- •1.Назви вживані для етнології, як самостійної науки
- •2.Предмет етнології
- •3.Значення етнології, як самостійної науки
- •4.Джерела етнології
- •5.Зв*язок етнології з суміжними дисциплінами
- •6.Методика збору польових етнографічних досліджень
- •7.Методи етнологічних досліджень
- •9. Етнографічні знання в епоху середньовіччя та нові часи
- •10-11. Еволюціоністьский напрям в етнології / зміст еволюціоністьских напрямів в етнології
- •12. Дифузіоністьский напрям в етнології
- •Основні положення
- •Механізми дифузіонізму
- •13. Соціологічна школа в етнології
- •14.Функціоналізм в етнології
- •15.Структурний функціоналізм а.Р.Редкліфф-Брауна
- •16. Школа історичної етнології в сша
- •17. Етнопсихологічний напрям в етнології
- •18. Культу́рний релятиві́зм в етнології
- •19. Совєтська школа в етнології
- •20. Нооеволюціонізм в етнології
- •21. Новітні концепції в зарубіжній етнології кінця хіх-хх ст.
- •22.Форми людських спільнот
- •23. Український етнос в умовах незалежної України. Етнічний склад населення в 1991-2000 рр.
- •24. Поняття нації в етнології
- •25. Поняття народ в етнології
- •26. Біологічна теорія етносу
- •27. Енергетична теорія етносу
- •28. Дуалістична теорія етносу
- •29. Інформаційна теорія етносу
- •30. Примордіалістська концепція етнічності
- •31. Конструктивістський напрямок
- •32. Інструменталістська концепція етнічності
- •33. Концепції етносу (нації) в українському суспільствознавстві.
- •34. Структуралізм е. Прічарда та к. Леві-Строса.
- •35. Етнографічні знання в Київській Русі та у козацький період.
- •36. Антропологічні риси українців.
- •37. Динаміка чисельності українського етносу наприкінці хіх – у першій чверті хх ст.
- •38. Занепад української національної державності в другій половині XVII – XVIII ст.
- •39. Закарпатська етнографічна зона та її районування.
- •40. Закріплення української етнічної території на західному та південно-західному напрямках.
- •41. Визвольні змагання Українців у 20 ст і проголошення незалежності
- •42.Етнонаціональний розвиток в Україні в 2 половині 16ст, 1 половині 17 ст
- •43.Український етнос в 14ст, 1 пол 16 ст
- •44.Етнографічні групи Українців та їх характеристика / 45. Субетноси українського етносу та їх характеристика
- •Етнографічні групи українців: загальна характеристика
- •Подоляни
- •Литвини
- •Поліщуки
- •Черкеси
- •Карпатські русини
- •45. Субетноси українського народу та їх загальна характеристика
- •46. Історико-етнографічні зони(регіони) України
- •48. Українська етнографія у хіх ст.
- •49. Українська етнографія хх ст.
- •50. Побут і культура українців у проці Гійома Боплана « Опис України»
- •51. Український етнос в умовах кризи давньоруської державності та золотоординського поневолення
- •52.Українська колонізація Нижнього Подніпровя і Причорноморя 17-19 ст
- •53. Випробування українського етносу у другій половині хх ст. Голодомори, репрессії, війни
- •54. Чисельність і розселення українців у 60-90 рр. Хх ст. Склад населення за 1990р
- •55. Український етнос в умовах незалежності . Перепис населення 2001 р
- •56. Завершення в основному кінці 12 на поч 16 ст формування сучасного українського етносу
- •57. Український етнос в умовах кризи давньоруської державності і золотоординського поневолення.
- •58. Український етнос в хiv – пер. Пол. XVI ст.
- •59. Етнонаціональне відродження українців в др. Пол. 16 – пер.Пол. 17 ст.
- •60. Занепад української національної форми державності в другій половині хvii – XVIII ст.
- •61. Національно-культурне відродження і формування української національної ідеї (хіх – початок хх ст.)
- •62. Колонізація Слобожанщини в XVI—XVII ст. І формування східної межі української етнічної території.
- •63. Завершення в основному в кінці хіі-на поч хііі ст. Формування українського етносу:
- •64. Протоукраїнська етнічна спільнота хі-хіі ст.:
- •65. Українська етнографія в сучасній Україні:
- •66. Формування української етнографічної ніші та проукраїнської спільноти:
- •67. Прабатьківщина слов’ян та їх розселення vі-vіі ст.:
- •68. Формування давньослов’янських племінних етносів:
12. Дифузіоністьский напрям в етнології
Дифузіоні́зм(відлат.diffusio— розлиття, розтікання, проникнення) — напрям всоціальній антропологіїіетнографії(етнології),культурології,археології,соціології, в основі якого покладена ідея поширення культурних явищ через контакти між народами — торгівлю, переселення, завоювання; орієнтація в науках про культуру, яка розвинулася на поч. XX cт., приписує культурній дифузії (проникнення творів культури з одних галузей в інші) особливе значення в процесі зміни і розвитку культур; дослідження історії й наслідків культурних запозичень. Вперше науково обгрунтовав цю теорію "батько етнології"Хосе де Акоста(1590) на прикладі розселення індіанців Америки[1].
Згідно з дифузіонізмом, в основі культурного розвитку лежать процеси запозичення і поширення культури з одних центрів до інших, і тому кожна з культур не обов'язково має проходити абсолютно всі еволюційні стадії, як то вважали еволюціоністи.
Представники: Г. Тард (1843-1904, Франція), Ф. Боас (1858-1942, США), Ф. Ґребнер (1877-1934, Німеччина), Ф. Ратцель, В. Перрі, А. Анкерман, Л. Фробеніус та ін.
Основні положення
Представники цього напряму вважають головним змістом історичного процесудифузію, контакт, зіткнення, запозичення, перенесення культур. Важливою особливістю розглянутого підходу є аналіз просторових і часових характеристик культур, що являє собою конкретизацію об'єктадослідження, порівняно зеволюціонізмом. У певному сенсі дифузіонізм можна розглядати як спробу замінити ідею прогресивного розвитку принципом просторово-часового переміщення окремих елементів культури або їх комплексів.
Дифузіоністи, а саме Еліот СміттаФріц Гребнерзаперечували, що істота є винахідливою. На противагу еволюціоністам, існувала думка про те, що абсурдно вважати, що кожне суспільство існує незалежно. Адже дика людина ніколи і нічого не відкривала. Звідси слідує, що дифузіоністи ґрунтували свої теорії на тому, що ідеї та культурні риси переміщуються, передаються з одногоконтиненту на інший і поширюються по всьому світі шляхомміграціїта торгівлі.Винахід— це унікальне явище, яке «дифузіонує» в інші суспільства. Науковці цієї теорії стверджували, що цей процес зовсім не новий, а існував упродовж всієїісторії людства. У певному сенсі дифузіонізм можна розглядати як спробу замінити ідею прогресивного розвитку принципом просторово-часового переміщення окремих елементів культури або їх комплексів.
Дифузіонізм був поширений у Скандинавських країнах у вигляді історико-географічного спрямування, у Німеччині— як вчення про «культурні кола» (культурно-історична школа), вСШАцей напрямок існував під назвою «age-and-area» (вік / час і простір) . Іноді дифузіоністську тенденцію в дослідженні культур називають теорією культурних ареалів. ВАнгліїконцепція взаємовпливу культур розроблялася в рамкахгеліолітичної школи, відомої також якгіпердифузіонізм. У50-ті рокиXX ст.і аж дотепер ідеї дифузіонізму розвиває у своїх роботах, мабуть, один з найвідоміших антропологів норвежецьТур Хейєрдал.
Взагалі, про цю течію можна сказати, що вона не є школою, а скоріше є реакцією на деякі проблеми еволюціоністів. В принципі основна ідея дифузіонізму була правомірною і продуктивною. На противагу абстрактному розгляду культур, який існував в еволюціонізмі, дифузіоністи поставили питання про конкретно-історичні зв'язки і взаємовпливах культур різних народів. У дослідженнях дифузіоністів відпрацьовувалися прийоми аналізу, порівняння, пошуку подібних моментів у частинах, що складають культуру. Саме дифузіоністи досліджували питання про просторово-часові характеристики культур.
Згідно з дифузіонізмом, в основі культурного розвитку лежать процеси запозичення і поширення культури з одних центрів до інших, і тому кожна з культур не обов'язково має проходити абсолютно всі еволюційні стадії, як то вважали еволюціоністи. Дифузіонізм насамперед звертався до вивчення процесів аккультурації, культурних взаємодій, розкриття механізмів засвоєння культурних досягнень інших народів, що для деяких культур створює можливість пропускати певні (необхідні, за еволюціонізмом) стадії розвитку. До засобів поширення культури дифузіоністи відносили завоювання, колонізацію, торгівлю, міграцію, добровільне наслідування та внутрішньо-системні фактори розвитку.