37. Динаміка чисельності українського етносу наприкінці хіх – у першій чверті хх ст.

На межі ХІХ—ХХ ст., за матеріалами Першого загального перепису населення Російської імперії 1897 р. та австрійського й угорського державних переписів 1900 p., а також за іншими даними, у світі проживало близько 26,4 млн українців. З того числа в Росії, за згаданим переписом, налічувалося 22 380,6 тис. осіб (84,46%), Австро-Угорщині — 3 814,9 тис. чол. (14,40%). Близько 215 тис. (менше 1%) проживало поза межами обох імперій, зокрема в США, Канаді, Бразилії.

В наступні періоди динаміка чисельності українців, як і населення України загалом, характеризувалася значними відмінностями, зумовленими насамперед політичними й економічними факторами. Таких відмінних періодів у XX ст. було кілька: 1900—1914 pp., 1914—1925, 1926—1939, 1939—1945, 1946—1959, 1960—1989 pp., з 1989 p. і дотепер.

На початку століття, в 1900—1914 pp. динаміка чисельності українців вирізнялася великою рухливістю, переселенням селян підросійської України в східні області та губернії імперії, еміграцією галицького, буковинського та закарпатського селянства, міських низів у заокеанські країни. Еміграції підлягало населення західних українських земель у Росії.

Вже до другої половини XIX ст. значні групи українського населення проживали на Північному Кавказі, де вони, за переписом 1897 p., становили 33,6%, тоді ж в Сибіру і на Далекому Сході чисельність українців досягла 223,9 тис. (3,9%), Казахстані та Середній Азії — 101,6 тис. осіб (1,3%). У східних районах наприкінці XIX ст. найпомітнішою була частка українців у Приморській (19,3%) та Амурській (17,5%) областях. Були це переважно переселенці з Чернігівської, Полтавської та Київської губерній, котрі почали переїжджати до Примор'я у 80-х роках XIX ст.

Особливо активізувалось переселення українських селян на схід з 1907 p., що можна проілюструвати на прикладі Волині. Так, за даними Челябінської і Сизранської реєстрації впродовж 11 років (від 1896 р. до 1907 р.) з Волинської губернії на Сибір пройшло через пункти реєстрації 1659 сімей, а всього з членами сімей і одинокими — 10 781 осіб. Однак вже лише за 1907 р. ті самі пункти зареєстрували перехід 1516 волинських сімей, усього 8665 осіб. Крім цього, на Сибір прийшли 2303 ходаки з Волинської губернії. У 1908 р. потік переселенців з Волині становив 1806 сімей, 11 148 переселенців, 1645 ходаків; у 1909 р. — відповідно 1564, 5796, 2322. Отже, лише за три роки (1907—1909) з Волині на Схід переселилося 29 609 осіб і прийшли в пошуках "долі" 6270 ходаків.

Дуже масовим було переселення з Кременецького повіту, звідки лише 1909 р. виїхало близько 1 тис. селянських сімей. З Дубенського в тому ж році до Алтайського краю, Амурської й Акмолінської областей, у район Томська і Єнісея переселилось 292 сім'ї, з Рівненського — до Акмолінської й Амурської областей та Приморський край — 85 сімей, із Володимира-Волинського — 73 сім'ї тощо.

38. Занепад української національної державності в другій половині XVII – XVIII ст.

Переяславська рада лише на короткий період забезпечила відносно позитивну зміну становища в Україні. Однак після смерті Б. Хмельницького (6 серпня 1657 р.) козацька старшина швидко відчула суворість "високої государевої руки" і спробувала перекреслити рішення Переяславської ради. З цього на тривалі десятиріччя в Україні почався драматичний відступ від ледь не осягнутих вершин національної свободи. У вересні 1658 р. І. Виговський, який виконував роль гетьмана при неповнолітньому Юрієві Хмельницькому, підписав з Польщею Гадяцькі угоди. За ними Україна отримувала в складі Польщі статус Руського князівства, зрівняного з Литовським. Однак через рік Ю. Хмельницький з волі тієї ж козацької старшини, що примусила І. Виговського залишити гетьманство, відмовився від Гадяцької угоди і підписав з російським урядом нові "Переяславські статті". Минув ще рік і, за наслідками поразки російсько-козацьких військ, Ю. Хмельницький Чуднівською угодою знову визнав залежність від Польщі. Оскільки на цей час у Києві та кількох інших містах Лівобережжя вже стояли російські військові загони, то Чуднівська угода була практичним кроком на шляху до поділу України на дві частини. В 1663 р. після зречення Ю. Хмельницького гетьманської булави відбувся також поділ козацьких адміністрацій на Лівобережну з гетьманом Іваном Брюховецьким і Правобережну з Павлом Тетерею на чолі.

Воєвода київський Стефан Чарнецький 1664 р. наглумився над пам'яттю Богдана Хмельницького, викинувши його тіло з могили в Суботові. В умовах всенародних повстань проти Польщі (Ставище, Лисянка) після втечі П. Тетері серед претендентів на гетьманську булаву верх взяв Петро Дорошенко, який вдався до союзу з турками і татарами. У січні 1667 р. дійшло до замирення — Андрусівського перемир'я — між Росією та Польщею. Поділ України став доконаним фактом. Запоріжжя оголошувалося під подвійною залежністю. Проте і після цього в середині козацтва не припинялася боротьба за возз'єднання України. В 1668 р. П. Дорошенко вирушив на Лівобережжя, схопив І. Брюховецького і стратив, а сам на якийсь час став гетьманом усієї України. Однак уже через рік лівобережне козацтво виступило проти Дорошенка і обрало за гетьмана Дем'яна Многогрішного. Його як наказного гетьмана залишив на Лівобережжі П. Дорошенко. Водночас на Правобережжі Дорошенко не припиняв боротьби проти Польщі. У серпні 1671 р. він поновив союз з Туреччиною; Правобережну Україну як козацькі союзники з краю в край проходили турецькі війська і татарські орди. Після поразки Польщі від турецько-татарсько-козацьких військ у жовтні 1672 р. був підписаний принизливий для Польщі й відносно вигідний для козаків Бучацький мир. За ним Брацлавське воєводство і південна частина Київського воєводства переходили під управління гетьмана Дорошенка. Водночас на інших правобережних землях ще управляв гетьман пропольської політики Михайло Ханенко. Таке становище тривало недовго, бо вже 1673 р. у битві з польськими військами Яна Собеського турки зазнали поразки, а 1674 р. проти Туреччини вирушили через Правобережжя російські війська. Більшість правобережних полків визнала лівобережного гетьмана І. Самойловича. П. Дорошенко залишився без території і 1676 p., визнавши владу І. Самойловича, "здався на ласку" воєводи Г. Ромадановського. На бік росіян перейшов і М. Ханенко, після чого наказним козацьким гетьманом від імені Польщі був призначений Євстахій Гоголь (помер 1679 p.). Потім козацьким гетьманом король іменував Стефана Куницького, Петра Могилу, Самійла Івановича (Самуся). Турки ж витягли з константинопольського монастиря Юрія Хмельницького і нарекли його "князем України Малоросійської". Однак цей задум не вдався. Кількаразові спустошливі походи Ю. Хмельницького закінчувались поразками. У 1681 р. Росія підписала в Бахчисараї мир з Туреччиною. Туреччина визнала за Росією Київ і владу над запорозьким козацтвом. У Ю. Хмельницького було відібрано гетьманську булаву, а 1683 р., за деякими відомостями, його було страчено у Кам'янці-Подільському.