Соціальні рухи

Неприйняття феодальних порядків, підтримуваних царським урядом, спричиняло протести селян, що набували різних форм. Селянські виступи мали здебільшого стихійний і локальний характер. Селяни, продовжуючи вірити в «доброго царя», зверталися до нього зі скаргами. Скарги селян на своїх панів йшли губернаторам, приставам та іншим державним службовцям. Іншими формами протесту були: відмова від сплати оброку та праці на панщині, підпали поміщицьких маєтків, вбивства поміщиків та їх управителів, утечі, збройний опір представникам влади. Ще одним осередком опору були військові поселення, що почали створюватись царським урядом з 1816 р. на землях, заселених державними селянами, з метою економії бюджетних коштів на утримання війська. У військових поселеннях селянські сім'ї не тільки займалися землеробством, а й утримували власним коштом 1—2 солдатів. Життя військових поселенців суворо регламентувалося. Вони повинні були вставати, відпочивати, працювати тільки за командою капралів. Усі чоловіки мали займатися муштрою. Такі поселення створювалися на Харківщині, Катеринослав-щині, Херсонщині, Київщині і Поділлі.

1817 р. при спробі перевести їх в розряд військовопоселенців підняли повстання Бузькі козак на Херсонщині. Ще більше повстання спалахнуло у військовому поселенні в Чугуєві (1819). Уря послав туди два полки з артилерією. Повсталі трималися два місяці, після чого настала розправа Не менше 80 осіб було забито на смерть шпіцрутенами.

До відкритих збройних виступів удавалися і селяни. Таких виступів відбулося кілька сотень.

Значного розмаху надобув селянський рух на Поділлі, очолений Устимом Кармалюком (1787—1835). За непокору він був відданий поміщиком у рекрути, але 1813 р. втік з уланського полку і повернувся на батьківщину. Організувавши групу народних месників, Кармалюк упродовж чверті століття вів свою боротьбу. Його загоном було здійснено понад сто нападів на поміщицькі маєтк та на місцевих багатіїв. Але 1835 р. Кармалюк потрапив у засідку, і його було вбито.

Початок національного відродження Наддніпрянщини

Знищення царизмом наприкінці XVIII ст. української автономії на Лівобережжі і Слобожанщиі супроводжувалось русифікацією місцевого населення. В першу чергу їй піддалась українська еліта, яка відмовилась, отримавши титули російських дворян і обіймаючи посади у державному апараті, від національних звичаїв і мови. Отже, носіями української мови і культури залишались головним чином селяни. Разом з тим збереглася невелика купка патріотично налаштованоїукраї'нської інтелігенції, яка, відмовившись від ідеї відродження української державності, зосередила свої зусилля на культурній галузі.

Колискою українського культурного відродження стала Слобожанщина. Тут розгорталася діяльність літераторів і громадських діячів: П. Гулака-Артемовського, Г. Квітки-Основ'яненка, які писали і видавали свої твори українською мовою. При Харківському університеті у 1816—1819 рр. виходив друком масовий журнал «Український вісник», що містив у собі й україномовні матеріали.

Значна увага приділялась вивченню української історії, граматики української мови, фольклору. В рукописах поширювалась «Історія русів», видавалися збірки українських пісень тощо. Видатними діячами українського відродження були мовознавець О. Павловський, історик І. Срезневський та ін. Метою їхньої діяльності було збереження української мови та національної свідомості українського народу.