54.Розвиток освіти і науки в Україні у 1920–1930-х рр.

Розвиток культури в другій половині ХХ ст. Освіта. Для культурного будівництва в Україні були характерними певне відродження у 20-х роках і надзвичайна ідеологізація культурного життя в 30-х.

У 1920 р. було створено Всеукраїнську надзвичайну комісію для боротьби з неписьменністю. У травні 1921 р. РНК УСРР прийняв декрет, за яким усе неписьменне населення від 8 до 50 років зобов'язувалося навчатися грамоти.

Цей процес здійснювався паралельно з політикою коренізації. Наприкінці 1927 р. в республіці, 80% якої становили українці, майже в усіх школах, більшій частині технікумів і понад чверті інститутів навчання велося українською мовою.

Було дозволено навіть українізацію церкви, що стало однією з причин оформлення 1921 р. Української автокефальної (незалежної) православної церкви. Богослужіння в ній здійснювалося українською мовою. Проте цей процес був недовгим, і вже 1930 УАПЦ було ліквідовано.

Греко-католицьку церкву в Україні очолив митрополит А. Шептицький.

Водночас створювалися умови для всебічного розвитку національних меншин. У процесі національно-територіального районування в республіці було визначено 13 національних районів, утворено 954 сільські та 100 містечкових Рад національних меншин, працювали сотні шкіл з німецькою, єврейською, татарською, болгарською мовами навчання. Іноді влада вдавалася до волюнтаризму, як це було з утворенням 1924 р. Молдавської автономної республіки у складі УСРР на території, де молдавани не становили більшості населення. Проте в цілому справжнє вирішення національного питання не відповідало інтересам Сталіна. Це далося взнаки під час перебування при владі в Україні генерального секретаря ЦК КП(б)У (1925-1928 рр.) Л. Кагановича. Він організував цькування наркома освіти О.Шумського, звинувативши того в націоналізмі.

У цьому ж був звинувачений і його наступник М. Скрипник. Такі дії, ясна річ, украй негативно позначилися на стані культури та освіти в Україні. На початку 30-х років було припинено політику коренізації. Однак, незважаючи на це, ліквідація неписьменності тривала. Перепис населення 1939 р. показав, що в Україні вже було 85,3% письменних віком від 9 до 50 років, хоча голодомор призвів до зменшення кількості учнів. Кадри нової інтелігенції готувалися через систему середніх і вищих професійних шкіл, зокрема робітничих факультетів. Загалом наприкінці 30-х років було підготовлено майже 400 тис. дипломованих спеціалістів.

Наука. 20-ті роки — час творчого злету української науки. Розгорнули діяльність відомі наукові колективи, зокрема математична школа Д. Граве. Праці М. Крилова та М. Боголюбова заклали підмурівок нелінійної механіки. Л. Ландау став ініціатором досліджень із термоядерного синтезу. Значний внесок у теорію освоєння космосу зробив О. Кондратюк (О. Шаргей). Видатним конструктором став І. Сікорський, який потім виїхав до США.

У суспільних науках вирізнялися історики Д. Багалій, Д. Яворницький, М. Яворський, М. Грушевський, який повернувся з еміграції, літературознавці С. Єфремов, О. Білецький, економіст К. Воблий, статистик М. Птуха, демограф О. Корчак-Чецурківський та ін. М. Грушевський продовжував плідні пошуки на історичній ниві. Тоді ж його було обрано (1924 р.) академіком АН УСРР, а 1929 р. — академіком АН СРСР.

У 1928 р. в науково-дослідних установах працювали 37 тис. науковців.

На початку 20-х років почалося переслідування інтелігенції. Уже 1 в травні 1921 р. в Києві було заарештовано й засуджено за політичні переконання низку діячів інтелігенції — колишніх членів і партії українських есерів. Наступного року з Одеси, Києва, Харкова, Катеринослава у віддалені північні місцевості Росії та за кордоні було вислано кілька десятків вузівських професорів, які засуджували тодішні напрями розвитку вищої школи. Були вислані й інші] представники інтелектуальної еліти.