Добавил:
Upload Опубликованный материал нарушает ваши авторские права? Сообщите нам.
Вуз: Предмет: Файл:

психологія творчості

.pdf
Скачиваний:
21
Добавлен:
22.02.2016
Размер:
4.07 Mб
Скачать

Сонця ставало все більше: я спускалася із гір, із дерев, бо мене

ставало більше...

Свобода…

Хлинула я бурхливим, нестримним потоком униз, могутнім змахом вируючого, всесильного крила, знесла хату із поверхні землі. Розбуялим шлунком ріки перетравила її і кинула уламки донизу…І сліду не стало…І сліду не треба…

Я усе текла, розбурхано і безмежно падала вниз і піднімалась до сонця, і знову падала, дихала, мене стало безкраю, безкраю води, що літає, бурлить, рухається, живе.

Мене так багато! Із великої скелі донизу лечу безмежжям.

Іпостійно світить сонце, і тільки:

Ш-ш-ш-ш-ш-ш-ш… – навкруги.

Що може бути прекрасніше ніж бути водою?

291

ЧУПАКАБРА

Серий, чув прикол, бабульки кажуть завелась у нашому селі чупакабра.

Типу, це що таке?

Ну типу монстр такий, здоровий, на собаку схожий, тільки із крилами, курей там, зайців їсть, кажуть, він і людину може загризти, здоровий. – розказував Коля розмахуючи руками.

Ну і … з ним. – відповів Сергій і відчув, як його хтось ніжно узяв за руку, обернувся, але нікого не було: – А-А-А-А!!

Не волай так, – сказав Коля: – Глянь: це ж лише песик. Він лизнув тебе, а ти злякався, – пояснював хлопчина і гладив цуценя.

Тут Сергій замахнувся і жбурнув малятко ногою, що той кілька разів перекинувся із голосним скавчанням. А тоді раптом затих.

– Що ти зробив, придурок?! – кричав Коля.

Спітнілий Сергій незрушно зупинився. Очі собаки дивились на хлопця…

Колян, шухер, – отямився Сергій.

Добігли аж до середини села:

Що ти із псом робив?

А що, прикольно було, що б знав…

Тієї ночі Коля спав погано, чув вовче виття і крик сусіда.

А зранку бабульки говорили, що приходила чупакабра і з`їла хлопчика. І тільки єдиний Коля знав, чому…

ВЕДМЕЖА

Ведмежатко лежало тихо і безтурботно. Гойдалось у колисковій маминого сопіння.

-Нарешті, – думало воно – …я народилося…

292

Рідне дихання припинилось:

-Мама, – кричало воно. – Мама, де ти? Мама!!! – У сльозах іще сліпе, ведмежа шукало маму. – Немає… – Мама, мені страшно, – кричало воно. І не дарма, довкола нього уже ходили голодні вовки:

-Хто першим?

-Піду я, – і вожак кинувся на медведика…

Не встигли інші сірі демони підбігти до малюка, як ведмежатко вже відкинуло вовчого вожака. Сліпе і маленьке, воно кричало як дорослий ведмідь і відбивалось від вовчих ударів:

Я жити хочу!!!!!!!!!!!!!!!! – і ведмежа росло.

Не пройшло і хвилини, як перед ними стояв уже дорослий ведмідь, гарчав і кидався вовками.

Перелякана і скалічена сіра зграя уже не побачила, як повернулась мама. Але ведмежатка уже не було…було уже не ведмежа.

ЖДАНОВА АННА

Пісня життя Березнева ностальгія

Стояла і дивилася на зорі, Думками линула у інший світ. Вона запитувала щиро в долі, Чому душа холодна, наче лід? Вона так довго мріяла, блукала, І вітер їй волосся розвівав.

А потім тихо плакала, зітхала, Згадала, як підсніжник проростав. Ця квітка через всі негоди Тягнулася до сонця із землі, І не чекала квітка гарної погоди,

Щоб вирости й розквітнути в теплі. Крізь сніг рости, на холоді стояти...

Яку ж потрібно мати силу і любов!?

Підсніжника хотілось другом 293 називати,

Який на поміч вчасно так прийшов.

Вишня Я рисовала красками картину

своей жизни, Выбрасывала разное, как косточки из вишни.

Все новое, красивое – я восхищалась им!

А вскоре как и с косточкой, я попрощалась с ним. Художница, наверное…Такою я была, Но жизнь свою раскрасить умело

не могла.

Я много раз все делала, искала все цвета И по второму кругу меняла я места.

А вскоре от всего устану я совсем И косточку я выброшу, а вишню

просто сьем.

Щаслива мить Щаслива мить тоді, коли радієш,

Коли плануєш і коли ти мрієш. Коли так добре просто без причини Й немає щасливішої ніж ти людини.

Своєю посмішкою ти даруєш світло, В твоїй душі постійно тільки літо.

Як теплий промінь землю зігріває, Твоя надія віру окриляє.

Життя коротке в того, хто не мріє, Немає планів, просто він не діє. Щаслива мить буває щохвилини – Лови моменти, не чекай причини. Заграє поле барвами для тебе, Повір у мрію і повір у себе.

***

А треба жити, якось треба жити, Це зветься досвід, витримка і гарт, І наперед не треба ворожити,

І за минулим плакати

не варто.

Л.Костенко Яскраве полум’я палає, це так горять палкі серця,

Ніхто не допоможе, бо не знає всю цю історію спочатку до кінця.

Усе горить всередині, палає, не можна вільно дихати тепер,

До тла сумління душу розриває...все оніміло там, неначе ти помер...

Один невірний крок – і вже помилка, і море, безліч пустих слів,

Всередині десь там пульсує жилка й не погасить її порив вітрів.

Поки надія не погасне, і поки мрія в тебе є,

Життя твоє таки прекрасне і все це сили додає.

А твої крила, що згоріли в тому пекельному вогні,

Нові можливості відкрили, ти переможець в цій війні.

З-землі так важко підійматись, коли так боляче упав,

Твоє завдання знов триматись, щоб оптимізм твій не зникав.

294

І хто сказав, що впасти слабкість, і хто сказав, що ти слабкий?

В душі нехай ще трошки тяжкість, але твій погляд несумний.

Хто думає, що він всесильний, він помилок не визнає,

Такий, напевно, ексклюзивний, але чи користь з цього є?

Не сильний той, який не падав, а сильний той, що знов повстав,

Який ішов, сміявся, плакав, чим той, що просто існував.

ЗИНЧЕНКО АЛЕКСАНДР

Икак мне разобраться в этой суете, Что люди отношеньями назвали,

Иэти отношенья меж людьми Они любовью лихо обозвали?

А если, правда, нет такой любви? И, может, всё это напрасно… Но для себя пути её пройдя, Говорят, что чувство то прекрасно И, обжигаясь болью вновь и вновь, Жертву эту принося неоднократно,

Вновь прыгают с головой в любовь, Надеясь, что в этот раз всё это не напрасно.

Я тоже прыгал пару раз туда, Понять пытаясь это безрассудство.

Там, кроме ревности, не видел

295ничего,

Акроме боли – нету там богатства.

Понять, простить и отпустить? Зачем держать, когда совсем нет связи?

Зачем? Ведь нету ничего… Только привычка и для ран душевных мази.

Авыбрать спутника по жизни нелегко.

И на вопрос Её ответить нужно: «Зачем же я тебе? Ответь же поскорей!

Что тебе от меня нужно?» Вариантов много. Что нужно мне? Принятие и ласка. Больше ничего не надо.

Что от тебя хочу? Да ничего, поверь, Лишь просто будь со мною рядом.

***

Подобно ястребу летит любовь, На крыльях держит счастье и богатство.

Как счастлив я, что я люблю, Как рад – что ты моё богатство.

Великое забвенье счастья – беспредел, Великий беспредел богатства – это деньги,

По городу ползёт жестокий змей И имя змея Злоба и Коварство.

Все видят ястреба летящего вверху, Но в небо нам к нему не

дотянуться, Гораздо проще опустить взгляд вниз,

Гораздо проще попросту нагнуться.

Любовь курлычит и зовёт к себе, Но крылья человек утратил И змея силу пригревши по судьбе

Человек жизнь свою украсил.

Подобно перьям к нам летит добро, Но слишком тяжелы уж стали

наши руки, Поднять бы, взять, но слышу лишь одно

Ослабли руки от любви в разлуке.

***

Любовь, влюблённость… есть различья?

Амне не просто интересно знать Иль я люблю, иль я влюблён?

Да, как не просто всё понять.

Амысли вечно лишь тобой забиты И я хочу лишь знать, что я Не просто очередной влюбленный,

Атот, кто будет любить тебя.

Твои глаза манят желаньем Увидеться с тобой ещё хоть раз, Обнять в приветливом молчанье, Побыть чуть-чуть с глазу на глаз. Не буду больше утомлять я Тебя неряшливым стихом, Лишь буду тихо наслаждаться Твоим божественным лицом.

***

Понять, простить и отпустить, Задуматься, совсем на миг… Мечты мои взлетели ввысь,

296Любовь моя в той стопке книг.

А жизнь у каждого, как том, Здоровый, толстый книжный том, У некоторых – пару строк Вместившиеся в чей-то том.

Иесли жизнь перечитать, То можно каждого понять,

Иесли вникнуть в каждый том, То заблудиться можно в нём.

Не выбраться из жизни тех, Чей том прижал к своей груди,

И каждый раз перелистаешь там, Где жизни есть твои следы.

Понять, простить и отпустить Или не хочется простить. Просто не хочется пускать – Страницы книги вырывать.

МАЗОВЕЦЬКА НІКА

1.

Моё сердце размером с кулак. Моё сердце - кулак, Бьющий в рёбра на выдох. Задержать бы дыхание, Расспрямить бы пальцы, Вшить метроном Теперь там будет Он.

2.

Все мои стихи Написаны тобой Твоей левой рукой.

 

3.

Когда ты уйдёшь.

 

Сегодня с утра

 

 

Не найдёшь у меня

6.

 

Меня

У меня в карманах

 

Я выпала снегом

Чужими словами

297

На уши соседям

Украденными

Шутя

Но чтоб без последствий

 

 

Мой пол - потолок

Лежат в беспорядке

 

Потолок - чей-то пол

Мои дети

 

Теперь

На обрывках-билетиках

 

Живу на макушках

Несмелым почерком

 

Седых пристарелых

Словно мантры –

 

Людей

Мои сны-сыновья

 

 

От тебя

 

4.

 

 

Не умею играть в дурака

7.

 

Ну и дура.

Из меня иногда

 

 

Вытекает вода

 

5.

Без хлора.

 

В позе эмбриона

В ней резвятся дети,

 

На краю пола

В ней живут киты.

 

Раздевшись догола

Из меня иногда

 

Есть твои выдохи

Прорастают цветы...

 

Большими дозами

 

 

И ставить якори

 

 

Всю ночь

 

 

А утром умереть от кислорода

 

 

В позе урода

 

МОРЕНКО ЛІДІЯ

Віра

По життю пробігла хмарина, Сльози-роси упали на квіти… Ти чекай мене, рідна хатино, Не сумуйте, мої любі діти.

Ще натішусь синявою неба, Посміхнеться до мене доля, Треба вірити в себе, треба, Не зів’яли б характер і воля!

Я повітря нап’юсь весною, Як повернуться птахи-друзі,

Душу вщерть наповню красою І не житиму в вічній тузі.

Зустрічатиму сонце зранку, Цілуватиму мальви пишні,

298Щось святе виростає змалку, Уклонюсь я маминій вишні!

Поспішу до волошок у житі, Пахне тут і хлібом, і цвітом, Ось де буду щасливо жити І пишатися білим світом!

Барви душі

Мови такої у світі нема!..

І калинова, й медова вона. Пісня – це пропуск у білий світ, Нашої нації пишний цвіт.

А колискова – то мами любов, Що у душі оживає знов.

Рідні слова у серці живуть, Святощі наших душ бережуть. Витоки їхні із «Кобзаря», Рідної школи, мого букваря.

Вишию красно вербу і калину Й буду любити свою Україну!

Ніжне і миле

Я люблю українську мову, Дайте волю рідному слову, Щоб жило воно й процвітало, З новим днем нас усіх вітало. Бо те слово – Вітчизни крила, Бо те слово – Вкраїни сила,

Під грудьми його, ніжне й миле, Рідна мати-земля носила. Скільки літ над ним не спала! Скільки горя в житті зазнала! Боронила від злої долі, Бо бажала щастя і волі.

А тепер в тому слові – сонце, Наче в хаті білявій віконце, Бо в житті небагато нам треба – Тільки клаптик рідного неба!

Матері

Ненько моя золота, У душі посивіла печаль… Листя з дерев опада,

Серце проймає жаль.

Це осінь ввірвалась в життя, Справжній тобі листопад! Все відійшло в забуття,

Априйде ще й снігопад… Осінь журбу нахиля, В очі снігом мете.

Вас чекають ранкові поля,

АВи все не йдете, не йдете… Скільки ж тих дальніх доріг? Звідки Вас виглядать? Пробачте, що ніхто не беріг, Тепер ладні усе віддать!

Від серця до серця

Боже, чому це трапилось зі мною?

В душі моїй вже в’яне цвіт… Думками не ділилась я з тобою,

Яж так люблю цей білий світ! У ньому пісня журавлина, Розквітла вишня у саду, Лунає мова солов’їна, Кращого в світі не знайду!

А ще калина у долині, Щасливі мати й немовля, Цілує рученьки дитині, Місяць всміхається здаля. Синіє небо, сонце сходить, Пташки щебечуть у гаю, Хай моє щастя не заходить,

Яна землі, як у раю!..

Весна всміхається красою, Тюльпани скоро розцвітуть, Умиюсь ранньою росою,

299Радки від серця йдуть і йдуть… Тебе, мій Боже, славить буду, Душею щиро пригорнусь, Науку мудру не забуду – Від Бога ноші не зігнусь!

Край добра

Я намалюю інший добрий світ, У ньому білий і рожевий цвіт, Блакитне небо, очі голубі,

Сподобалося б царство те й тобі. На небі зіронька свята й ясна, Мабуть, у світі є така одна, По небу місяць молодий пливе –

Це справжня казка, а в ній усе живе… Яка краса, як сонечко встає,

Від його світла ранок настає, Щебече все, співає й ожива, В краю добра лишень таке бува.

Чистий світанок, сонце золоте, Навколо нас все квітне і цвіте, Земля моя, як яблуневий сад,

Втакім раю жить кожен рад!

Вгаю зозуленька кує, Дзвенить піснями синє небо, Мені жалю все додає, Та вірити у себе треба!

Буде любов…

Посію малявочки весною, Зігрію їх своїм теплом, І любуватимусь красою,

Пишатимусь своїм добром. Коли розквітнуть біля віконця, Буде пучечок ясного сонця,

Аті, що поряд, біля криниці, Нап’ються чистої водиці. Красою душу залоскочуть, Самі від щастя затріпочуть,

Аскільки гордості і волі! Буде любові всім доволі… Вічна туга

Як повернуться до рідного краю?

Яж його й досі ніжно кохаю. Волошки у житі, ромашки у полі, Синього неба і сонця доволі. Щоранку зозуля кує на калині, На щастя й на долю кожній родині.

У серці лунає той спів солов’я, Чому ж не весела ти, доле моя?.. Душу лоскочуть степи голубі,

Яж заспіваю пісню тобі.

Чистий ставочок, калина у лузі, Без тебе, мій краю, я у вічній тузі. Квітує весною вишневий садок, Сонцем зігрітий кожен рядок. Землю притрусить яблуневий цвіт, Який же прекрасний рожевий цей цвіт!

У ньому жити і Бога хвалить, Підкажи мені, Боже, що далі робить?

Повернуться в дитинство і красні сни Чи дождатись приходу красуні

весни?

Я чекатиму…

Сумно… Осінь на серці, Хоч надворі давно зима. Пара лебедів на озерці, А тебе все нема й нема… Зимно… Я зовсім одна, Зігріваю душу листами… Скажи мені, хто вона

Іщо трапилось з нами? Дивно… У душі заметіль, Я збираюсь з думками, Розцвітає вже хміль,

Іпечаль простелилась рядками.

300Гірко… Так багато вже втрачено, Нам раніше б це зрозуміть.

Ядля тебе багато значила, Можна серце ще відігріть. Жаль… Не склалось. Буває. Тільки б в серці вогник не згас. Ти повернешся, добре знаю, І зима не розлучить нас. Самотньо… На снігу я малюю любов, Щоб зігріла тебе у дорозі.

Яж чекатиму знову і знов

В новорічну ніч на морозі… Біле диво Падає, падає сніг…

Сонце і ніжна краса!.. Сум не пущу на поріг, Щоб не біліла коса.

Скільки ж його намело, Радість у серці дзвенить. Спить моє рідне село,

Вмене ж душа ще болить… Біла моя дивина – Ось вона вічності суть…

Вкоси вплелась сивина, Лебеді юність несуть. Смуток сріблястий не спить, Чом він не хоче весни?

Вказці ще хочеться жить, Будуть щасливії сни. Сиве життя полотно Вишиє шовком зима. Мені просто не все одно, Важко, як віри нема. Буде і сніг, й заметіль, Може, іще й не одна. Розквітне життя, як хміль,

Коли прийде красна весна. Танцюють сніжинки легкі, Сідають мені на чоло… Геть, думи, сумні і важкі,

Вминуле усе відійшло. Зимова я, ненько зима, У серці промінчик ясний… І кращого в світі нема, Як сиплеться іній рясний!