Адміністративно-політичні реформи 60—70-х рр. XIX ст.

Логічним продовженням реформи 1861 р. були перетворення адміністративно-політичного управління, які мали на меті пристосувати країну до нових умов соціально-економічного розвитку після скасування кріпацтва.

1864 р. було проведено земську реформу. В усіх українських губерніях, окрім Правобережжя (де уряд не бажав посилення впливу польського дворянства), запроваджувалося земське самоуправління. Земства з моменту їх утворення займалися розвитком медичного обслуговування, освітою, вдосконаленням сільського господарства, культурою тощо. Серед земських діячів зросла плеяда діячів українського національного руху (О. Русов, В. Тарнавський та ін.).

За судовою реформою, проведеною того ж року, запроваджувався позастановий, відкритий, незалежний від чиновників суд. Тепер судочинство відбувалося за участю двох сторін — обвинувачення та захисту, провину підсудного визначали присяжні засідателі, обрані населенням.

Тоді ж здійснювалась військова реформа. Більш ніжу півтора раза скорочувалась армія, значна частина якої дислокувалась в Україні. Для швидкого розгортання військ під час війни створювалися воєнні округи. Три з них — Київський, Харківський і Одеський — були розташовані на території України. Розпочалося переозброєння армії. Для підготовки офіцерів створювались юнкерські училища, куди мали можливість вступати і юнаки недворянського походження. З 1874 р. замість рекрутських наборів запроваджувалась загальна військова повинність,тривалість служби обмежувалась б роками в армії і 7 роками на флоті.

31864 р. почалася також реформа освіти. За цією реформою всі типи початкових шкіл перетворювались на початкові народі училища. Гімназії поділялись на класичні (де переважали гуманітарні предмети) і реальні (з природничим ухилом). Були розширені права університетів.

1870 р. царський уряд провів реформу міського самоврядування. У містах створювалися міські думи, члени яких обиралися всіма платниками податків міста за безстановим принципом. Міські думи та їх виконавчі органи — міські управи — займалися питаннями благоустрою, торгівлі, промисловості, охорони здоров'я тощо.

Реформи ці мали буржуазний характер, але зберігалося багато феодальних пережитків, а саме: власність поміщиків на землю, відсутність демократичних свобод, необмежена влада царських чиновників і поліції.

Економічний і соціальний розвиток Наддніпрянської України у другій половині XIX ст.

Під впливом реформ в Україні почався бурхливий розвиток та модернізація капіталістичної економіки. В результаті цих процесів в кінці XIX ст. Україна перетворилася на один з найбільш розвинутих районів Російської імперії.

Галузева структура промислового виробництва тепер визначалася не тільки необхідністю переробки сільськогосподарської продукції й потребами казни, але й більшими можливостями освоєння природних копалин, а також потребами забезпечення ринкових відносин, зростаючим товаропотоком. Без надійних шляхів сполучення вирішити ці завдання було неможливо. Тому у другій половині XIX ст. в Україні, яків Росії в цілому, розгорталося будівництво залізниць, довжина яких 1890 р. становила 6800 км.

Розвиток залізничного транспорту вимагав великої кількості паровозів, вагонів, залізничних рейок, станційного обладнання. І це дало сильний поштовх розвиткові в Україні металургійної, вугільної і машинобудівної промисловості. В період між 1870 і 1900 рр. Донецький і Криворізький басейни стали найбільш розвинутими регіонами Російської імперії. Вони давали 70 % вугілля і більше половини металу, який вироблявся в Росії.

Водночас з піднесенням важкої індустрії швидкими темпами розвивалися харчова та інші галузі промисловості.

Значну роль у розвитку української промисловості відігравав іноземний капітал, завдяки чому промислові підприємства України були обладнані новітнім устаткуванням.

Завдяки цим змінам в Україні утворились великі промислові райони загальноросійського значення, до яких належали Донецький вугільно-металургійний, залізорудний Криворізький, Придніпровський металургійний і Нікопольський марганцевий.

Промисловий переворот в Україні супроводжувався формуванням нових соціальних верств: буржуазії і пролетаріату. Зростали міста, особливо старі промислові центри — Київ, Одеса, Харків. З'явилося багато нових міст. Серед них Кривий Ріг, Юзівка, Нижньодніпровськта ін. Однак формування нових верств населення майже не торкнулося української нації. Серед підприємців і робітників українців було небагато. Вони залишалися переважно селянською нацією. Міське ж населення переважно було російськомовним і зрусифікованим.

Становище робітників було надзвичайно важким. їхня заробітна платня складала всього 22 % середньої зарплатні робітників Західної Європи. Робочі зміни тривали часто 14—15 годин. Значна частина зароблених грошей витрачалася на продукти харчування та виплату штрафів за найдрібніші порушення. Практично відсутня була охорона праці, що спричиняло масовий травматизм.

Капіталізм поширювався не тільки в промисловості, айв сільському господарстві. В цей період сталися істотні зміни в землеволодінні і землекористуванні. Але зберігалися феодальні пережитки: поміщицьке землеволодіння, общинне землекористування, яке заважало селянам вільно розпоряджатися наділом, відробіткова система за користування поміщицькою землею. Під впливом капіталістичного виробництва в сільському господарстві зростає застосування машин, удосконалюється агротехніка, особливо в поміщицьких маєтках та господарствах заможних селян. Це сприяло суттєвому розширенню посівних площ, завдяки чому зросло виробництво сільськогосподарської продукції, значна частина якої йшла тепер не тільки на внутрішній ринок.

Поміщики у своїй більшості, незважаючи на наявні можливості, виявились неспроможними на капіталістичну перебудову своїх господарств. Вони дотримувались відробіткової системи або поєднували її з використанням вільнонайманої праці. Цей малоефективний шлях призводив до розорення поміщиків, які продавали свої маєтки. За останню чверть XIX ст. поміщицьке землеволодіння в Україні зменшилося майже на одну третину. Водночас посилювались господарські позиції тих винахідливих селян та інших категорій землевласників, які господарювали за ринковими законами, використовуючи найману працю.

Однак основна маса селянства страждала від малоземелля і бідності. Це зубожіння спричинило міграцію значної частини українських селян у різні райони Російської імперії (Поволжя, Кубань, Середня Азія, Сибір і Далекий Схід) в пошуках кращих умов господарювання. Так, до кінця XIX ст. Україну залишило близько 2 млн переселенців у ці регіони.