ВСТУП
XX століття за кількістю світових катастроф і їх наслідкам, очевидно перевершило всі попередні. Перша світова війна, безсумнівно стоїть у їх витоків, її історія давно привертає увагу істориків усього світу.
Процес визрівання війни був довгочасним, як і формування ворогуючих блоків. Протягом тривалого часу великі держави віддавали перевагу підтримці «європейської рівноваги», хоча і прагнули до зміни на свою користь співвідношення сил на шляху гонки озброєнь, територіального розділу сфер впливу і колоніальних захватів, залучення нових союзників і утримання тих, хто вступив до блоків. Німецька дипломатія докладала величезних зусиль, щоб примирити в рамках Троїстого союзу Італію і Австро-Угорщину, а пізніше, в роки війни, − Болгарію і Туреччину, незважаючи на їх вікову ворожнечу. До самого початку війни, а для ряду країн і в ході війни, проходив болючий процес самовизначення позицій. В Європі до них відносились Італія − член Троїстого союзу з 1882 р., тобто з моменту його утворення, яка, врешті-решт, протягом 1914-1915 рр. перейшла на бік Антанти, а також Румунія.
Актуальність проблеми. Проблема місця і ролі Румунії в системі міжнародних відносин напередодні світової війни 1914-1918 рр., значення її зовнішньополітичної орієнтації для обох протилежних блоків − Троїстого союзу і Антанти, − тривалий процес балансування румунських керівників між ними, участь у війні і її наслідки для країни − привертають увагу насамперед своєю неординарністю, несхожістю із шляхом до війни інших держав (можливо за винятком Італії), а також за її наслідками.
Дійсно, формально з 1883 по 1916 рік Румунія входила до союзу Центральних держав. Протягом перших двох років світової війни румунське керівництво вичікувало, вело подвійну гру, коливаючись між Антантою і її супротивниками. Нарешті в серпні 1916 р. Румунія виступила на боці Антанти. Однак воювала невдало, зазнала ряд поразок і вже в грудні того ж року більша частина території країни була окупована військами Четвертного союзу. В результаті цього антантофільський уряд І.Братіану пішов у відставку.
7 травня 1918 р. Румунія уклала сепаратний Бухарестський мирний договір із країнами німецького блоку.
Восени 1918 р. в зв'язку з поразкою Німеччини і її союзників, Румунія здійснила новий поворот у своїй зовнішній політиці. Король Фердинанд заявив про свою лояльність союзним договорам 1916 р. і відмовився ратифікувати Бухарестський мирний договір. За добу до підписання Комп'єнського перемир'я Румунія заявила про відновлення військових дій проти Австро-Угорщини, яка вже до цього часу розпалась і підписала перемир'я з Антантою 3 листопада 1918 року. Однак, новий виступ на боці Антанти дав можливість Румунії не тільки взяти участь у Паризькій мирній конференції в таборі переможців, а і домогтися найбільших серед них територіальних придбань у Європі.
Такими є в короткому поданні зовнішньооріентаційні перекидання Румунії в період Першої світової війни. Все це викликає інтерес насамперед до наступних питань: Чим була зумовлена тривала орієнтація Румунії на Троїстий союз? Яку роль у зовнішній політиці цієї держави відігравали її взаємовідносини із сусідніми державами? Як впливало географічне становище Румунії на її значення для обох протилежних блоків? Чим була спричинена тактика вичікування і зважування румунських керівників в перші два роки війни? Чому Антанта так щедро віддячила Румунії, яка зробила у війну досить скромний внесок? На ці, та інші питання відповіді є можливими тільки при більше поглибленому вивчені проблеми участі Румунії в світовій війні. А тому таке вивчення збагачує знаннями не тільки з історії Румунії, а і світової історії взагалі.
Хронологічні рамки дипломної роботи охоплюють період від другої Балканської війни (червень − липень 1913 р.) до завершення Першої світової війни.
Мета кваліфікаційної роботи полягає в тому, щоб на основі вивчення особливостей геополітичного становища, монархічних, партійно-урядових та національно-державних інтересів Румунії проаналізувати процес її втягування і участь в Першій світовій війні та її наслідки для країни.
В зв'язку з означеним в процесі вивчення теми автором були поставлені для виконання наступні завдання:
встановити особливості становища Румунії на початку XX ст.. і його вплив на міжнародні відносини в регіоні і політику правлячих кіл країни;
визначити баланс інтересів Румунії в її відносинах із Троїстим союзом та Антантою і в системі Балканських держав;
висвітлити позицію румунського керівництва в період Балканських і її мотивацію;
проаналізувати сутність дипломатичних маневрів правлячих кіл Румунії в період румунського нейтралітету 1914-1916 років;
з'ясувати характер і причини міжсоюзницьких протиріч країн Антанти з проблеми участі Румунії у війні та боротьбу за неї Німеччини і Австро-Угорщини;
сформулювати основні положення висновків, яких дійшов автор в результаті дослідження теми.
Об'єкт дослідження − Перша світова війна 1914-1918 років.
Предмет дослідження − зовнішня політика Румунії в системі міжнародних відносин напередодні Першої світової війни.
В історичній літературі головні проблеми політики Румунії і її участі в Першій світовій війні розглядаються в загальному плані в таких відомих історику працях, «История дипломатии. Изд. 2-ое. Т.З» [27], «История Румынии 1877-1917» [29]. Ознайомлення з ними дозволяє сформувати певне уявлення відносно основних питань проблеми, але є недостатнім для більше детального аналізу її специфіки.
Серед історичних досліджень, що дають можливість вивчити окремі питання румунської зовнішньої політики, та ролі румунського чинника в подіях 1914-1918 рр. слід вказати на значну групу праць з історії дипломатії і загальної історії Першої світової війни. Першим крупним монографічним дослідженням міжнародних відносин періоду Першої світової війни і в їх контексті румунської зовнішньої політики − була монографія Ф.І.Нотовича [34]. Дослідник досить ґрунтовно аналізує в ній дипломатичну боротьбу двох протилежних угрупувань, остаточне розмежування їх в ході загальноєвропейського конфлікту, боротьбу за залучення нових союзників, в тому числі і Румунії та ін.. Значну увагу автор звертає на діяльність царської дипломатії в боротьбі за Румунію, її досягнення і прорахунки, висвітлює найбільше крупні дипломатичні події перших двох років війни. В книзі розглядається також проблема взаємозв'язку дипломатії і стратегії та впливу на них імперіалістичних протиріч. Однак в цій праці автор майже не торкається розбіжностей між союзниками з проблем ведення війни, зокрема використання на фронтах румунської армії.
Зовнішня політика Росії в роки війни до лютневого періоду розглядається в монографії В.О.Ємеця «Очерки внешней политики России в период первой мировой войны» [24]. Вказане дослідження проведено в основному під кутом зору взаємовідносин Росії з її союзниками з питань ведення війни. Аналіз торкається головним чином відносин з Англією і Францією. Цю проблему автор вважає однією із найважливіших в зовнішньополітичній стратегії Росії. Досить ґрунтовно показана в книзі роль царської дипломатії в справі залучення Румунії на бік Антанти. Однак в аналізі вказаним автором політики Росії і Франції відносно взаємодії з Румунією на Балканських фронтах світової війни впадає в око упереджене, без вагомих аргументів звинувачення французької сторони в навмисному зволіканні допомоги Румунії і відкрита апологетика рішень і дій російського командування, що викликає недовіру до наукової об'єктивності Ємеця.
Важливе значення в процесі еволюції зовнішньополітичної орієнтації Румунії мали перша і друга Балканські війни. Політику правлячих кіл Румунії під час вказаних війн, її балансування між балканськими сусідами і великими державами аналізують на основі використання дипломатичних документів із російських архівів О.А.Могилевич і М.Є.Айрапетян [33].
В колективній праці «История первой мировой войны 1914-1918. В 2-х т. / Под ред. И.И. Ростунова» розглядаються питання утворення румунського фронту та перебіг бойових дій на ньому за участю румунської армії, висвітлюються плани австро-німецького командування, а також дії супротивників в Трансільванії і Південній Добруджі, підведені підсумки бойових операції і вказані основні причини поразки Румунії [28, 207−209].
Серед досліджень останніх років, присвячених історії Першої світової війни, привертають увагу такі, як «Первая мировая война − пролог XX века» [35] і «Мировые войны XX века. Кн1. Первая мировая война» [32] в яких, окрім інших питань, розглядається боротьба за нових союзників, що розгорнулась між Антантою і Центральними державами, в тому числі і дипломатичне маневрування малих держав, серед них і Румунії, з проблем вступу у війну. Вказані роботи цікаві новими висновками і прагненням до більшої об'єктивності у висвітлені ряду важливих питань світової війни.
До такого ж типу праць відносяться і монографічні дослідження сучасних російських істориків О.І.Уткина [39] і В.Шацілло [40]. Перша з них оригінальна тим, що автор в ній вводить в науковий обіг дослідження зарубіжних авторів з фактами, раніше маловідомими у вітчизняній літературі. А друга − містить документальні додатки.
Із числа зарубіжних авторів значну допомогу у підготовці кваліфікаційної роботи дало ознайомлення з дослідженнями А.Тейлора з проблем дипломатичної боротьби в Європі [38], а також монографічними роботами відомих істориків Б.Х.Ліддел-Гарта «Правда о войне 1914−1918 гг.» [31] і Д.Кігана «Первая мировая война» [29], в яких є і сторінки, присвячені проблемі румунської політики в період війни. Книга Ліддел-Гарта містить значний фактичний матеріал про стан румунської армії, що показує її слабкість і непідготовленість до війни. До того ж, як, вказує цей англійський автор, Румунія, помилилася зі вступом у війну, зробивши це коли було вже запізно. Д.Кіган взагалі вважає, що Румунія переоцінила свої сили і можливості, і що здоровий глузд вимагав від неї дотримуватися нейтралітету. Відмінно від більшості російських істориків, які вважають, що однією із головних причин поразки Румунії була недостатня активність союзників на Салонікському фронті, Кіган стверджує, що недооцінка начальником російського генерального штабу Алексєєвим румунів як союзників привела до того, що він не докладав достатніх зусиль щоб допомогти їм. Цього не стали робити також французи і британці [29, 388]. Таким чином, в протилежність російській історіографії, названий автор вказує на колективну відповідальність союзників за поразку Румунії, що, думається більше відповідає істині.
Окрему групу праць, вивчених при досліджені теми, складають безпосередньо присвячені проблемам зовнішньої політики Румунії, російсько-румунських відносин, питанням місця і ролі Румунії в міжсоюзницьких стосунках і її участі в світовій війні. Серед них насамперед особливо цінними для автора стали монографія [20] і ряд наукових статей В.М. Виноградова [14−19]. В них проаналізовані зовнішньополітичні пріоритети Румунії, котрі зумовили зміну її орієнтації з Троїстого союзу до Антанти, показані політичні розрахунки керівників Румунії і ті протиріччя, які ускладняли остаточний вибір − автор називає серед них суперечності з Австро-Угорщиною з проблем Трансільванії, Болгарією − із спору про Добруджу, Росією − за Бессарабію. В працях Виноградова показана участь Румунії у війні і вказані причини її поразки. Однак не у всьому можна погодитися з категоричними висновками автора, що зовнішньополітичні плани румунського керівництва нічого спільного не мали з національними інтересами країни [16, 224−225]. А як же тоді проблема населеної румунами Трансільванії, що входила в склад Австро-Угорщини і прагнула до об'єднання з Румунією?
В публікації Б.Б.Кросса [28] головна увага звертається на розвиток російсько-румунських відносин напередодні Першої світової війни. Він одним із перших зайнявся їх детальним дослідженням, особливо періоду 1912-1914 років. Автор зокрема відкидає, як помилковий, висновок В.М.Виноградова, що зміна зовнішньополітичної орієнтації Румунії починається лише в 1914 р. і про те, що метою російської дипломатії під час зустрічі монархів у Констанці був лише зондаж румунської позиції. Кросс доходить висновку, що вже в цей час російська сторона планувала заручитися підтримкою Румунії. І на це вказують вагомі факти.
Джерельною базою кваліфікаційної стали насамперед такі видання як «Международная политика новейшего времени в договорах, нотах и декларациях. 4.1», із якого автор використала ряд міжнародних договорів, присвячених вступу і перебуванню Румунії в складі Троїстого союзу [1].
Найбільшу допомогу при розробці теми надало вивчення збірників «Международные отношения в эпоху империализма. Документы из архивов царского и временного правительств 1878−1917 гг.». Зокрема були використані т. 18, ч.1-2 із Серії другої [2]. В числі документів найбільше важливими для розуміння сутності і перипетій гострої дипломатичної боротьби в роки, передуючі Першій світовій війні та на її початку, є матеріали дипломатичної переписки − доповідні послів і посланників, пам'ятні записки, телеграми, інструкції міністрів закордонних справ дипломатичним агентам, ноти та інша кореспонденція.
Важливий фактичний матеріал містить мемуарна література. Деякі мемуари певною мірою стоять ближче до джерел, інші − до історичних монографій і публіцистики. Особливу цінність мають мемуари російського міністра закордонних справ С.Д.Сазонова [11], французького посла вРосії М.Палеолога [8,9], мемуари, записки і щоденники німецьких генералів Е.Людендорфа [3] і М.Гофмана [10], а також колишнього німецького канцлера Б. фон Бюлова [13].
Використання мемуарної літератури допомагає ліпше зрозуміти атмосферу, в якій перебували керівники Європи в період війни, живий дух епохи і більш глибоко оцінити канцелярський тон офіційних документів.
Розділ 1. Зовнішня політика Румунії напередодні Першої світової війни
1.1. Проблеми зовнішньополітичної орієнтації Румунії в період Балканських війн
Румунія, як відомо, ще в жовтні 1883 р. уклала союзний договір з Австро-Угорщиною [2, 243−244], який надалі тричі пролонговувався − в 1892, 1902 і 1913 роках [2, 269−270; 302−303; 365]. Спеціальними договорами до останніх трьох вказаних договорів приєднувалися Німеччина і Італія [2, 269; 303; 365].
Вказаний австро-німецько-румунський союз був спрямований проти Росії і в свій час значно загострив російсько-румунські відносини, адже в Росії суспільна думка була схильна розглядати його як невдячність Румунії за те, що вона фактично проголосила свою незалежність в травні 1877 р. в результаті російсько-турецької війни. Міністр закордонних справ Росії С.Д.Сазонов відмічав у своїх мемуарах, що причини, котрі підштовхнули Румунію до зближення з антиросійським Троїстим союзом полягають в роздратованості, яка дісталась в спадщину наступним поколінням від румунських діячів періоду війни 1877 р., ображених на Росію за її повернення собі після завершення війни трьох південних повітів Бессарабії, втрачених нею за умовами Паризького миру 1856 року. Це йшло всупереч з даною Румунському князівству обіцянкою передати їх Румунії. Посилаючись на свідчення відповідальних посадових осіб російського міністерства закордонних справ − учасників переговорів 1878 р., яких він особисто знав, − Сазонов підкреслює, що ще до початку війни 1877-1878 рр. імператор Олександр II на попередніх переговорах з представником румунського уряду Братіану з питання укладення союзу проти Туреччини попередив його, що Росія має намір повернути собі відторгнуту від неї придунайську область. Але це попередження, зроблене усно, не було письмово зафіксовано. «Тому звідки пішла легенда про підступний оман, жертвою якого ніби то стала Румунія, − пише Сазонов, − складно встановити.... Але це сумне непорозуміння пустило в Румунії глибокі коріння» [11, 110−112].
Ейфорія незалежності вже за кілька років після її здобуття значно розпалила державницькі мрії і плани румунського керівництва, в тому числі й амбіційного румунського монарха Кароля І − німця і Гогенцоллерна за походженням, прибічника австро-німецької орієнтації. Вони активно проштовхували ідею утворення так званої «Великої Румунії» [30, 103]. Ця ідея насамперед передбачала розширення Румунії за рахунок болгарської Добруджі і вже названої російської Бессарабії, хоча її претензії висловлювалися і на австро-угорські Трансільванію і Буковину. Саме ця обставина і привела до постійних коливань в зовнішній політиці Румунії. Тривалий час її керівники намагалися досягти своїх зовнішньополітичних планів за допомогою Троїстого союзу. Однак поступово відносини між Румунією і Австро-Угорщиною починають погіршуватися. І причиною цього була Трансільванія, де більшість населення складали румуни, серед яких зростало тяжіння до об'єднання з румунським королівством. Разом з відцентровими тенденціями слов'янських народів австро-угорської імперії це створювало в перспективі умови для розпаду Дунайської монархії і виникнення питання про «австрійську спадщину». Румунські правлячі кола в таких умовах побоювалися прогадати в її розподілі, але не спроможні були розраховувати на здійснення своїх планів лише власними силами. Тому в їх середовищі йшла гостра боротьба з питань зовнішньополітичного курсу, в ході якої посилюються позиції тих, хто відстоював ідею зближення з супротивниками Австро-Угорщини, насамперед Сербією, а надалі і Росією [25, 84].
Погіршення відносин між Румунію і Австро-Угорщиною сприяла також позиція Австро-Угорщини в румунсько-болгарському конфлікті в період першої Ватіканської війни (жовтень 1912 − травень 1913 рр.). Румунія в цій війні дотримувалась нейтралітету, але за нього вимагала від Болгарії компенсації за рахунок територіальних поступок в Добруджі до лінії Туртукай − Балик з включенням Сілістрії. Болгарія відхилила цю вимогу. Виник румунсько-болгарський конфлікт. Для його врегулювання було скликано нараду послів у квітні 1913 р. в Петербурзі, котра прийняла рішення про передачу Сілістрії Румунії [11, 193, 115]. Інші територіальні претензії Румунії були відкинуті. В результаті рішенням Петербурзької наради послів залишилися невдоволені як Болгарія, так і Румунія. В Румунії за таке рішення звинувачували Австро-Угорщину, котра не підтримала належним чином свого союзника і навіть, як говорили в Бухаресті, виявилася «більше болгарською ніж самі болгари» [33, 180]. Тому значна частина політичних і державних діячів Румунії була невдоволена австрійською політикою Кароля І і категорично засуджувала позицію Румунії в першій Балканській війні. Вони вважали, що король зробив помилку, що не виступив активно, коли болгарські війська були пов'язані під Адріанополем і не домігся від Болгарії Сілістро-Балчинського округа за румунський нейтралітет.
Відносно позиції Австро-Угорщини в балканській політиці слід зазначити, що вона була зумовлена її прагненням розколоти Балканський союз, а також не допустити посилення Сербії. З цією метою Дунайська монархія намагалася залучити на свій бік Болгарію, спираючись на болгарського царя Фердинанда, німецького принца за походженням, і на деякі шовіністичні кола в Болгарії. Така політика не дозволяла австро-угорській дипломатії підтримувати беззастережно в румунсько-болгарському конфлікті Румунію.
Аналогічної позиції дотримувалась Австро-Угорщина і в період підготовки другої Балканської війни, коли правителі Румунії, використовуючи вигідну ситуацію, знову порушили питання щодо болгарської Добруджі. Австро-Угорщина правда, робила спроби добитися угоди між Румунію і Болгарією, щоб таким чином сформувати австро-румуно-болгарський блок проти Сербії і Росії, однак австро-угорська дипломатія не наважувалася здійснювати достатній тиск на Болгарію в момент, коли мусила була спалахнути очікувана і бажана для Австро-Угорщини і Німеччини війна між балканськими союзниками [25, 84].
Зрозуміло, що таке ставлення Австро-Угорщини до румунських проблем все більше розчаровувало керівників Румунії, котрі аж ніяк не хотіли втратити нові можливості розширення кордонів країни. Досягти цього Румунія могла двома шляхами: або виторговувати компенсації у Болгарії взамін за свій нейтралітет (в даному випадку в новій Ватіканській війні), або виступити проти неї в той момент, коли вона буде воювати щоб справити вирішальний вплив на результати війни і відібрати у Болгарії ще більшу територію. Перший шлях − шлях угоди з Болгарією − підтримували, так звані консерватори і їх лідер прем'єр-міністр Д.Майореску, а також сам король, котрі дотримувалися традиційної орієнтації на Німеччину і Австро-Угорщину. Вони навіть допускали можливість надання допомоги Болгарії проти Сербії. Однак Болгарія і після першої Балканської війни не погоджувалася на будь які поступки румунам, адже вона в свою чергу розраховувала на допомогу Австро-Угорщини, а також Росії.
Проти політики консерваторів заперечували румунські ліберали, до яких примикали відомі політичні діячі (І. Братіану, К.Іонеску і ін..), котрі побоювалися, що Болгарія, вигравши війну проти сербів і греків, в майбутньому може повернути проти Румунії.
Переконавшись в безнадійності своїх сподівань на австро-угорське сприяння в реалізації зовнішньополітичних цілей, пов'язаних з Болгарією, керівники Румунії вирішили досягти їх іншим шляхом − в союзі із Сербією і Грецією. Ще у 1911 р. Румунія заявляла про свою готовність побудувати міст через Дунай для з'єднання своєї залізниці із сербською з метою виходу до Адріатики [3, № 293]. У травні і червні 1913 р., напередодні другої Балканської війни проантантівська течія в Румунії дістає перевагу над германофільською. Румунія все більше схиляється до союзу з Сербією і Грецією проти Болгарії. Такий відхід Румунії від спільної концепції Троїстого союзу викликав серйозне занепокоєння Австро-Угорщини і Німеччини. Австро-Угорщина, котра підбурювала Болгарію проти Сербії і Греції, небезпідставно побоювалася переваги сил антиболгарської коаліції після приєднання до неї Румунії. Активний виступ Румунії на боці Сербії і Греції міг вирішити долю війни до остаточного переходу Румунії в сферу антантівської, зокрема російської орієнтації. Тому Австро-Угорщина рішуче заперечувала проти подібного курсу румунської політики і всіляко намагалась не допустити виступу Румунії проти Болгарії. Дещо іншу позицію зайняла Німеччина. Тут виявилися ті протиріччя, що виникли між союзниками. Німецькі дипломати і сам кайзер не довіряли слов'янській Болгарії. Більше надійним союзником їм бачилася Румунія, якою правив родич німецького імператора, тому німці прагнули всебічно зміцнювати союз з нею. Німецький статс-секретар закордонних справ Г. фон Ягов намагався, правда, добитися румуно-болгарського зближення, але зазнав невдачі і відмовився виконувати вимогу Австро-Угорщини про здійснення тиску на Бухарест [30, 105]. Мотивуючи це рішення, фон Ягов писав німецькому послу у Відні Чіршкі "В Румунії роздратовані політикою Австро-Угорщини. Якщо ми не будемо її підтримувати, Румунія відвернеться від нас і звернеться до Росії. А вона між іншим в балканському хаосі для Троїстого союзу є єдиною точкою опори " [30, 105].
Що стосується дипломатії царської Росії, то вона, зрозуміло, сприяла зближенню Румунії із Сербією, що послабляло зв'язки Румунії з Австро-Угорщиною. Окрім того, царський уряд сподівався використати загрозу румунського втручання для того щоб запобігти війні. В телеграмі від 10 червня 1913 р. російському посланнику в Бухаресті М.М.Шебеко міністр закордонних справ Росії С.Д.Сазонов вказував, що Софію могла б утримати від агресивності у відносинах із Сербією і Грецією недвозначна заява Румунії про неприпустимість для неї посилення Болгарії за їх рахунок. Відповідно з названою лінією, Шебеко, під час зустрічі з румунським прем'єр-міністром Майореску порадив останньому, що настав час, коли Румунія може зіграти важливу роль, заявивши, що у випадку війни вона мобілізує свою армію і займе болгарську територію до лінії Туртукай − Балчик, котру вона вважає своїм природнім кордоном з Болгарією [33, 182]. Водночас румунський король в розмові з французьким посланником К.Блонделем заявив, що Румунія не допустить розгрому Сербії і повідомив особисто Шебеко про збіжність інтересів Румунії і Росії. Це було успіхом царської дипломатії. Однак, Болгарія все ж таки наважилася напасти 30 червня 1913 р. на Сербію і Грецію, очевидно до останнього розраховуючи на нейтралітет Румунії. З липня Кароль І підписав декрет про загальну мобілізацію румунської армії, а 11 липня румунські війська перейшли кордон і зайняли Сілістрію [30, 148 ]. І тільки після цього в Софії зрозуміли хибність сподівань на можливій нейтралітет Румунії і на те, що Австро-Угорщина зможе утримати її від участі у війні.
Коли почалися військові дії російський уряд переслідуючи ті ж цілі – «збереження Балканського союзу і «рівноваги сил» − намагався взяти до своїх рук мирне врегулювання конфлікту. Він планував, по-перше домогтися від Болгарії згоди на запропоновані Росією умови розмежування між союзниками і на передачу Румунії Південної Добруджі. Наступним кроком мусило стати припинення військових дій, що убезпечило б Болгарію від розгрому. Після цього передбачалося провести у Петербурзі мирну конференцію, на якій Росія виступила б в ролі арбітра [16, 54].
До досягнення першої із цих цілей російська дипломатія значно наблизилась, однак зупинити наступ антиболгарського блоку, зокрема Румунії, їй не вдалося. Не вдалося і добитися передачі проблем мирного врегулювання в руки великих держав − проти цього рішуче виступили Румунія, Сербія і Греція при підтримці Франції і Німеччини. Слід зазначити, що найбільше непоступливої позиції дотримувалася з цього питання саме Румунія, що аж ніяк не відповідало цілям російської сторони, котра прагнула зберегти контроль над питанням мирного врегулювання. Румунський прем'єр, в протилежність російським планам проведення в Петербурзі мирної конференції, наполягав на своїй пропозиції про з'їзд представників п'яти балканських держав в одній із балканських столиць, очевидно маючи на увазі Бухарест. 16 липня він вже прямо порушив питання про вибір місця конференції і запропонував для цього літню резиденцію румунського короля в Сінайі, або в Бухаресті. В таких умовах царська дипломатія мусила коригувати свою позицію і не стала наполягати на скликані конференції в Петербурзі. Є підстави для припущення, що така зміна позиції Росії була зумовлена зміною уряду в Болгарії. 17 липня там пішов у відставку уряд Данева і цар Фердинанд доручив формування нового уряду прихильнику австрійської орієнтації Радославову. Останнє внесло значні зміни в ситуацію. Російська дипломатія відмовилася від попереднього рішучого захисту болгарських інтересів і надала Румунії свободу дій. До того ж і інші держави не підтримували попередні плани Росії. Румунську точку зору, зокрема, підтримала Франція. Німеччина також поставилася негативно до ідеї скликання конференції великих держав. Таким чином, Росія втратила можливість рішучого впливу на справу мирного врегулювання другої Балканської війни [30, 49].
17 липня Майореску заявив російському посланнику, що Румунія вирішила взяти на себе ініціативу запропонувати бєлградському і афінському урядам негайно розпочати переговори про укладення перемир'я. Наступного дня, 18 липня, він вже прямо звернувся до сербського і грецького прем'єр- міністрів з пропозицією, щоб всі воюючі країни уклали перемир'я і щоб їх представники зібралися в Сінайї, чи на Дунаї для підписання попереднього мирного договору [30, 105].
Сербський прем'єр-міністр Н.Пашич відразу погодився з румунськими ініціативами відносно проведення мирних переговорів в Бухаресті. Ідею підтримав і прем'єр-міністр Греції Венізелос, котрий вважав, що у такому випадку учасниками переговорів вдасться уникнути втручання великих держав. Однак при цьому грецький уряд виступив проти пропозиції про негайне укладення перемир'я між воюючими державами, до підписання попередніх умов миру. Румунія зробила спробу тиску на Грецію, загрожуючи, що в такому випадку всі воюючі держави відокремляться від неї і їй доведеться сам на сам домовлятися з Болгарією. Однак незважаючи на це, грецький уряд наполягав на своїх пропозиціях [30, 108].
Правлячі кола Румунії були вкрай обурені такою непоступливістю Греції і вважали доцільним, щоб Росія, а також Німеччина і Великобританія справили вплив на Грецію і примусили її погодитися на румунський варіант. Безсумнівно, що Румунія поспішала скористатися плодами своїх успіхів і тому побоювалась будь-яких ускладнень, спроможних знецінити її зобов'язання. Однак Греції вдалося добитися підтримки з боку Сербії. У відповідь на звернення румунського короля сербський і грецький монархи висловилися проти укладення будь-якого перемир'я до підписання прелімінарного миру. Після цього переговори були перенесені в Бухарест.
27 липня в Бухаресті пройшла підготовча нарада уповноважених п'яти балканських держав, а 30 липня відкрилась мирна конференція. За пропозицією румунського прем'єра Майореску, котрий був обраний головою конференції, делегації погодилися на припинення військових дій на 5 днів, починаючи з 31 липня [30, 110].
На конференції розгорнулась запекла боротьба, особливо між представниками Болгарії і Греції, в ході якої болгари зробили невдалу спробу відколоти Румунію від інших союзників. А румунська дипломатія, прагнучи до термінового врегулювання кризи, спільно з російською здійснювала тиск на сербів і греків, домагаючись від них деякого зменшення вимог, котрі Сербія і Греція висували до Болгарії. Очевидно такий підхід Румунії диктувався бажаннями щонайшвидше закріпити за собою результати досягнутого успіху. Впливала на нього, безсумнівно, і позиція Росії та Австро-Угорщини.
Особливо гострі протиріччя виникли на конференції з питання передачі колишніх болгарських територій − долини р. Струмиця, Іштиба, Качани, Радивішти і Кавалли.
За результатами війни Болгарія поступилася на користь Румунії територією в 7500 кв.км. до лінії Туртукай − Балик з включенням до неї м.Добрич. Болгарія також зобов'язалася протягом двох років зруйнувати укріплення Рущука і Шумли і не будувати нових на відстані 20 км. від м. Балчика [2, 372].
В ході другої Балканської війни Румунія досягла значних успіхів: по-перше, послаблення Болгарії і, по-друге, розширення власної території. Однак, окрім цього іншим важливим підсумком війни став початок відходу Румунії від Троїстого союзу і її зближення з Росією. Цей факт всіляко підкреслювали самі румунські міністри (звичайно, в розмовах з представниками Антанти). Так в бесіді з новим російським посланником в Бухаресті С.А.Поклевським Майореску заявив, що пережита нещодавно тривала і тяжка балканська криза привела до значного покращення відносин між Румунією і Росією і для їх взаємного зближення. Символом нової орієнтації Румунії стало нагородження румунським королем С.Д.Сазонова зіркою і стрічкою вищого румунського ордена "Кароля І" в ознаку вдячності за його зусилля, спрямовані на зближення Росії з Румунією [11, 114].
Щоб зберегти захоплене у Болгарії, Румунія була надалі змушена спиратися на своїх союзників у другій Балканській війні − Грецію і Сербію та домагатися підтримки у Росії, тобто все більше відходити від Троїстого союзу і зближуватися з Антантою. До цього ж її підштовхувало і подальше зростання національно-визвольного руху народів Австро-Угорської імперії, в тому числі і румунського після Балканських війн. В таких умовах зростала реальність приєднання Трансільванії до Румунії. Однак не підлягало сумніву, що про здійснення таких планів власними силами Румунії не могло бути й мови. Тому серед румунських правлячих кіл посилюються прагнення виборювати підтримку Антанти. Російський посланник в Румунії М.М.Шебеко в своїх повідомленнях в міністерство закордонних справ неодноразово вказував на бажання Румунії звільнитися від австрійської опіки і проводити більше самостійну політику, засновану виключно на румунських інтересах. Аналізуючи підсумки другої Балканської війни, він писав Сазонову, що зближення Румунії із Сербією унеможливлює її союз з Австрією, а її виступ проти Болгарії, котрий на тривалий період виключає можливість встановлення між ними добрих відносин, мусить спонукати Румунію на пошуки зближення з Росією і принаймні робить маловірогідним її участь у можливій австро-російській війні [30, 83].
Однак російська дипломатія не виключала, що після завершення другої Балканської війни політика румунського уряду полягатиме в балансуванні між Австро-Угорщиною і Росією до нових надзвичайних обставин, коли буде прийнято остаточне рішення. В таких умовах покращення відносин з Румунією, відрив Румунії від Троїстого союзу і залучення її на бік Росії було визначено російським урядом одним із нагальних зовнішньополітичних завдань, на що привертав увагу царя в своїй доповіді від 6 грудня 1913 р. Сазонов [11, 114].
Імператор Микола II і Сазонов намагалися покращити взаємовідносини двох держав. Це регулярно підкреслював своїм відношенням до румунського посланника К. Діаманді російський міністр закордонних справ. А Микола II в 1913 р. вшанував Кароля І фельдмаршальським жезлом в пам'ять його участі в перемогах союзних військ у війні 1877-1878 роках [11, 114−115]. Подарунок вручив за дорученням імператора румунському королю великий князь Миколай Михайлович [11, 116]. Тоді ж з нагоди відкриття в Петербурзі пам'ятника великому князю Миколаю Миколайовичу, колишньому головнокомандувачу союзних військ у війні 1877-1878 рр., до російської столиці прибули спадкоємець румунського престолу принц Фердинанд з дружиною і старшим сином, 20-річним принцом Каролем, а також депутація від румунської армії. В зв'язку з їх приїздом в Росію виникли небезпідставні чутки про можливість заручин однієї із дочок російського імператора (Ольги Миколаївни) з принцом Каролем [11, 117].
Важливим епізодом в російсько-румунських відносинах напередодні світової війни стало так зване Констанцьке побачення російського імператора і румунського короля. Вперше про майбутній візит Миколи II в румунське місто-порт Констанцу повідомив Сазонов у промові на засіданні Державної Думи Росії 23 травня 1914 р., хоча дипломатичні переговори про зустріч монархів почалися значно раніше ї її дата та процедура були узгоджені вже до середини травня. Згідно офіційним поясненням візит царя в Констанцу був виключно актом ввічливості, відповіддю на недавнє відвідування Росії принцом Фердинандом і більш ранній візит до Петербурга Кароля І. Але ні для кого не було секретом, що він мав важливе значення в контексті реалізації основної мети румунської політики Сазонова: відірвати Румунію від Австро-Угорщини і Німеччини і добитися її більшого зближення з Росією. При цьому насамперед ставилося завдання отримати від румунської сторони в тій, чи іншій формі зобов'язання зберегти нейтралітет у випадку будь-якої війни Росії з іншою державою. Однак йти далі цього і ставити завдання укладення наступального чи оборонного союзу з Румунією Сазонов вважав недоцільним, побоюючись, що румунський уряд використає союз з Росією для тиску на Болгарією і може бути навіть для війни з нею. Цього можна було очікувати в тодішній ситуації на Балканах, коли назрівав греко-турецький конфлікт, який могла використати Болгарія в своїх цілях, підтримавши Туреччину проти Греції. Росія, звичайно не бажала бути втягнутою в цю війну, адже її точка зору на болгарські претензії відрізнялась від румунської. Румунські керівники боялися посилення Болгарії і виступали за безумовне дотримання всіх сторін умов Бухарестського миру. Російська ж дипломатія готова була гарантувати положення Бухарестського договору стосовно Румунії, а відносно інших його постанов резервувала свою позицію до нових обставин [11, 118]. Це торкалось і Болгарії та її територіальних претензій, наприклад, на передачу по Брестському договору Греції Кавалли. Для цього треба було лише, щоб в Болгарії прийшли до влади русофіли, після цього вона могла розраховувати на російську підтримку. Тому зближення Росії з Румунією, як відмічав один із замісників Сазонова А.А.Нератов, не повинно бути спрямованим проти Болгарії. Виходячи із цих міркувань керівник російського МЗС вважав за більше вигідне зберегти «свободу рук». Таким чином, є підстави для висновку, що найближчим завданням румунського напрямку політики Росії було зближення з Румунією без укладення формального союзу. Яким ж методами збиралася царська дипломатія реалізувати свої цілі?
Вони були зумовлені насамперед тією ситуацією, що склалась на Балканах. Бухарестський мир мав одним із своїх наслідків постійну напруженість румуно-болгарських відносин. Звідси − зближення Румунії із Грецією і, особливо з Сербією на основі охорони status quo проти можливого болгарського реваншу, котре переходило поступово в союз, хоча і не оформлений остаточно. Саме зближення Румунії із Сербією російська дипломатія намагалася використати як важіль для остаточного відриву Румунії від Австро-Угорщини. Насамперед російські дипломати всіляко заохочували сербсько-румунський союз. Він поки що був спрямований проти Болгарії. Але в перспективі російська дипломатія не втрачала надії на те, що їй вдасться примирити Болгарію із Сербією та Румунією і створити таким чином новий Балканський союз. Однак це було справою майбутнього. А поки що стояло завдання спрямувати сербсько-румунський союз проти Австро-Угорщини. З цією метою всіляко підкреслювалися моменти, що розділяли Австро-Угорщину і Румунію, а паралельно з цим наводилися докази тотожності російських і румунських інтересів. І Росія, і Румунія були зацікавлені в існуванні сильної Сербії, в той час як Австро-Угорщина прагнула до її послаблення. Саме на цьому було зроблено акцент Сазоновим під час Констанцького побачення. Інтереси Росії і Румунії збігалися і в зв'язку з загрозою греко-турецького конфлікту, котрий міг би привести, у випадку початку бойових дій до закриття чорноморських проток, від чого мусили постраждати російська і румунська торгівля. В таких умовах спільне попередження Туреччині від Росії і Румунії про її відповідальність за закриття проток було б не тільки ефективним, а і стало б доказом для Румунії про тотожність інтересів обох держав. До того ж подібний спільний виступ Румунії з однією із великих держав означав визнання її впливу з боку Росії і тим самим піднімав авторитет Румунської монархії.
Констанцьке побачення монархів 14 червня 1914 р. було в основному зведено до взаємного вшанування орденами і медалями, тостів, екіпажних прогулянок і урочистого банкету. Того ж дня імператор на яхті «Штандарт» відправився в Одесу. Для переговорів з румунським прем'єром І.Братіану залишився Сазонов. Переговорам передували бесіди Сазонова з Каролем І. Результат їх був більше плідним, ніж того очікувала російська сторона. Король завірив російського міністра, що Румунія не могла б спокійно віднесися до послаблення Сербії [30, 225].
Під час зустрічі російського міністра з Братіану було підготовлено тексти телеграм, в яких доручалося російському і румунському представникам в Константинополі, привернути увагу Туреччини на те, що подальше загострення її відносин з Грецією може привести до нового закриття проток, а це негативно позначиться на інтересах інших держав, насамперед прибережних до Чорного моря, котрі не можуть залишатися до цього байдужими [ 30, 227].
Ще один цікавий епізод із румунського візиту Сазонова привернув увагу не тільки політиків, а і громадськість. Ввечері 16 червня Сазонов і Братіані разом з М.Ф.Шіллінгом (начальником канцелярії МЗС Росії), Поклевським і Діаманті на автомобілях перетнули при супроводжені угорського поліцейського капітана угорський кордон і покаталися на території Трансільванії. Ця поїздка, маршрут якої був відомий австро-угорському посланнику в Румунії графу О.Черніну, була не випадковою. Вона стала фактичним визнанням російським урядом Трансільванії румунською територією. Під час поїздки Сазонову і Поклевському вдалося фактично вирвати у Братіану заяву про те, що у випадку австро-сербського конфлікту Румунія підтримає Сербію.
У доповідній записці царю Сазонов повідомляв монарха (збережемо мову оригіналу) «... я поставил ему прямо вопрос: каково было бы отношение Румынии к вооруженному столкновению между Россией и Австро-Венгрией, если бы первая из них вынуждена было обстоятельствами начать военные действия? Братиану заявил, что поведение России в таком случае определиться в зависимости от того, какие именно обстоятельства послужили бы поводом для России открыть военные действия против Австро-Венгрии, а также, что при данной обстановке будет наиболее соответствовать интересам Румынии. При этом министр, видимо пораженный моим вопросом, в свою очередь спросил меня, допускаю ли я возможность наступления в близком будущем подобных обстоятельств и, в связи с этим, вероятность общеевропейской войны. Я поспешил успокоить Братиану, сказав ему, что имею основания надеяться на сохранение мира в Европе и что в смысле вооруженного столкновения России с Австро-Венгрией по почину России, я могу себе представить таковое только в том случае, если на почве албанского вопроса или под каким-либо другим предлогом Австрия пожелает напасть на Сербию с целью нанесения этому королевству чувствительного урона, к чему мы вероятно, не могли бы остаться равнодушными. Братиану ответил, что в подобном случае наши дороги опять встретились бы, так как для Румынии также нет никакого расчета допускать ослабления Сербии» [30, 231−232].Разом з тим російський міністр закордонних справ у вказаній доповіді зазначав, що «на деле, в случае войны между... (Россией и Австро-Венгрией), Румыния постарается присоединиться к той стороне, которая окажется сильнейшей и которая будет в состоянии посулить ей наибольшие выгоды» [30, 232].
Таким чином в період балканських війн починається поступова переорієнтація зовнішньої політики Румунії і її зближення з Росією. Кульмінаційним пунктом цього процесу стала Констанцька зустріч російського імператора з румунським королем 14 червня 1914 р. і пов'язані з нею російсько-румунські переговори, що стали безсумнівним успіхом дипломатії С.Д.Сазонова, якому вдалося заручитися згодою румунської сторони про підтримку Сербії у випадку їх конфлікту з Австро-Угорщиною. Останньою логічною ланкою цієї згоди мусили стати спільні російсько-румунські дії у випадку австро-сербського збройного конфлікту. Однак в дійсності їх організація стала більш складною проблемою, залежною насамперед від становища на фронтах.