3. Роль дрібного селянського господарства при феодалізмі.

На відміну від античного раба, позбавленого засобів виробництва і не зацікавленого в результатах праці, селянин феодального суспільства як самостійний господар шукає шляхи для підвищення продуктивності своєї праці. При переході до феодалізму пом'якшилися і форми позаекономічного примусу: навіть найважчі форми особистої залежності селян, широко розповсюдилися в країнах Європи ще в раннє середньовіччя , були значно легше, ніж рабство. Ще більшою мірою це відноситься до залежності поземельній і судовій, які стали переважаючими в більшості країн Західної Європи вже наприкінці другого періоду середніх віків , коли основна маса селян виявилася особисто вільною. Такі пом'якшені форми залежності при феодалізмі в порівнянні з рабовласницьким ладом, як підкреслив Ф. Енгельс , давали селянам засіб до поступового звільнення їх як класу , що було абсолютно недоступно для рабів. У феодальному суспільстві на всіх етапах його розвитку йшла повсякденна класова боротьба селянства з феодалами, яка в другій і третій періоди середніх віків брала часто форму масових селянських повстань. І хоча ці повстання зазвичай терпіли поразки , вони чимало сприяли деякому ослабленню феодальної експлуатації , спонукаючи феодалів до обережності в тиску на селянство. Більш вільний розвиток селянського господарства призводило до подальшого підвищення рівня продуктивних сил.

4. Основні форми феодальної ренти

В основі середньовічного господарства лежала власність феодалів на землю і їх неповна власність на виробників-закріпачених селян. Селяни наділялися землею і мали своє господарство. Користуючись землею феодала як наділом, вони зобов`язані були за це обробити панську землю за допомогою своїх знарядь або віддати йому додатковий продукт своєї праці – ренту. Відомі три форми феодальної ренти: відробіткова (панщина), продуктова (натуральний оброк), грошова (грошовий оброк). Па́нщина — відробіткова рента, одна з форм земельної ренти при феодальному способі виробництва. Характеризується прикріпленням до землі безпосереднього виробника, особистою залежністю селянина від поміщика. Зміст визначається зобов'язанням селянина працювати якийсь час зі своїм інвентарем в господарстві феодала. Оброк Натуральний - обов'язок селян постачати поміщику сіно, полотно, дрова, хліб, м'ясо, птицю гриби, ягоди та ін.

5. Феодальна ієрархія, держава і право в феодальному суспільстві.

Соціально-економічний лад феодального суспільства і породжувана їм класова структура визначили характер і функції його політичної та ідеологічної надбудови. Держава, право, офіційна релігія і церква в середні століття стояли на сторожі інтересів феодалів і були ворожі масам народу. Разом з тим вони надавали протилежне і в деяких відносинах прогресивний вплив на життя суспільства. Феодальна держава в різні періоди виступало в різних формах: у ранньофеодальний період - у формі великих, але нетривких державних об'єднань ( подібних імперії Карла Великого); потім в X -XII вв. - у вигляді дрібних політичних утворень - князівств , герцогств , графств і т.п., располагавших значною політичною владою над їх підданими , іноді зовсім самостійних , іноді лише номінально об'єднаних під владою слабкого короля (так званий період феодальної роздробленості ); в XIII -XV ст. в багатьох країнах йде процес централізації держави, яке поступово приймає форму станової монархії , де вже відносно сильна королівська влада поєднується з наявністю станово - представницьких зборів; тільки у Візантії протягом усього середньовіччя зберігалося сильне централізовану державу. Нарешті , в пізнє середньовіччя феодальна держава приймає свою останню , найбільш централізовану форму - абсолютної монархії. Процес централізації, сприяючи створенню національних держав, зміцнюючи економічний і культурний єдність країн середньовічної Європи, мав безсумнівно багато в чому прогресивне значення. Разом з тим супроводжував його зростання державних податків , апарату насильства і його зловживань тиснув на всі верстви суспільства , але в першу чергу на трудове населення. Феодальне право, зафіксоване або звичаєм, або королівським законодавством, закріплювало і освячувало монополію земельної власності феодалів, часто їх права на особистість селян, на судову і політичну владу над ними. Ієрархія феодальна — військовополітична організація феодалів у середньовічній Західній Європі; поділ на вищі й нижчі посади, чини; система підпорядкованості нижчих за посадою й чином представників класу феодалів вищим. Звідси й вислів «ієрархічна драбина». На її вершині перебував король, що вважався верховним сеньйором усіх феодалів, їхнім сюзереном. Нижче за нього стояли найбільші світські й духовні феодали (герцоги, графи, архієпископи, єпископи), що отримували свої землі безпосередньо від короля. Формально вони підкорялися королю як його васали, однак фактично були майже незалежні від нього — мали право вести війни, карбувати гроші, інколи здійснювати вищу юрисдикцію у своїх володіннях, їхніми васалами були також досить великі землевласники — барони, які мали певнуполітичну владу у своїх володіннях. Баронам були підпорядковані дрібніші феодали — лицарі — ще нижчі представники панівного класу, у яких не завжди були васали. Кожний феодал був сеньйором стосовно феодала, який стояв нижче на ієрархічній драбині, якщо той отримав від нього землю, і васалом феодала, який стояв на щабель вище, держателем землі якого він сам був. Феодали, що стояли на нижчих щаблях, здебільшого не підкорялися феодалам, васалами яких були їхні безпосередні сеньйори. В усіх країнах Західної Європи (крім Англії) відносини всередині феодальна ієрархія регулювалися правилом «васал мого васала — не мій васал».