34:Вишивка. Килимарство. Кераміка

Українська вишивка — один із видів народного декоративного мистецтва українців; орнаментальне або сюжетне зображення на тканині, шкірі, виконане різними ручними або машинними швами; один із найпоширеніших видів ручної праці українських жінок і, зокрема, дівчат. Вишивку вживають в українському народному побуті передусім на предметах одягу, в основному на жіночих і чоловічих сорочках. Крім того, вишивки поширені на предметах домашнього вжитку, як наліжники, обруси, наволочки, рушники тощо. Історія вишивки дуже давня. Вишивки були відомі ще в ІІ ст. до н. е. Великий вплив на характер вишивки мали ткані візантійські матерії. Про вишивку на білій сорочці українців є звістки ХІ-ХІІ ст. візантійських письменників. Відомі малюнки на мініатюрах і фресках в Україні тієї ж доби. Ще в ХІ ст. на Русі існувала перша вишивальна школа, організована сестрою Володимира Мономаха  — Ганкою, де дівчата вчилися гаптувати золотом ісріблом. Про українські вишиванки згадують іноземні мандрівники XVI-XIX ст. Збереглися вишиванки з козацьких часів 17-18 ст. У 16-18 ст. центрами вишивання були Качанівка на Чернігівщині, Григорівка на Київщині. В Україні налічувалось близько 100 видів і технічних прийомів вишивання (гладь,хрестик, низь, мереження, бігунець, плетіння тощо). Композиційне вирішення української вишивки відзначається безмежною фантазією, колоритом. І все ж переважає стрічкова, букетна і вазонна композиції. Відповідно до етнографічних особливостей вишиванки виявляють чимало регіональних відмінностей. Притому українські вишиванки мають один спільний для всіх земель стиль, так що їх неважко розпізнати серед вишиванок інших народів — слов'янських і неслов'янських. Архаїчні зразки, звичайно одного кольору, відомі були на Поліссі, Волині й Бойківщині. Строго геометрична низь поширена на Гуцульщині, Поділлі, Полтавщині. Сильно стилізовані рослинні мотиви властиві для Побужжя, Волині, Поділля, Буковини. Більше рослинного характеру, з натуралістичним і мальовничим трактуванням вишиванки Київщини і особливо Полтавщини. Мережка і загалом ажурні вишиванки відомі на Полтавщині, середньому Поділлі й Покутті. Кольори української вишиванки загалом відомі в обмеженій кількості й гармонійних сполуках. Найбільше уживані чорна і червона барва або чорна, червоногаряча і жовта. Часами долучають також зелену й синю. Рідко вживаються срібна, золота і сіра нитки. Взагалі багатство барв збільшується з півночі на південь. . Спеціальні мотиви вживалися для чоловічих сорочок, інші — для жіночих і дитячих. Різні мотиви для людей старших і молодших. Відмінні мотиви і барви для рушників та обрусів, для речей буденних, весільних і жалобних. Вишивка — це не тільки майстерне творіння золотих рук народних умільців, а й скарбниця вірувань, звичаїв, обрядів, духовних прагнень, інтелекту українського народу. Численні орнаментальні зображення тварин, птахів, рослин, дерев, квітів стверджують, що наші предки обожнювали їх, опоетизовували природу не лише у фольклорі, а й у декоративному мистецтві. Наприклад, рушники з вишитими зображеннями голубів, півнів, коней, хрестиків тощо були своєрідними оберегами, що захищали людину від злих сил. Вагоме значення мала й кольорова символіка (червоний — любов, жага, світло, боротьба; чорний — смуток, нещастя, горе, смерть; зелений — весна, буяння, оновлення, життя тощо). Солярні знаки, схематичні фігури Сонця, Берегині, Дерева життя, вишиті на тканині, є ще одним свідченням глибокої шаноби наших пращурів до Сонця, Матері, як могутніх, святих, життєдайних першооснов усього сущого. Крім того, вишивання як національна традиція сприяло формуванню у дівчат і жінок терпіння, відчуття краси. Дівчина мала вишивати милому сорочку, хустину, весільні рушники. Вишитий своїми руками одяг був одним із головних показників працьовитості юнки. Вишивка сьогодні живе, розвивається, збагачується новими аспектами. Сьогоднішня українська вишивка — результат унікальної духовно-матеріальної еволюції нашого народу. Впродовж багатьох століть в українській вишивці знаходять відображення думки і настрої людини, краса оточуючого світу, їх мрійливі сподівання на кращу добру долю, людські вірування, оберегова символіка речей, позначених доторком голки з ниткою.

Килимарство— невід'ємна частина культури народу. Килими здавен використовують у побуті, церковних інтер'єрах, обрядовості. Ними накривали столи, ослони, скрині, постіль, підлоги, завішували стіни, покривали сани, вони входили до віна молодої, їх використовували і на похоронах. Залежно від призначення килими мали відповідні форми, декор. Наприклад, вузькі та довгі слугували для накриття лав, з мотивами хреста та "голгофи" — для похоронного обряду.

Найдавніші відомості про килими зберегли літописи Х—ХII ст. (менше — археологія), зокрема в описах похоронів князів Олега, Володимира, Василька, Андрія Боголюбського. Килими того часу виконували нескладною технікою, подібною до простого плетіння, з місцевої сировини: льону, конопель та овечої вовни. Їх орнамент був скромний: паралельні смуги з геометричних візерунків. Барвники виготовляли з рослин, наприклад, лушпиння цибулі, кори вільхи, дуба, ягід крушини тощо. З комах — червця та кошенілі — отримували червоний барвник. Ткали ручним способом на вертикальних і горизонтальних верстатах. Усі килими, що виробляли в Україні, можна поділити на два основних види: гладенькі (основний) та ворсові. На перші з них візерунок наносився переплетінням основи кольоровими нитками (гребінкова техніка). Такі килими були найпоширеніші на Подніпров'ї, Східному Поділлі. Ворсові килими створювали внаслідок нав'язування на нитках основи вузлів із кольорової вовни. Товщина такого килима залежала від висоти зістриженої нав'язаної нитки, а якість — від кількості таких вузлів на 1 дц². За декором килими поділялися на килими з рослинним і геометричним орнаментом. З рослинним найбільш розповсюджені на Подніпров'ї, Східному Поділлі, Буковині, з геометричним — Прикарпатті, Карпатах, Закарпатті.

Килимарство виникло як домашній промисел. Уже в часи Київської Русі воно виділилося в окреме ремесло. В XIV ст. виникли цехи виробництва килимів. У XV—XVI ст. килими все більше почали використовувати у феодальному побуті, житті міщан. Різко зросла торгівля ними. Килимарські майстерні з підневільною кріпацькою працею створювалися при поміщицьких володіннях. В інвентарних описах феодальних володінь трапляється назва панський килим. Виготовлювані на мануфактурах у XVII — на початку XIX ст. на замовлення панів вони відрізнялися від народних внесенням у них композиційних, образних орнаментальних схем, запозичених з європейських художніх стилів — бароко, рококо, класицизму. З другої половини XVII ст. їх поступово витісняли ткацькі мануфактури, створювані переважно окремими магнатами, наприклад, князями Чарторийськими в Корці на Волині, Розумовським у його маєтку с. Черняхівці, Полуботком — у с. Михайлівка. Були такі мануфактури в Ямполі, Немирові, Горохові, Збаражі, Сатанові, Лагодові, Бродах та Львові. Тут поряд з тканням виготовляли килими. Особливо славилися дорогі килими з введенням у них золотих і срібних ниток, вироблюваних у Львові. В окремих мануфактурах, наприклад, у відомій з початку XVIII ст. мануфактурі київського стольника Олізара на Волині, виробляли гобелени. Здебільшого ткали килими гладенькі, безворсові. Із ворсових, що виробляли складнішою технікою ("вузликовим пристригуванням"), зберігся килим з датою 1698 р. із Лагодова (Львівський музей етнографії та художнього промислу). Він вирізняється багатим орнаментом.

Значного піднесення килимарство зазнало у XVIII ст. на Полтавщині та Чернігівщині. Воно ґрунтувалося на традиційному домашньому виробництві. Для виготовлення використовували місцеву сировину, а творцями були переважно жінки. Міське виробництво килимів майже занепало.

Для килимів Лівобережжя характерне зображення великих, здебільшого стилізованих квітів, галузок, букетів. На Правобережжі такі самі орнаментальні мотиви мали менші, дрібніші форми. Відмінності у колориті зводилися до того, що на килимах з Лівобережжя він вирізнявся поєднанням золотисто-жовтих, синіх, коричневих і рожевих кольорів, на килимах з Правобережжя вводився ще червоний та чорний. Колір тла завжди був контрастним стосовно кайми. На килимах Східного Поділля домінуючим був червоний колір. Для волинських і поліських килимів характерне розбиття (поділ) поля килима на орнаментальні поля з геометричним або рослинним, але дуже геометризованим орнаментом, та каймою з геометричним орнаментом. Дуже складна семантика мотивів орнаменту поліських килимів, помітний зв'язок зі слов'янською (праслав'янською) світопоглядною системою.

В XIX ст. килими виробляли переважно у домашніх умовах. Фабричне виробництво дешевих тканин, засилля скупщиків призвело до остаточного занепаду мануфактур, міських майстерень. Поступово, в другій половині XIX ст., килимарство згасало і як домашній промисел. Щоб підтримати його, а водночас і послабити зростання безробіття на землях, які входили до складу Російської держави, окремі меценати вживали для цього конкретні заходи, наприклад, організовували школи-майстерні, скуповування і продаж домашніх килимів. Школи-майстерні були інколи дуже активними і діяльними, наприклад, організовані Чернігівським, Полтавським земствами, зокрема в Діхтярях, або ж школа-майстерня, створена меценатом Федоровичем у с. Вікно на Тернопільщині. Не завжди виготовлювані тут килими мали якість справді художніх народних виробів. У гонитві за економічною вигодою їх часто-густо виконували за ескізами художників-професіоналів, і вони ставали підробкою "під народні".

Доля традиційних осередків килимарства в Україні після 1920 р. була різною: на східноукраїнських землях вони зазнали тиску планового колективного господарювання, на західних — конкуренції фабричної продукції. Здебільшого вони збереглися, хоча кількість індивідуальних майстрів дуже зменшилася (їх замінили фабрики — Решетилівська, Діхтярська, Хотинська, Клембівська, Смілянська, Богуславська, художні цехи в с. Кути, Пістинь, Яблунів на Гуцульщині та ін.). У Карпатських районах килимарство не мало таких традицій, як, наприклад, Наддніпрянщина. Однак процес відродження килимарства притаманний і Закарпаттю. Народні майстри — носії традиційного розуміння краси і доцільності, що створюють комплекс художньо-образного ладу килимів. Ці основоположні творчі принципи — запорука існування килимарства.

Кераміка — вироби і матеріали, що одержуються спіканням глин й їхніх сумішей з мінеральними добавками, а також оксидів і їхніх сполук. Кераміка з'явилася в епоху неоліту. Україна багата на поклади найкращих звичайних і каолінових глин різноманітних барв - від білої і кремової до коричневої і темно-сірої, - що спричинило значною мірою розвиток великого керамічного промислу ще в найдавніші часи. Особливе ж значення для української кераміки та гончарства має передмінойська трипільська мальована кераміка кінця енеоліту (2500-2000 рр. до Різдва Христового. Її багаті орнаментальні мотиви, знаки, принципи композиції суттєво вплинули на весь подальший розвиток української кераміки. Із VII століття по Різдві Христовому починається слов'янська доба у розвитку української кераміки. Вже у княжу добу (Х - ХІІІ ст.) керамічне виробництво стає мистецьки довершеним і перетворюється на справжній промисел. Саме з того часу починає вживатися гончарське коло, а на межі Х-ХІ століть відкрито спосіб обробітку каолінової глини, що стоїть дуже близько до порцеляни XVII-XVIII століть. Окрім посуду з витончено простою орнаментикою, виготовляють також ліплені фіґурки людей і тварин, предмети релігійного вжитку. Небувало досконалою стає технічна кераміка для будівельних потреб: цегла, плитки, кахлі, архітектурні деталі та орнаментика, нерідко полив'яні. Плиткою й орнаментованими кахлями викладались чудові килимові узори. Після короткого періоду занепаду керамічного виробництва в XIV - XV столітті з кінця XV століття починається його нове піднесення. З'являються цехові орґанізації гончарів. Урізноманітнюється техніка виробництва, форми посуду, прикраси, полив'яний посуд, поширюються орнаментовані кахлі. У XVII - XVIII століттях на Гетьманщині і Поділлі керамічний промисел сягає чергових висот. Стиль українського бароко привносить елементи стриманої декоративності і насиченості кольорів, з'являються ориґінальні орнаментальні мотиви. Посуд і кахлі відзначаються тривкістю, добрим випалюванням і міцною рівною поливою. Трапляються кахлі, на яких змальовують цілі композиції: сцени з рослинами й тваринами, побутові й історичні: стрільці, козаки, запорозькі курені, бандуристи, кобзарі, кораблі, забава у корчмі, сцени битви, релігійні мотиви, геральдичні знаки тощо. Окрім розмальованих полив'яних кахлів значного поширення набули монохроматичні (найчастіше темно-жовтого або червоного кольору*із заглибленнями та рельєфними візерунками кахлі. Тоді ж сформувались і провідні центри керамічного виробництва, що, як правило, зберегли своє значення аж до ХХ століття (Стародуб, Козелець, Ніжин, Чернігів, Ічня, Батурин - на Чернігівщині; Хорол, Комишна, Опішня - на Полтавщині; Кам'янець, Деражня, Шаргород, Зіньків, Бар, Купин, Летичів, Смотрич, Янів, Миколаїв - на Поділлі; Яворів, Судова Вишня, Стрий - у Галичині; Володимир - на Волині). XVII - XVIII століття в історії українського гончарства мають свої характерні особливості. Центри і осередки гончарства розміщені по території України досить непропорційно у зв'язку із нерівномірністю покладів доброї гончарської глини. Серед найважливіших гончарських реґіонів, визначальний для цього часу - Сокальщина, західне Поділля, східне Поділля, Полтавщина, Полісся, Підляшшя, Чернігівщина, Київщина, Слобожанщина, Буковина й Закарпаття. Основними різновидами виробів гончарів з цих місцевостей є різноманітні типи посуду (горщики, гладущики, глечики, миски, дзбанки, куманці, баклаги, барильця), декоративний посуд скульптурного характеру (баранці, леви, коники, півники), різні іграшки (півники, коники, баранчики, свищики та ін. У кераміці з території колишньої Гетьманщини (Київщина, Чернігівщина, Полтавщина)у формі посуду та орнаментиці проглядають традиції старокняжої доби, помітний вплив інших видів декоративно-прикладного мистецтва, зокрема вишивки і ткацтва. На Поліссі зустрічаємо доволі практичну однотонну кераміку, як і на Підляшші (тепер Польська Республіка)й у Галичині. Найтиповішими виробами є миски і дзбанки. Миски часто поліхроматичні з надзвичайно різноманітною орнаментикою, часом із дуже архаїчними мотивами. До найархаїчніших типів орнаментики належать геометричні мотиви (безконечники, ламані і хвилясті лінії, узгоджені з формою посуду). Вони притаманні кераміці з Поділля, Волині, Закарпаття. На Київщині, Полтавщині, східному Поділлі популярною є рослинна орнаментика. Для галицької орнаментики з Гуцульщини та Сокальщини характерні обидва типи узорів. Трапляються також образи птахів (півник, павич), тварин (кінь, лев, риба, жаба), комах і навіть людини. З ХІХ століття вироби кожного району гончарного промислу починають набувати певних особливостей, що залежать від природних якостей матеріалів, технічного рівня виробництва, місцевих традицій тощо. В Опішні ґравіювали по вогкому черепку, наліплювали рельєфні орнаментальні мотиви, вплітали в мальований рослинний орнамент казкових звірів та птахів. На Поділлі почали виготовляти червоний мальований посуд, оздоблювати миски тематичними фіґурними композиціями. На Гуцульщині слави зажила кераміка Петра Бахметюка та його сина Олекси із Косова, кахлі Івана Баранюка. У косівських орнаментах впадають в око багатопелюсткові квіти, трикутне листя, ґрона винограду, пташки на гіллі, коні, кози, олені. У Пістині ж виготовляли здебільшого мальовані миски, тарелі, дзбани та ін. У 20-30-ті роки ХХ століття значної шкоди гончарному промислові в Україні завдала примусова колективізація, що спричинила скорочення кількості гончарів-кустарів. Певного пожвавлення гончарство зазнало у повоєнні роки, однак 1960-80-ті роки гончарське ремесло стало знову занепадати. Лише за роки незалежності України спостерігається тенденція до певного відродження давніх традицій, зокрема в Опішні та ін. Технологія виготовлення кераміки з прадавніх часів практично не змінилася і передбачає: добування і приготування глини; виготовлення посуду та кахлів, випалювання. Технологічне називництво залишається спільним для усієї території України. Розмальовують вироби пензлем, орнамент рисують рильцем на поверхні підсушеної, ще не випаленої посудини.