Інший підхід до вирішення проблеми Us alibi pendes містить законодавство України: суд залишає позовну заяву без розг­ляду, якщо спір між тими ж сторонами, про той же предмет, з тих же підстав знаходиться на розгляді в іншому суді (п. 5 ст. 229 ЩІК України). Ця норма поширюється на суди Украї­ни, які розглядають справи з "іноземним елементом". Проте вона не поширюється на іноземні суди.

Норму про недопущення паралельної юрисдикції запропо­новано у майбутньому законодавстві України. Частина 2 ст. 1615 проекту Цивільного кодексу України вказує, що не підлягає прийняттю до провадження справа, якщо у суді або іншому компетентному органі іноземної держави є справа, розпочата зі спору між тими самими сторонами, з тих самих підстав і про той самий предмет. Вказане підтверджує також ч. 1 ст. 1618 проекту Цивільного кодексу України, де зазначе­но, що сторони можуть передбачити своєю угодою компетен­цію іноземного суду. За наявності такої угоди, вчиненої у письмовій формі, суд припиняє провадження у справі. Із ч. 2 цієї статті випливає, що виключна компетенція також усуває паралельне провадження в іншому органі.

Ще однією проблемою, пов'язаною з визначенням міжна­родної підсудності, є застосування правила perpetuatio juridic-tioms (perpetuatio fan), за яким справа, прийнята судом до свого провадження, повинна вирішуватися по суті, незважаю­чи на те, що у подальшому вона стала підсудна іншому суду. Законодавством України встановлено заборону передавати до іншого суду справи, розпочаті розглядом по суті, за винятком випадків, передбачених ст. 133 ЦПК (ч. 4 ст. 132 ЦПК).

398