Друга хвиля «радянізації» західних областей

Одним із наслідків Другої світової війни для України було визнання міжнародним співтовариством нових кордонів СРСР на заході. Про це була укладена серія міжнародних договорів СРСР з Польщею, Чехословаччиною і Румунією щодо кордонів, якими було визнано входження їх колишніх територій, населених українцями, до складу СРСР та УРСР.

Нове встановлення кордонів супроводжувалось переміщенням великої кількості населення. Так, відповідно до підписаної ще під час війни угоди між урядом УРСР та прокомуністичним Польським Комітетом національного визволення, з Галичини, Волині, Рівненщини в Польщу було переселено у 1944—1946 рр. майже мільйон осіб переважно польського населення. Цими роками до України з Польщі прибуло 520 тис. українців. Масові переміщення людей супроводжувались насиллям власних структур як з польського, так і з радянського боку.

Особливою жорстокістю відзначалась проведена поляками за згодою радянського уряду операція «Вісла» (квітень-травень 1947 р.), яка полягала в насильницькому виселенні українського населення з прикордонних з УРСР територій у західні райони Польщі, конфіскації майна українців, створенні на кордоні з УРСР своєрідної «санітарної зони».

У перші повоєнні роки почалося інтенсивне освоєння західного регіону України у промисловому плані. У 1945—1946 рр. у Львові почали працювати заводи електроламповий, інструментальний, сільськогосподарських машин та ін. 1949 р. на території західних областей діяло вже 2500 великих і середніх підприємств.

У післявоєнні роки в Західній Україні тривала примусова колективізація, яка була проведена в основному за 1948—1949 рр. До середини 1950 р. 7190 колгоспів об'єднали 98 % селянських господарств. Потім у стислі терміни відбулося укрупнення колгоспів. До кінця 1950 р.їх стало не більше 800.

Процес «радянізації» Західної України тривав на тлі братовбивчої війни, спричиненої анти-радянським опором ОУН—УПА, в якій у 1945—1950 рр. загинуло не менше півмільйона людей. Постраждало як українське, так і польське населення.

Ускладнював ситуацію в регіоні радянський репресивний апарат, який жорстоко переслідував місцевих жителів за підтримку оунівського опору і всіляко намагався їх залякати. За 1946—1949 рр. цим апаратом до Сибіру було заслано близько 500 тис. західних українців та 40 тис. поляків. Крім того, в боях з бандерівськими загонами загинуло 25 тис. радянських військовослужбовців.

Але з 1947 р. гострота збройної боротьби почала поступово спадати. На початку 1948 р. частина підрозділів УПА перейшла на територію Польщі, деякі через Чехословаччину прорвались у Західну Німеччину. 1950 р. у бою під Львовом загинув командир УПА Роман Шухевич (псевдонім — Тарас Чупринка). До 1952 р. ОУН—УПА як масова організована сила припинила своє існування.

Одним із напрямів радянської політики в Західній Україні була боротьба за ідеологічне панування, де основним конкурентом партійно-державної системи була греко-католицька церква. На Львівському церковному соборі 1946 р., де основною «фігурою» був єпископ Григорій Костельник, що співпрацював з органами безпеки, був винесений вердикт про скасування Брестської церковної унїГ 1596 р., розрив з Ватиканом та приєднання до Російської православної церкви. Греко-католицька церква змушена була діяти нелегально протягом понад 40 років.