Добавил:
Upload Опубликованный материал нарушает ваши авторские права? Сообщите нам.
Вуз: Предмет: Файл:
kulturologiyamarina.doc
Скачиваний:
114
Добавлен:
23.02.2016
Размер:
2.09 Mб
Скачать

55) Скульптор і художник олександр архипенко

Олекса́ндр Порфи́рович Архи́пенко (30 травня 1887, Київ — †25 лютого 1964, Нью-Йорк) — український та американський скульптор і художник, один із основоположників кубізму в скульптурі. Почесний член Об’єднання Митців Українців в Америці (ОМУА) та дійсний член Американської Академії Мистецтва і Літератури.

Народився в Києві. Молодший син професора Київського університету Порфирія Антоновича Архипенка. У 1902–1905 роках навчався в Київському художньому училищі, з якого був виключений 1905 за участь у студентських виступах, пов'язаних з початком революції 1905–1907. В 1906 продовжив навчання мистецтву у Станіслава Святославського. В 1906 разом з Олександром Богомазовим організував першу виставку своїх творів у Києві. В цьому ж році переїхав до Москви, де в 1906—08 продовжив освіту в Московському училищі живопису, архітектури і скульптури.

В 1908 — переїхав до Парижа, де продовжив освіту у Паризькій мистецькій школі. У Парижі Архипенко оселився в колонії художників «Вулик» де також жили інші художники — виходці з України.

В 1910 здійснив велику подорож з виставкою своїх робіт по всій Європі. З 1912 по 1914 роки Архипенко викладає у своїй власній Школі мистецтв у Парижі. 1914 року переїжджає до Ніцци. 1920 року бере участь у Дванадцятому бієннале у Венеці. 1921 року засновує власну Школу мистецтв у Берліні.

З 1923 р. оселився у США, де відкрив школу пластики (Нью-Йорк, 1924), викладав у Чиказькій школі індустріальних мистецтв та університеті в Канзас-Сіті.

Більшості його композицій властива манера кубізму, конструктивізму та абстракціонізму. Творчість Архипенка мала великий вплив на розвиток модерністського мистецтва, у тому числі архітектури та дизайну в країнах Європи та Америки. Твори Архипенка перевернули світові уявлення початку XX ст. про скульптуру.

Його твори визначаються динамізмом, лаконічністю композиції й форми; запровадив у скульптуру поліхромію, увігнутість і отвір, як виражальні елементи скульптури, синтетичні об'ємні рухомі конструкції (Медрано); «Танок», «Анжеліка», бюсти Т. Шевченка, І. Франка.

Твори Архипенка зберігаються в багатьох музеях світу, а також у Національному художньому музеї України, Національному музеї у Львові.

Реалістичні тенденції знайшли вияв у серії пластичних жіночих торсів (1916, 1922) та портретів Т. Шевченка, І.Франка.

56. Бойчукісти — плеяда малярів-монументалістів, учнів і послідовників Бойчука Михайла Львовича.

Першими прихильниками митця (в його паризький період) були С.Налепінська, С.Сегно, С.Бодуен де Куртене, М.Касперович, Є.Бачинський, Я.Леваковська, Г.Шрамм, О.Шагінян. 1910 року на Паризькій виставці в Салоні незалежних їхні твори були представлені як «школа Бойчука» під загальною назвою «Відродження візантійського мистецтва». Найталановитішими послідовниками львівського періоду Бойчука були Я.Музика і М.Федюк.

До другої половини 20-х років позиції бойчукістів були міцними, чому сприяв їхній успіх на міжнародних виставках. У 30-ті ж роки переважну більшість цих митців, як і самого Бойчука, було репресовано за «контрреволюційний традиціоналізм» і «національну форму», а чимало їхніх творів знищено.

До паризького періоду творчості Бойчука 1909–1910 рр. відносяться дві роботи зі збірки Андрія Вирсти: “Відпочинок” та “Пастушка”, які й можуть дати уявлення про Бойчуків неовізантизм. Найбільш неовізантійською у творчості Михайла Бойчука видалася його робота “Під яблунею” 1912–1914 рр. Постаті жінки і хлопчика розміщено тут симетрично від центральної вісі композиції – стовбура яблуні. Людина постає тотожною дереву, укоріненою в Землю. Вона розкриває свої сили в Небі. Тут прадавні язичницькі вірування набувають нової сили в християнській вірі про духовне сходження.

57. Півсторіччя тому картини Тетяни Яблонської прославили її на весь світ. Працювала Яблонська у жанрі соцреалізму. Її перші твори мали сюжетні композиції на теми роботи, спорту, руху. Найбільш популярною картиною цього періоду (абсолютно виправдано) вважається картина «Хліб», яка зберігається в Третьяковській галереї, як зразок «соцреалізму». Але з часом настрої картин художниці наповнювались тонким психологізмом, лірикою. Особливо яскраво це виражалось у картинах на тему материнства, в портретах. Із відомих творів Тетяни Яблонської в цей період з'явилися «Над Дніпром», «На будівництві» та інші. У 1960-х роках звернулася до джерел народного мистецтва, шукаючи в мистецьких традиціях ритміки форм і кольорів. Це дало її мистецтву нову формотворчу живучість, зокрема у таких творах: «На ярмарку в Солотвині» (1960), «Весілля» (1963), «Разом з батьком» (1962), «Травень» (1965), «Літо» (1967) та ін.

Особливий нюанс у роботах художниці – кольори, які гармонують із іншими деталями картини, однак виражають щось своє, власною, особливою мовою. Вони – органічні, нематеріальні, щільні і глибокі. Колір передає духовну субстанцію її робіт і є головним їх компонентом.

У багатьох творах вона наблизилася до руху нового українського мистецтва — бойчукістів, які прагнули до гармонійного поєднання традицій з модерністичними напрямами сучасності.

Відомі твори: «У парку», «Перед стартом» (1944), «Весна» (1950), «Над Дніпром» (1954), «На будові» (1957), «Наречена» (1966), «Колиска» (1968), «Життя йде» (1971).

Полотно «Ранок», на якому зображено дівчинку на тлі відкритого вікна, асоціюється з «поемою», а «Народна поема», яка відображає життя українського села – це «народна епопея». Її роботи – неначе картини-хоку. Як у японських мініатюрах, на полотна перенесена начебто підглянута у природи подія, яка цінна сама по собі – мандрівка хмари чи захід сонця – як знак безсмертного життя, вічності.

58. Театр корифеїв Карпенка-Карого. У 1881 р. в Кременчуку був створений професійний український театр, який наступного року переїхав до Києва, звідки й почалася його нова історія. У давньогрецькій трагедії корифеєм називали керівника хору або заспівувача, іншими словами — ватажка митців. У сучасному розумінні слово "корифей" означає людину, яка є найвизначнішим діячем у певній сфері мистецтва. Оскільки репертуар на час виникнення театру корифеїв не був особливо широким ("Наталка Полтавка", "Москаль-чарівник" І. Котляревського, "Сватання на Гончарівці", "Шельменко-денщик" Г. Квітки-Основ'яненка, "Назар Стодоля" Т. Шевченка), то стало само собою зрозумілим, що театру потрібні нові твори, в яких відчувався би подих сучасності. їхніми авторами стали М. Кропивницький, М. Старицький, І. Карпенко-Карий, які одночасно були й драматургами, й режисерами, й акторами. Театр корифеїв мав великий успіх не лише в Росії, а й у Молдові, Польщі, на Закавказзі. Величезна популярність митців, творчість яких була уособленням народного естетичного ідеалу, ніби провокувала царських чиновників постійно їм перешкоджати: виступи колективу в межах Київського генерал-губернаторства (а це, по суті, третина Наддніпрянської України) були заборонені.

Стиль синкретичного театру, що поєднував драматичне й комедійне дійство з музичними, вокальними сценами, включаючи хорові й танцювальні ансамблі, вражав суто народною свіжістю й неподібністю до жодного існуючого театру.

Найбільший успіх мали п’єси “Наймичка” (пройшла 22 рази), “Наталка” (теж 22 рази). Обидві п’єси — при повнісіньких зборах (2 тис. крб).

Історія театру була непростою: він то розпадався на окремі трупи, то знову об’єднувався. Зреалізувати на повну силу його потужний творчий потенціал не давали й імперські власті, і не надто вишукані смаки багатьох глядачів.

59. Те, що зробив Лесь Курбас для оновлення українського театру протягом 15 років, в інших культурах робили митці кількох поколінь поспіль.

1912 року Лесь Курбас співпрацював з Гнатом Хоткевичем у гуцульському театрі «Верховина», але його мобілізували на війну. Опинившись у Тернополі, він організовує «Тернопільські театральні вечори». Там він здійснив близько 30 постановок, серед яких «Наталка Полтавка», «Сватання на Гончарівці», «Назар Стодоля», «Суєта», «Макбет». Він навчав молодих акторів рухові, дикції, грі, театральній культурі. Отримавши запрошення від Миколи Садовського, переїжджає до Києва.

Саме тут Курбас робить перший крок до омріяного нового театру. Організувавши Молодий театр (1917-1919 р.), митець європеїзував український театр, що доти був виключно національно-етнографічним, побутовим театром, затиснутим у лабети імперських заборон і утисків. Він організовує молодіжну студію, займається режисурою, а восени 1917 р. у приміщенні театру Бергоньє (тепер театр ім. Л.Українки) свій перший сезон відкрив Молодий театр. Ставили «Чорну Пантеру і Білого Ведмедя» В.Винниченка, «Вечір етюдів» О.Олеся, «Едіпа-царя» Софокла у перекладі І.Франка. Критика схвально сприймала кожну нову роботу театру.

Другим кроком до утвердження мистецтва майбутнього була поява театру «Березіль» (1922-33 р., з 1935 року – Харківський театр ім. Т.Шевченка). Лесь Курбас створив експериментальний театр українського модернізму, вивівши його на лінію передових мистецьких шукань Заходу. Театр завоював глядача колонізованого росіянами і століттями русифікованого Харкова.

Третім кроком до реформи театру була вдала спроба розвинути «українську волю до форми», коли національні традиції органічно поєдналися з новими формами і були втілені засобами лірики, патетики і сатири. Яскраво виявилося це у виставах другого періоду «Березоля» – «Народний Малахай», «Мина Мазайло», «Диктатура» і «Маклена Граса». Курбас був одночасно і творцем, і сином революційного українського відродження, яке історики називають «розстріляним відродженням».

Вже будучи в’язнем Соловецького концтабору, він здійснив у 1936-1937 роках постановки трьох п’єс, останньою була «Учень диявола» Б.Шоу. 3 листопада 1937 року, до 20-ї річниці Жовтневої революції генія українського театру розстріляли.

Курбас в історію світового театру увійшов як реформатор і сміливий експериментатор, який запроваджував нові ідеї та форми західноєвропейської театральної культури – експресіонізм, конструктивізм.

Соседние файлы в предмете [НЕСОРТИРОВАННОЕ]