53.Розвиток культури на західноукраїнських землях у міжвоєнний період (1920–1930-ті рр.).

Непростими, але по-своєму яскравими були шляхи розвитку української культури у міжвоєнний час за межами УРСР. З 1919 по 1939 рр. Західна Україна була окупована Польщею. Північна Буковина перебувала під владою Румунії, а Закарпаття опинилося у складі ново- утвореної Чехословаччини. У ставленні до місцевого населення проводилась фактично колоніальна політика. Польська, румунська, чеська адміністрації розглядали українські землі як сировинний придаток та джерело дешевої робочої сили. По хижацькому експлуатувались природні багатства краю.

Західноукраїнське населення було позбавлене державної підтримки у розвитку освіти, науки, мистецтва. Урядові кола Польщі навіть назву Західної України замінили на “Східну Малопольщу.” Вони висунули теорію, згідно з якою нібито в “Східній Малопольщі” нема українців, а є окремі етнографічні групи населення: лемки, бойки, русини, гуцули та ін., яких потрібно прилучити до польської культури, або попросту полонізувати. Запроваджувались дискримінаційні заходи в галузі освіти і культури, закривались українські школи, культурні заклади, припинялися україномовні видання, переслідували українську літературу та мову. Під гаслом чистки суспільства від так званого “гайдамацького елементу” розпочалося масове звільнення українських робітників, зміщення з різних посад української інтелігенції.

Внаслідок масової полонізації шкіл на Західній Україні в 1939 р. залишилось лише 139 шкіл з українською мовою навчання. Польська мова стала офіційною урядовою мовою на окупованих землях в усіх установах та навчальних закладах.

31 липня 1924 р. польський уряд прийняв ганебний “кресовий” шкільний закон . Згідно з цим законом вживання української мови в школах практично заборонялося. Дітей українців у полонізованих школах шляхом морального, а то й фізичного тиску змушували називати себе поляками, що живуть на польській землі.

В 1921 р. представники демократичної громадськості створили у Львові таємний Український університет і Вищу технічну школу. Ректором університету був літературознавець і поет В. Щурат . Після державного перевороту в 1926 р. у Польщі ці заклади були розігнані, а їх майно конфісковано.

Важливу роль у культурному житті відігравала преса. Літературним центром національного табору був “Вісник” Дмитра Донцова, до нього примикав уніатський часопис “Дзвони”. Лівий табір репрезентували журнали “Нова куль- тура” (1923–1924 рр.) “Культура”(1924–1934 рр.), газети “Світло” та інші. Продовжувалося українське книговидання.

Українські землі на заході у міжвоєнний період підпали під важкий політичний та економічний прес. Політична конфронтація досягла високого напруження. Культура, розвиваючись властивими їй шляхами, також става- ла зброєю боротьби галичан за національне самоутвердження.

На Заході України в 20–30-х рр. були сконцентровані значні мистецькі сили. У Львові працювали художники Петро Холодний, Микола Бутович, Павло Ковтун та ін. У Львові існували власні українські мистецькі об’єднання: Гур- ток діячів українського мистецтва (ГДУМ), Союз українських митців (СУМ), Асоціація незалежних українських митців (АНУМ). Працювали у Львові й визначні музиканти, композитори – Станіслав Людкевич, Василь Барвінський; розвивалася театральна справа. Досягнення західноукраїнського мистецтва 20–30- х рр. закладали грунт для тієї важли- вої ролі, яку йому судилося відіграти в західноукраїнському культурному житті наступних десятиріч.

Але мріям мешканців Західної України про соціальне і національне визволення, сподіванням на духовне відрод- ження та справжню українізацію всіх ланок суспільного життя не судилося здійснитися у “вікопомному вересні” 1939 року. Об’єднання західноукраїнських земель у складі СРСР, де українізація як соціально-культурний процес була вже придушена, не сприяло розвиткові справді вільної самобутньої культури.