Зародження дисидентського руху

У своєму прагненні за будь-яку ціну втримати суспільство під своїм жорстким контролем, проводити десталінізацію у визначених верхівкою межах тоталітарний режим зайшов у конфлікт із інтелігенцією. Наслідком цього стала поява на зламі 1950—1960-х рр. руху українських інакомислячих — дисидентів, які відкрито висловлювали свої погляди і вимагали від влади змін у політиці.

Дисидентський рух в Україні мав національно-демократичний відтінок. Він заявив про себе раніше, ніж у Москві, Ленінграді та інших містах Росії. Як прояв національно-визвольного руху дисидентство в Україні мало специфічні риси:

• мирна і ненасильницька боротьба за настрої людей;

• чітко визначені організаційні форми (гуртки, союзи, комітети тощо);

• було загальноукраїнським явищем і охоплювало всі регіони України;

• охоплювало різні соціальні верстви населення – інтелігенцію, студенство, робітництво.

У травні 1961 р. у Львові відбувся судовий процес над Українським робітничо-селянським союзом (УРСС), організованим 1959 р. Л. Лук'яненком. Програма УРСС мала на меті вихід України зі складу СРСР, що як право був зафіксований у радянській Конституції. Л.Лук'яненко був засуджений до страти, з часом заміненої 25 роками ув'язнення і 10-річним засланням.

1961 р. в Донецьку була засуджена група громадян, очолювана журналістом Г. Гаєвим. 1962 р. в Запоріжжі судили групу з шести осіб, в яку входили В. Савченко, В. Чернишов та ін. Такі ж політичні процеси відбувались у Рівному, Тернополі, Чернівцях, Ворошиловграді, Києві.

Певним підсумком діяльності дисидентів часів «відлиги» (так заведено називати лібералізацію політичного режиму доби Хрущова) була праця київського літературного критика І.Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація?», адресована 1965 р. П. Шелесту. В ній автор сміливо засуджував політику ігнорування громадянських прав українського народу, гостро критикував національну політику КПРС в Україні з точки зору тієї ж комуністичної ідеології (використовуючи цитати Леніна і Маркса), намагаючись цим показати розбіжності між словом і ділом в політиці радянського керівництва в Україні та інших республіках СРСР.

Економічні реформи у промисловості

На середину 1950-х рр. Україна посідала вагоме місце у народно-господарському комплексі СРСР. Особливого розвитку набули машинобудування, металургія, легка промисловість та інші галузі. Водночас у середині 1950-х рр. виявились серйозні недоліки в системі управління народним господарством. Були надмірно роздуті штати в міністерствах і відомствах. Вичерпувало себе занадто централізоване планування. За цих умов Хрущов висунув ідею реформи управління. Але при цьому не ставилося питання про повну відмову від адміністративно-командноїсистеми, скасування централізації. Тому і реформи мали половинчастий характер.

У лютому 1957 р. управління народним господарством було перебудоване за територіальним принципом через ради народного господарства (раднаргоспи). 11 раднаргоспів було створено і в Україні. Така система створювала умови для введення госпрозрахунку, ефективного використання ресурсів і кадрів. При цьому зміцнювалась економічна самостійність України, оскільки всі підприємства на її території підпорядковувались республіканським органам.

Одночасно певною мірою порушилось централізоване управління галузями промисловості. Раднаргоспи не змогли комплексно вирішувати науково-технічні проблеми розвитку галузей. Почали розриватися важливі економічні зв'язки.

У 1950—1960-ті рр. склалася невідповідність між зростаючими масштабами виробництва і методами планування, прогнозування наслідків виробничої діяльності та матеріального стимулювання праці. Наприклад, в Україні був побудований цілий каскад гідроелектростанцій на Дніпрі, створювалися штучні моря. Як наслідок затоплювались і втрачались для рільництва великі масиви родючих земель. Теплові електростанції, хімічні комбінати отруювали навколишнє середовище.

Разом із тим досить значне економічне зростання сприяло поліпшенню добробуту населення. Почалося збільшення заробітної плати, зріс випуск товарів народного споживання, завдяки величезному житловому будівництву сотні тисяч сімей, що раніше жили у бараках та комуналках, отримали ізольовані квартири.

Але основні хвороби командно-адміністративної економіки так і не вдалося подолати. Вона, як і раніше, розвивалась екстенсивним шляхом і вимагала додаткового залучення матеріальних і людських ресурсів.