65. Українська етнографія в сучасній Україні:

…

66. Формування української етнографічної ніші та проукраїнської спільноти:

Природна основа української етногенетичної ніші сформувалася 8–10 тис. років тому, після відступу останнього льодовика. Основною ландшафтною зоною даного регіону є Лісостеп. Крайні південні і південно-східні степові райони його спочатку не входили до складу української етногенетичної ніші. Завершення формування української етногенетичної ніші припадає на рубіж ІІІ–IV чвертей І тисячоліття н. е., коли на її території в основному закінчується розселення слов’ян і асиміляція ними субстратного населення, а відтак – засвоєння його тисячолітнього культурного спадку, а також даний регіон об’єднується мережею торгово-економічних комунікацій та в рамках потестарно-політичних утворень (союзи антів, склавинів, дулібів, полян, держава Руська Земля). Все ж субніші окремих “племен” (насправді груп племен – співплемінностей) продовжували зберігатися, що пояснювалося не так етнокультурними відмінностями, як слабкістю розвитку систем комунікацій, включаючи інформаційні, в епоху середньовіччя. Лише після завершення в основному формування української етногенетичної ніші можна говорити про початок власне етногенезу українців. На час утворення Київської Русі на слов’янських землях України складається етнокультурна (системи землеробства, знаряддя, ремесла, типи поселень, житла, хатнє начиння тощо), етноконфесійна, етнолінгвістична і етнополітична метаетнічна (що складалася з окремих етносів) спільність. До неї входили співплемінності полян, уличів, тиверців, волинян (можливо також дулібів і бужан, якщо це не попередники волинян), деревлян і частково сіверян та дреговичів. Усі вони виступали окремими етносами в її складі. За названими етнокультурним, етноконфесійним, етнолінгвістичним і етнополітичним параметрами слов’янське населення, що утворювало дану спільність відрізнялося від слов’янського населення на територіях Росії і Білорусі. Перші прояви спільної – протоукраїнської метаетнічної – самосвідомості слов’янського населення на території України фіксуються в “Повісті временних літ” у формі етноцентричного зображення київським літописцем “племені” полян. Поляни, зокрема, показані як найкультурніші та найрозвиненіші і протиставлені слов’янським співплемінностям на землях Росії й Білорусі (яких прирівняно до звірів). Разом з тим цей етноцентричний стереотип поширений на інші протоукраїнські “племена” (за винятком сіверян і деревлян). 6. Утворення в кінці ІХ–Х ст. Київської Русі, що об’єднала все слов’янське населення Східної Європи, загальмувало етногенетичний процес на українських теренах, як і на територіях Росії і Білорусі, оскільки це нівелювало дію окремих (української, російської та білоруської) етногенетичних ніш.

67. Прабатьківщина слов’ян та їх розселення vі-vіі ст.:

У результаті демографічного вибуху та під натиском кочо­ виків у середині І тис. розпочинається новий динамічний період етнічної історії Євразійського континенту, головний зміст якого відображає явище, відоме під назвою «Велике переселення народів». Невід'ємною важливою складовою цього процесу ста­ ло велике розселення слов'ян. Характер його раннього етапу був зумовлений зовнішніми чинниками. Він припадає на І—II ст, коли під тиском ґото-гепідів із північного сходу та зустрічного потоку сарматів з південного сходу частина зарубинецького населення переміщується з Середнього Дніпра у верхів'я Дес­ ни, а з Волині — у верхів'я Дністра. У наступному столітті один зі струменів вехньодністровського населення відходить на Лівобережжя, де розміщується посмужно з носіями київ­ ської культури, а другий струмінь спрямовується на терито­ рію Молдови. Основний етап великого розселення слов'ян припадає на V—VII ст, коли вони перебували на завершальній стадії етніч­ ного самоутвердження. Одним із головних теренів, звідки роз­ гортався цей процес, було дніпрово-дністрянське межиріччя. У цьому регіоні, що становив порубіжну зону між лісостеповою і степовою частинами Європи, відбувалася інтенсивна сло­ в'янська інтеграція. Отже, закономірно, що активну участь у пе­ реселенських рухах передусім взяло празько-склавинське, а також пеньківсько-антське населення, об'єднане у великі ет- ноплемінні союзи. їхнє переміщення розгорталося у двох го­ ловних напрямах: південно-східному — на Балкани та північному і північно-східному — на балтійське узбережжя й одеро-ельбське межиріччя. Найпотужніший потік переселення слов'ян спрямовував­ ся у південному напрямі, на Подунав'є, до кордонів Візан­ тійської імперії. Вони просувалися під тиском гунів шляхом, 169 який дещо повторював маршрут ґотів. Склавини Прикарпат­ тя та анти Північного Бугу і Середнього Дніпра, спускаю­ чись уздовж Пруту і Серету, займали Подунав'я. Питання щодо періодизації цього процесу залишається дискусійним, хоча Йордан та Прокопій Кесарійський зафіксували, що анти і склавини вже у 520—60-х роках перебували в Північному Подунав'ї, звідки робили набіги на Візантійську імперію. її правителі не змогли стримати нашестя слов'ян, тому доз­ волили їм селитися на Балканах, а згодом вони з'явилися і в Малій Азії. їхнє розселення в цьому реґіоні було трива­ лим та супроводжувалося як військовими сутичками, так і мирною інфільтрацією. Античні автори залишили про це різні відомості. Зокрема Йордан (VI ст.) відзначав: «Зараз через гріхи наші вони [склавини, анти] бушують повсюдно». А візантійський імператор Костянтин писав, що «зіслов'я- нилася земля наша і стала варварською». Антська і склавинська групи просувалися в балканському на­ прямі кожна окремо, а з Подунав'я вони пішли в різні сторони: антське населення — вглиб балканського півострова, а склавинсь- ке, піднімаючись угору Дунаєм, з'явилося на території Моравії та Словаччини. Потім, можливо, через сутички з аварами склавини повернули на захід й опинилися у верхів'ях Ельби, де вони зустрі­ лися з іншим слов'янським потоком — носіями дзєдзіцької культу­ ри, що рухалися з території Польщі. На цій основі під впливом германського населення у Південно-Східній Європі починають фор­ муватися нові слов'янські угруповання, в яких виразно збереглися склавино-празькі етнокультурні риси. Внаслідок розселення слов'ян на Балканському півострові ви­ никали етнокультурні ареали, які являли різні комбінації синтезу слов'янських і місцевих традицій, що відображає перемішуван­ ня прийшлого і тубільного населення. Так, у Придунайській до­ лині досліджено старожитності, які ввібрали елементи празько- склавинської, гето-дакійської та візантійської культур. Зумовлені цими переселенськими процесами взаємозв'язки слов'ян із фра­ кійськими і східнороманськими народами, які тоді жили на тери­ торії сучасної Молдови і Східної Румунії, знайшли прояв як 170 у мовних діалектах карпатських українців, так і в румунській мові й топоніміці. Цей процес мав надзвичайно важливе значення для україно- генезу, оскільки саме тоді зароджується український етнос.