60. Театр й. Стадника

У їх репертуарі переважали західноєвропейські оперети, які, в разі необхідності, перекладав на українську мову сам Стадник, а також декілька творів єврейських авторів. Взагалі, репертуар був розрахований не лише на українського глядача але й на поляків і євреїв.

Коли я почав працювати у цьому театрі, оркестр налічував п’ять чоловік, але згодом поповнився ще кількома здібними музикантами. Грали ми в такому складі: перша та друга скрипка, труба, контрабас, акордеон, саксофон, ударні інструменти, банджо або гавайська гітара, віолончель. Там де в залі було фортеп’яно, з нами грав піаніст. Головна увага приділялася зіграності та звучанню оркестру. Оркестр у такому складі був найбільш чисельним у ті роки. Жоден інший український мандрівний театр подібного оркестру не мав.

Трупа Стефи Стадниківни

У 1934 році я був заангажований на посаду музиканта в театральну трупу Стефи Стадниківної – дочки відомого в той час українського актора і режисера, покійного Йосифа Стадника, під керівництвом якого я мав щастя працювати, але трохи пізніше.

Трупа С. Стадниківної була невеличкою: приблизно 20 чоловік разом з оркестрантами. Репертуар, в основному, зводився до, так званих у той час, ревій. Щось на подобу сьогоднішніх естрадних концертів а також комедій, які були під силу колективу. Приміром, італійська комедія «Ycampolo» («Жевжик») чи «Осінні маневри» та інші.

На афіші під великим заголовком «Турне Стефи Стадниківної» видніли прізвища акторів і хто в якій ролі виступає. Стефа Стадниківна була в той час одною з найбільш популярних і талановитих акторів української сцени. Тому не дивно, що вистави за її участю проходили з великим успіхом. Виступи наші проходили виключно в містах Львівського та Станиславівського воєводств. Пишу: виключно в містах, тому що інші театри давали вистави також і в селах, якщо на це дозволяли приміщення клубу або читальні. Оркестр, якщо його можна так назвати, був малочисельний – п’ять-шість музикантів, а то й менше. Частіше всього у такому складі: скрипка, труба, флейта, ударні, акордеон.

61)

Видатний режисер, письменник, сценарист і педагог Олександр Петрович Довженко (1894-1956) народився на хуторі В’юнище, околиці старовинного повітового містечка Сосниці на Чернігівщині 10 вересня 1894 року у селянській сім'ї.

У студентські роки Довженко заявляв про себе як про людину мистецтва, демонструючи при цьому неабиякий талант яскравого просвітителя і культурного діяча.

У 1917 році Довженко переїхав до Києва, де спочатку продовжив вчительську кар’єру, а невдовзі вступив на економічний факультет Комерційного інституту.

1918 року він стає головою громади Комерційного інституту. Працює у Київському губернському відділі народної освіти й мистецтва, потім його призначають комісаром театру імені Т. Г. Шевченка.

1921–І923 роки – період, коли О. Довженко перебуває за кордоном на дипломатичній службі. Він працює завідувачем відділу при українському посольстві у Варшаві. Звідки повертається у липні 1923 року.

На тридцять третьому році життя О. Довженка круто змінюється. Він переїздить з Харкова до Одеси, де починає працювати режисером на кіностудії. У 1926 році Олександр Довженко виступив сценаристом і співрежисером повнометражної комедії «Вася-реформатор». Цією комедією було започатковано дитячий радянський кінематограф.

У 1927 році Довженко знімає революційно-пригодницький фільм «Сумка дипкур’єра», в якому грає свою єдину за все життя роль кочегара.

У 1929 році Олександр Петрович Довженко знімає стрічку «Арсенал» за власною кіноповістю, написаною 1928 року. Цей фільм є новим етапом у творчості О. Довженка.

Шедевр світового кіно – кінострічка «Земля» – з’являється 1930 року і виводить українське кіномистецтво на міжнародний рівень, і приносить Довженкові заслужену світову славу. «Земля» здобула заслужене визнання. Саме у 1958 року на всесвітній виставці кіномистецтва у Брюсселі найповажніші кінокритики і кінознавці з двадцяти країн до переліку дванадцяти найкращих фільмів світового кіно внесли і Довженкову «Землю ».

У 1932 році, до 15-ї річниці жовтневої революції, О. Довженко ставить свою першу звукову стрічку – фільм «Іван». В ній кіномитець змішує публіцистику, кінодокументалістику і художній кінематограф: документальні кадри публіцистичного навантаження органічно вводяться у художню канву кінострічки.

З 1935 року Олександр Довженко працює на «Мосфільмі», куди його запрошують за клопотанням кінодіячів Москви.

З початком Великої Вітчизняної війни змінюється життя О. Довженка. Він добровольцем іде на фронт захищати рідну землю. Працює в газетах «Красная Армия», «Красная звезда», «Известия». Упродовж 1942–1943 років він як політпрацівник і військовий кореспондент працює у самому вирі воєнних подій.

У 1942–1943 роках ним написано кіноповість «Україна в огні», у 1944–1945 роках – «Повість полум’яних літ», оповідання «Ніч перед боєм», «Відступник», «Стій, смерть, зупинись!», «На колючому дроті».

У жанрово і тематично різнобарвному творчому доробку О. Довженка періоду війни на перший план виступає українська проблематика. Будучи від природи надзвичайно вразливим, митець з перших днів війни стає особливо уважним до найскладніших і найтрагічніших моментів воєнної дійсності. О. Довженко перший і єдиний у тогочасній літературі робить найрішучіший крок: тема долі українського народу стала домінантною в його творчості періоду війни, що викликає невдоволення критики, яка надавала творам Довженка не етнокультурне, а соціально-політичне забарвлення. 

Над своєю «Зачарованою Десною» письменник почав працювати ще в 1942-му році але вона була опублікована у березні 1956 року. «Зачарована Десна» стала художньо-філософським осмисленням народного буття, тісно переплетеного з чарівною українською природою. Сам Довженко скромно назвав цей твір «коротким нарисом автобіографічного кінооповідання».

У листопаді розпочалися зйомки фільму «Поема про море», а 25 листопада 1956 року Олександр Петрович Довженко раптово помер. 

У 1957 році ім’я Олександра Петровича Довженка було присвоєно Київській кіностудії. 1959 року фільм «Поема про море» здобув Ленінську премію. А у 1958 році дружина Довженка подарувала екранне життя «Повісті полум’яних літ» (1961) і «Зачарованій Десні» (1964). До речі, фільм «Зачарована Десна» 1965 року було відмічено Спеціальним дипломом XIII Міжнародного кінофестивалю у Сан-Себастьяні (Іспанія).

62)

МИКОЛАЙЧУК Іван Васильович Український актор, режисер і сценарист Народився 15 червня 1941 р. в с. Чортория (нині Чернівецької області) в селянській родині. У 1957 р. закінчив Чернівецьке музичне училище, у 1961 р. — театр-студію при Чернівецькому українському драматичному театрі ім. О. Кобилянської, в 1965 р. — акторський факультет Київського інституту театрального мистецтва ім. І. Карпенка-Карого. Ще студентом, у 22 роки, зіграв першу роль у кіно — Т. Шевченка у фільмі В. Денисенка та Д. Павличка «Сон» (1964). Після закінчення інституту І. Миколайчук — актор і режисер Київської кіностудії ім. О. Довженка. У 60-ті роки працював із С. Параджановим. І. Миколайчуку судилося стати провісником оновлення українського кіно. Цілковито віддаючи себе роботі, поступово втрачав зір; лікувався. І. Миколайчук зіграв головну роль — Івана Палійчука — у картині «Тіні забутих предків», яка на міжнародному фестивалі в Аргентині здобула нагороду «Срібний хрест». У період неосталінізму цей фільм було оголошено «небезпечним». Хоча картина й отримувала призи на кінофестивалях за рубежем, але інформація про це приховувалася. Далі були ролі у фільмах «Гадюка», «Анничка», про які почала писати зарубіжна преса. У час політичної задухи Ю. Іллєнко запропонував І. Миколайчукові створити фільм про його родину. Так з’явилася стрічка «Білий птах з чорною відзнакою», в якій І. Миколайчук мав зіграти роль Ореста Дзвонаря — сильну й волелюбну людину. Та за вказівкою ЦК КПУ І. Миколайчукові не дали цієї ролі. На VII Московському міжнародному фестивалі стрічка отримала золоту медаль, її закупили 57 країн. А на батьківщині фільм згодом був знятий з прокату за «націоналістичний душок». На кіностудії О. Довженка було створено фільм «Пропаща грамота» (1972), в якому І. Миколайчук створив колоритний образ козака Василя, де виступив і режисером своєї ролі. Йому належить і музичне оформлення картини. Та чорне тавро націоналізму відіграло свою роль і тут — фільм зняли з прокату. У 1972 р. І. Миколайчук у співавторстві з Б. Івченком написав сценарій за твором Г. Хоткевича «Кам’яна душа», проте втілити його заборонила цензура. І. Миколайчук створив образи Любомира («Захар Беркут»), Русина («Народження людини»), Олексія («Коли людина посміхнулася»), Гната («Тривожний місяць вересень»), Руснака («Спокута чужих гріхів»), князя Володимира («Легенда про княгиню Ольгу»), комісара Громова («Комісари»), Давида Мотузки («Бур’ян»). Усі вони позначені тонким психологізмом, глибоким розумінням людської душі та високою майстерністю актора. Кінофільм «Вавилон — XX» був дебютом Миколайчука-режисера. На XII Всесоюзному фестивалі він був відзначений призом за режисуру. Через тяжку хворобу і тривалі переслідування рідкісний талант митця не був розкритий в усій його повноті й багатогранності. Помер 3 серпня 1987 р. Похований у Києві.

-------------------------------------------------------------------------------------------------

63)

Народився в селищі Кулікове, Львівська область, Україна.

Батько Богдана Ступки співав у хорі в оперному театрі, старший брат матері був солістом, тітка - головним концертмейстером.

Закінчив драматичну студію при Львівському театрі ім. М.К. Заньковецької (1961), навчався на філологічному факультеті Львівського державного університету ім. Івана Франка (1963-1965), закінчив театрознавчий факультет Київського театрального інституту ім. І.К. Карпенка-Карого (1984).

В 1961-1978 роках - актор Львівського українського театру драми ім. М.К. Заньковецької. З 1978 року - артист Київського академічного українського драматичного театру ім. Івана Франка

1984 року він закінчив заочне відділення театрознавчого факультету Київського державного інституту театрального мистецтва ім. І.Карпенка-Карого.

Протягом 1999–2001 років був міністром культури і мистецтв України.

2001 року після смерті Сергія Данченка Богдан Ступка очолив Національний академічний драматичний театр імені Івана Франка. Його син, Остап, грав провідні ролі в театрі під керівництвом батька.

За всю кар'єру актор виконав понад 100 ролей у кіно.

Працював із кінорежисерами Отаром Іоселіані, Кшиштофом Зануссі, Єжи Гофманом, Режисом Варньє, Юрієм Іллєнком, Кірою Муратовою, Сергієм Бондарчуком, Володимиром Бортком, Павлом Чухраєм, Дмитром Месхієвим.

Дебют у кіно — у фільмі Юрія Іллєнка «Білий птах з чорною ознакою» (1971), роль Ореста Дзвонаря. На цю роль претендував Іван Миколайчук, але позаяк це була роль бійця УПА (тобто негативна за радянських часів), то влада не хотіла, аби її грав Миколайчук. Затвердили Ступку, за яким після театральної ролі Річарда III закріпився негативний імідж. Але його трактування образу виявилося дуже вдалим, і ця роль досі одна з найкращих у списку актора.

У переліку ролей Б.Ступки — багато історичних постатей: гетьмани Іван Брюховецький («Чорна рада»), Іван Мазепа («Молитва за гетьмана Мазепу»), Богдан Хмельницький («Вогнем і мечем»), а також Чингісхан («Таємниця Чингісхана»), Олександр Керенський («Червоні дзвони»), Борис Годунов («Кремлівські таємниці»), Остап Вишня («Із житія Остапа Вишні»).

2006 — на екрани вийшла стрічка Тиграна Кеосаяна «Заєць над безоднею» (Росія), де Ступка зіграв генсека Бежнєва (натяк на Брежнєва).

Знявся у російському комедійному детективі Романа Качанова «Взяти Тарантіну» (тут його партнеркою по фільму була Людмила Гурченко).

2007 — виконав головну роль у неоднозначно сприйнятому фільмі Володимира Бортка «Тарас Бульба» (Росія; прем'єра — 2009).

64)

 Іконостас у Сорочинцях, створений у період найвищого розквіту барокового мистецтва в Україні, відобразив кращі надбання цього художнього стилю і є унікальним мистецьким явищем, значення якого далеко виходить поза межі регіонального контексту.

 На жаль, сьогодні, попри очевидну унікальну художню цінність іконостаса, ми не маємо точних відомостей про його виконавців. В історії мистецтва щодо цього є кілька версій. За одними припущеннями, до виконання Сорочинського іконостаса були запрошені майстри з Києво-Печерської лаври під керівництвом Феоктиста Павловського. Згідно з іншими — його виконувала артіль іконописців на чолі з визнаним полтавським майстром Василем Реклинським. Найдивовижнішою є легенда, що живопис ікон разом із місцевими іконописцями виконували спеціально запрошені італійські майстри. Як би там не було, весь комплекс іконостаса вражає надзвичайно високим професійним рівнем виконання, не залишаючи сумнівів, що над ним працювали видатні сницарі та іконописці.

Втілення такого задуму було реалізоване шляхом контрастного протиставлення архітектури храму та іконостаса. У відносно невеликому внутрішньому просторі Преображенського храму, який є центричною хрещато-баневою спорудою, майстер установлює монументальну конструкцію виконаного з липи іконостаса, який сягає 17 м угору і простягається на 22 м, займаючи всю ширину храму. Для інтер'єру церкви така стіна іконостаса видається надзвичайно великою, іконостас ніби не вміщується в простір храму і його завершення піднімається у барабан центральної бані.

 У Сорочинському іконостасі на момент спорудження розміщувалося 130 ікон, 12 із яких до сьогодні не збереглися. Виконані олійними фарбами по левкасу в техніці багатошарового живопису, ікони представляють кращі зразки барокового українського іконопису Наддніпрянщини. Відмінності в техніці й живописній манері ікон свідчать про те, що живопис виконували різні майстри, але на чолі їх стояв митець, який розпочинав і завершував роботу майже над кожною іконою, надаючи всім творам єдиного мажорного звучання.

 Іконостас Спасо-Преображенської церкви був завершений до 1732 року, коли церкву освятив архієпископ київський Рафаїл Заборовський. Факт освячення Заборовським далекої, нехай і гетьманської, церкви ще раз свідчить про велике значення, що його надавав Данило Апостол побудованій ним церкві, для підтримання його власного престижу.

 Дивом уцілілий у лихоліття першої половини ХХ ст. іконостас у повоєнні десятиліття ледь не зник через несприятливі умови побутування. Після воєнних дій у роки Другої світової війни церква довгий час стояла зі зруйнованою банею і незаскленими вікнами. Атмосферні опади й коливання температури швидко руйнували іконостас. Пошкоджень додала й пожежа, що сталася в храмі 1961 року, коли в церкву влучила блискавка. Отож, у другій половині шестидесятих років ХХ ст. сорочинський іконостас являв собою вже напівзруйновану пам'ятку.

65)

Катерина  1842. Полотно, олія. 93 х 72,3.  Праворуч унизу чорною фарбою авторські дата і підпис: 1842. Т. Шевченко, а нижче написи повторено червоною фарбою. Картину створено на тему однойменної поеми "Катерина". Про створення картини та її сюжет художник повідомляв у листі до Григорія Тарновського від 25 січня 1843 року, де на третій сторінці зробив начерк композиції картини (25,5 х 20).  Ця композиція посідає особливе місце в мистецькій спадщині художника. Її глибинність і багатошаровість спричинюють часом протилежні оцінки і тлумачення. Академічна композиція, м'яке пастозне письмо з тонким класичним лесируванням не відповідають художнім методам і прийомам, притаманним українському народному живописові. У межах академічних прийомів Шевченко намагається створити жанрове полотно з умовно задумливим і водночас трагічним та беззахисним обличчям героїні, ретельно і жорстко виписаним одягом, академічно визначеними межами світла і тіні. І водночас художник зумів висловити сміливість і внутрішній протест проти академічного мистецтва, прагнення сказати про життя українців без умовностей. Вже ця робота дає змогу наголосити на метафоричності Шевченкової пластичної мови. Символи-архетипи тут, окрім візуального, мають ще й асоціативне навантаження. Тому зміст твору сприймається воднораз як часовий і понадчасовий, читається і на глибинному зрізі історично-національних та моральних імперативів.