Церковно-державні відносини

Більшовицька партія завжди дотримувалася атеїстичної позиції і тому посилювала репресії проти духовенства, оскільки вбачала у церкві ідеологічного конкурента. Державні органи цинічно ігнорували настрої служителів церкви і мирян. Саме держава спровокувала більшість конфліктів між духовенством і радянськими чиновниками, що здійснювали конфіскації в храмах. Конфлікти супроводжувались арештами і навіть розстрілами віруючих.

Одним із засобів антицерковної політики більшовиків, спрямованих на послаблення Російської православної церкви (РПЦ), була підтримка розколу в ній. Частина українського духовенства, яка обрала шлях компромісу з більшовиками, 1923 р. утворила Українську православну автокефальну церкву (УПАЦ). Раніше, в жовтні 1921 р., виникла справді незалежна національна церква — Українська автокефальна православна церква (УАПЦ), за якою пішло понад тисячу парафій РПЦ в Україні. Однакїї становище, як і загалом становище релігії в Україні, ставало дедалі гіршим.

Культурне і духовне життя у 1920-ті рр.

Тимчасовий поворот до нових принципів керування життям країни на засадах НЕПу почав приносити переконливі результати не лише в галузі господарювання, а й у культурно-духовній сфері. Більшовицька влада тією чи іншою мірою вимушена була пристосуватись до змін у суспільстві, інколи йдучи на кроки, мету яких важко було швидко оцінити.

Один із таких кроків Москви — політика «коренізації», проголошена на XII зїзді ВКП(б) у квітні 1923 р. Перед місцевим апаратом ставилися вимоги поповнення своїх лав за рахунок національних кадрів, користування рідною мовою у державних установах та закладах, сприяння розвиткові національної культури. Український різновид цієї політики дістав назву «українізації».

Здійснення цього курсу в національних республіках, у тому числі і в Україні, відповідало насамперед стратегічним інтересам центральної влади, яка прагнула зміцнити свої позиції в національних республіках. Українська національна культура здобула хоч і тимчасову, але унікальну за весь період радянського правління можливість для більш-менш нормального розвитку.

Основні завдання й напрями українізації були визначені у декреті Раднаркому УСРР від 27 липня 1923 р. «Про заходи в справі українізації шкільно-виховних і культурно-освітніх установ». У ньому проголошувалась рівність мов і вказувалось на необхідність надання допомоги в процесі розвитку українській мові. Для проведення українізації була створена комісія на чолі з секретарем ЦК КП(б)У В. Затонським.

Від самого початку політика українізації наштовхувалась на опір з боку русифікованої верхівки КП(б)У. Але завдяки наркомату освіти, очолюваному послідовно Г. Гринько, О. Шумським, М. Скрипником, українізація проходила успішно. Серед службовців державного апарату у 1923—1927 рр. частка українців зросла з 35 до 54 %. Якщо у 1922 р. українською мовою здійснювалось 20 % діловодства, то в 1927 р. — вже понад 70 %. У 1929 р. навчання українською мовою вели понад 80 % загальноосвітніх шкіл, понад 75 % технікумів і 30 % ВНЗ. Тираж українських газет збільшився з 1924 до 1927 р. у 5 разів. У Харкові з метою українізації армії була створена Школа червоних старшин.

Чимало позитивних змін завдяки українізації сталося в науці, літературі і мистецтві. З еміграції, повіривши в неї, повернулися М. Грушевський, С. Рудницький та інші діячі науки, освіти, культури. 1920-ті роки — це час творчого злету української науки. Розгорнули свою діяльність відомі наукові колективи, зокрема математична школа Д. Граве. Праці М. Кирилова та М. Боголюбова заклали основу нелінійної механіки. Л.Ландау став ініціатором досліджень у галузі термоядерного синтезу. Значний внесок у теорію освоєння космосу зробив Ю. Кондратюк (О. Шаргей). На терені суспільних наук активно працювали Д. Багалій, Д. Яворницький, М. Яворський, М. Грушевський, літературознавці С. Єфремов, О. Білецький, економіст К. Воблій.

Визначальним для літературного процесу було виникнення у 1920-ті рр. багатьох літературних організацій — «Гарт», «Плуг», «Авангард», «Молодняк», «Урбіно», ВУСПП (Всеукраїнська спілка пролетарських письменників) та ін.

1925 р. була створена «Вільна академія пролетарської літератури» (ВАПЛІТЕ), яка об'єднувала 22 письменники і поети (М. Бажана, О.Довженка, В. Сосюру, П.Тичину, Леся Курбаса, М. Куліша, Ю. Яновського та ін.). Ідейним керівником цього об'єднання був Микола Хвильовий, а першим президентом — прозаїк, поет і драматург В. Яловий. Ця організація прагнула протистояти втручанню партійно-державного апарату в культурне життя.

У центрі боротьби літературних течій опинився М. Хвильовий, який у своїх творах відтворював об'єктивну історичну картину тих часів. Сформульоване ним гасло «Геть від Москви!» закликало не копіювати здобутки російської літератури, а творчо перероблювати національні традиції і світовий літературний досвід.

У1920-ті рр. бурхливо розвивалися й інші види мистецтва. Виникали самодіяльні і професійні музичні колективи, серед них капела «Думка», київський симфонічний оркестр на чолі з В. Яблонським та ін. Новими здобутками збагатили музичну культуру Г. Верьовка, Л. Ревуцький, Б. Лятошинський, В. Косенко. Становлення українського театру пов'язано з іменами Л. Курбаса, Г.Юри, А.Бучми, Ю. Шумського, до яких приєдналися молоді О. Сердюк, Н. Ужвій, О. Востуля, Г. Борисоглібська, які гідно представляли українське театральне мистецтво. Багато з них у березні 1922 р. увійшли в унікальний театральний колектив «Березіль», що працював у Харкові і який очолював Л. Курбас.

В образотворчому мистецтві плідно працювали М. Бойчук, І. Їжакевич, А. Петрицький, Б. Іванов та ін. Музеї українського мистецтва були створені в Києві, Харкові, Одесі. В архітектурі розвивався конструктивістський стиль. Однією з найбільш видатних пам'яток цього стилю стала споруда будинку Державної промисловості у Харкові.

1927 р. почалося будівництво однієї з найбільших у світі кіностудій у Києві. Вже 1920 р. з'явився перший значний кінофільм режисера О.Довженка «Звенигора». Невдовзі він поставив картини нової генерації «Арсенал» і «Земля».