Проголошення незалежності України

Питання про долю СРСР та позиції союзних республік щодо цього значно посилило соціально-політичне напруження в суспільстві, утому числі в керівництві КПРС. Його найбільш консервативна частина виступала проти будь-яких поступок союзним республікам, за збереження СРСР як єдиної держави, намагаючись зберегти панування партійно-бюрократичних структур. Ці реакційні сили, утворивши Державний комітет надзвичайного стану у складі Г. Янаєва, В. Павлова, Д. Язова, В. Крючкова, Б. Пуго, О. Бакланова, Д. Стародубцева, в Москві в ніч проти 19 серпня 1991 р. здійснили спробу перевороту. Горбачов, ізольований на кримській дачі, був усунутий від влади. На території СРСР на б місяців було оголошено надзвичайний стан. Проти заколотників рішуче виступив Б. Єльцин, кваліфікувавши їхні діїяк правореакційний путч. Українське керівництво, зокрема Верховна Рада, стало на вичікувальну позицію. Щодо верхівки КПУ, очолюваноїС. Гуренком,та більшості місцевих органів влади і партійних комітетів, то вони підтримали дії московських заколотників. Вимоги демократичної частини депутатського корпусу про необхідність скликання позачергового засідання Верховної Ради України були проігноровані.

Тільки коли московський заколот фактично було придушено, українське керівництво почало діяти і скликало засідання Верховної Ради. Серпневі події в Москві ще більше посилили прагнення народів СРСР до самостійного розвитку і незалежності.

Виходячи з цього, 24 серпня 1991 р. Верховна Рада України проголосила незалежність України. Цей документ величезноїісторичноїсили був підтверджений всенародним референдумом 1 грудня 1991 р.У ньому взяло участь 84,2 % виборців, з яких 90,3 % проголосувало за незалежність України. Того ж дня Президентом України було всенародно обрано Л. Кравчука.

Проголошення незалежності такою республікою як Україна остаточно зробило неможливим збереження Радянського Союзу. 7 грудня 1991 р. у Біловезькій пущі зібралися лідери Білорусії (С. Шушкевич), Росії (Б. Єльцин) та України (Л. Кравчук) і після переговорів (без залучення М. Горбачова, який повернувся до виконання обов'язків Президента СРСР, але дедалі більше втрачав владу) наступного дня підписали угоду про ліквідацію Союзу РСР та створення на його місці нового утворення — Співдружності незалежних держав, до якої невдовзі приєдналося декілька інших незалежних республік (за винятком Балтії) колишнього СРСР.

Україна в умовах незалежності Розбудова держави і суспільно-політична ситуація

Створення незалежної Української держави починалося за дуже складних умов: необхідно було здійснити перехід від статусу союзної республіки з обмеженим суверенітетом до статусу повністю незалежної держави. Україна обрала мирний, еволюційний шлях державотворення, який передбачав реформування існуючих органів влади і створення нових, які відповідали б потребам незалежної держави.

За короткий період було ухвалено найважливіші законодавчі акти: Декларацію прав національностей України, Закон «Про громадянство України», «Закон про свободу совісті і релігійні організації» тощо. 1992 р. були затверджені Гімн, Прапор і малий герб України — тризуб. Дуже важко проходив процес ухвалення Конституції України, який розтягнувся на п'ять років. Вона була ухвалена тільки 28 червня 1996 р. Ухвалення Конституції заклало основи становлення Української держави як демократичної, соціальної і правової.

Важливим чинником у державному будівництві стало створення збройних сил України, митної та прикордонної служби.

2002 р. Президент України Л. Кучма заявив про необхідність проведення в Україні політичної реформи. Проект цієї реформи передбачав створення в Україні парламентсько-президентської республіки європейського зразка, тобто формування уряду парламентською більшістю.

Однак на шляху розбудови демократичної правової держави існує чимало перепон. Одна з найголовніших полягає в тому, що переважна частина сучасної політичної еліти на всіх рівнях походить з партійно-номенклатурних кіл радянського періоду. Вона зберегла старі традиції управління і в багатьох випадках застосовує адміністративний ресурс, намагаючись якомога більше бюрократизувати життя суспільства.

В Україні існує понад 150 політичних партій. Найбільш впливовими з них до 2004 р. були Соціал-де-мократична партія України (об'єднана)—СДПУ(о), Народно-демократична партія (НДП), Партія зелених України (ПЗУ), Партія регіонів (ПРУ), Соціалістична партія України (СПУ), Комуністична партія України (КПУ) та ін. Значна частина цих партій перебувала під контролем влади і проводила її політику.

Тривалий час в Україні існувало протистояння між парламентом і Президентом. Його вдалося подолати тільки після виборів 2002 р. до Верховної Ради, коли сформувалася пропрезидентська більшість у парламенті, яка відстоювала інтереси керівної еліти. Парламент, у свою чергу, доповнив план конституційної реформи ідеєю обрання Президента Верховною Радою. Ця пропозиція, незважаючи на опір опозиції, була прийнята парламентом за основу. Скасування всенародного обрання президента є гарантією консервації влади бюрократії на тривалий час.

Досвід політичного життя в Україні показав, що керівні кола далеко не завжди проводять політику у-загальнонаціональних інтересах. Про це свідчила ціла низка гучних скандалів: справа компанії Бласко про продаж Чорноморського пароплавства, справа колишнього прем'єра П. Назаренка, справа з убивством журналіста Г. Ґонґадзе, касетний скандал (підслуховування та публікація розмов Президента) майором державної охорони М. Мельниченком.. Влада все більше віддалялася від своїх підданих, для яких вирішення своїх матеріальних проблем набагато важливіше, ніж політичне життя.

Чимало представників влади були тісно пов'язані з кримінальними структурами. Україна, за даними міжнародного співтовариства, вважається державою, яка має один з найвищих рівнів корупції у світі, що пронизує фактично все управління суспільним життям.

Такий стан справ породжував спротив дедалі зростаючої опозиційних сил. У 2001 і 2002 р. нею були проведені акції «Україна без Кучми» і «Повстань Україна!», що супроводжувалися масовими мітингами, демонстраціями й пікетами та сутичками з правоохоронними органами.