Добавил:
Upload Опубликованный материал нарушает ваши авторские права? Сообщите нам.
Вуз: Предмет: Файл:
Etnologiya.docx
Скачиваний:
214
Добавлен:
02.03.2016
Размер:
321.24 Кб
Скачать

61. Національно-культурне відродження і формування української національної ідеї (хіх – початок хх ст.)

ХІХ століття в українській історії прийнято називати добою культурно-національного відродження. Проте процес культурно-національного відродження виходить за хронологічні рамки ХІХ ст. і триває від кінця ХVШ до початку ХХ ст. Видатний вчений І. Лисяк-Рудницький дотримувався думки, що особливості й закономірності суспільно-політичного та культурного розвитку цього явища дозволяють визначити його протяжність від кінця Козацької держави до Першої світової війни. Ставлячи в основу періодизації провідний суспільний рушій соціальних тенденцій, культурного змісту, стилів і напрямів, він розрізняв наступні етапи українського національного відродження:

«дворянський» (кінець ХVШ – 40-ві рр. ХІХ ст.);

«народницький» (40-ві – 80-ті рр. ХІХ ст.);

«модерний» (90-ті рр. ХІХ ст. – до Першої світової війни) [6, с. 33].

На першому етапі провідною суспільною верствою стало освічене панство, нащадки старих шляхетських родин. З одного боку, це було дворянство козацького походження на Лівобережжі, що отримало свої привілеї завдяки поширенню чинності на козацьку старшину «Жалуваної грамоти дворянству» («Грамота на права, вольності й переваги благородного російського дворянства») у 1785 р. З іншого, сполонізована шляхта на Правобережжі, в першу чергу молодь, поступово набувала українофільських настроїв.

Зацікавленість вітчизняною історією засвідчує поява козацько-старшинських літописів (Самовидця – 70-ті рр. ХVП ст., Г. Грабянки – 1710 р., С. Величка – 1720 р.); таких праць, як «Краткие географические, политические и исторические сведения о Малой России» (1773), «Краткая Летопись Малыя России с 1506 по 1770 год, с из’явлением образа тамошнего правления» та «Землеописание Малыя России» (1777) Василя Рубана; рукописної «Истории Русов» (1829), «История Малороссии» (1842-1843) М. Маркевича.

У 1843 р. була заснована Тимчасова комісія для розгляду давніх актів (Археографічна київська комісія), яка фактично стала першою українознавчою науковою установою [2, с. 7]. Комісією було видано «Древности Юго-Западного края» (три зошити), «Памятники» (чотири томи), величезний «Архив Юго-Западной России», «Літопис Самовидця» тощо.

Здобутками української культурно-історичної спадщини стали «Описание свадебных обрядов в Малой России и Слободской Украинской губернии» (Г. Калиновський, 1777); перша «Грамматика малороссийского наречия» (О. Павловський, 1818); «Опыт собрания старинных песен» (М. Цертелєв, 1819); збірки: «Малороссійскія пъсни, изданныя М. Максимовичемъ» (1827); «Запорожская Старина» (І. Срезневський, 1833-1838), «Малороссийские и Червонорусские песни» (П. Лукашевич, 1839).

Харківський університет, заснований у 1805 р., об’єднав прихильників народознавчих досліджень - І. Срезневського, А. Метлинського, Л. Боровиковського, М. Костомарова, М. Гулака-Артемовського, Г. Квітку-Основ’яненка та ін. «Харків, російський Харківський університет, - підкреслює видатний вчений М.В. Попович, - став колискою нової української літератури і молодої романтичної культури» [7, с. 321].

На західноукраїнських землях процеси культурно-національного відродження очолили представники греко-католицької церкви - Львівський митрополит М. Левицький, Перемишльський єпископ І. Снігурський, крилошанин о. І. Могильницький тощо. Мовне питання – про рівноправність української мови - підіймало Товариство галицьких греко-католицьких священиків, йому присвячені праці о. І. Могильницького (з Перемишля) - «Буквар словено-руського язика» (1817), «Розправа про руську мову» (1829), «Відомості о руськом язиці» (1829) [2, с. 6-8].

«Руська трійця», організована на початку 30-х рр. М. Шашкевичем, І. Вагилевичем та Я. Головацьким, своєю діяльністю протистояла реакційній асиміляторській політиці правлячих кіл Австрійської монархії і польської шляхти в Східній Галичині. Розвиток самобутньої національної культури населення західноукраїнських земель в нерозривній єдності з культурою всього українського народу – одна з провідних ідей діячів «Руської трійці». Утвердженню цих принципів була підпорядкована вся дослідницька, літературна, видавнича і публіцистична діяльність «галицьких романтиків». Зокрема, яскравим проявом цієї тенденції стала збірка «Русалка Дністрова» (1837), що засвідчила доробок «Руської трійці» в розвиток етнографії та фольклористики [10, с. 6-10; 11, с. 83-95, 129-138].

На другому - «народницькому» - етапі культурно-національного відродження в Україні провідною суспільною верствою стає інтелігенція. «Розбудова повноцінної етносоціальної структури українського суспільства відбувалася не згори, а знизу: українське селянське середовище висувало нові покоління інтелігенції, вчених та митців замість зденаціоналізованої еліти, - підкреслюють автори багатотомної «Історії української культури». - Саме на народній соціальній базі, - зазначають вони, - постає верства національної інтелігенції, яка розгортає пропаганду культурно-національної самобутності… з метою формування національної самосвідомості» [2, с. 12].

Основним центром культурно-національного руху цього періоду стає Київ. Заснування Київського університету (1834), діяльність відомих учених, викладачів та культурно-громадських діячів (М. Максимовича, М. Костомарова, П. Куліша, О. Марковича, В. Білозерського, Т. Шевченка) сприяють пробудженню зацікавленості українською історією та народознавством.

У 1846 р. з’являється перша загальнонаціональна громадська організація Кирило-Мефодіївське (за матеріалами слідства - Украйно-Слов’янське) товариство. Програмні положення братчиків були викладені у «Книзі буття українського народу», «Законі божому» і «Статуті Слов’янського товариства св. Кирила і Мефодія». В них чітко сформульовано українську національну ідею, культурно-політичні спрямування українського руху середини ХІХ ст. [4, с. 9]. У довідці Ш відділення («Третье отделение Собственной его императорского величества канцелярии») 1854 р. підкреслювалось: «Мета цього Товариства спочатку полягала в тому, щоб, відновлюючи народність, мову і літературу слов’янських племен, підготовлювати ці племена до з’єднання під одну державу, але оскільки всі члени товариства були уродженці Малоросії, то незабаром слов’янофільство їхнє обернулось на украйнофільство, і вони перейшли до намірів про відновлення Малоросії в тому вигляді, в якому вона була перед приєднанням до Росії... Украйно-слов’янське товариство... могло набрати напряму, небезпечного для державного спокою» [5, с. 322].

В програмних документах товариства знайшла своє відображення ідея возз’єднання усіх українських земель в одній державі. Відповідно до підготовленого проекту Україна входила до майбутньої слов’янської федерації як два штати: Східний (Лівобережжя) і Західний (Правобережжя), до якого мала бути приєднана українська Східна Галичина. По суті це був перший, висунутий суспільно-політичним рухом України XIX ст., проект возз’єднання східно- і західноукраїнських земель.

В українському культурно-національному житті брали участь багато видатних особистостей: істориків, народознавців, літераторів та художників. Проте серед них найвагоміша роль належить Т. Шевченку, який приєднався до Кирило-Мефодіївського товариства і був покараний найжорстокіше. «Це не випадок, - зазначає І. Лисяк-Рудницький, - що репрезентативним героєм України у 19 столітті був не державний муж або воїн, а поет - Тарас Шевченко. Його історичного значення не можна окреслити чисто літературними мірилами. Українська громадськість бачила і продовжує бачити в його особі пророка, який своїм натхненним словом торкає і перетворює серце свого народу» [6, с. 20].

Ідеї братчиків були підтримані й розвинуті провідними діячами національного громадсько-культурного руху, що спирався, головним чином, на представників передової інтелігенції. На Наддніпрянщині це був, в першу чергу, громадівський або українофільський рух.

Громади являли собою осередки української інтелігенції, що займалися національно-культурною й громадсько-політичною діяльністю в другій половині XIX - на початку XX ст. та об’єднували найвидатніших представників інтелігенції українських земель. Зокрема, до Київської громади входили історики В. Антонович і М. Драгоманов, етнографи Ф. Вовк і П. Чубинський, мовознавці П. Житецький та К. Михальчук, соціолог і економіст М. Зібер, історик права О. Кістяківський, статистик О. Русов, публіцист Н. Ковалевський, письменник і громадський діяч О. Кониський, письменниця О. Косач, філолог В. Науменко, лікар, соціолог С. Подолинський, фольклорист І. Рудченко, композитор М. Лисенко, письменник і театральний діяч М. Старицький та ін. У 1862 р. кількість членів Київської громади перевищувала 200 чол. Такі ж громади діяли в Полтаві, Харкові, Чернігові, Одесі та інших містах. Їх члени створювали недільні школи та викладали в них, збирали матеріали з етнографії та фольклору, видавали українську популярну та наукову літературу [9, с. 122-124].

У 70-90-х рр. ХІХ ст. почалося творення чіткої національної доктрини [8, с. 416-420]. Розробка обґрунтованої системи української політичної ідеології належить М. Драгоманову. Головною справою свого життя він вважав пропаганду ідей Кирило-Мефодіївського товариства, послідовно відстоював ідею інтеграції України в європейські політичні та культурні рухи. Українська політична думка тієї доби збагатилась висновком М. Драгоманова, що «прихильність до своєї країни й народу тільки виграє, коли вона… освітиться світлом вселюдського спрямування до поступу» [1, с. 494].

На західноукраїнських землях течією, аналогічною громадівському руху, стали «народовці» – суспільно-політична течія, що виникла в 60-х рр. XIX ст. на ґрунті ідей національного відродження та продовжила традиції «Руської трійці». «Народовці» головним чином займалися культурно-освітньою діяльністю: у 1861 р. у Львові організували товариство «Руська бесіда», у 1868 р. були засновані перші «Просвіти» - культурно-освітні громадські організації, у 1864 р. - український театр, у 1873 р. - з ініціативи О.Я. Кониського і М.П. Драгоманова товариство імені Т. Шевченка у Львові (у 1892 р. перетворене на Наукове Товариство імені Т. Шевченка).

З останньої декади ХІХ ст. розпочинається, за періодизацією І. Лисяка-Рудницького, третій, модерний період українського культурно-національного відродження. Репресивна політика самодержавства, спрямована проти учасників українофільського руху в Києві та на інших землях Наддніпрянщини (Валуєвський циркуляр 1863 р., Емський указ 1876 р.), спричинила переміщення центру національно-культурного життя зі Сходу на Захід. «Ідеї, що служили натхненням для українського відродження в Галичині, майже без винятку походили з Наддніпрянщини, - зазначає І. Лисяк-Рудницький. - …З другого боку, після того як указ 1876 року заборонив усяку легальну українську діяльність у Росії, Галичина стала притулком всього українського національного руху» [6, с. 34-35]. Із заснуванням Наукового товариства імені Т. Шевченка (НТШ) Галичина набуває статус українського П’ємонту [2, с. 22; 3, с. 109]. В діяльності НТШ брали участь багато культурних та політичних діячів, серед яких в першу чергу необхідно згадати М. Грушевського та І. Франка.

Для формування національної ідеї, зростання національної самосвідомості потрібно було проаналізувати вітчизняну історичну спадщину. М. Грушевським була створена нова схема східноєвропейської історії, яка доводила існування українського народу з власною багатовіковою історією. Зі свого боку, І. Франко своєю громадсько-політичною діяльністю та літературною творчістю визначав українську культуру як єдину спільну культуру українців Наддніпрянщини та Західної України, культуру світового значення.

Таким чином, поняття «українське культурно-національне відродження” відображає процес становлення й розвитку культурно-освітнього та громадсько-політичного життя України впродовж кінця ХVІІІ – початку ХХ ст., пробудження та зростання національної самосвідомості, формування української національної ідеї.

Соседние файлы в предмете [НЕСОРТИРОВАННОЕ]