XVIII століття

Верхнє вбрання носили, і деякі ще носять, таке як і черкеські жінки, тобто юпки зі шнурівками, а зверху довгий кафтан з коротким ліфом і кунтуші. На голові носили круглий очіпокабо збірник, який поверху обвивали серпанком, а також носили кибалки обвиті серпанком, які були подібні на російські кокошники, тільки з переду були вищими. Деякі носили маленькі шапочки-кораблики з шовку або соболині. Чоловіки бороди не носили, тільки вуса, вбрання носили черкеське, кафтан та жупан, а деякі носили також польське вбрання. Голови підбривали, а зверху волося було обстрижене півколом (чуб). Шапки носили польські та черкеські, а просте населення — кучми. .

42. Іван Георгій Пінзель[2] (Іоан Георг Пінзель, майстер Пінзель[3], пол. Jan Jerzy Pinzel, *~1707[4] — †~1761) — галицький скульптор середини 18 століття, представник пізнього бароко і рококо. Зачинатель Львівської школи скульпторів. В середині 1740-х років він з'явився при дворі магната Миколи Василя Потоцького, який став його головним замовником і патроном. 13 травня 1751 року одружився у Бучачі із вдовоюМаріанною Єлизаветою Кейтовою з родини Маєвських[5]. Від цього шлюбу мав двох синів — Бернарда[6] (*1752) і Антона (*1759[7]).Протягом 1750-60-х років (переважно спільно з архітектором Бернардом Меретином[8]) працював у Львові, Ходовичах (тепер Львівська область), Городенці (нині Івано-Франківська область),Монастириську (костел Успіння Пречистої Діви Марії, також Антон Штиль[9]), Бучачі (обидва — сучасна Тернопільська область). Для творів Й.-Ґ.Пінзеля характерна велика емоційність та динаміка, надання створеним формам життєвих рис.За наявними документами, 24 жовтня 1762 року Єлизавета Пінзелева втретє вийшла заміж за Беренсдорфа. Отже, Пінзель, імовірно, помер до цієї дати (близько 1761 року, певно, у Бучачі).Походив з Чехії (про це свідчить схожість його творів на твори митців празької школи). Прибув до Польщі в кінці 1740-х на запрошення Бернарда Меретина для виконання різьбарських робіт в проектованих архітектором на замовлення Миколи Василя Потоцького будівлях. В кінці 1750-х Меретин замовив Пінзелю виконання оздоблювальних робіт в костелі у Годовиці, які він не зміг виконати через передчасну смерть архітектора (крім казальниці - спрощеної репліки амвону в костелі Городенки). Виконав у 1759-61 роках монументальні статуї святих Атанасія, Леона, кінну статую святого Юра, за що отримав близько 37000 золотих (величезна тоді сума). Перед смертю Меретин доручив йому виконання 2-х балконових консолей з чоловічими торсами в ринковій кам'яниці №40, перебудованій під резиденцію львівського єпископа УГКЦ Леона Шептицького, яка 1761 була під дахом.

43. 1)Миха́йло Йо́сипович Мике́шин (*9 (21) лютого 1835 року, Максимково Рославльського повіту, Смоленської губернії, зараз Климовицький район Могильовської області, Білорусь  — †19 (31) січня 1896 року, Санкт-Петербург) — російський та український художник і скульптор білоруського походження, автор ряду видатних пам'яток у великих містах Російської імперії.

Михайло Осипович Микешин народився 9 (21) лютого 1835 року в селі Максимково Смоленської губернії поблизу Рославля. Навчався вСмоленську у місцевого іконописця . У 1852 вступив до Академії мистецтв, де навчався по класу батального живопису під керівництвомБ. П. Віллевальде. У 1858 році з відзнакою закінчив Академію, отримавши велику золоту медаль за картину «В'їзд Тіллі в Магдебург». Проявилося в роки навчання романтична трактування патріотичних тим принесла йому увагу царської сім'ї та Микешин був запрошений навчати малювання Великих княжен. Попри те, що Микешин був, перш за все, баталістом, представлений ним проект пам'ятника тисячоліття Росії в Новгороді переміг на конкурсі (1859) і був прийнятий до виконання. Для того, щоб керувати виконанням проекту, Микешин вивчав скульптурну техніку у І. М. Шредера.

У 1892 р. разом з Ф. Ф. фон-Каналош-Лефлером, майбутнім головою, М. О. Микешин став одним з головних засновників першого офіційно визнаного Урядом (МВС) товариства есперантистів «Espero» («Надія») в Санкт-Петербурзі. Посідаючи правами створювати свої відділення по всій країні і займатися видавничою діяльністю, це товариство відіграло важливу роль у поширенні есперанто в Росії.

Михайло Осипович Микешин помер 31 січня 1896 в Санкт-Петербурзі. Похований на Нікольському цвинтарі Олександро-Невської Лаври.

2) Леонід Володимирович Позен (* 26 лютого 1849, Оболонь, Хорольський повіт — † 8 січня 1921, Петроград) — український скульптор-передвижник, дійсний член Петербурзької академії мистецтв (з 1894 року).

Народився у селі Оболоні Хорольського повіту (тепер Семенівського району) Полтавської області, де був батьківський маєток Позенів.

Закінчив Першу полтавську гімназію та 1872 року юридичний факультет Петербурзького університету. Мешкав у Полтаві у 1876–1891 роках. Працював товаришем прокурора Полтавського окружного суду. Потім працював у Петербурзі, з 1912 року — сенатор.

Спеціальної художньої освіти не мав. З 1880 року — експонент, з 1891 року — член товариства передвижників.

Автор пам'ятника Івану Котляревському (відкритий в 1903 році) і пам'ятника Миколі Гоголю (виконаний в 1913 році, встановлений у 1934) у Полтаві. Виконав для Полтавської школи імені Івана Котляревського скульптурне погруддя українського письменника. Був у дружніх стосунках з художниками Василем Волковим, Іваном Зайцевим, Григорієм Мясоєдовим. Помер у Петрограді, похований на Смоленському кладовищі. Твори зберігаються у Полтавському художньому музеї, Музеї українського образотворчого мистецтва у Києві, Третяковській галереї у Москві, Російському музеї у Санкт-Петербурзі.

У Полтаві на честь Позена у 1962 році названо провулок.

44. Іва́н Петро́вич Кавалері́дзе (* 1 (13) квітня 1887, хутір Ладанський, нині Роменський район, Сумська область — † 3 грудня 1978, Київ) — українськийскульптор, кінорежисер, драматург, сценарист, художник кіно. Народний артист УРСР (1969). Народився в селянській сім'ї Килини Луківни Кухаренко та Петра Васильовича Кавалерідзе (Кхварідзе) — сина Васо Кхварідзе, нащадка грузинського князівського роду, якого в середині 19 століття привіз в Україну московський генерал Ладонський після закінчення Кавказької війни.Дитинство Івана Кавалерідзе минуло в селі Талалаївці Полтавської губернії (нині село Сильченкове Талалаївського району Чернігівської області).

Більш за все йому подобалося ліпити з глини фігурки людей і тварин. Такі дивні розваги привернули увагу його дядька — художника й археолога Сергія Аркадійовича Мазаракі (представника відомого роду Мазаракі), що закінчив свого часу Петербурзьку академію мистецтв і працював хранителем скіфського відділу в Київському археологічному музеї. Він забрав хлопчика до Києва, де Іван навчався у гімназії Вальтера.

У лютому 1915 року був мобілізований до російської армії й направлений для проходження служби у 119-й запасний батальйон, дислокований у В'ятці, а в квітні 1915 року його перевели до школи прапорщиків у Петергоф (біля Петербургу), згодом — до 3-го Зведеного гвардійського запасного батальйону в Царському Селі, що стояв на варті біля покоїв останнього російського імператора Миколи II у лютому 1917 року. Жовтневий переворот І. П. Кавалерідзе зустрів у Ромнах, де кінцем жовтня 1918 створив пам'ятник Тарасу Шевченку. Працюючи у відділі народної освіти у Ромнах, він викладав малювання у 6 школах, вів міський драмгурток і був головним режисером Роменського пересувного робітничо-селянського театру (1925–1930), організував Товариство охорони пам'яток старовини тощо.

1941 року в часи нацистської окупації кінорежисер і скульптор Іван Кавалерідзе керував відділом культури Київської міської управи.

По закінченні війни, коли радянська влада цькувала митця за перебування під німецькою окупацією, а Київська кіностудія виселила його зі службової квартири, майстра прихистила театральна актриса Любов Гаккебуш у своєму помешканні на Великій Житомирській, 17.

Помер у Києві 3 грудня 1978 року. Похований на Байковому цвинтарі.

45. Бра́тські шко́ли — навчальні заклади в Україні у 16-18 ст., які організовувалися при братствах — громадських організаціях православних міщан з метою зміцнювати православ'я і чинити опір денаціоналізаційним впливам латинських (єзуїтських) і протестантських шкіл. Першу школу заснувало Успенське братство у Львові 1586 р. За її зразком постало чимало Б. Ш. у різних містах України: в Найважливішими серед Б. Ш. були Львівська і Київська Учнів вирізняли (передні місця в класах) не за походженням, а за успіхами (на відміну від ієзуїтських шкіл). В школах була сувора дисципліна (включно до тілесних кар). Сироти й учні з незаможних родин жили в бурсах. До викладачів ставилися вимоги зразкової поведінки й доброї педагогічної підготовкиНавчання грамоти ділилося на три етапи: вивчення азбуки, робота з часословом і псалтирем. Кожен завершувався принесенням учнями в школу для вчителя горшків каші. В цей день занять у школі не було, діти повторювали лише «зади», тобто вивчене в минулому. Учитель і школярі приступали до спільної трапези. Оскільки учні в різний час завершували вивчення азбуки, часослова, псалтиря, такі обіди траплялися не так уже й рідко. Закінчивши їжу, учні виносили горня на подвір'я і розбивали його. Етнограф та історик М.Сумцов, котрий досліджував виникнення цього звичаю, писав, що він є відгуком далеких часів, коли східні слов'яни приносили кашу богам землеробства. Горшками після жертвоприношення не користувалися, бо вважали смертних людей недостойними брати до вжитку священий посуд.

Притаманні риси:

демократичність. У школі мали право навчатися діти різних станів населення, статут школи зобов'язував учителя ставитись до всіх учнів однаково. Для сиріт та дітей з інших міст братства відкривали гуртожитки (бурси);

введення елементів класно-урочної системи навчання. В елементарних братських школах учнів поділяли на три групи залежно від набутих знань, умінь, навичок, а з XVII ст. у братських школах підвищеного типу встановилася класна система занять. Навчальний рік розпочинався з 1 вересня, було введено канікули, екзамени тощо;

налагоджений тісний зв'язок з батьками чи родичами учнів. Між батьками і школою укладалася письмова угода, де обумовлювались обов'язки сторін з виховання і навчання дітей;

чітка організація навчання: заборонялись пропуски занять, запізнення, існувала налагоджена система чергових;

ґрунтовність освіти, яка не поступалася західноєвропейській.

Хоча братські школи давали підвищену освіту, вони були середніми навчальними закладами. Братчики вели боротьбу проти вищого католицького духівництва, організовували школи, будували госпіталі та православні церкви, відкривали друкарні, де видавалися українські книги і підручники, піклувалися життям братчиків тощо

2) Ки́єво-Могиля́нська акаде́мія — стародавній навчальний заклад в Києві, який під такою назвою існував від 1659 до 1817 року. Спадкоємець стародавньої Київської Академії, заснованої князем Ярославом Мудрим. Києво-Могилянська академія була заснована на базі Київської братської школи. 1615 року ця школа отримала приміщення від шляхтянки Галшки Гулевичівни. Деякі вчителі Львівської та Луцької братських шкіл переїхали викладати до Києва. Школа мала підтримку Війська Запорозького і зокрема гетьмана Сагайдачного[4]. Після входження українських земель у склад Московського царства статус академії був підтверджений у грамотах російських царів Івана V 1694 року та Петра I 1701 року[5До вихованців належали гетьмани Іван Мазепа, Пилип Орлик, Павло Полуботок, Іван Скоропадський та Іван Самойлович, а також багато хто з козацької старшини.Незважаючи на намагання випускників перетворити академію на сучасний університет, за розпорядженням уряду, указом Синоду від 14 серпня 1817 року Академію було закрито[7]. Натомість 1819 року в приміщеннях Києво-Могилянської академії була створена Київська духовна академія.Ніхто за життя Петра Могили не називав колегію (академію) «Могилянською», ні польські королі, ні московські царі. Це сталося вже понад двадцять років після його смерті В неординарних класах викладались грецька, польська, німецька, французька, єврейська та російська мови, історія, географія, математика (курси включали алгебру, геометрію, оптику, діоптрику, фізику, гідростатику, гідравліку, архітектуру, механіку, математичну хронологію), музика, нотний спів, малювання, вищого красномовства, медицини, сільської та домашньої економіки. В 1751 р. в академії почали викладати російську мову та поезію, в 1784 р. було заборонено читати лекції українською мовою.

3) Національний університет «Острозька академія» — національний, автономний, дослідницький університет України, який знаходиться в м. Острог. Найдавніший вищий навчальний заклад України.строзька слов'яно-греко-латинська школа (академія) — перший вищий навчальний заклад у Східній Європі, найстаріша українська науково-освітня установа[3]. Заснована у 1576 році князем Костянтином-Василем Острозьким у своєму родовому місті Острозі. Велику суму коштів на розбудову академії надала його племінниця — княжна Гальшка Острозька (6000 коп.). 7 лютого 1577 р. — перша згадка про школу в передмові до книги Петра Скарги «Про єдність костьолу Божего».[3] В основу діяльності Острозької академії було покладено традиційне для середньовічної Європи вивчення семи вільних наук (граматики, риторики, діалектики, арифметики, геометрії, музики, астрономії), а також вищих наук: філософії, богослів'я, медицини. Студенти Острозької академії опановували п'ять мов: слов'янську, польську, давньоєврейську, грецьку, латинську.