40.Образотворче мистецтво в Україні у кінці хvііі – першій половині хіх ст.

Трагічна доля України, що привела її саме перед цим до співжиття з Московщиною в межах однієї держави, дуже від’ємно відбилася в цій добі на розвитку українського мистецтва. Справа в тім, що Московщина не могла йти за віком, не мала своїх скільки-небудь здібних майстрів і мусила їх спроваджувати або з-за кордону, або з України. Штучними репресіями Московщина осягнула те, що в Україні не залишилося визначних мистецьких осередків, і хоч Україна ще продовжувала давати великі талановиті особистості, вони мусили переїздити до Московщини, а Україна оберталася щодо мистецького життя в глуху провінцію.

Дух рококо ще відчувається в творчості Левицького, то цей дух значно слабший, майже зовсім уже не чується в працях учня Левицького, другого великого українського портретиста — Володимира Боровиковського (1757 — 1825). Боровиковський, родом із поважної козацької родини на Полтавщині. Коли Левицький почав старіти і втрачати зір, Боровиковський заступив його як найкращий портретист на початку XIX ст. Бенуа справедливо каже, що в Боровиковського багато спільного з Левицьким, але й є велика різниця: Левицький не має засвоєної манери й тому ліпші його портрети зовсім не подібні між собою, тоді як Боровиковський засвоїв собі манеру, від якої вже не відхилявся.

По смерті Боровиковського в 1825 р. в класичному малярстві цілої Російської держави почувається ніби застій, а подекуди навіть і реакція проти класичності з напрямом до реалізму. Цей рух заініціював теж українець (грецького кореню) з Ніжина — Олекса Венеціанов (1779 — 1847), учень Боровиковського.

В тридцятих роках знову заблисло запізненим блиском класичне малярство в творчості Карла Брюллова, то учні Венеціанова всі перебігли до цього модного і зрекламованого професора. В числі учнів Брюллова були й останні українські майстри класичного малярства — Іван Сошенко, Тарас Шевченко, Дмитро Безперчий та ін. Тут творчість Шевченка яскраво виявилася в різних галузях малярства: портретовій, жанровій, пейзажевій, релігійній. Крім того, Шевченко щасливо пробував свої сили у скульптурі та гравюрі.

Як майстер останньої доби класичності (часи Бідермайєр), Шевченко уникав великих академічних полотен, а його творчість найкраще виявлялася у невеликих інтимних речах. В пейзажах Шевченко віддавав не тільки свій власний настрій, але й індивідуальні характерні ознаки тих краєвидів, які він зарисовував. Зовсім інакше виглядають у нього краєвиди азіатських пустель і зелено-блакитних гір і степів України, але і в Україні Шевченко в іншому характері трактує різкіші, виразніші ландшафти Правобережної України та м’якіші, пройняті ліричним настроєм краєвиди Лівобережжя. Цілу окрему групу в творчості Шевченка займають його автопортрети.

В добу Шевченка останні майстри доби класичності вперше в українському малярстві пустили в люди жанрові образи, й вони швидко зайняли в малярстві головне місце. До того часу діапазон нашого малярства обмежувався портретами та релігійними або історичними композиціями. З початку класичного малярства у нас з’явився пейзаж як самостійна галузь малярського мистецтва, а з кінцем доби класичності з’явився в нашому малярстві й жанр; цей останній у другій половині XIX ст. — в добу еклектизму та реалістичних і поступово-громадських ідей, які опанували тоді малярство — зайняв у малярстві чільне місце, яке перед добою класичності в усіх періодах належало релігійним образам, а в добу класичності — портретові