Входження України до складу срср

Невід'ємною складовою політики більшовиків був курс на об'єднання державних утворень, що виникли в результаті розпаду Російської імперії, під владою Москви. Після закінчення війни центр посилив намагання включити формально незалежні республіки до складу РСФРР. У червні 1920 р 20 членів ВУЦВК були введені в ВЦВК. У січні 1921 р. командувача збройних сил України було підпорядковано спеціальному уповноваженому Реввійськради РСФРР в Україні. На V Всеукраїнському з'їзді Рад у лютому-березні 1921 р. проти договору про військовий і господарський союз виступили деякі делегати, але переважна більшість не підтримала їх і проголосувала за об'єднання семи наркоматів УСРР та РСФРР і входження їх до складу наркоматів Російської Федерації.

Настала черга і міжнародних відносин. У січні 1922 р. делегати від радянських республік, у тому числі УСРР, підписали протокол про передання делегації радянської Росії представництва на Генуезькій конференції. Російський народний комісаріат іноземних справ фактично узурпував повноваження «незалежних» республік і почав виконувати функції загальнофедеральної структури. Нарком у справах національностей Й. Сталін розробив проект, який передбачав їх входження до складу Російської Федерації на правах автономії. Це був так званий проект автономізації. Він викликав енергійну критику з боку більшості тодішнього керівництва УСРР. Проти плану автономії виступив і В.Ленін. Він запропонував покласти в основу взаємовідносин радянських республік інший принцип — принцип рівноправ'я у складі федерації.

30 грудня 1922 р. на VII Всеукраїнському з'їзді Рад було схвалено Декларацію про створення Союзу Радянських Соціалістичних Республік (СРСР). З'їзд звернувся до з'їздів Рад інших радянських республік з пропозицією невідкладно оформити створення СРСР. 30 грудня І з'їзд Рад СРСР затвердив в основному Декларацію про створення СРСР і Союзний договір. Процес конституційного оформлення СРСР був продовжений у січні 1924 р. на II з'їзді Рад СРСР, де була затверджена Конституція' СРСР. У ній права союзних республік обмежувалися більшою мірою, ніж у попередніх проектах. Принцип рівноправності і федералізму практично поступився автономізації. Союзні республіки, серед них і УСРР, стали адміністративними одиницями СРСР.

Суспільно-політичне життя у 20-х рр.

Лібералізація економічного життя не супроводжувалась перебудовою суспільно-політичних відносин. Політичні порядки в республіці мало змінилися. Диктатура пролетаріату, проголошена більшовиками, фактично була диктатурою партійно-державної верхівки більшовицької партії (ВКП(б)). Як державна організація діяла КП(б)У, що вже на початку 1920-х рр. перетворилася на єдину легальну політичну організацію. Всі інші партії були ліквідовані. Це мало негативні наслідки. В умовах однопартійної системи по суті були ліквідовані можливості для альтернативності і змагальності в розробці найбільш раціональної політики. Партійний монополізм породжував заспокоєність, догматизм. З утвердженням після смерті В.Леніна (1924) позицій Генерального секретаря Й. Сталіна у ВКП(б) дедалі більше знижувалась роль рядових партійців, небаченої сили набував партапарат, а сама більшовицька партія перетворилась на ядро командно-адміністративної системи.

Одночасно у 1920-ті рр. знижувались роль і авторитет Рад. У Радах влада зосереджувалась переважно у виконкомах, а останні втрачали будь-яку самостійність і повністю були підконтрольні партійним органам. У 1920-ті рр. в Україні було близько 60 добровільних суспільно-масових організацій, але вони також були підконтрольні партії, до того ж їх кількість зменшувалась.

Бюрократично-командна система вживала заходів для свого захисту. Всеросійська надзвичайна комісія, з 1922 р. ДПУ (Державне політичне управління), наділялась надзвичайними повноваженнями і використовувалась також для усунення і ліквідації усіх «неугодних» партійно-державній системі. У травні 1921 р. відбувся гучний процес над керівниками УПСР, що залишилися в Україні. Такий самий процес над меншовицьким «Південним центром» був проведений 1922 р.

Одночасно апарат адміністративно-командної системи, який все більше зростав чисельно, забезпечував розширення не тільки своїх повноважень, а й матеріальних і моральних привілеїв. У 1920-ті рр. було прийнято спеціальні постанови центральних органів партії про поліпшення добробуту відповідальних партійних та господарських працівників, підвищення їхніх окладів. До того ж ці категорії і особи, які до них прирівнювались, члени їх сімей почали одержувати спеціальні пайки, безплатне житло, персональний транспорт тощо.

В умовах НЕПу знову був відроджений прошарок підприємців, торговців та інших представників буржуазії, що легально здійснювали свою економічну діяльність, однак вони були позбавлені політичних прав.