психологія творчості

Ивдруг выходит, выплывает. Идет по саду, поливает Она травы зеленый цвет,

Ивзглядом меня окидает…

Итут я понял: я - дурак.

Ну кто ж себя так одевает?! О лучше я надел бы фрак, Во фраке я бы и женился,

Ив гроб ложиться не стыдился б! А я пред ней в потертых брюках. Измученый давно в науках, Я жил и сплачивал налоги.

А счас как вылез из берлоги! Я понимаю : я – дурак!

Она промолвила: « Чудак!»

Искрылась не опять, а снова

В двери родительского крова. А я стою в потертых брюках И снова утопаю в муках.

282Не плач

Не стой и не плач надо мною. Не грусти, я же рядом с тобою.

Яосеннего ветра порыв,

Явсегда среди плакучих ив.

Нет, нет! Я с тобой не расстанусь! Я в улыбке, я в сердце останусь,

Ив слезе, что тихонько упала,

Иво тьме, что в сердцах наступала… Не стой и не плач надо мною,

Унесет и тебя жизнь рекою . Но мы вместе с тобой будем вечно.

Ведь не память, любовь бесконечна.

ДУПЛІЙ ОКСАНА

Умене якраз росли зуби, росли, росли,

іне зупинялись. Лікарі сказали, що то якась хвороба і батьки водили мене до стоматолога, щоб він їх спилював.

Так у мене з’явились ікла.

***

У п’ятому класі я надіслала Дімі, першому красеню нашого класу, валентинку. Він подякував. І на цьому дякую Дмитро у моєму житті

ізакінчився.

Убагатьох дівчат, на тілі росте волосся, а у мене, від Діминої байдужості росте пір’я. Я його вискубувала. Лікарі сказали, що таке буває, це просто генетична аномалія.

***

Я ж гарненька, дійсно! І чому вони не помічають?

А може помічають, а чому тоді нічого не кажуть, не роблять?

Ох, і чому вони такі дурні?

***

Ми познайомились по телефону. Сашко був скромним, захоплювався айкідо. Ми спілкувались півроку.

Домовились зустрітись біля «Спару». Я гарно вдяглась, вищипала пір’я, підпиляла ікла, одягла лінзи. Прийшла до місця зустрічі, але до мене ніхто не підійшов.

Я зателефонувала йому, але він не взяв трубку. Він і досі її не бере.

Відтоді у мене не блакитні очі, а червоні.

***

Мама каже, що я дуже вродлива!

І що у мене буде ще багаааааато прихильників, треба тільки трохи зачекати. А я вже чекаю, чекаю, а їх все немає і немає! Чи я вам не подобаюсь хлопці? Хоча б один. Мені аж двадцять років, я ще ні з ким не зустрічалась.

***

І на другому курсі університету я зустріла Женю. Зуби перестали рости, пір’я випало, пухирці зникли, очі знову стали блакитними.

Єдиною проблемою була моя мова, я боялась, що він злякається, коли зрозуміє, що я вже не вмію говорити, а можу тільки гарчати.

Та коли він сказав: ‘‘Я тебе люблю’’. Я не могла промовчати, але замість очікуваного ‘‘гррр’’, відповіла: ‘‘І я тебе кохаю’’.

***

Весілля назначили на 18 грудня. Я була у пишній білій сукні, Євген – у чорному костюмі з квіточкою. Надворі вже темніло, усе було казково.

Тато вів мене до вінця, лунала музика. А довжелезна фата приростала мені до плечей, все більше нагадуючи крила, а над головою світилось щось дуже схоже на німб.

А Жені не було видно… і я зрозуміла, що і не буде… покинув.

Коло, що світилось наді мною приросло до голови, розімкнулось, краї загострились. Знову з’явилось пір’я, місцями почала рости і луска, очі почервоніли, з пальців ніг і рук виростали пазурі, залишились лише

285крила.

Яполетіла. Літаю і досі, чуєте гарчання ночами, то я…

***

Чи я вам не подобаюсь, хлопці? Чи я страшна, чи я огидна, чи нікому не потрібна? Ви винні, що я тепер Мара.

Дівчата, я ваш страх, боїтесь, що нікому не подобаєтеся, що хлопець кине? То я.

Мене неможливо перемогти, бо мене стає все більше і більше, із кожною дівочою сльозою.

ЗОСЯ

Я була яйцем. Сидиш тепло-тепло, потім цокаєш об стінку – і бачиш маму. Хочу вирости, бути білою квочкою, як вона.

У мене є Оля, вона велика-превелика, приходить нас годувати. І у неї є своя мама. Не жовта і не біла, а якась… ну не знаю я такого кольору, і пір’я у неї немає. Оля, мабуть, зовсім не курча?

Вона мене любила ще до народження:

–Мамо, дивись, яке яєчко тепле, там курчатко живе, хай вилупиться, я його берегтиму.

–Добре.

І назвали мене Зося. Жила у курнику. Тато щоранку нам співав, Оля приходила годувати. Але потім забрала мене у свій великий курник.

–Мамо, Зося не звикла спати одна. Щоб їй не було сумно, нехай спить зі мною.

–Доця, не вигадуй. Курчаті краще у курнику. Я не дозволяю.

Оля не послухала маму і забрала мене до себе у ліжко. Там було тепло.

Але раптом стало так тісно, боляче...І я заснула.

286

Прокинулась у якомусь білому сіні, а навкруги небо. Оля плаче:

–Мамо, що я наробила, я убила Зосю.

–Я ж казала: не місце птиці в домі.

–Як я без неї буду жити?

–Доцю, будуть ще курчатка, не переживай.

–Мені не треба ще! Де моя Зося?

Тепер я знову яйце. Цок. О-о. Мама, тепло…

БІЛОЧКА У лісі росте великий дуб, а на ньому мешкає Білочка.

Коштовним камінчиком котиться Жолудь на землі, вабить своїм блиском.

– Ану ж я його піймаю! – Подумала Білочка.

Жолудь пошелестів по опалому листю так швидко, що білочка тільки і встигала тримати його поглядом. Він стрибав із листочка на листочок, уже забіг на стежку.

–Де ж Білочка? – Розирнувся із-під листочка...

–Піймався. – Стрибнула на нього пустунка: – Тепер ти квач!

І вони помчали додому, до великого Дуба.

–У тебе цікавий, класний світ, але мені зовсім непотрібний... – І Він пішов.

–«Нікому не потрібна», – схлипнула і потекла я по щоці. Навіщо сльози, навіщо плакати, адже це зовсім не потрібно...

ВІДРОДЖЕННЯ

«Одного ранку, прокинувшись од неспокійного сну, Грегор Замза побачив, що він обернувся на страхітливу комаху. Він лежав на твердій, схожій на панцир спині і, коли трохи підводив голову, бачив свій дугастий, рудий, поділений на кільця живіт, на якому ще ледь трималася ковдра, готова щомиті сповзти. Два рядки лапок, таких мізерних супроти звичайних ніг, безпорадно метлялися йому перед очима.

«Що зі мною сталося?» — думав він. Це був не сон. Він лежав у своїй кімнаті, звичайній невеликій людській кімнаті, серед чотирьох добре знайомих стін. Над столом, на якому розкладено загорнуті кожен окремо взірці сукна — Замза був комівояжер, — висіла картинка, що її

288він недавно вирізав з ілюстрованого журналу й заправив у гарну позолочену рамку. На малюнку зображено даму…»

Франц Кафка

Розділ І. Грегор.

Грегор востаннє подивився на свою кімнату. Двері зачинені, але було вікно…

Він виліз на підвіконня, глянув униз:

– От і все, бувай красуне.. – сказав він незнайомці на портреті і ступив крок.

Відчував, що падає:

–Крило. А-а-а. Як болить.

Почав розмахувати сильніше.

Чпок! – і біль минув, а старе яблуко, що застрягло у ньому, прискорено пірнуло вниз.

Грегор літав над будинками, вулицями. Польоти – це був єдиний плюс від його перевтілення.

А у місцевому парку є кришталеве озеро. Грегор нісся над ним несамовито, але раптом помітив, що його на воді переслідує червона пляма. Зупинився, і зрозумів, що це його відображення:

–Я думав, що я тарган, а я виходить… сонечко…

Розділ ІІ. У парку.

Вона сиділа на лавочці і плакала:

– Забрали шматочок, усе серце залишилося тільки шматочок. А там порожньо. Так пече, тягне, тиск, розірветься. Це через тебе, це все через тебе, Андрію. Зараз моє серце не витримає і лусне, засмокче

289світ і тебе, за усе, що ти зробив. Навіщо, навіщо ти мене зрадив? Тиск, величезний тиск у серці, хоч би щось туди, аби не порожньо, аби когось кохати… – тужила собі, зарьована горем, а тут…

–Що це мені по руці повзає? О-о-о…Привіт, Сонечко.

Жук перебирав лапками по долоньці.

– Ох, Сонечко, от якби ти був прекрасним принцом, я була б найщасливіша на світі.

Поцілувала і відпустила:

–Сонечко, сонечко, лети на небо. …Будь щасливим…

ІСонечко зникло…

Розділ ІІІ. Надія.

Полетів … Аж раптом, запаморочилось у голові. Заплющив очі. Відкрив, а замість лапок у мене ноги, руки… тепер знову людина! І та дівчина…я її побачив уже не комашачими очима:

–Ти мій принц?!! – Запитала радісно вона.

–Не знаю, я Грегор…Ти мене розчаклувала… – відповів. – Я тебе знаю, у мене була твоя фотографія із журналу. Як тебе звати?

–Хоуп*…

Хоуп*- іноземне ім’я, у перекладі означає слово «надія».

СНІГ

Я була білою-білою, чистою. Що може бути прекрасніше, ніж бути снігом?

Я вкривала гори, огортала ялинки, а, найголовніше, я обороняла стару хатинку. Вона важко дихала димом, а до її дверей у мені була

протоптана стежка.

290

Там завжди заходило сонце, посміхалось – і я відповідала йому сяйвом. Але сонце весь час зникало, ховалося, тікало від самотньої хати.

Хто там жив, я не знаю. Чому сонце тікало?

Але я вірою і правдою служила хатинці.

Я – сніг, із народження в мені кайдани морозу. Можу думати, але не можу нічого вдіяти, ні поворухнутись:

– Зникни, відпусти, я хочу на волю! Боже, урятуй мене!.. Я хочу до мами, додому, а у мене лише ця хата, лише цей обов’язок і нікуди тікати, бо дім твій тут і ти – паралізована…

І сонце не зайшло, дивилося на мене, тримало за руку. І я плакала із бурульок, за свободою, якої ніколи не було…

Зло відпускало: у бурульках від сонячної посмішки народжувалася райдуга: вони падали і розбивались, їхні скалки звільняли маленьких райдуг на волю, звільняли їх і себе, звільняли мене. Райдужки літали вільно, плавали у повітрі, і я тягнулась за ними.