психологія творчості

МУЛЕНКО МАРІЯ

Буде важко, впадеш на коліна, Буде важко до цілі дійти, Але знай: твоя зірка єдина Все ще світить… Тож встань та іди!

Буде важко почати любити, Буде важко довіру знайти,

Але знай, що не можна прожити Без кохання в душі чистоти.

Буде важко лишитись собою, Буде важко не збитись з шляху. Але знай, що у цьому двобою Ти вирішуєш долю свою!

***

Я не жалкую, 301 Жаліти немає про що,

Я ще існую, Можливо, навіть, живу.

Всі мої мрії Здавались такими простими, Парость надії

Більш у мені не ростиме.

Ці пекучі краплини Тихо течуть по щоках. І нехай з ними Серце б'ється в такт.

Я не жалкую, Жаліти немає про що. Я не існую,

А впевнено далі живу!

***

Любове моя, я вірю в тебе

Щодня, щогодини, щомиті.

В твоє безкрає блакитне небо І в сонцем жита налиті.

Явірю в орнамент на рушнику І мамину колискову, У кожну яблуньку в садку, І нашу співочу мову.

Явірю в чесний, щирий народ, І правду, що стане на ноги.

Язнаю, що ти досягнеш тих висот! Не бійся! Лишилось ще трохи.

***

Пожовкле листя ганяє вітер, Повільно, як в ритмі вальсу, А воно все не може злетіти,

Як в полоні підступного танцю.

Спокій. Тихі порожні узбіччя.

Шум машин вже не чую я зовсім. Чітко бачу твоє лиш обличчя, А все інше затьмарила осінь.

Знаєш, це ніби гра двох акторів, Перша зустріч. І слово перше.

Та у звичних романних героїв Роль написана значно легше.

Вони знають що треба сказати Посміхнувашись, коли заридать, Я ж не маю у кого спитати… Та й чи можна на це щось сказать?

Пожовкле листя ганяє вітер, Повільно, як в ритмі вальсу. Я так хочу з тобою злетіти!

Полетіли! Це буде прекрасно!

***

Коли раненько сонце встане, Весело пташка заспіва, На тебе ніжно мама гляне, Прийдуть у голову слова:

Життя прекрасне, хоч ти лусни! Бувають, звісно, й помилки:

Машина у багні загрузне, 302 Чи не побачиш ти краси,

Краси кохання, слова, віри, Яка буває у житті.

Її любить треба безміри, Щодня кохатися в красі.

Усе таке, яким його ми бачим, Чи хочемо побачити самі, І ми ж самі собі ніколи не пробачим,

Якщо змарнуєм ці рожеві дні!

***

Азнаєш, моє серце не болить,

Азнаєш, вже немає в нього моди Так швидко стукать, не щемить, Як ті вітрила від негоди.

Азнаєш, я давно уже не та,

Така щаслива, зовсім не самотня, І в середині вже не пустота, А щастя й радості безодня.

Азнаєш, я люблю своє життя, І сонця промені на відблиску роси.

Азнаєш, я не хочу каяття

Я лиш скажу тобі: Ж-и-в-и!

***

Знайшла тебе у крапельках дощу,

Знайшла, мов ту бліду поганку, Знайшла і, мабуть, краще

помовчу, Бо будеш слухати до ранку!

Наскільки все в тобі мене смішить, В твоїх буденних незначних поривах.

Коли шукала, не хотіла я спішить, Тебе знайшла, бо почалася злива.

Тепер для мене зовсім не гарненький, І погляд твій такий зрадливий…

Та,краще б я знайшла опеньки, Дарма шукала у ту зливу.

***

Ти просто людина Беззахисна, вперта і сміла, Ти просто людина Сумна і водночас щаслива. Ти просто людина

Живеш кожен раз, як уперше. Ти просто людина, А всі люди іноді брешуть.

Ти просто людина, Не Бог, і не цар всемогутній! Ти просто людина

Тому не марнуй свої будні!

***

І все не так!

Все геть не так, як має бути. Тепер ти кат Моєму серцю й без розлуки.

Тепер мовчиш.

Чи і мені весь час мовчати? Але куди ж?

Куди мені тепер тікати?

Я не втечу, Від себе зовсім не втечеш, Я лиш мовчу,

А ти тихенько з серця йдеш.

***

Моє серце у нього в руках, А думки – у незримій безодні. Я, мов той невловимий птах,

Колись щаслива, але не сьогодні. Його бачу у сірій імлі,

303Так презирливо дивлюся в очі, Але руки, немов не мої, Лиш торкнутись тебе ніжно хочуть.

Дуже горда. Так, я така!! Голова моя піднята вгору.

Та, на жаль, та любов ще жива, Але знай дуже скоро поборю.

***

Ти моє сонце, та змарніле, Ти мій притулок від негод. Ти та, не вимріяна, мрія, Ти просто зітканий з чеснот.

Зтобою затишно мовчати,

Зтобою весело ридать , Обнявшись, тихо й мирно спати, Та тяжко лиш тебе втрачать.

***

Моє ти сонце золоте, Тебе кохаю я безтями. Твоє ім'я, немов святе, Із голови не йде ночами.

Твої уста, немов медові, Так ніжно й палко щось шепочуть. Я розумію, що це сон, Та прокидатися не хочу.

***

«Хто вам сказав, що я слабка, Що я корюся долі?...» Леся Українка

Ядуже хочу бути як вона, Як сильна і бузстрашна блискавиця.

Не хочу буть, як зірвана струна, З якої хто захоче зможе поглумиться.

Яхочу бути сильна, як вітри, Що хвилі розганяють всі на морі. І Україну так любити, як вони, Ті, що боролися за волю.

Яхочу бути ніжна, як весна,

І щира,як прекрасний птаха спів, Бо щирість у житті в нас головна,

Явпевнена у правильності слів!

Яхочу! Хочу бути, як вода,

Що, навіть, камінь може зруйнувать.

Бути такою – доля вже моя! Ніхто не зможе цього помінять!

ОВЧАРЕНКО АННА

Музика

Я так втомилась малювати мертві квіти,

іжити пройденим, прописаним давно.

Здається часом – навколо софіти

ія акторка у поганому кіно...

Дивитись вдаль, а бачити минуле.. без кольору, без знаків, без тепла..

лиш привиди, у пам’яті закуті, і темно-синя присмерку імла..

Казати "так" , коли жахливо проти,

іпосміхатися, ховаючи сльозу.. робити вигляд, що літати легко,

іборсатися десь на дні, внизу..

304Я вірю людям, коли так не можна, й не плачу вже, як опіки болять.. вони як під копірку-всі тотожні, я забуваю..я не хочу знать..

Мій морфій викликає лиш звикання, й не хочу знати тільки одного,

самотність-то не завжди є найкраще.. самотність-невід’ємне від мого...

***

Осінь. Шелестом листя заговорить в душі.

і холодної, темної ночі проллються на землю дощі.

під звуки старої гітари згадаю забуті слова.

мелодія серцю знайома, і байдуже, що не нова.

і пісня мене розтривожить. Підніметься хвилею сум… я досі її пам’ятаю, а ти вже, напевно, забув.

***

Як лагідно буває, навесні Південний вітер пестить довгі коси. І уночі, коли все місто спить алеї паркові вкривають сині роси.

Блукають зорі манівцями мрій Малюють дивні знаки міжпланетно

Іне мовчать, і не бояться дій,

Івірять, що блукають недаремно.

Поглянь на них. Що бачиш крізь туман?

Холодний Світ? Могутню неба силу?

Чи, може, ніжний і палкий обман, що скінчиться зашвидко й закрасиво?

Чи ти боїшся, а чи навпаки? Летиш назустріч юності опальній… Подумай, куди далі тобі йти.

Твоє життя – твій шлях, хоча і дальній.

Не розчаруй себе, не помились. І дій як зорі, що вгорі блукають. Не бійся, не соромся своїх мрій. Без них живуть, але життя не знають.

ПАНЧЕНКО ВОЛОДИМИР

Мова

Я – син землі, і меч мій гострий – слово, Вулканна лава в нім і вольнії вітри,

Невтомний пошук, перший крик і слава Мого народу – дух, що підіймає догори.

Звелич і підійми, зміцни і дай напругу, У життєдайній творчій силі засвітись!

Одухотворений, дарую слово друзям І сам приймаю в дар, щоб з

мудрістю іти

307Дорогою життя, де мова – як повітря, І диха нею день, і праця, і мета.

Духовне й вічне – в мовнім розмаїтті, Де правда слова з серця пророста.

Пам’яті В.Симоненка

Який ти був, Василю, Молодий, Яким життя здавалось Безкінечним...

І сонях серед жовтих динь Тобі щоранку

Уклонявся ґречно. Дзвеніли коси лунко На лугах І пахли трави -

Радістю і медом, Й дороги слід У небесах літак,

Як дар тобі залишив. Поете,- Ти усе пізнав:

Ірадість,

Ібіду,

Красу весни, Любов, Війну, І голод...

Стоїш ти словом Вічно на посту Землі своєї І свого народу!..

Вітчизна

Недосліджена таїн глибина!.. Україно моя!

Земле наша, Вітчизно! Шелест вітру І рання весна, Рідний дім,

Батько й мати, Брати плечисті.

На подвір’ї – криниця: Жива вода… Пес – розумник,

САЛИЙ АЛИНА

Ячасто ночью с звёздами болтаю, всё наболевшее сказать могу я им, Мне часто в жизни слёзы

помогали, ну а любовь – лишь муки сладкий дым,

Яне прошу прощения у неба ,

и света у луны я не прошу,

Ине понять мне был ты,или не был

,

лишь только ночью звездам расскажу, Как грустно мне. Как я тебя люблю,

Иты прости, что я тогда молчала, о чувствах не могла тебе сказать, Но ты ушел, я плакала, и тихо мне хотелось закричать:

309Прости меня, так жить я устала, Все больше от тебя отдалятся я стала.

Как будто небо не хочет видеть нас вместе Ему не нравится наш образ

жениха и невесты Что ж может быть, когда-то ты прийдешь,

что ж может быть, ладонь в ладонь положишь, И взглядом нежным чувство подожжешь,

что до сих пор сердца людей тревожит.

***

Судьбе своей я очень благодарна, И каждый день спасибо говорю,

За нежный взгляд и милую улыбку

Того, кого я сильно так люблю,

Ясчастлива от мысли, что он рядом, Любимый, нежный сильный и родной,

Язнаю – ты моя награда,

Язнаю – буду счастлива с тобой,

Язабываю обо всём, когда ты рядом, И есть на этом свете только мы,

И понимаю, ничего не надо, Ведь моё счастье в жизни – это ты, Ты поддержишь, когда мне будет трудно, Прийдешь, когда в душе моей зима,

Обнимешь нежно, нежно поцелуешь,

Ябуду знать, теперь я не одна,

Втвоих объятьях, как снежинка таю,

Втвоих глазах, как в море я тону, И с каждым днём всё больше понимаю, Насколько сильно, я тебя люблю.