Добавил:
Upload Опубликованный материал нарушает ваши авторские права? Сообщите нам.
Вуз: Предмет: Файл:
kulturologiyamarina.doc
Скачиваний:
112
Добавлен:
23.02.2016
Размер:
2.09 Mб
Скачать

70) Києво-печерська лавра

Успе́нська Ки́єво-Пече́рська ла́вра — одна з найбільших православних святинь України, визначна пам'ятка історії та архітектури, а також діючий монастир Української православної церкви Московського патріархату зі статусомлаври.

З часу свого заснування як печерного монастиря у 1051 році Києво-Печерська лавра була постійним центром православ'я на Русі. Разом із Софіївським собором вона занесена до Світової спадщини ЮНЕСКО. На території Верхньої Лаври діє «Національний Києво-Печерський історико-культурний заповідник», якому було надано статус національного у 1996 році. Монастирське життя зосереджене на території Нижньої лаври. Обидві частини Лаври відкриті для відвідувачів. Києво-Печерську лавру занесено до Семи Чудес України у 2007 році за результатами голосування експертів та користувачів Інтернету.

В теперішній час пам'ятка знаходиться під юрисдикцією Національного заповідника, Державних музеїв і Української Православної церкви Московського патріархату.

Заснування і розбудова

Монастир заснований у 1051 році за князя Ярослава Володимировича монахом Антонієм, як печерний монастир. Вважається одним з перших монастирів на Русі, що поклав початок руському чернецтву. Співзасновником монастиря вважається один з перших учнів Антонія — Феодосій. В 1058 році, попросивши благословіння преподобного Антонія, преподобний Варлаам побудував над печерою дерев'яну церкву в честь Успіння Пресвятої Богородиці.

В 11 столітті монастир став центром розповсюдження і затвердження християнства в Київській Русі. У XII столітті монастир отримав статус «лаври» — головного великого монастиря. У XVIII столітті Києво-Печерська лавра стала найбільшим церковним феодалом в Україні: їй належали три міста, сім містечок, біля двохсот сіл і хуторів, більше семидесяти тисяч кріпаків, дві паперові фабрики, одинадцять цеглових і шість скляних заводів, більше ста шестидесяти винокурень і вітряків, біля двохсот шинків, два кінних заводи.

Києво-Печерській лаврі було підпорядковано багато дрібних монастирів і так звані пу́стелі (зокрема, Китаєвська, Микільська та інші під Києвом) з їхніми угіддями і кріпаками в Україні, Росії і Білорусі. Києво-Печерська лавра зіграла важливу роль у розвитку давньоруської культури, була центром літописання. Тут перекладалися на церковно-слов'янську мову і переписувалися твори іноземних авторів. У лаврі працювали відомі літописці Нестор (автор «Повісті минулих літ»), Нікон, Сільвестр. У XIII столітті було складено «Києво-Печерський патерик» — важливе джерело історії Києва.

З 1592 по 1688 роки монастир був ставропігією Константинопольського патріарха, з 1688 року — Московського патріарха, з 1786 — Київського митрополита.

Києво-Печерській лаврі було підпорядковано багато дрібних монастирів і так звані пу́стелі (зокрема, Китаєвська, Микільська та інші під Києвом) з їхніми угіддями і кріпаками в Україні, Росії і Білорусі. Києво-Печерська лавра зіграла важливу роль у розвитку давньоруської культури, була центром літописання. Тут перекладалися на церковно-слов'янську мову і переписувалися твори іноземних авторів. У лаврі працювали відомі літописці Нестор (автор «Повісті временних літ»), Нікон, Сільвестр. У тринадцятому столітті було складено «Києво-Печерський патерик» — важливе джерело історії Києва.

Києво-Печерська лавра здійснювала широке будівництво ще з одинадцятого століття (Успенський собор, Троїцька надбрамна церква). Наприкінці дванадцятого століття навколо Києво-Печерської лаври було зведено оборонні стіни. У 1698—1701 році паралельно до них було споруджено нові фортечні стіни з бійницями і баштами. У 1731—1744 році споруджено Велику Лаврську дзвіницю, висота якої — 96,52 метра.

На території Лаври поховано багато видатних осіб, зокрема, біля трапезної — генеральний суддя українського війська Кочубей Василь і полтавський полковник І.Іскра. У церкві Спаса на Берестові — засновник Москви Юрій Долгорукий.

Трагічні події після 1917 року послужили поштовхом до тотального винищування православного духівництва і всього, що було зв'язано з Православною Церквою. 25 січня 1918 року в стінах Лаври був замучений перший новомученик руський митрополит Київський і Галицький Володимир, а в 1920 році Лавру закрили. В 1941 році, відступаючими радянськими військами було заміновано та підірвано Свято-Успенський собор. Під час німецької окупації Києва монастир удалося відродити, але не надовго — у 1961 році ченців знову вигнали зі стін обителі.

(76) Андріївська церква

Андрі́ївська це́рква — барокова церква Св. Андрія у Києві.

Збудована в 1744–1767 роках за проектом архітектора Бартоломео Растреллі на Андріївській горі в пам'ять відвідин Києва імператрицею Єлизаветою Петрівною, на місці Хрестовоздвиженської церкви.

В церкві проводяться богослужіння Української автокефальної церкви — щоденні ранкові літургії, вечірні богослужіння, освячення води, хрещення, вінчання та інше

Висота церкви з хрестом — 46 м (зі стилобатом — 60 м); довжина — 30 м, ширина — 23 м.

Однокупольний храм з п'ятиглавим завершенням має форму хреста (31,5-22,7 м), в кутах якого розміщені декоративні вежі на масивних стовпах, що відіграють роль своєрідних контрфорсів. Зовні контрфорси прикрашені пілястрами й прикриті трьома парами колон з капітелями коринфського ордеру.

До храму з боку вулиці ведуть круті чавунні сходи.

Вся маса церкви спирається на двоповерховий будинок-стилобат з 8 кімнатами на кожному поверсі, стіни якого являють собою фундаменти церкви.

Навколо церкви — балюстрада, з якої відкривається мальовнича панорама Подолу й Дніпра.

Внутрішнє оздоблення церкви, розроблене Б.Растреллі, ближче до стилю барокко. Воно було виготовлене за формами українських різьбярів М. Чвітки, Я. Шевлицького, московських майстрів І. та В. Зиміних, П.Ржевського та інших.

Іконостас церкви оздоблено різьбленим позолоченим орнаментом, скульптурою й живописом, який 1754–1761 рр. виконали О. П. Антропов та І. Я. Вишняков. Антропову належать картини «Зішестя Святого Духа на апостолів», «Нагорні проповіді Христа» (прикрашають кафедру), композиція «Таємна вечеря» (у вівтарі) та інш.

У церкві є полотна «Вибір віри князем Володимиром» (невідомого автора) і «Проповідь апостола Андрія скіфам» (бл. 1847 р., укр. художника П. Т. Бориспольця); живопис у вівтарній частині церкви на зворотній стіні іконостаса створили художники І. Роменський й І. Чайковський.

На будівництво церкви витратили 23 500 штук цегли, 28 970 пудів цвяхів; на позолоту верхів — 1590 книжок і 20 аркушів листового золота.

У 1978–1979 рр. провели чергову реставрацію храму.

(77) Палаци в україні

Маріїнський палац

Маріїнський палац у Києві зведений у 1750—1755 рр. за зразком палацу, який проектував Б.Растреллі для Гетьмана Розумовського. 1744 року імператриця Єлизавета Петрівна під час відвідувань Києва, сама вибрала для нього місце.

Головний фасад Маріїнського палацу «дивиться» на Маріїнський парк. Алеї цього парку — звивисті, наче «вписані» в ландшафт. З протилежного боку палацу — Міський (Царський) Сад.

Палацовий комплекс має строго симетричну композицію. Головний двоповерховий корпус і одноповерхові бокові флігелі утворюють широке подвір'я. Архітектура палацу вирішена у стилі бароко: чітке планування, виразне компонування об'ємів, багата пластика фасадів, що проявилася в пишних формах коринфського ордера, рустуванні стін, розкреповці карнизів, ажурному парапеті і ліпленні наличників вікон. У фарбуванні палацу використані типові для російського бароко кольори: бірюзовий для стін, світло-жовтий для колон та карнизів, білий для ліплення і балюстрад. Все це надає споруді святкового й урочистого вигляду.

У центральній частині палацу міститься великий Білий зал, поєднаний з вестибюлем високими арочними прорізами. З двох боків до нього примикають Зелена вітальня та Бенкетний зал. Центральну частину будівлі, що звернена на парадний двір, пронизує анфілада невеликих затишних залів.

Сокиринський палац

Палац мурований, двоповерховий, прямокутний в плані, з великим декоративним куполом у центрі. Головний фасад прикрашено восьмиколонним портиком іонічного ордера, поставленим на аркаду. Парковий фасад має шестиколонний портик, від якого на рівні парадних кімнат 2-го поверху відходить пандус, який розширюється до низу й плавно сполучається з Сокиринським парком.

У будинку налічувалося 60 кімнат, які були сполучені між собою здебільшого за анфіладною системою.

Критими переходами палац поєднується з двоповерховими флігелями (загальна довжина палацу 105 м). Головний фасад орієнтовано у північно-східному напрямі, у бік парадного в'їзду, до якого веде широка алея довжиною 400 м.

Навколо палацу великий ландшафтний парк з альтанками, церквою і каплицею, греблею і двома мостами.

Качанівський палац

Палац — споруда в стилі класицизму з елементами, властивими періоду історизму, цегляна, другий поверх дерев'яний, фанерований цеглою. У інтер'єрах використано червоне дерево, дуб, мармур, штучний мармур, поліхромні метлахські кахлі, кольорове скло. Будівля двоповерхова, прямокутна в плані з 3 ризалітами з боку паркового фасаду. З боку головного фасаду під прямим кутом до палацу примикають два одноповерхові флігелі, завдяки яким палац зберігає традиційну П-подібну в плані форму.

У палаці збереглися фрагменти старовинного інтер'єру — каміни, дзеркала на мармурових підставках, кахельні печі абощо. Основні габарити палацу в плані — 73х21 м. Палац становить великий інтерес як пам'ятник садибно-палацового типу XIX століття у комплексі з ансамблем. Велику цінність мають інтер'єри, що збереглися.

(78) Шевченківські місця в Україні

село Моринці

Моринці відомі як батьківщина Т.Г. Шевченка, який тут народився 9 березня 1814 р. Із Моринців була родом мати поета Катерина Якимівна, за дівочим прізвищем Бойко. Після переїзду батьків у село Керелівку Тарас Шевченко не раз гостював у діда Якима та бабусі Параски, приїздив митець до Моринців і уже відомим поетом, художником 1843 р. та 1845 р., а також після десятирічного заслання у 1859 р. У 1956 р. в селі встановлено пам’ятник Т.Г.Шевченку. В наш час відтворено садибу його діда Якима, збудовано хату, кузню, каплицю, недалечко, за 172 кроки від хати Бойків відновлено джерело. У 2006 р. встановлено пам’ятник матері поета Катерині Якимівні.

село Шевченкове (Керелівка)

До початку ХІХ ст. село називалось Керелівка, потім до 1929 р. було Кирилівкою, з 30-х рр. ХХ ст. - Шевченкове. Тут, в селі Керелівка, народилися дід та батько Тараса Григоровича. У 1939 р. відкрито Літературно-меморіальний музей Т.Г. Шевченка. До 175-річчя з дня народження поета у 1989 р. на садибі батьків відтворено за Тарасовим малюнком 1843 р. хату, в якій виріс поет, упорядковано могили батьків, відреставровано хату дяка, яка була збудована наприкінці ХVІІІ ст.

Село Будище

Село Будище розташоване між Моринцями та Шевченковим. За часів Шевченка палац Енгельгардів розміщувався у с.Вільшана, але не зберігся. Тут, у с.Будище був літній маєток Енгельгардтів, де малий Тарас служив козачком Павла Васильовича у 1829 р. До нашого часу зберігся будинок, флігель, льох, сад та алея каштанів, що веде до будинку. А також 600-річний дуб, в дуплі якого Тарас ховав свої малюнки. Перед в’їздом в село встановлено пам’ятник маленькому Тарасу Шевченку, біля маєтку – пам’ятну дошку. Відновлюється парк. Одна з пам’яток заповідника, що збереглась поблизу села, – вітряк ХІХ ст.

Місто Канів

Місто Канів Черкаської області в усьому світі пов’язане насамперед з пам’яттю про великого українського поета, художника, мислителя Тараса Шевченка, з його могилою на Чернечій горі та літературно-меморіальним музеєм.

(79) Гетьманські міста

м. Київ

Київ – всесвітньовідоме стародавнє місто, центр тяжіння всіх українських земель. Своїм корінням воно заглибилось у давню історію, що нараховує понад 1500 років. У ІХ-ХІІ ст. – стольний град Київської Русі, могутньої східнослов'янської держави, добре відомої в Європі, Азії та на Близькому Сході. У роки визвольної війни під проводом Богдана Хмельницького Київ став центром Київського полку, адміністративно територіального округу України. Упродовж своєї історії українці завжди вважали Київ столицею всіх українських земель. Ще Богдан Хмельницький називав його "містом нашим столичним".

м. Чигирин (Черкаської області)

Відомий з першої половини ХVІ ст. як укріплений козацький зимівник. Згодом – центр Чигиринського староства. У 1592 р. місту надано Магдебурзьке право. У 1648-1657 рр. Чигирин – резиденція Богдана Хмельницького та столиця гетьманської держави (до 1676 р.). Під час другого Чигиринського походу (1678 р.) місто було зруйновано та занепало. Столицею став Батурин. Палац Б. Хмельницького, ратуша та Спаська церква у Чигирині не збереглися. На Замковій (Богдановій) горі залишилися рештки фортифікаційних укріплень.

смт Батурин (Бахмацького району Чернігівської області)

Вперше згадується у документах 1625 р. у зв'язку зі спорудженням Батуринської фортеці.

У 1669-1708 рр. і 1750-1764 рр. Батурин був резиденцією гетьманів Лівобережної України. У 1708 р. під час Північної війни, після переходу гетьмана І. Мазепи на бік Карла ХІІ, місто було взято російськими військами під командуванням О. Меншикова та спалено. Тепер на цьому місці стоїть пам’ятний хрест – з’явився він лише у 2004 році за ініціативи Віктора Ющенка.

Палац К. Г. Розумовського. Великий палацово-парковий комплекс споруджено у 1799-1803 рр. на замовлення К. Г. Розумовського на околиці Батурина за проектом архітектора Ч. Камерона. Зберігся головний корпус палацу, побудований у стилі класицизму, прямокутний у плані, з виступами-напівротондами на бічних фасадах.

м. Глухів (Сумської області)

Відомо, що місто було засновано у Х ст., але перша письмена згадка про нього відноситься до 1152 р.

У ХVІІІ ст. після того, як за наказом Петра І було зруйновано гетьманську столицю Батурин, Глухів став адміністративним центром Лівобережної України. 12 листопада 1708 р. у новій гетьманській резиденції перед Миколаївською церквою було піддано символічній страті та проклято гетьмана І. Мазепу.

(80) Саркофаг Ярослава Мудрого

У східній частині внутрішньої і зовнішньої північних галерей собору в давнину була великокняжа усипальниця. Тут поховані Ярослав Мудрий, Всеволод Ярославич, Ростислав Всеволодич, Володимир Мономах та інші. До наших днів зберігся лише саркофаг Ярослава Мудрого, який експонується у вівтарній частині колишньої північної внутрішньої галереї. Він складається з прямокутного ящика і двосхилої кришки з виступами (акротеріями*) по кутках. Ящик і кришка саркофага прикрашені різьбленими зображеннями виноградної лози, пальми, кипариса, риб, птахів, хрестів та інших давньохристиянських символів. Вага гробниці - 6 тонн. Саркофаг зроблено з проконеського мармуру і, очевидно, привезено з Візантії

У 1936-1939 роках, під час розкриття і дослідження саркофага, вчені виявили в ньому чоловічий і жіночий скелети, кістки яких були перемішані. Цей факт, а також цілковита відсутність якихось предметів і одягу свідчать про пограбування гробниці (можливо, у 1240 році). Зіставлення висновків анатоморентгенологічного дослідження кісток з даними літопису довело, що чоловічий скелет - це скелет Ярослава Мудрого. Підтвердилась наявність природженої кульгавості князя, а також поранення в коліно і в голову. Жіночий скелет - це, очевидно, скелет дружини Ярослава Ірини. За черепом Ярослава Мудрого відомий радянський скульптор-антрополог М. М. Герасимов відтворив скульптурний портрет князя, який експонується в північній зовнішній галереї собору.

Саркофаг Ярослава Мудрого становить велику науково-історичну і художню цінність.

81.Скіфська золота пектораль .

Борис Мозолевський ( 1936-1993)-видатвий український історик і археолог та поет –вписав надзвичайно багату сторінку у дослідженні і вивченні скіфської культури на території нашої Вітчизни .

Восени 1970 р. почалася підготовка до розкопок Товстої Могили –найвеличніших скіфських курганів Дніпропетровщини. На глибині 7 м почалися глиняні викиди.

Розкопки виявили зовсім незачеплене поховання молодої скіфської цариці, все поховальне убранство якої було оздоблене великими і малими золотими бляшками. Там же, в цій могилі було поховано і самого царя. Поховання царя було розграбоване. Але і тут було багато цінних речей із золота. Так було виявлено понад 600 золотих прикрас. Але найціннішою знахідкою була золота пектораль, яку знайшов сам археолог. 21 червня 1971 р. світу відкрився унікальний шедевр скіфського античного ювелірного мистецтва.

Вага пекторалі -1150 г., діаметр - 30,6 см. Опис пекторалі самим археологом :

Усе поле пекторалі поділене на 3 місяцеподібні яруси за допомогою витончених порожнистих трубок ,що становили каркас виробу. Нижній і верхній яруси заповнювали скульптурні композиції , середній оздоблювався насиченим рослинним орнаментом, закріпленим на плоскій платівці. Увесь витвір до найменшої деталі виготовлено із золота 958 –ї проби , що має чистий сонячний колір . У центрі нижнього ярусу -3 сцени боротьби коня з двома грифонами , що напали на нього. Далі за ними – поєдинок дикого кабана (праворуч) та оленя ( ліворуч) із леопардом і левом , а також зображення гонитви собаки за зайцем. Перед зайцями, мов одвічні символи музикальної тиші степу, сидять уже звернені один до одного – коники –стрибунці, завершуючи композицію ідейно і стилістично, вони водночас становлять природний перехід до середнього поясу зображень,який відбиває святкове буяння природи. Воно посилюється великими квітками, інкрустованими блакитною емаллю ,та 5 скульптурками птахів. Фокус усього твору – середня сцена верхнього ярусу, де двоє роздягнених до пояса чоловіків шиють хутряне вбрання, розтягнувши його за рукави. Ліворуч і праворуч від центральної сцени стоять кобили і корови з малятами, за ними вміщено фігури двох юних скіфів, зайнятих доїнням овець, за вівцями – кози з козенятами. Завершується композиція зображенням птахів, що летять врізнобіч, створюючи враження викінченості задуму й водночас безмежності простору .

Тепер після тривалого вивчення , можна з впевненістю сказати, що пектораль – культова річ певного призначення. Скіфська пектораль – найбільша археологічна знахідка 20 ст., шедевр світового мистецтва , її приблизна вартість 2 мільйони доларів. На пекторалі міститься близько 100 майстерно виконаних фігур . Її виготовили десь в 5 ст. до нашої ери. Нещодавно в колах вчених з’явилася така думка, що ця пектораль – це, не що інакше, як зашифроване послання скіфів.

Всього є три версії пояснення структури пекторалі: Календар, Карта володінь скіфів, Модель Всесвіту.

2-й ярус пекторалі заповнений квітами. На пекторалі знаходиться зашифрований рецепт старого цілющого бальзаму. Скіфи його використовували в медицині. Основним компонентом був корінь мандрагора. Але повністю розшифрувати рецепт не удалося .

У центральній частині - 2 чоловічі фігури (Нан і Пал) вони тримають в руках шкуру ( карту).Поглянувши на цю карту можна побачити обриси Криму і лівого і правого берегів Чорного моря . Шкура – карта умовна . Всі предмети зображеній на ній, визначають захоплену скіфами територію .

Верхній ярус золотої пекторалі утримує вереницю тварин які йдуть у різні сторони. Всі ці фігури показують конкретний день місяця . Леопард дивиться, як лев вбиває кабана .Леопард- символізує Асирію , лев – скіфів, кабан – Африку. Якщо користуватись збільшуваними приладами, то на голові кабана можна помітити Єгипетські піраміди . Дана мініатюра відображає скіфську облогу Єгипту в 7 ст. до нашої ери і є найпершою картою Африки .

Під крилом Жар –птиці знаходиться Південна Україна , праве крило цієї птиці вказує на місце, де знаходився скіфський некрополь. На зустріч Жар –птиці мчить качур , що покриває територію Стамбула і Туреччини .

Календар скіфів безпосередньо пов'язаний з астрологією. У скіфському календарі

16-річний цикл . Цей календар починається з року качки (Жар- птиці ).

Золота пектораль зберігається в Києві – в Музеї історичних коштовностей України.

82.Мініатюри Миколи Сядристого .

Микола Сергійович Сядристий народився 1 вересня 1937 р. на Харківщині, майстер спорту СРСР, абсолютний чемпіон України з підводного спорту, заслужений майстер народної творчості України, історик .

Учився в Харківському художньому училищі, закінчив Харківський сільськогосподарський інститут. Працював агрономом в Закарпатті, а потім інженером в інституті системи АН України. Створенням мікромініатюр займається 40 р. Всі мініатюри виконує тільки вручну. Мікромініатюри Сядристого розширюють уявлення про людські можливості.

Щоб виконати надтонку роботу він сам говорить –Треба мати певні знання і досвід у малюнку, композиції, пластиці. Знати властивості всіх матеріалів, які доводиться використовувати в роботі, а також добре володіти своїм тілом, щоб виконувати між ударами серця особливо тонкі рухи руки, в якій знаходиться той чи інший інструмент .

Створив мистецькі та технічні мініатюри

1 На вишневих та тернових кісточках портретні барельєфи Шевченка, Крушельницької, Данте .та інші.

2. На зрізах зернят дикої груші і яблуні акварельні портрети І. Франка, В.Симоненка, Мікеланджело.

3.З пелюсток безсмертника - найменшу у світі книгу - Кобзар . Розмір 0.6 мм, має 12 сторінок зашитих павутинкою.

4.На половині виноградного зернятка – карту Закарпаття.

5. Найменші в світі шахи. Шахівниця з фігурками розміщена на головці шпильки. В тому числі найменшу на землі шахову фігурку. Золотий пішак у три мільйони разів менший за макову зернину

6. Підкував блоху.

7. Найменший у світі виріб – працюючий золотий замок . В 50 тисяч разів менший за шпилькову голівку і має ключик. У кубічному міліметрі можна помістити 50 тисяч таких замків .

Найбільш повно його твори представлені в Московському політехнічному музеї, музеї мікромініатюр на території Києво – Печерського заповідника і в Музеї мікромініатюр в Князівстві Андорра.

83. Будинок з химерами .

Владислав Владиславович Городецький (Лешек Дезидерій Владислав Городецький ) народився у травні 1863 р. в родині польського шляхтича в с. Шолудьки Немирівського р-н Вінницької обл.. Після закінчення реального училища Святого Павла в Одесі та імперської академії мистецтв у Петербурзі у 1890 р., Городецький переїхав до Києва, де

жив і плідно працював впродовж майже 30 років .

У 1920 р. Городецький емігрував до Польщі. За його кресленнями збудували водонапірну вежу й торгові ряди в Пьотркові –Трибунальному, м’ясокомбінат у Любліні, лазню у Згєжу та будинок –казино в Отвоцьку. В 1928 р. американська компанія запросила Городецького на роботу до Персії (Ірану) на посаду головного архітектора. В Україні Городецький спорудив понад 30 будівель, однак найбільшу славу принесла Городецькому найоригінальніша споруда 20 ст. у Києві – власний будинок, зведений ним у стилі модерн у 1901- 1903 рр., розташований на стрімкому крутосхилі і тому – на три поверхи з вулиці і на 6 поверхів із двору, розкритий на всі чотири боки різними асиметричними фасадами. Будинок оздоблений ззовні і з середини безліччю скульптурних прикрас. Їх виконав талановитий італійський скульптор –Еліо Саля - співавтор усіх архітектурних творів Городецького. Справжній зоопарк прикрасив фасади будинку : голови слонів та носорогів, ящірки та жаби, пітон та крокодил, пантера і орли, величезні квіти латаття, казкові риби, косулі й дівчата в ретельно й дотепно продуманих та не менш майстерно виконаних композиціях, створили незабутній фантастичний образ будинку –казки. Для того щоб створити стійку основу для будинку на крутому пагорбі було вбито 50 бетонних паль на глибину 5 м .

Внутрішній декор ще більш вражаючий. У вестибюлі зображений підводний світ із затонулими кораблями. Центр стелі – ліпнина у вигляді спрута, щупальця цього восьминога виконані у вигляді сплетіння раковин, морських зірок, рослин і усі вони розфарбовані в різні кольори та вкриті шаром перламутру. Брат скульптора –художник Юдженіо Саля – виконав мальовничі панно вздовж мармурових сходів. В їдальні ліпнина зображає городину та інші продукти. У вітальні- ліпнина, що зображає квіти ірисів у ніжних рожевих та зелених тонах .

Будинок придбав статус малої резиденції президента України. Призначеної для прийому закордонних гостей .

84.Дендропарки України .

На території України нараховано 34 дендропарки. Найвідоміші із них це Софіївка, Олександрія, Тростянець, Асканія –Нова .

Дендропарк Софіївка який знаходиться в старовинному місті Умань Черкаської обл., є творінням садово-паркового мистецтва кінця 18 початку - 19 століть.

Софіївка займає площу більше 170 гектарів. Польський магнат Потоцький був власником Умані. Своїй дружині він зробив подарунок до дня її народжння у травні 1802 року- унікальний ландшафтний парк і назвав в на честь: її іменем –Софія.

Відомий польський інженер Людвіг Метцель став автором проекту і керівником будівництва.

В парку створено багато водоспадів, підземна ріка, безліч альтанок. Численні фонтани, штучні гроти, вишукані скульптури античних богів і богинь .

Дендропарк Олександрія.

Біла Церква. заснована Ярославом Мудрим, має головну памятку – старовинну садибу польських магнатів Браницьких з величезним дендропарком. Наприкінці 18 ст . польський король Станіслав Август подарував місто Браницькому Ксаверію, дружиною якого стала племінниця князя Потьомкіна Олександра Енгельгард. Ця графиня побудувала вишуканий парк, як наслідування паркам тодішнього Петербургу. Площа його 405.6 га, заснований в 1788 р. В парку понад 2500 видів сортів і форм різних рослин. Середній вік дубів 200 р. максимальний -400 р. На території парку є найстарше тюльпанове дерево та сосна Веймурова.

Дендропарк Тростянець Чернігівської обл.. Ініціатором і сподвижником став Іван Михайлович Скоропадський –відомий гетьман. Роботи зі створення парку почалися в 1834 році і тривали близько 30 років. У парку понад 120 видів вікових рослин. Багато хвойних дерев, що є окрасою парку в будь-яку пору року .

Державний дендропарк Асканія –Нова заснований в 1887 р. В Херсонській обл.. Територія -182 га. Нараховується 750 видів дерев і кущів .

Дендропарк Чернівецького університету заснований в 1876 р. площею 4.8 га. Нараховується близько 100 видів дерев.

Кременецький дендропарк, заложений Олександром Вороніним в другій половині 19 ст. в Тернопільській обл., в селі Білокриниця. Площа 18 га, нараховується більше 400 видів деревних порід.

85.B.Сосюрa “Любіть Україну”

Вірш Любіть Україну написаний за один вечір в 1944 р. по прибутті до зруйнованого Києва . Вірш увійшов до збірки нагородженої Сталінською премією . Сосюра одержав 50 тисяч крб., одержав Орден Леніна в 1948 р. Вірш внесли до шкільних і університетських програм . А через 7 років вірш попав на очі Йосифу Сталіну в російському перекладі. За зовнішньою красою поетичної форми відсутній гнівний осуд під’яремного ладу в минулому та яскравий опис нового соціалістичного життя українського народу яке стає все світлішим і кращим – обурювався вождь у Кремлі. Сосюру не врятували й рядки про братні радянські народи та стягів багряний шум. На пленумі Спілки письменників України тодішнє літературне керівництво республіки під наглядом працівників управління пропаганди і агітації ЦК КПБУ влаштували Сосюрі рознос. Він тривав 4 дні поспіль . Вірш критикували в трудових колективах, бібліотекарі та продавці книгарень склеювали сторінки з шкідливим віршем. У народі ж почала кружляти пародія на цю кампанію

Любіть Україну . як хочете любіть.

Як вітер, як трави, як води.

Та тільки мовчіть і про це не кажіть.

Бо вб’ють вас при першій нагоді .

Сосюру почали вбивати як поета – редактори припинили приймати його твори до друку, аж до смерті Сталіна в 1953 р.

Парадокс полягав в тому, що закоханий в Україну поет за національністю був – француз. Принаймі по батькові. Про це він і сам неодноразово згадує у своїх віршах і спогадах. Прізвище Сосюра є лише українізованим французьким прізвищем де Сосюр, яке у Франції є доволі поширеним. Мати поета має угорське коріння.

Володимир Сосюра воював за незалежну Україну з листопада 1918 р. до лютого 1920 р. в українській армії Петлюри

Як гімн рідному краю, який переборює неймовірні труднощі, відстоює свою

волю й національну гордість, сприймається вірш Любіть Україну .

86)

Кіноповість «Україна в огні» створено в 1943 році, у розпал війни, але вперше було надруковано через 23 роки, вже після смерті автора. Чому так сталось?

Запис із «Щоденника»:

«26/Х.1943. Сьогодні я знову в Москві. Привіз із Києва стареньку свою матір. Сьогодні ж узнав од Б. і тяжку новину: моя повість «Україна в огні» не вподобалася Сталіну, і він її заборонив для друку і для постановки.

Що його робити, ще не знаю. Тяжко на душі і тоскно. І не тому тяжко, що пропало марно більше року роботи, і не тому, що возродяться вразі [вороги] і дрібні чиновники перелякаються мене і стануть зневажати. Мені важко од ([відомості, що «Україна в огні»— це правда. Прикрита і замкнена моя правда про народ, про його лихо.

Значить, нікому, отже, вона не потрібна і ніщо, видно, не потрібно, крім панегірика».

Кіноповість не сприйняв Сталін, отже, на неї лягла печать «ворожості» з подальшими найсуворішими наслідками.Офіційна пропаганда об'явила всіх, хто залишався в окупації, зрадниками і запроданцями. Олександр Довженко своєю творчістю обстоював погляд на людину як на неповторну особистість. «Україна в огні» суперечила офіційній ідеології і морально-етичним настановам радянського суспільства. Адже головна ідея твору — глибокий гуманізм.

Які ж проблеми ставив Довженко у своїй кіноповісті?

Перша — проблема національної самосвідомості людини і народу.

Довженко протягом усього твору виявляє увагу до проблеми національної свідомості, використовуючи в основному прийоми вкрай загостреної полемічності. Полемізують Христина Хуторна і партизанський прокурор Лимарчук, фон Краузе і автор, Лаврін Запорожець і Заброда, причому всі опоненти знаходяться на полярних ідейних і моральних позиціях.

Друга проблема — показ трагедійності тогочасних подій. «Україна в огні» — кіноповість-трагедія. І вже своїм трагедійним звучанням твір суперечив офіційній думці щодо реалій війни, а тому й викликав різко негативну оцінку Сталіна та його оточення.

Третя проблема — життя простої людини на війні і в тилу, проблема цінності загальнолюдських ідеалів, які Довженко обстоює через зображення конкретних характерів.

Приступаючи до написання повісті, О. Довженко поставив за мету створити «сценарій про людей простих, звичайних, отих самих, що звуться у нас «широкими масами», що понесли найтяжчі втрати на війні, не маючи ні чинів, ні орденів». Він говорив, що «можна вимагати абсолютної твердості від дуже багатьох, але, очевидно, не можна вимагати абсолютної твердості від усіх поголовно».

І справді, хоч партизанський рух під час війни набуває надзвичайного розмаху, усе ж більшість населення окупованих територій не брала участі в активному опорі ворогам, що, зрештою, є цілком природним явищем. Досить важко було в умовах окупації залишитися просто людиною.

Як же реалізував письменник свої гуманістичні ідеї? Передусім, через показ трагічної долі дівчини-полонянки, жінки в окупації.

Звернемо увагу на такий промовистий факт: Довженко побудував сюжет «України в огні» майже цілком на «окупаційному» матеріалі, але практично не показав боротьби народних месників, за винятком кількох епізодів. І це в той час, коли в літературі з'являлися численні твори про війну, у яких життя народу в тилу ворога показане як суцільна активна боротьба з фашистами. Вірний правді життя і власним гуманістичним ідеалам, письменник чи не єдиний в усій тогочасній радянській літературі порушив проблему простої людини на війні і в тилу саме з цих позицій.

На тлі смертельного двобою з фашизмом Довженко знайшов у собі мужність принципово обстоювати ідею гуманізації радянського суспільства в його становленні до особистості, заперечити антигуманні ідейно-моральні настанови сталінізму.

87)

Збруцький ідол - видатна пам'ятка староруського образотворчого мистецтва. З 1851 року статуя зберігається в Краківському археологічному музеї, а її копії в натуральну величину - в Московському історичному, Тернопільському краєзнавчому музеях, Почаївському музеї. Фотокопія Збруцького ідола зберігається у Чемеровецькому районному народному історико-краєзнавчому музеї. Вчені вважають, що Збруцький ідол - зображення древньослов'янського бога сонця - Святовита, Святовида, поваленого під час хрещення місцевого слов'янського люду, як це вчинили з фігурами Перуна в Києві та Новгороді.

Скульптурні зображення ідолів у давніх слов’ян були досить поширеними. Найпростіші з них виконані з дерева, рідше — з каменю, риси обличчя й контури рук у них ледве простежуються. Фігури ідолів майже не були деталізовані й мали вигляд грубо обтесаних вузьких дерев’яних стовпів.

Як свідчать археологічні й письмові джерела, давні слов’яни найчастіше виготовляли дерев’яні статуї божеств, надаючи їм людського вигляду. Про них, насамперед, можна довідатися з давньоруських літописів. Так, під 980 р. у “Повісті минулих літ” розповідається, що князь Володимир Святославич у Києві “поставив кумири на пагорбі за тюремним палацом: дерев’яного Перуна, зі срібною головою та золотими вусами, потім Хорса, Дажбога, Стрибога, Симаргла й Мокоша”.

Судити про зовнішній вигляд слов’янських ідолів можна тільки за кількома кам’яними статуями. Вони дуже масивні, на відміну від дерев’яних, наділених легкими і стрункими пропорціями. У камені лише намічені обриси очей, носа й рота. Фігури ці відрізняються рисами декоративності, близькими за манерою до художньої обробки дерева.

Найунікальнішим є всесвітньо відомий Збруцький ідол, датований IX-Х ст. Його в 1848 р. біля підніжжя пагорба неподалік річки Збруч, біля села Личківців (тепер Гусятинського району Тернопільської області), випадково знайшли прикордонники. Зараз ідол зберігається в Археологічному музеї в Кракові (Польща).

Ідолові було приписано ім’я Святовита, тому що статуя давньослов’янського поганського бога Святовита, котра стояла в давнину в Арконі, також мала форму чотириликого ідола. У первісному, язичницькому значенні це ім’я означало “наділений чудодійною і добротворною силою”.

Ця триярусна монументальна пам’ятка розповідає про будову складного язичницького пантеону. Угорі знаходяться божества-покровителі небесної сфери; у центрі — люди, які їх прославляють; унизу — божества підземного світу, що підтримують земну твердінь і небозвід.

Збруцький ідол - це чотиригранний стовп заввишки 2,67 м, розділений по вертикалі на три нерівні частини (пояси). Верхня частина (160 см) заповнена чотирма фігурами божеств, увінчаних однією дзвоноподібною шапкою. На лицьовій стороні зображено жіноче божество. Середня частина ідола (висотою 40 см) чергується зображення жінок і чоловіків. Нижній пояс ідола заввишки 67 см. На ньому зображено вусату чоловічу фігуру з піднятими до голови руками, які ніби підтримують середній і верхній яруси. Нижній ярус - підземні боги.

Кожна грань поділяється на три, як на перший погляд, окремі яруси, що відповідають тогочасним релігійним уявленням про три світи: верхній ярус зображає небо і слов’янських богів, які стоять; середній — землю і невеликі, дуже стилізовані фігурки людей; нижній — пекло і напівфігури з піднятими догори руками, які начебто підтримують два верхніх яруси (заповнені тільки три клейма, одне залишилося гладко відполірованим).

Керносівський ідол - кам'яна статуя епохи мідної доби, III тис. Знайдений в 1973 році у селищі Керносівка Новомосковського району Дніпропетровської області. Зберігається у Дніпропетровському історичному музеї. Розміри: 120x36х24 см Вага: 950 кг Матеріал: Піщаник. Унікальну скелю знайшли 1973 року в Керносівці вже у відвалі під час риття силосної траншеї. До музею про знахідку повідомили вже тоді, коли силосна яма була зарита на зберігання силосу. Після довгих суперечок Керносівський ідол був датований кінцем третього - початком другого тисячоліття до нашї ери (епоха енеоліту), і вчені остаточно визначились, що ця статуя призначалася для культових потреб. Колись ідол височів на одному з курганів понад рікою Оріль!!!  Нижня частина пісковикової брили мала загострену форму й закопувалася в землю на третину висоти, а верхня зображує кремезного бороданя, лисого, з видовженим обличчям, невеликими глибоко посадженими очима, носом, виступаючим підборіддям, яке низько опущене на груди; зображені вуса з опущеними вниз кінцями. По боках голови виступають невеликі вуха з поглибленням у центрі. Обличчя видовжене з виступаючим підборіддям. В цілому вираз обличчя спокійний, дещо суворий. Побутовому сприйняттю образу заважає зумисна оголеність фігури; відсутність одягу, крім паска та взуття, дозволяє скульптурі підкреслити статевий орган спереду й хвіст іззаду, створити на площині спини з хребта та ребер символічне дерево, яке ніби виростає з хвоста. Правий бік ідола серйозно деформовано бульдозером. Він являє собою прямокутну, достатньо об'ємну плиту, з невеликим виступом зверху - головою. Всі чотири сторони вкриті численними малюнками, зображеннями зробленими в техніці невисокого рельєфу. Багато знаків знаходиться на спині ідола. Стержень зверху донизу і ялинка - це ніби хребет і ребра ідола, а разом з тим - символічне дерево життя. Над ребрами майже правильні коло та квадрат - це лопатки і одночасно символи сонця і місяця. Ці зображення свідчать про ритуальне, священне призначення стели.

88)

Славетний Мартинівський скарб було знайдено випадково 1909 р. у селі Мартинівці (тепер Черкаської області) у маєтку Надії Федорівни Муравйової-Апостол, уродженої Терещенко. Село розташоване за 20 км на захід від Дніпра та Канева в басейні річки Росави, притоки іншої річки — Рось. Згідно з розповідями власників маєтку того часу, скарб знайшли селяни під час земляних робіт. За деякими відомостями, речі скарбу лежали в срібному посуді, за іншими — в дерев’яному посуді, окутому срібними пластинами. Посудину селяни розламали, а речі поділили між собою.

У скарбі було близько 120-ти чудових давніх виробів зі срібла, з яких у 1912 р. майже 30 предметів надійшли до Британського музею в Лондоні, близько 90 — до Київського художньо-промислового і наукового музею, згодом переданих київському Національному музею історії України.

У складі Мартинівського скарбу — чотири фігурки людей, п’ять фігурок тварин, три пальчасті фібули (застібки), шість браслетів, прикраси головного убору — налобні вінчики, сережки, скроневі підвіски, гривна, браслети, багато поясних бляшок, накладок, наконечників ременів, уламок тарелі, а також дві срібні чаші, ложка для євхаристії з клеймами візантійських майстрів.

Найбільший художній інтерес викликали фігурки тварин і людей, відлиті зі срібла. Всі вони зроблені у високому рельєфі, після відливки старанно відшліфовані, окремі деталі на обличчі, “переднику”, руках дороблені різьбленням штихеля, а голова, деталі одягу, ніг покриті золотом. Чотири фігурки зображують вусатих безбородих чоловіків з довгим волоссям, у сорочках з довгими рукавами і в довгих штанях. Вони ніби танцюють, їхні ноги зігнуті в танці, долоні рук покладені на стегна.

Cиметричне зображення втілює схематичний узагальнений образ танцюриста. Голови чоловіків непропорційно збільшені, очі, ніс і рот передано в графічно-стилістичній манері нарочито узагальнених форм. Голова незвичної, майже прямокутної форми із квадратним шоломом.

Деякі дослідники вбачають у цих фігурках зображення давніх слов’ян. На грудях гравіруванням зображено, можливо, орнамент на сорочці. Незвична голова з квадратним шоломом на цих людських фігурках спонукала деяких сучасних фантастів говорити про “космонавтів” чи “прибульців” із космосу. Інші не обійшли увагою зображення прямокутної орнаментальної стрічки на сорочці, оголосивши її найдавнішою українською вишивкою.

На дні чаші є клеймо константинопольської майстерні (з п’яти знаків). Установлено, що такі клейма візантійських майстрів датують часом правління імператора Юстина ІІ (565—587 рр.).

Найбільший художній інтерес становлять срібні фігурки людей та коней. Аналогії подекуди зустрічаються і на території від Уралу, Північного Кавказу до Італії та Греції. Такі антропоморфні зображення прийшли в Європу разом із гунами, де вони були відповідно адаптовані впливами візантійського периферійного художнього ремісництва.

Запропоноване О. Приходнюком призначення їх як нашивних бляшок для одежі на грудях навряд чи є виправданим, адже антропоморфні фігурки відлиті зі срібла й занадто великі (висота 7,8 см) і важкі для цього. Пробиті тільки два отвори на ліктях мають теж великі розміри і призначені, очевидно, для закріплення їх цвяхами на дерев’яній основі щита або іншого предмета. Все це стосується й відлитих зі срібла фігурок коней.

Предмети зі скарбу не можуть належати  до одного вузького кола художніх майстерень конкретної етнічної групи. Вони мають ширше територіальне походження певного відрізка часу — не менше ніж два століття. Аналізи срібла, з якого зроблені речі скарбу, свідчать: майстри застосовували метал різної проби — від 400-ї до 920-ї. Лігатура (домішки) не дає змоги виявити центр походження металу. Треба звернути увагу й на те, що майже всі речі з Мартинівського скарбу так чи інакше зіпсовані й навряд чи були придатні до вжитку. Скоріше, для збереження — як предмети з дорогоцінного металу, що його можна буде продати або передати майстрові для переплавлення та виготовлення інших речей.

89)

Етюди до картини художник писав в кубанській станиці Пашківській,Катеринославіта у маєткуКачанівкаЧернігівської губернії.

Сюжетом цієї картини став відомий Лист запорожців турецькому султану, написаний у1676році як відповідьзапорозьких козаківна вимогу турецького султанаМехмеда IV.

Сюжет

За легендою, лист було написано в 1676кошовим отаманомІваном Сірком«з усім кошем Запорозьким» у відповідь наультиматумсултанаОсманської імперіїМехмеда (Мухаммеда) IV. Оригінал листа не зберігся, однак у 1870-х роках катеринославським етнографом-любителем Я. П. Новицьким була знайдена копія, зроблена у XVIII столітті. Він передав її відомому історикуД. І. Яворницькому, який одного разу зачитав її, як курйоз, своїм гостям, серед яких був, зокрема, І. Ю. Рєпін. Художник зацікавився сюжетом і в 1880 році почав першу серію етюдів.

Історія створення:

Рєпін сам на достатньому рівні знав історію українського народу, проте задля створення цієї роботи звернувся до історика Д. І. Яворницького (на картині зобразив його в якості писаря). У листі до В. СтасоваРєпін писав: «...ніхто на всьому світі не відчував так глибоко свободи, рівності й братерства, як козаки»[1].

Попередні замальовки (альбом «Малоросійські типи») здійснював під час подорожі 1880-1881 р. Коли в літературному журналі «Північ» у 1886році надрукували один з цих ескізів під назвою «Хохол», Рєпін звернувся до гравера В. Мате, аби той передав редактору журналу П. М. Гнедичу, щоб він не змінював написів під його творами на ті, які неправильно відображають назву народу й принижують його національну гідність[2].

Основний (можна сказати, класичний) варіант картини був завершений в 1891 році. Після першого публічного огляду художника критикували, бо на думку багатьох картина була «історично недостовірною». Тим не менш доля полотна склалася вдало. Після шумного успіху на декількох виставках в Росії та за кордоном (Чикаґо,Будапешт,Мюнхен,Стокгольм) картину в 1892 році купив за 35 тисяч рублівімператорОлександр III. Картина залишалася у царських зібраннях до 1917 року, а після революції опинилася у зібранняхДержавного Російського музею.Після 1880 року Рєпін займався неквапливою та тривалою серією ескізів і підбором моделей. Позувало Рєпіну для картини багато відомих особистостей. Зокрема, для центральних персонажів художник вибрав Д. І. Яворницького — писар, а за отамана Сірка — самого київського генерал-губернатораМ. І. Драгомирова. Усміхненого козака у білій шапці позував журналіст і письменникВ. О. Гіляровський. Перший закінчений ескіз олією з'явився в 1887 році. Рєпін подарував його Яворницькому. Пізніше Яворницький продав йогоП. М. Третьякову, і зараз він висить уТретьяковській галереї.

Ще не завершивши основний варіант, Рєпін у 1889почав працювати над другим, роботу над яким він так і не закінчив. Це полотно трохи поступається за розмірами початковому варіанту і є, так би мовити, кулуарним примірником. Другий варіант «Запорожців» художник спробував зробити більш «історично достовірним», але явно виявився незадоволений результатом і кинув на півдорозі. Зберігається він зараз уХарківському художньому музеї.

90)

Ікона Волинської Богоматері

Слово «ікона» запозичене з грецької мови й означає «зображення», «портрет». Іконами, як відомо, оздоблювали храми, а тако домашні іконостаси.

Писали ікони за певними законами. Далеко не кожен митець мав право на творення ікон. Художник повинен був досконало опанувати іконописні канони, бути високопрофесійним майстром. Тому майже всі давні ікони є митсецькими взірцями.

У середньовічному малярстві був поширений спосіб подібності. Він полягав у тому, що давні образи ніби переносились на той час, у який художник творив. Життя під татаро-монголоським ігом було тяжким, безрадісним. Ханові сплачували непосильну данину. Та й це ще не все. Хан вимагав, щоб йому віддавали дітей. Тому в образах Богородиці стільки невимовного смутку й болю.

Отже, художники –іконописці творили узагальнений потртет матерів своєї історичної епохи. Одним з таких портретів є ікона Волинської Богоматері.

1962 року науковці досліджували старожитності центру Волинської області луцька. У Покровській церкві їхню увагу привернула невелика ікона.

Навіть побіжного огляду вистачило, аби зрозуміти, що ікона дуже давня. Іконна дошка дуже стара, на первісне зображення нашарувалось багато підмальовок.

«Волинська Богородиця», яку Церква вшановує 13 липня, відзначається досконалим, строгим і величавим стилем. Належить до іконографічної схеми «Дороговказиці» (по-грецьки «Одигітрія») і має особливий, рідкісний на Україні тип «Прекрасної собою» (по-грецьки «Перивлепта»). В урочистий стрій композиції вплетено задушевні ноти, зокрема, нахил голови Марії, які надають образу емоційності й чулості.

У живописній практиці тих часів органічно перепліталися візантійські та західноєвропейські мотиви, що вливалися в живий і потужний організм нашого національного малярства. Колір в іконі чистий, яскравий, світлоносний, тому що Богородиця з Дитям виступають носіями світла. Неосяжну велич образів виражено звучанням трьох основних кольорів: червоного, синього і жовтого, які поглиблюють темно-коричневий мафорій (покров, що огоротає голову і плечі) Марії до майже чорного, чим вносить відчуття невимовної скорботи. У ті часи тему радості незмінно супроводила тема печалі, яка мала благородний, одухотворений вияв і не переходила у відчай. Величавий образ Матері сповнений високого морального змісту, гідності й людяності.

Автором ікони «Волинська Богоматір» дослідники називають Петра Ратенського, митрополита Київського, пізніше Московського, родом волинянина. Замолоду він був ченцем Верхратського монастиря над річкою Ратею, що на Белзькій землі (нині Польща). У Москву він привіз волинську іконописну традицію.

Луцька богоматір вражає не лише глибоким сумом, а й величчю та гідністю. Вона сидить прямо, лише голова трохи нахилена до Сина. Обличчя Марії та Христа подібні.

Очі Богоматері надзвичайно виразні, «всевидющі». Хоч би з якого місця дивилися ви на ікону, погляд Богородиці спрямовано на вас.

Під час реставрації з’ясувалося, що спершу дошка була квадратна. Її боки підпиляли пізніше, можливо, для того, щоб умістити ікону в раму. Тепер вона має розмір 85х48 см.

Нині іконв Волинської Богоматері зберігається в експозиції Київського державного музею українського образотворчого мистецтва 

Холмська Чудотворна ікона Божої Матері

Походження її дуже давнє. За місцевим преданням, що записане єпіскопом Іаковом Сушею, вона написана св. євангелістом Лукою і привезена була на землі Київської Русі за часів князя Володимира, який після хрещення отримав в дарунок з Константинополя багато ікон. Холмська ікона зображена на трьох з'єднаних разом кипарисових дощечках. В давні часи ця ікона була прикрашена коштовною ризою з литого золота з емаллю візантійської роботи.

Але в 1261 році, підчас нападу татар, полки Бурундая прийшли до південно-західної Русі та пограбували місто Холм (теперешній Хелм, республіка Польща), в якому знаходилась святиня. Від них постраждала і сама ікона: з ушкодженнями живопису в деяких місцях, з неї була знята татарами риза, а саму її закинули.

Тільки через 100 років після зруйнування Холма свята ікона була знайдена підчас розкопок та почесно поставлена в оновленому Холмському соборі. В наш час на зображенні видно дві язви, що були нанесені татарами: одна на лівому її плечі (від удару шаблею) і друга на правій руці від стріли. Є благочестиве предання, що нечестиві татари, які грабували храм, були тодіж покарані: вони осліпли. З переходом холмського єпископа Діонісія Збіруйського в 1596 році в унію холмський собор та ікона опинились в руках уніатів.

В 1650 році, під час повстання козаків Богдана Хмельницького на Україні, уніати вимушені були повернути її православному єпископу Діонісію Балабану за Зборівською угодою; при цьому ікону намагались приховати. Тому вона була знайдена тільки через певний час в підземеллі.

В наступному 1651 році війна спалахнула з новою силою, ікона знову попала до рук поляків. За порадою Іакова Суши польський король Ян-Казимір взяв Холмську ікону з собою в похід, після якого вона була поставлена у Варшаві в часовні королівського палацу, де залишалась до 1652 року.

29 квітня 1652 року вона була поставлена в соборі міста Холма. Між тим війна між Україною та Польщею спалахнула з новою силою. Тоді король знову взяв Холмську чудотворну ікону на поле битви, але допомоги вона йому не надала. Під Жванцем польське військо зазнало поразки. Після цього святиня була повернута до холмського собору, де перебувала до початку нашого століття. Підчас панування унії були спроби що до латинизації чудотворної ікони і самого холмського собору. Вона була поставлена у вівтарі, над головним престолом (за католицьким звичаєм).

В 1765 році ікона була коронована двома золотими коронами від римського папи.

В першій половині 19 століття Холмська ікона та собор були повернуті православній громаді. Святиню почесно встановили в іконостасі над царськими воротами. Біля цієї ікони відбувалось багато чудесних явищ.

Зараз Холмська ікона Богородиці знаходиться в експозиції музею Волинської ікони міста Луцька.

Ікона Почаївської Богоматері 

Почаївська Ікона Божої Матері — чудотворна ікона Божої Матері, одна з найшанованіших Православною церквою. Шанується також римо-католицькою і греко-католицькою церквами. Зберігається в Почаївській Лаврі (Почаїв,Крем'янецького району, Тернопільської области).

Опис

Ікона написана олійними фарбами у строго візантійському стилі на простій дошці з липи, підбитій знизу (щоб не гнулась) двома дубовими перекладинами. Відображає матір Божу в пояс з Богодитиною на правій руці. Зверху на іконі монограма — «Марія Діва»; з правого боку Спасителя — монограма «Ісус Христос». Також на іконі на клеймах зображені святі: пророк Ілія, мученик Міна, первомученик Стефан, преподобний Авраамій. Знизу — святі жінки: Параскева, Катерина, Ірина-діва.

На списках ікони часто внизу ікони зображується відбиток стопи на скелі, оповитій хмарами – як пам’ять про переказ про явлення Божої Матері на горі Почаївській, де залишився слід її ноги.

Інколи Марію і Ісуса зображають у «первинному» вигляді, тобто без корон; або ж корона присутня лише у Пресвятої Діви.

Дуже рідко зустрічаються списки Богоматері Почаївської — «ліворучиці».

У 1866 році для чудотворної ікони виготовлена риза з 2 фунтів чистого 82-ї проби золота і 20 золотників. Для прикрас використано дорогоцінне каміння.

Історія

Походження образу не з’ясоване. Ікона написана давнім візантійським письмом, відтак могла бути створена або у Візантії, або в Болгарії.

В 1597 році монастирю її подарувала заможна вдова луцького земського судді Анна Гойська, що володіла Почаєвом у другій половині XVI століття. Вважається, що в 1559 році цю ікону Анні подарував грецький митрополит Неофіт (згодом — константинопольський патріарх) на знак вдячності за сердечний прийом у Почаєві, через який він проїздив, повертаючись із Московії. Відтоді образ став святинею дому Гойської.

Переказ повідомляє, що благочестива Анна просила Пресвяту Діву про зцілення сліпого від народження брата Філіпа, сталося диво — він прозрів. Після такого чуда Гойська з хресним ходом переносить її на Почаївську гору для загального поклоніння, щедро наділяє монастир луками, родючими землями.

«Богоматері Почаївській» приписують захист монастиря від татарського нападу, який стався на початку серпня 1675 р. Річ у тому, що монастир був погано укріплений, але попри те напад вдалося відбити.

З 1713 по 1832 рр. Почаївський монастир належав унійному ордену василіанів. За цей період

Образ Почаївської Божої Матері — вважається небесною покровителькою Волині — був дуже популярний по всій Україні. Її залюбки зображали на сімейних іконостасах від Полтавщини до Прикарпаття. Шанується ця ікона в країнах, деправослав’я є домінуючою конфесією — у Росії, Сербії, Болгарії та ін..

До ікони Божої Матері Почаївської звертаються за зціленням від сліпоти, застарілих хвороб, також за визволенням полонених.

Дні вшанування ікони у православних і греко-католиків: 12 квітня, 5 серпня і 21 вересня, у римо-католиків — 30 березня.

96)

Георгій Нарбут :

Творець українського державного герба й печаті, грошових купюр і поштових марок. Йому належать дивовижної образності та яскравості екслібриси та архітектурні краєвиди.

Сама природа дала Георгію все необхідне, щоб стати графіком-віртуозом: міцні, рухливі руки, феноменальну пам'ять (складний орнамент, який бачив одного разу, міг безпомилково відтворити через кілька років), рідкісну працездатність, спокійну вдачу й дисциплінованість у праць. Він «народився графіком», опанувавши техніку самотужки.

Митець встиг проявити свій блискучий графічний дар з вичерпною повнотою, він створив власний художній всесвіт, в основу якого поклав український образотворчий фольклор – «козаки – Мамаї», килими, розписна кераміка, різьба по дереву.

Нарбут був серед першовідкривачів української художньої старовини як естетичного явища. Захопившись козаччиною, Георгій Іванович не тільки пише в «українському стилі», а й починає говорити українською літературною мовою. Що далі, то більше заглиблюється він в українську історію, повертається до свого захоплення геральдикою. Майстер створює значну кількість гербів.

Головною у творчості митця була робота над графічною серією «Українська абетка», що стала найвищим злетом його обдарування. В малюнках до абетки виявилося властиве натурі художника поєднання фантастики, поетичності й гумору.

У п'ятнадцяти листах «Абетки» Нарбут демонструє велику, рідкісну різноманітність прийомів, що дали змогу в чорно-білих графічних аркушах втілити незліченну кількість персонажів, передати зачарування українською природою. Цю роботу було визнано справжнім шедевром.

Г. Нарбут виграв конкурс на кращий ескіз українських паперових грошей. Оформлюючи купюру, художник застосував орнаменти в дусі українського бароко XVII—XVIII ст., декоративні шрифти, зображення самостріла (герб Київського магістрату XVII – XVIII століть) і знака князя Володимира — тризуба, який згодом став державним гербом України.

Він є автором перших марок Української Народної Республіки. Цю клопітку працю він поєднував з ілюструванням періодичних видань, книжок, створенням станкових графічних композицій.

Численні обкладинки і заставки до книг, зокрема до «Антології» М. Зерова, до журналів «Наше минуле», «Мистецтво», ілюстрації до «Енеїди» І. Котляревського. Уперше в Україні він ставив і практично вирішував завдання комплексного оформлення книги

Василь Касіян :

Народився 1 січня 1896 р. в с. Микулинці (нині у складі м. Снятина Івано-Франківської області). 1926 р. закінчив Празьку академію образотворчих мистецтв (у М. Швабінського) і приєднався до течії в чеському мистецтві, відомої під назвою «соціальної графіки». Створив цикл гравюр, присвячених будням міських та сільських пролетарів («У вагоні. В пошуках роботи», «Селянська сім'я», обидві 1924; «Сім'я робітника», «Бездомні, безробітні», обидві 1925; «Відпочинок», «Страйк», обидві 1926).

У 1923 р. В. Касіян прийняв громадянство СРСР, а в 1927 р. переїхав до УРСР. Упродовж усього творчого життя увагу художника привертав образ Т. Шевченка, а також герої його творів. Шевченківська тема знайшла відображення у гравюрах «Гайдамаки», «Тарас Шевченко», «Шевченко на Україні», «Шевченко серед селян», «Шевченко з казахським хлопчиком» та ін., а також ілюстраціях до «Кобзаря» ,до окремих творів Т. Шевченка («Батрачка», 1938, «Гайдамаки», 1964).

У своїх роботах художник звертався до тем, пов'язаних з подіями жовтня 1917 р., громадянської війни («Арсенальці», «Герой Перекопа», «Перекоп», усі 1927) та індустріалізації в Україні (цикл «Донбас», 1931; «Дніпробуд», 1932).

Почесне місце у творчості майстра посіла книжкова графіка. З великим натхненням працював художник над циклами ілюстрацій до творів І. Франка, М. Коцюбинського, Лесі Українки, В. Стефаника, О. Кобилянської, А. Тесленка, О. Іваненко та ін.

Створив плакати «В бой, славяне!» , цикл «Гнів Шевченка — зброя перемоги», меморіальні плакати, присвячені Лесі Українці (1942, 1964), Панасу Мирному, К. Ушинському ,М. Черемшині ,Т. Шевченку ,О. Довженку (1964).

Художник видав низку мистецтвознавських досліджень. Серед них праці «Офорти Тараса Шевченка» (1964), «Про мистецтво» та ін.

Народний художник СРСР з 1944, дійсний член АМ СРСР з 1947. У 1964 р. став лауреатом Державної премії УРСР ім. Т. Шевченка, а в 1971 р. — лауреатом Державної премії СРСР.

Помер 26 червня 1976 р. в Києві. В 1978 р. встановлено премію його імені.

Соседние файлы в предмете [НЕСОРТИРОВАННОЕ]