55. Український етнос в умовах незалежності . Перепис населення 2001 р

5 грудня2001року вУкраїнівідбувся перший Всеукраїнськийперепис населення.

• Загальна кількість населення України в 2001 році становила 48 млн. 457 тис. осіб.

  • міського населення — 32 млн. 574 тис. осіб, або 67,2 %

  • сільського населення — 15 млн. 883 тис. осіб, або 32,8 %

• • чоловіків — 22 млн. 441 тис. осіб, або 46,3 %

  • жінок — 26 млн. 16 тис. осіб, або 53,7 %

• За роки, що минули після перепису населення 1989 року, кількість міст в Україні збільшилась на 20 і на дату Всеукраїнського перепису населення склала 454 міста.

• За даними Всеукраїнського перепису населення, на території країни проживали представники понад 130 національностей і народностей.

• У національному складі населення України переважна більшість українців, чисельність яких становила 37541,7 тис. осіб, або 77,8 % від загальної кількості населення. За роки, що минули від перепису населення 1989 року, чисельність українців зросла на 0,3 %, а їх питома вага серед мешканців України — на 5,1 відсоткового пункта.

• Друге місце за чисельністю посідали росіяни. Їх кількість порівняно з переписом 1989 року зменшилася на 26,6 % і нараховувала на дату перепису 8334,1 тис. осіб. Питома вага росіян у загальній чисельності населення зменшилась на 4,8 відсоткового пункта і становила 17,3 %.

Українську мову вважали рідною 67,5 % населення України, що на 2,8 відсоткового пункта більше, ніж за даними перепису 1989 року. Російську мову визначили як рідну 29,6 % населення, у порівнянні з минулим переписом населення цей показник зменшився на 3,2 відсоткового пункта. Частка інших мов, які були вказані як рідна, за міжпереписний період збільшилася на 0,4 відсоткового пункта і становила 2,9 %.

56. Завершення в основному кінці 12 на поч 16 ст формування сучасного українського етносу

…

57. Український етнос в умовах кризи давньоруської державності і золотоординського поневолення.

Це був період, коли на етнічний розвиток народу впливали різні за характером фактори: в умовах занепаду загальноруської єдності почала пробивати дорогу локальна удільна свідомість. На тлі розриву політичних зв'язків під впливом зростання продуктивності праці зміцнювались економічні зв'язки між групами міст і удільних земель. Уже в XII ст. склалися чотири групи давньоруських земель, які торгували між собою і мали відносно вищий ступінь інших взаємних економічних зв'язків. Перша група: Новгород, Смоленськ, Псков, Полоцьк, Вітебськ; друга — Володимир, Рязань, Устюг, Ростов, Муром, третя — Київ, Чернігів, Новгород-Сіверський; четверта — Галич, Володимир-Волинський, Луцьк. Отже, українські землі (міста) хоч і не виступали у XII ст. як один регіон стосовно вищих внутрішніх економічних зв'язків, проте виявилися у двох окремих економічних районах, що з російськими і білоруськими землями мали відносно менші зв'язки.

В першій половині XIII ст. українські землі зазнали монголо-татарської навали. Вона підірвала вплив національного державного фактору на розиток народу, його мову, культуру, свідомість, економіку, послабила позиції Галицько-Волинського князівства перед польською й угорською феодальною експансією і штовхнула українську феодальну верхівку на пошук союзу з інонаціональними державами та панівними верствами.

З огляду на людські, матеріальні та культурні втрати, яких зазнали українські міста в 1240—1241 pp., а також на занепад політичних структур, культурного життя в Україні після татарської навали, багато історичних джерел з XIII—XIV ст. не збереглося. У розпорядженні сучасного історика дуже мало документів, які б давали змогу повною мірою відтворити характер етнічних процесів, властивих для того часу. Тому в підході до висвітлення цього питання існує дуже багато поглядів. У російській історіографії поширювалась навіть думка про знищення на території сучасного Середнього Наддніпров'я давньоруського населення і перетворення на кілька століть цих земель у пустелю, яка була освоєна заново лише в XV—XVII ст. пришельцями із західних українських земель та Польщі. Найбезпардоннішим творцем і захисником такої версії був М. Погодін. Цієї думки дотримувався навіть такий видатний авторитет, як В. Ключевський. Про це дискутували М. Максимович з М. Погодіним, пізніше М. Грушевський з О. Шахматовим.

В сучасній історіографії, видається, немає прихильників версії про пустелю на Подніпров'ї. Найновіші археологічні дані категорично заперечують цю думку. І села, і міста, в тому числі зруйнований Київ, існували, піднімалися і занепадали впродовж XIII—XV ст. Необхідно додати, що орди Батия в 1240—1241 pp. підірвали державні утворення в Україні. Останні опинилися в становищі ординських данників, а Переяславське князівство взагалі перестало існувати, перейшовши у безпосереднє підпорядкування золотоординців. Руські князі випрошували у Золотої Орди ярлики на князівство. Це була принизлива залежність. Однак жодного суцільного плюндрування краю після 1240 р. не наступило. Не було ще й тих ординських спустошень, що впали на Україну з другої половини XV ст. і виходили від Кримського ханства. Народна пам'ять України відтворила стереотип татарського плюндрування і неволі саме під впливом нападів кримських орд від 1475 р. до другої половини XVIII ст.

Поширений погляд, що формування українського народу, так само, як російського і білоруського, почалося тільки в XIII—XIV ст. Б. Рибаков писав, наприклад: "Нові князівства ХІІ — початку XIII ст. становили ніби єдину сім'ю — давньоруську народність, яка розмовляла однією мовою, разом творила єдину культуру, мала низку спільних історичних завдань, мінуси феодальної роздробленості почали виявлятися не відразу". Так, усі ці явища в ХII—ХIII ст. мали місце, але вони захоплювали головно літературну мову і професійну культуру. В глибинах народної культури і мови етнічні особливості сформувалися раніше і тепер розвивалися на власній основі.