Поразка Директорії і встановлення більшовицького контролю над Україною у 1919 р.

На тлі війни проти більшовиків відбувалось подальше розшарування у стані Директорії. Радикальні елементи в ній все більше віддалялись від поміркованого крила. У січні 1919 р. угоду про спільну боротьбу проти Директорії уклали з більшовиками боротьбисти. На більшовицьку платформу також стала група українських соціал-демократів на чолі з Ю. Мазуренком та М. Авдієнком. На бік радянських військ перейшли повстанські загони, що діяли на Полтавщині, на чолі з отаманом Григор'євим. Проти Директорії ще у грудні 1918 р. виступили загони Нестора Махна.

У тилу УНР розпочалася анархія. В армії набула поширення «отаманщина». Отамани відмовлялися виконувати накази центрального уряду і діяли свавільно. Селяни-повстанці, що з піднесенням бились проти гетьманських військ, розійшлися по домівках, не маючи жодного бажання захищати УНР, що зволікала з проведенням соціально-економічних реформ. Усе це знесилювало Директорію зсередини у боротьбі з більшовиками.

Тим часом у січні 1919 р. радянські війська здійснили успішний наступ на Лівобережній Україні. Вони захопили Чернігів, Полтаву, Катеринослав. Військові дії перейшли на Правобережжя. 5 лютого Червона армія увійшла в Київ. У березні 1919 р. війська Директорії, очолювані С. Петлюрою, були повністю розбиті і притиснуті до румунського і польського кордонів.

Західноукраїнська народна республіка

Під впливом революційних подій в Росії, проголошення УНР та посилення державної кризи Австро-Угорщини наприкінці Першої світової війни активізувався національно-визвольний рух у Західній Україні.

18—19 жовтня 1918 р. у Львові була створена Українська Національна Рада (УНРада), до якої увійшли головним чином депутати австрійського парламенту та крайових сеймів Галичини і Буковини. Вона ухвалила резолюцію про утворення на українських землях, що входили до складу Австро-Угорщини, Української держави і стала керівним органом західноукраїнського національного руху. УНРаду очолив Є. Петрушевич. Більшість її членів мали надію, що імперський уряд мирним шляхом передасть їй владу в краї. Але в цей час відновлювалася польська держава, а польські політики вважали Східну Галичину споконвічно польськими землями. За цих умов група радикально налаштованих членів УНРади 31 жовтня 1918 р. утворила військову організацію на чолі з Дмитром Виговськимі 1 листопада 1918 р. підняла повстання, зайнявши Львів та інші міста Східної Галичини. Рада проголосила створення Української держави на західних землях. 9 листопада був сформований уряд — Тимчасовий державний секретаріат на чолі з К. Левицьким. Президентом нового державного утворення став Є. Петрушевич. 13 листопада УНРада ухвалила «Тимчасовий основний закон», відповідно до якого новостворена держава дістала назву Західноукраїнської Народної Республіки (ЗУНР). Державотворчий процес в ЗУНР був підкріплений виборами в законодавчий орган влади — Українську Народну Раду.

Уряд і президент ЗУНР у соціально-економічній галузі провадили більш помірковану політику, ніж діячі Східної України. Ця політика була спрямована на виведення країни з глибокої соціально-економічної кризи і передбачала такі заходи:

• монополізація продажу зерна, тютюнових виробів, спирту і сільськогосподарської продукції;

• співробітництво з кооперативними і фінансовими організаціями;

• початок відбудови залізничного транспорту, що постраждав внаслідок воєнних дій у Першу світову війну;

• введення в обіг національної валюти — гривні й карбованця;

• ухвалення у квітні 1919 р. закону про аграрну реформу, яким передбачалося ліквідувати велике землеволодіння (головним чином польське) та розділити землі між малоземельними та безземельними селянами.

Однак керівники ЗУНР не наважились взяти під контроль нафтодобувні промисли, оскільки більшість родовищ належали іноземцям, не вдалося зупинити інфляцію, повністю реалізувати робоче законодавство.

Найголовнішим завданням уряду ЗУНР було об'єднання західноукраїнських земель зі Східною Україною в єдину Українську державу. Важливою подією на цьому шляху стало укладення 1 грудня 1918 р. у Фастові договору між Директорією і делегацією ЗУНР про злиття УНР і ЗУНР. Акт об'єднання було урочисто проголошено у Києві на Софійській площі 22 січня 1919 р. Відповідно до нього ЗУНР входила до складу УНР на правах автономної Західної області УНР (ЗО УНР). Однак цей документ залишився тільки декларацією. Об'єднання УНР і ЗУНР мало політико-ідеологічний, а не державно-правовий характер: не були опрацьовані правові умови виконання договору, він не був ратифікований законодавчими органами обох держав.

Фактично вся діяльність ЗУНР відбувалася на тлі конфлікту з Польщею, який швидко переріс в українсько-польську війну. У листопаді польські сили в Галичині, швидко оговтавшись після українського повстання, вдалися до дій у відповідь. У Львові, де перебували українські і польські сили, почалися вуличні бої, у яких перевагу здобули поляки. 11 листопада українські сили залишили Перемишль, 21 листопада —Львів. У грудні польські війська контролювали 10 із 50 повітів, у яких була проголошена ЗУНР. В цей самий час румуни окупували більшу частину Буковини, а угорці укріпили контроль над Закарпаттям. Уряд ЗУНР переїхав до Тернополя, а пізніше — до Станіслава.

В умовах конфлікту з поляками уряд ЗУНР зміг сформувати регулярну і боєздатну Українську Галицьку армію (УГА), але декілька спроб відбити у польських військ Львів успіху не мали. У березні 1919 р. УГА втратила ініціативу і поляки цим скористалися. У травні 1919 р. в наступ проти УГА перейшла польська армія генерала Й. Геллера. УГА під тиском цієї армії змушена була відступати. У такій ситуації уряд ЗУНР надав президентові Є. Петрушевичу додаткові повноваження, проголосивши його диктатором. Було замінене керівництво армії (попереднього командувача генерала Омеляновича-Павленка замінив генерал Греков). Зміцнивши УГА, він з 7 червня 1919 р. перейшов у наступ («Чортківська офензива»), результатом чого стало визволення значної частини Галичини. Однак надалі далася взнаки майже подвійна перевага поляків. Вони розпочали контрнаступ. УГА було притиснуто до ріки Збруч, і її залишки перейшли на територію УНР.