1) Періодизація української культури.Українська культура завжди розвивалася та функціонувала як єдине ціле, переборюючи на своєму шляху найрізноманітніші ідеологічні, політичні, класові, соціальні, конфесійні й тому подібні перепони. Для української культури життєво важливим і необхідним є як те спільне, загальне, що було нею запозичене в інших культурах і, прижившись на її національному грунті, повною мірою слугує нашому народові, так і своє, національне, своєрідне, витворене в процесі його історичного розвитку.  Підхід до періодизації враховує підйоми і спади культурного процесу в Україні і забезпечує, у свою чергу, цілісний підхід до української культури як до єдиного цілого духовного світу нашого народу.

	Час	Події	Наслідки
1	Культура східнослов'янських племен дохристиянської доби	Племена трипільської культури (IV—III тис. до н. е.);виникнення Києва — "матері міст руських"; об'єднання східнослов'янських племен і утворення держави — Київської Русі; переможні походи руських князів та розширення державних кордонів; небувале піднесення культури від безпосереднього спілкування з хозарами, половцями, Візантією та іншими народами; і, нарешті, запровадження християнства.,	Доволі високий рівень виробничої культури, техніки виготовлення кераміки, суспільної організації, духовна культура
2	Українська культура княжої доби(Київської Русі та Галицько-Волинського князівства)	Запровадження християнства; , позначилася негативно монголо-татарська навала XIII—XIV ст., а пізніше — створення на принципах азійської деспотії Російської централізованої держави	Почалися найгостріші трагедії нашого народу. Через підйоми і спади й відбувався процес розвитку нашої культури княжої доби.
3	Литовсько-польську доба	Розвток погіршувався внаслідок асиміляції української еліти; ліквідація тих політичних центрів, навколо яких кристалізувалося і вирувало культурне життя; насаджувався насильницькими методами католицизм; тісна взаємозалежність та взаємопереплетіння національно-визвольної боротьби і руху за відродження української культури;	Паралелізм у розвитку культури з наступним (тимчасовим) переважанням католицизму над православ'ям; формувалися ідеологічні передумови всенародної визвольної війни, що розпочалась в Україні 1648 року; створювались культурні цінності, які стали основою розвитку української культури
4	Козацько-гетьманська доба	Закінчення Визвольної війни в середині XVII ст. і втрата автономії Україною наприкінці XVIII ст.; фактор національної державності	Cпрямованість, характер та інтенсивність культурних процесів в Україні; розвиток— послідовний, об'єктивно обумовлений, процес засвоєння та успадкування традицій культури Київської Русі; ідеї гуманізму, Ренесансу, Реформації, а дещо пізніше й бароко та Просвітництва.
5	150 років, років великої неволі нашого народу — від часів зруйнування Гетьманщини і до початку XX століття.	Період національно-культурного відродження; боротьба з асиміляторськими заходами російського царизму, польської шляхти, румунських бояр, угорських феодалів і всевладного австрійського цісарства.	Творення нової національної моделі культури: літературі, історіософії, фольклористиці, етнографії, театрі, образотворчому мистецтві, драматургії; Перейнята гуманістичними ідеями, українська культура XIX — поч. XX ст. вивела українську націю на широкий шлях світового історичного поступу, поставила із невідомості й забуття в один ряд з найрозвинутішими націями світу.
6	Від початку XX ст. до кінця 80-х років	Виникають художні музеї, архіви, нові бібліотеки, діють засновані на нових засадах мистецькі навчальні заклади, посилюються зв'язки із зарубіжними художніми центрами (Париж, Рим, Мюнхен, Краків).	Наявність як об'єктивних, так і суб'єктивних факторів, за яких українська культура була поставлена в умови боротьби за самозбереження і постійного потягу до відродження.
7	Від кінця 80-х і по сьогодення.	становить собою безперервний рух національних культурних цінностей, що відбувається між різними соціумами, суспільними верствами та поколіннями; Досить високого рівня розвитку в Україні дістали наука, народна освіта, література і мистецтво; мова нашого народу-частина культури	Народ витворив свою високорозвинуту національну культуру: галузі, види і жанри духовного виробництва, властиві найрозвинутішим культурам світу; сценічне мистецтво — драма, опера, оперета і балет; музичне мистецтво — оперна, симфонічна, хорова музика і пісенна творчість, зокрема, авторська пісня; образотворче мистецтво — живопис, скульптура, графіка; декоративно-прикладне мистецтво; кіномистецтво; самодіяльне мистецтво; народна художня та поетична творчість

2) Культура духовна і матеріальна

Матеріальна культура — досягнення, які виражають головним чином рівень освоєння людиною сил природи. Вона охоплює всю сферу матеріально-практичного існування і розвитку людей, всю сферу їхнього безпосереднього впливу на природу.

Відомо, що у процесі своєї діяльності люди створюють матеріальне багатство суспільства, яке включає в себе як засоби праці (інструменти, верстати, машини тощо), так і засоби індивідуального споживання (їжа, помешкання, одяг, побутові речі та ін.). В обох цих видах матеріального багатства суспільства функціонують речові елементи матеріальної культури, її предметна форма існування.

 Найважливішим показником матеріальної культури є знаряддя праці, які в нашу епоху все більшою мірою стають матеріалізованим втіленням досягнень науки. Тому матеріально-технічний розвиток суспільства є реальною основою прогресу у сфері матеріальної культури.

Поряд із засобами праці найважливішою частиною матеріальної культури є засоби споживання. Зазвичай сферу індивідуального та суспільного споживання називають сферою побуту, на відміну від безпосередньо виробничої сфери.

Таким чином, матеріальну культуру можна поділяти на культуру праці (засоби праці) і культуру побуту (засоби споживання). Без ретельного вивчення одягу, житла, домашнього начиння не можна сформувати правильне уявлення про культуру того чи іншого народу, про рівень його розвитку в різні епохи. Засоби споживання характеризують не тільки те, що споживає людина, але і як вонаспоживає, наскільки розвинуті, багаті, "олюднені" її потреби, адже багатство і багатоманіття потреб, способи задоволення їх є суттєвою складовою культурного обличчя людини. Але матеріальна культура існує не лише у вигляді вже названих засобів праці та засобів споживання, тобто тільки в предметній формі. Вона включає в себе реальні здібності, навички, знання, які застосовуються у процесі матеріального виробництва. У цьому розумінні часто говорять про культуру праці різних історичних епох. Рівень матеріальної культури виражається і в інших основах суспільного життя: оброблені людиною предмети природи (земля, вода, поля, сади), предмети побуту, наукове, медичне, навчальне обладнання та прилади тощо.

 Досягнення у сфері матеріальної культури нерозривно пов'язані з рівнем духовного розвитку людей, тому не випадково археологи та етнографи на підставі пам'яток матеріальної культури роблять висновки щодо рівня духовної культури тієї чи іншої епохи, країни, народу.

 Отже, якщо матеріальна культура — це результат перетворюючої природу діяльності людей, то духовна культура — результат духовної діяльності людей. Вона функціонує як досягнення, що показують рівень і глибину пізнання природи і суспільства, широту світогляду, втілення в суспільне життя ідей і знань. Найкраще сутність духовної культури розкриває її структура. 

3) Дослідження української культури вченими

Значний вклад у вивчення історії української культури вніс Іван Огієнко (1882-1973) – історик церкви, культуролог, філософ, мовознавець, письменник, автор перекладу «Біблії» на сучасну літературну мову, перший ректор Українського університету(1918-1919), міністр культів (віросповідань) в уряді Директорії, один з ініціаторів відродження Української автокефальної православної церкви, пізніше митрополит Вінніпегу і всієї Канади Іларіон. У спадщині І. Огієнка – близько тисячі праць, і більшість з них присвячена проблемам нашої культури. Серед найбільш значних – кількатомна «Наша літературна мова», в якій опрацьовано тисячі історичних і етнографічних джерел та літературних творів, «Історія українського друкарства», «Дохристиянські вірування українського народу», «Українська церква за час Руїни», «Візантія й Україна», «Князь Костянтин Острозький» та інші.

У 1917-1918 pp. І. Огієнко читав у Київському університеті курси української мови та культури. На основі своїх лекцій він видав книгу «Українська культура. Коротка історія культурного життя українського народу» (К., 1918), яку можна вважати початком справжньої історіографії української культури. Автор аналізує характерні риси нашої культури, простежує її розвиток в різні періоди історії, акцентуючи увагу на національній самобутності української культури, самостійному «визріванні» визначальних тенденцій її розвитку, показує на основі численних фактів і документальних свідчень вплив української культури, на російську. Таким чином, І. Огієнко робить спробу зруйнувати стереотип сприйняття української культури як похідної, залежної від російської. Автор доводить, що протягом довгих віків своєї історії українська культура, по суті, не мала сприятливих умов для свого розвитку, він виділяє навіть окремий розділ про «кривди, заподіяні народу українському», логічно підводячи до думки, що вироблення національної державності є необхідною історичною умовою і гарантом нормального культурного процесу на Україні.

Найбільш значною узагальнюючою працею західноукраїнських учених, що висвітлювала культурний процес на Україні від найдавніших часів до 30-х років XX ст., була «Історія української культури» (1937) за редакцією І. Крип’якевича. У книзі, розрахованій на масового читача, містився досить глибокий аналіз трьох ділянок культури: побуту (І. Крип’якевич), літератури (В. Радзикевич) та мистецтва (М. Голубець); до останнього додано невеличкі розділи про театр (С. Чарнецький) та музику (В. Барвінський). Це видання могло б стати серйозним джерелом знань для зацікавленого читача, але, на жаль, воно, як і більшість названих нами досліджень, трималося у спецфондах.

Спроба висвітлити весь процес історичного розвитку української культури, слід назвати книгу А. Козаченка «Українська культура, її минувшина та сучасність» (Харків, 1931). Однак і вона не дійшла до читача: розпочалася боротьба з «українським буржуазним націоналізмом», і все, що хоч трохи наближалось до істини і ставило під сумнів офіційні ідеологічні постулати, виводилось із широкого вжитку.

Зазнала невдачі спроба видати історичний нарис «Українська культура» за редакцією К Гуслистого, М. Рильського та С. Маслова, зроблена у роки війни. Лише в 1961 р. семитисячним тиражем вийшла робота М. Марченка «Історія української культури. З найдавніших часів до середини XVII ст.», в якій автор, спираючись на марксистсько-ленінську методологію і традиційні підходи радянської історіографії, виводив початок існування українського народу щойно з XV ст.

Зате українські вчені в еміграції створили кілька узагальнюючих праць з історії культурного процесу на Україні. Ще в 1940 р. з’являється курс лекцій для студентів Українського технічно-господарського інституту під назвою «Українська культура» (ред. Д. Антонович), авторами якого були В. Біднов, Д. Дорошенко, О. Лотоцький, Д. Чижевськнй, В. Січинський – кращі на той час знавці окремих, ділянок української культури. Книга витримала ряд видань.

Великою заслугою українських науковців було видання двотомної (у трьох частинах) тематичної «Енциклопедії українознавства» (Мюнхен – Нью-Йорк, 1949), де подано загальну характеристику та основні складники української культури. До участі у виданні були залучені відомі дослідники-культурологи О. Пріцак та Д. Чижевськнй.

У 50-х роках побачили світ «Нариси з історії нашої культури» відомого українського поета Є. Маланюка. 1964 року в Канаді вийшло друком друге видання першого тому «Історії української культури» за редакцією І. Крип’якевича, до якого додано цікавий розділ «Міфологія української землі», написаний Б. Кравцівим.

Остання з виданих узагальнюючих робіт – «Тисяча років української культури» (1985) М. Семчишина. Написана у науково-популярному стилі вона подає процес розвитку української культури в різні періоди нашої історії, періодизацію цього процесу та його особливості. М. Семчишин, за його словами, зосереджує основну увагу на «національності культури», прагнучи показати культуру «означеної спільноти, духовної спадщини суспільства і його традицій».

Українські вчені в еміграції популяризують історію нашої культури і в іншомовних виданнях. У цьому плані слід відзначити роботи І. Мірчука в німецькомовній енциклопедії українознавства «Handbuch der Ukraine» (1941), англомовну збірку статей за його ж редакцією «Ukraine and its people» (Munich, 1949).

Тепер повертається до нас десятиліттями замовчувана спадщина діячів української культури, всіх, чиї книги і статті лежали у спецфондах. Тож є надія отримати нарешті правдиву й повноцінну історію рідної культури.