Добавил:
Upload Опубликованный материал нарушает ваши авторские права? Сообщите нам.
Вуз: Предмет: Файл:
Etnologiya.docx
Скачиваний:
214
Добавлен:
02.03.2016
Размер:
321.24 Кб
Скачать

41. Визвольні змагання Українців у 20 ст і проголошення незалежності

Українська Революція 1917–1921 років— революційні події на землях історичноїКиївської Русі-України, українських губерній колишньоїРосійської імперії, складова частинаРосійської Революціїна земляхісторичної Великої Росії(колишньоїРосійської імперії), які являли собою боротьбу за правду, свободу і народовладдя під різними гаслами і прапорами, боротьбуукраїнського трудового народуза своєнаціональнеі соціальне визволення, які повністю змінили структуру влади у східній Європі, призвели до появи сучасної Києво-Руської, Української Держави-Республіки (згадується під різними назвами за різних урядів і у різних офіційних документах) у 1917–1921 роках, яка у 1921–1991 рр. була у складі Радянського Союзу, а з 1991 рр. стала незалежною, другою за величиною державою у Європі.

Початком Української Революції можна вважати Лютневу Революцію в Російській імперії, до складу якої входила більша частина земель історичної Київської Русі-України (українські, малоросійські губернії) у ході якої було проголошено автономну Українську Державу-Республіку, яка після Жовтневої Революції у Петрограді проголосила про свою незалежність і самостійність. У період 1917–1921 років в молодій Українській Державі неодноразово змінювалась влада, гасла і прапори, назви, уряди і розміри підконтрольних їм земель (УНР,Українська держава,ЗУНР). Врешті решт владу в Українській Республіці захопили прорадянські і промосковські налаштовані більшовицькі революційні військово-політичні діячі (УНР(р), УСРР), які підписали угоду з Російською Федеративною Республікою про створення Радянського Союзу. Таким чином Українська Держава продовжила формальне існування, але фактично, за умовами союзного договору стала невіддільною частиною Сполучених Радянських Держав. Для відновлення незалежної Української Держави, завершення справи Української Революції потрібно було чекати і боротися до 1991 року.

Отже, Українська Революція 1917-го року великою мірою зазнала поразки. Ця поразка була наслідком незгуртованості політичної еліти, незавершеності процесу формування нації, відмінностей між національними та соціальними завданнями визвольного руху, його обумовленості зовнішніми політичними й насамперед військовими факторами.[1]Однак, не досягши повною мірою своєї мети Українська Революція разом з тим явила світу Києво-Руську, Українську Державу (хай і у складі Сполучених Радянських Держав) започаткувала процес формування модерної політичної нації, відродила традицію державності.[2]

Шістдесятники України

Шістдесятники виступали на захист національної мовиікультури, свободи художньоїтворчості.

Основу руху шістдесятників склали письменникиІван Драч,Микола Вінграновський, В.Дрозд, Гр. Тютюнник, Б.Олійник, В.Дончик,Василь Симоненко,Микола Холодний,Ліна Костенко,В. Шевчук,Є. Гуцало,художникиАлла Горська,Віктор Зарецький,Борис Чичибабін,літературні критикиІван Дзюба,Євген Сверстюк,режисерЛесь Танюк, кінорежисериСергій Параджанов,Юрій Іллєнко, кінокритикРоман Корогодський, перекладачіГригорій Кочур,Микола Лукашта інші. Шістдесятники протиставляли себе офіційномудогматизмові, сповідували свободу творчогосамовираження, культурнийплюралізм, пріоритет загальнолюдських цінностей над класовими. Значний вплив на їх становлення справила західна гуманістична культура, традиції«розстріляного відродження»та здобутки української культури кінцяXIX— початкуХХ ст.Одним із тих, хто закладав фундамент шестидесятництва в Україні став доцентфакультету журналістикиМатвій Шестопал, так як серед його учнів були В.Чорновіл, Б.Олійник, В.Симоненко, В.Крищенко, Б.Рогоза, М.Шудря, В.Мицик та багато інших патріотично налаштованих особистостей.

Шістдесятники розвинули активну культурницьку діяльність, яка виходила за межі офіціозу: влаштовували неформальні літературні читання та художні виставки, вечори пам'яті репресованих митців, ставили замовчувані театральні п'єси, складали петиції на захист української культури. Організовані у 1960 р.Клуб творчої молоді в Києвіта в 1962 р. клуб «Пролісок» у Львові стали справжніми осередками альтернативної національної культури. Шістдесятники відновили традиції класичної дореволюційної інтелігенції, якій були притаманні прагнення до духовної незалежності, політична відчуженість, ідеали громадянського суспільства та служіння народові.

Культурницька діяльність, яка не вписувалась у рамки дозволеного, викликала незадоволення влади. Шістдесятників не вдалося втримати в офіційних ідейно-естетичних межах, і з кінця 1962 р. почався масований тиск на нонконформістськуінтелігенцію. Перед шістдесятниками закрилися сторінки журналів, посипалися звинувачення у «формалізмі», «безідейності», «буржуазному націоналізмі». У відповідь шістдесятницькі ідеї стали поширюватися у самвидаві.

Наштовхнувшись на жорсткий опір партійного апарату, частина шістдесятників пішла на компромісіз владою, інші еволюціонували до політичного дисидентства, правозахисного руху та відкритого протистояння режимові.

Дисидентський рух

Дисидентський рух мав специфічну соціальну базу (близько 80% дисидентів становила інтелігенція); був довготривалим у часі (понад 20 років); виношував у собі зародок альтернативногосуспільства; концент­рував опозиційні інтелектуальні сили, створював осе­редки майбутніх масових рухів; викристалізував ідейні засади майже всього сучасногополітичногоспектра.

Суперечливе і динамічне «хрущовське» десяти­річчя підштовхнуло оновлення суспільної свідомості. Цей імпульс був настільки сильним, що під його впли­вом у 60-70-х роках у радянському суспільстві ви­никає нова форма духовної опозиції — дисидент-ство.

В Україні дисидентський рух було започатковано ще у 50-х роках.

Від середини 50-х років національний рухрозви­вався одночасно і в підпіллі, і легально. Останній про­йшов шлях відкультурно-просвітницької діяльності до політичного руху. Об'єктом, проти якого спрямову­вавсянаціонально-визвольний рух, був тоталітарний комуністичний режим.

В Україні, переважно на За­ході, існували антирадянські підпільні групи. Тільки за період з 1954 по 1959 р. владавиявила 46 антира-дянських груп із числа інтелігенції та молоді. Стало відомо про 5500 випадків виготовлення і розповсюд­ження антирадянських документів. Деякі з груп уже не належали до оунівського підпілля, але були його ідейними спадкоємцями.

Першими такими групами були — «Об'єднана партія визволення України» з Івано-Франківськана чолі з Б. Гарматюком, а також група Андрущика з Гор-лівки. Група «Об'єднання» була наступною за ними. її очолоювали Я. Гасюк та В. Леонюк. Вона ставила за мету, продовжуючи справу ОУН, боротися за само­стійнуУкраїнську державу. Група мала програму і статут. Крім того, члени групи підготували до 20 різних листівок, що їх було видруковано в кількості 2-3 тис. примірників, з яких близько 400 було роз­повсюджено в Рівненській і Кіровоградській облас­тях. Завдяки непоганій конспірації група діяла впро­довж трьох років.

Одну з перших спроб переходу до організованих мирнихформ опозиційної діяльності здійснила група Л. Лук'яненка, яка утворила у 1959 р. Українську ро­бітничо-селянську спілку. Дисидентство висувало ре­альну альтернативу наростаючим кризовим явищам у духовному житті суспільства — соціальній апатії, де­гуманізації, бездуховності. Йогоідеологія, зароджена як сумнів у доцільності окремих ланок існуючої сис­теми, поступово викристалізовувалась у тверде переко­нання в необхідності докорінних змін у суспільстві.

Усі ці спілки і об'єднання були перехідним міст­ком від попереднього етапу збройної боротьби до діяль­ності за умов зміцнення і часткової лібералізаціїре­жиму.

Соседние файлы в предмете [НЕСОРТИРОВАННОЕ]