1.Політична і територіальна цілісність держави та конституційно-правові засоби її забезпечення.

Територіальна цілісність або територіальна недоторканність держави — ​​принцип міжнародного публічного права, згідно з яким територія держави є недоторканною від посягань з боку інших держав шляхом застосування військової сили або загрози силою.

Історія становлення принципу територіальної цілісності як принципу міжнародного права свідчить, що першим етапом було його утвердження як принципу національного. У період, коли в міжнародних відносинах панувало право війни, однією з причин численних війн було захоплення нових територій. І тільки Французька буржуазна революція вперше проголосила відмову від завоювання територій. Національні збори 27 травня 1790 року прийняли декрет, відповідно до якого «усяка війна, розпочата з інших мотивів і для інших цілей, аніж захист справедливого права, є актом гноблення. Відтепер французький народ забороняє собі починати будь-яку війну, спрямовану на збільшення його теперішньої території». У міжнародному праві принцип територіальної цілісності держав уперше був закріплений Статутом Ліги Націй, члени якої зобов’язувалися шанувати й зберігати від зовнішнього нападу територіальну цілісність та політичну незалежність учасників цієї організації. Пізніше цей принцип було закріплено у Статуті ООН, Декларації про принципи міжнародного права 1970 року та Заключному акті Наради з безпеки і співробітництва в Європі 1975 року, відтак він став загальним для всіх держав принципом міжнародного права. У названих міжнародних актах розкрито основний зміст принципу територіальної цілісності, підґрунтям якого є такі основні положення:

• утримання держав від погрози силою чи її застосування проти територіальної цілісності або політичної незалежності будь-якої держави;

• утримання держав від насильницьких дій, що позбавляють народи рівноправності та самовизначення, їх права на самовизначення, свободу та незалежність;

• утримання держав від організації та заохочення іррегулярних сил та військових банд для вторгнення на території інших держав;

• утримання держав від перетворення територій інших держав на об’єкт воєнної окупації або застосування інших силових заходів на порушення норм міжнародного права.

Викладений у декларації принцип територіального верховенства або непорушності території і політичної незалежності держав тісно пов’язаний з іншими принципами цієї декларації, зокрема: невтручання у справи та внутрішню компетенцію інших держав; вирішення міжнародних спорів мирними засобами; суверенної рівності держав, а також рівноправності та самовизначення народів.

За принципом рівноправності і права народів розпоряджатися своєю долею всі народи мають право вільно визначати свій політичний статус і здійснювати економічний, соціальний і культурний розвиток, і кожна держава повинна поважати це право. Способами здійснення права народу на самовизначення декларація визначає створення суверенної та незалежної держави, вільне приєднання до незалежної держави або об’єднання з нею чи встановлення будь-якого іншого політичного статусу, вільно визначеного народом. За декларацією кожна держава повинна утримуватися від будь-яких насильницький дій, що позбавляють народи їх права на самовизначення, свободу й незалежність. Водночас зазначається, що положення цього принципу не повинні тлумачитися як такі, що санкціонують або заохочують будь-які дії, що могли б призвести до розчленування, часткового чи цілковитого порушення територіальної цілісності або політичної єдності суверенних та незалежних держав.

Отже, вже за змістом Декларації про принципи міжнародного права вбачається взаємопроникнення принципів територіальної цілісності держав та права націй на самовизначення.

Історико-правовою основою виникнення права нації на самовизначення був оголошений Великою французькою революцією 1789 року принцип суверенності націй, який в процесі своєї еволюції перетворився на принцип національностей, що трактувався як право європейських націй на створення суверенної національної держави.