2.Унітарна держава: конституційно-правові ознаки державної єдності та проблеми поєднання центру і місцевості.

Унітарна форма територіально-політичної організації держави є переважаючою: вона існує у 169 країнах світу. Конституції, які закріплюють унітарний характер держави, або містять це визначення (на прикладі ст. 6 Конституції Португалії, яка має назву "Унітарна держава", фіксує такі положення: "1. Держава є унітарною і поважає у своїй організації принцип автономії місцевих органів влади і демократичної децентралізації державного управління. 2. Архіпелаги Азарський і Мадейра утворюють автономні області, які мають політико-адміністративні і власні урядові органи"), або говорять про неподільність держави (конституції Беніну 1990 р., Франції 1958 р., Люксембургу 1968 р.), або поєднують ці визначення (п. 1 ст. Конституції Румунії проголошує: "Румунія є національною державою, суверенною та незалежною, унітарною та неподільною"). Інколи передбачається, що розчленування держави, сепаратизм складають кримінальний злочин.).

Якщо територія унітарної держави поділяється тільки на адміністративно-територіальні одиниці – це проста унітарна держава. Отже, унітарна держава – це єдина, цілісна, злита держава, складові частини якої не володіють будь-якою політичною самостійністю.

У конституційно-правовій літературі зарубіжних країн унітарна держава характеризується на основі таких ознак:

1) наявність тільки однієї конституції;

2) існування єдиної системи вищих органів державної влади;

3) єдина система права;

4) єдине громадянство;

5) єдина судова система;

6) складові частини найчастіше мають статус адміністративно-територіальних одиниць.

З точки зору організації публічної влади в центрі та на місцях, а також характеру взаємовідносин центральних і місцевих органів усі унітарні держави можна класифікувати як:

а) централізовані,

б) відносно децентралізовані;

в) децентралізовані

У централізованій унітарній державі адміністративно-територіальні одиниці одноособово управляються чиновниками, призначеними центром, а виборні місцеві органи, як правило, відсутні (Судан, Малаві). В Індонезії ці чиновники можуть бути рекомендовані з числа кандидатур, запропонованих місцевими представницькими органами. Натомість у Болгарії та Польщі обласна ланка територіального устрою не має виборних представницьких органів, а адміністративне управління здійснюють призначені урядом особи (начальники областей – у Болгарії, воєводи – в Польщі

Відносно децентралізована унітарна держава характеризується тим, що поряд із призначеними із центру чиновниками (наприклад, префектами у Франції) існують обрані населенням муніципальні органи (в тій же Франції – мери, ради в провінціях). Представники уряду тут володіють величезними повноваженнями, навіть правом втручання у справи муніципального управління.

У децентралізованій унітарній державі місцеве управління здійснюють виборні органи місцевих адміністративно-терито­ріальних одиниць (наприклад, ради графств у Великобританії).

Необхідно враховувати при цьому, що бувають дволанкові (Болгарія), триланкові (Колумбія) і чотирьохланкові (Франція) адміністративно-територіальні поділи.

Водночас унітарна держава може бути і складною, якщо поряд із адміністративно-територіальним поділом існують і автономні утворення. Останнім часом у конституціях і законодавстві зарубіжних країн поняття автономії вживається в двох значеннях. У широкому розумінні цього слова автономія означає надання будь-якій частині держави або всім однопорядковим частинам (Італія, Японія) будь-якої форми самостійності, внутрішнього самоврядування.

Таким чином, унітаризм припускає бюрократичну централізацію всього державного апарату. Прийшовши на зміну феодальній роздрібненості, унітаризм історично був прогресивним явищем, він викликався потребами єдиного ринку, зручністю здійснення державної влади і не ставився у зв’язок з національно – етнічною або расовою структурою населення. Подавляючи більшість сучасних унітарних держав – держави багатонаціональні. Однак існують і винятки з цього правила (Іспанія).

Властива унітарним державам централізація може проявлятися у різних формах і у різній ступені. У деяких країнах муніципальні органи взагалі відсутні і адміністративно – територіальними одиницями керують спеціально призначені агенти центральної влади. В інших країнах місцеві виборні органи самоуправління створюються, але вони поставлені під прямий (Франція, Туреччина, Японія) або непрямий (Великобританія, Нова Зеландія) контроль центральної адміністрації. Відмінність в ступені і формі контролю над місцевими органами самоуправління з боку центральної адміністрації дають певні підстави для поділу унітарних держав на централізовані (Туреччина, Японія) та децентралізовані (Великобританія, Нова Зеландія), однак цей поділ має лише формальний характер [2, с. 47].

Отже висновок тут буде такий - якщо в унітарній системі існує гнучка система місцевого самоуправління, то групи матимуть більші можливості участи в політиці, аніж у федеративній державі з централізованістю влади окремих суб’єктів федерації. Те саме стосується парламентарного чи президентського правління – групи можуть так само успішно добиватись виконання своїх вимог через тиск на парламентські органи, як урядові лобісти в президентській державі