Boyko_O_D_Istoriya_Ukrayini

лася патова: ні у польської, ні у радянської сторони не було вже сил для нанесення вирішального удару. За цих обставин у жовтні 1920 р. між Польщею та радянською Росією було укладено перемир'я, яке примусило 35-ти- сячне військо УНР вести боротьбу самостійно без най­ менших шансів на успіх. 18 березня 1921 р. між проти­ діючими сторонами було укладено Ризький мирний дого­ вір, суть якого полягала у визнанні Польщею існування УСРР та переході під контроль польської держави Підляшшя, Холмщини, Західної Волині та Західного Полісся.

Після того, як у листопаді 1920 р. ціною величезних втрат радянські війська вибили Врангеля з Криму та роз­ громили основні сили махновських повстанських загонів, громадянська війна в Україні фактично завершилася.

Отже, укладена Польщею та УНР Варшавська угода не досягла своєї мети і не дала змоги реалізувати плани ні Ю. Пілсудському, ні С. Петлюрі. Не виправдали себе розрахунки на слабкість Червоної армії, критичність си­ туації в радянській державі, на допомогу Антанти та на вибух антибільшовицького повстання тощо. Відповіддю на швидкий наступ польсько-українського війська став потужний контрнаступ більшовицьких сил. Водночас бу­ ли прорахунки і з радянської сторони. її сподівання на спалах революції у Німеччині, розгортання світової рево­ люції, пролетарську солідарність та широку підтримку біль­ шовицької політики трудящими світу зазнали краху.

Завершення громадянської війни засвідчувало не тіль­ ки перемогу радянської влади на теренах колишньої Ро­ сійської імперії, а й поразку національно-патріотичних сил та болючий територіальний розкол українських зе­ мель.

12.

Україна в складі СРСР (1922—1939)

12.1. УСРР на початку 20-х років

Після закінчення громадянської війни основна части­ на українських земель входила до складу Української СРР — однієї з 13 держав, що виникли на руїнах колиш­ ньої Російської імперії. Якщо Польща, Фінляндія та кра­ їни Прибалтики стали справді незалежними, то радянсь­ ка Україна у цей час мала формальний статус самостій­ ної держави, яка виявляла незначну дипломатичну актив­ ність на міжнародній арені.

Діяльність української радянської дипломатії на по­ чатку 20-х років умовно можна поділити на два суттєво відмінні етапи: перший (кінець 1920 — квітень—травень 1922 р.) — рішучий дипломатичний прорив, вихід із ізо­ ляції; другий (червень 1922 — серпень 1923 р.) — посту­ пове згортання зовнішньополітичної діяльності.

На першому етапі окреслилося коло завдань та визна­ чилися магістральні напрями діяльності української дип­ ломатії: розбудова дипломатичних структур; встановлен­ ня дипломатичних відносин та укладення договорів; ство­ рення правової бази дипломатичної діяльності; робочі кон­ такти з представництвами іноземних держав в УСРР. Основною метою України на міжнародній арені був вихід з дипломатичної ізоляції шляхом досягнення юридично­ го визнання УСРР з боку великих держав, врегулювання відносин з прикордонними державами, укладення взаємо­ вигідних міжнародних торгово-економічних договорів.

Першу мирну угоду радянської України було підпи­ сано Ф. Коном та Ю. Коцюбинським 14 лютого 1921 р. з Литвою. Протягом 1921 р. УСРР встановила диплома­ тичні відносини з Латвією та Естонією.

Коцюбинський Юрій Михайлович (1896—193 7) — партійний, дер­ жавний і військовий діяч. Член партії більшовиків з 1913 р. Учас­ ник жовтневого перевороту 1917 р. у Петрограді. В січні 1918 р.

— головнокомандувач військ Української Радянської республіки, які вели наступ проти Центральної Ради. Активний учасник вста­ новлення радянської влади в Україні. 31920 р. — на дипломатич­ ній роботі, з 1933 р. — голова Держплану і заступник голови РНК УРСР. У1934 р. звільнений з усіх посад і репресований як ініціатор створення в Україні контрреволюційної терористичної організації' та троцькістського центру. В1937 р. розстріляний.

Особливою складністю відзначалися відносини з Поль­ щею. 18 березня 1921 р. було укладено з нею Ризьку мирну угоду. Державним кордоном сторони визнали лінію фак­ тичного розмежування до початку радянсько-польської війни (за Польщею зберігався контроль над українськи­ ми землями по Збруч і Горинь). УСРР нормалізація від­ носин з Польщею була необхідна для нейтралізації дій уряду Української Народної Республіки (УНР), що пере­ бував у Тарнуві поблизу Кракова. Діяльність цього уряду була досить широкою: від дипломатичних акцій — до організації збройних виступів на території радянської України. Зокрема, восени 1921 р. дві рейдові групи пет­ люрівців — Волинська і Подільська — під керівництвом Ю. Тютюнника розпочали збройну боротьбу на території УСРР, але під Базаром частина з них потрапила до поло­ ну, 359 осіб було розстріляно. Спираючись на Ризький договір, радянська сторона змусила Польщу відмовитися від підтримки С. Петлюри, і збройні рейди з польської території припинилися.

2 січня 1922 р. було підписано договір про дружбу і братерство між Туреччиною та Україною, що мало над­ звичайно важливе значення для становлення та активіза­ ції зовнішньої торгівлі республіки, адже в другій поло­ вині 20-х років 45% усього обігу зовнішньої торгівлі УСРР припадало на Туреччину.

На цьому етапі плідно йшла розбудова дипломатич­ них структур. Усією роботою керував наркомат закор­ донних справ УСРР, який очолював голова Раднаркому України X. Раковський. Для налагодження ефективного економічного співробітництва було утворено Наркомат зов­ нішньої торгівлі (НКЗТ). Наприкінці 1921 р. Україна ма-

374 Україна в складі СРСР (1922—1939)

ла власний експортний фонд, який становив 60 млн крб. золотом, а до сфери впливу НКЗТ республіки за домовле­ ністю з наркоматами Росії входили Польща, Чехословаччина, Румунія, Туреччина, Балканські країни.

На початку 20-х років напруженими залишалися від­ носини радянської України з великими державами. І все ж у квітні 1921 р. в Берліні було підписано угоду між УСРР і Німеччиною про обмін військовополоненими та інтернованими громадянами — радянська Україна визна­ валася Німеччиною де-факто. А ще через рік — у квітні 1922 р. — під час роботи конференції глав європейських держав, що проходила в італійському містечку Генуї, ско­ риставшись суперечностями, російська делегація, до скла­ ду якої входив X. Раковський, у містечку Рапалло укла­ ла рівноправну угоду між РСФРР та Німеччиною.

У листопаді 1922 р. дія цієї угоди була поширена на Укра­ їну.

Отже, на початку 20-х років УСРР вийшла з міжна­ родної ізоляції. Складалося враження, що Україна в цей час справді була самостійною і незалежною державою в зовнішніх зносинах, яку Москва не тільки не обмежува­ ла, а навпаки — підтримувала. Наприклад, у червні 1921 р. Г. Чичерін телеграфував X. Раковському: «Нам здається, що було б краще, якби УСРР частіше виступа­ ла самостійно, одна, виявляючи самостійність своєї зов­ нішньої політики, і тільки в найважливіших випадках ми могли б подавати дипломатичну допомогу». Фахівці вважають цю заяву серйозною акцією, а не пустопорож­ ньою декларацією. Навіщо ж Росії потрібна була самос­ тійна зовнішня політика України? По-перше, тому що самостійною вона була лише формально, оскільки зов­ нішньополітична лінія УСРР визначалася рішеннями Політбюро ЦК КП(б)У, що керувався настановами з Моск­ ви; координувалася з РСФРР; контролювалася центром (так, наприклад, українсько-литовські переговори, що пе­ редували підписанню договору, відбувалися в Москві). Подруге, «самостійна» зовнішня політика створювала ілю­ зію справжньої української державності, що давало змо­ гу, з одного боку, нейтралізувати активність національ­ но-визвольних сил, які боролися за відродження неза­ лежної української держави, з іншого — використовува­ ти УСРР, як додатковий інструмент для здійснення прорадянської політики на міжнародній арені.

Український дипломатичний прорив став можливим значною мірою завдяки суб'єктивному чиннику, уособ-

ленням якого був X. Раковський. Здібний дипломат, що мав персональні контакти з сотнями провідних європей­ ських політиків, користувався великим авторитетом у ра­ дянського керівництва, він впевнено очолював діяльність дипломатичного корпусу УСРР.

На жаль, незважаючи на порівняно інтенсивну діяль­ ність України на міжнародній арені, в 1921 — на почат­ ку 1922 р. все чіткіше вимальовується тенденція обме­ ження дипломатичної активності республіки. Це було зу­ мовлено як зовнішніми причинами — небажанням захід­ них держав юридично визнати усі радянські республіки, що утворилися на уламках Російської імперії, так і внут­ рішніми — зміцненням централізації, посиленням уніта­ ризму, концентрацією владних важелів у руках Москви. Певну роль у цьому процесі зіграло послаблення позицій X. Раковського, пов'язане з його протистоянням зі Сталі­ ним, хворобою В. Леніна та політичною ізоляцією Л. Троцького.

Під тиском центру на початку квітня 1922 р. УСРР змушена була ліквідувати свою дипломатичну місію в кра­ їнах Балтії. Лише тимчасово було залишено представниц­ тво в Литві, а повноваження представництва в Латвії та Естонії передавалися місії РСФРР. У цей час Москва взя­ ла курс на витіснення української дипломатії з міжна­ родної арени. Аналізуючи цю ситуацію, повноважний представник УСРР у країнах Балтії зазначав, що російсь­ кі посли отримали з центру кілька попереджувальних те­ леграм та приватних листів, суть яких полягала в тому, «що від українців треба позбутися, їм нема чого робити, їх необхідно підпорядкувати собі». Пропонувалися прак­ тичні засоби — не давати помешкання і грошей, не нада­ вати можливості надсилати своїм шифром телеграми че­ рез Москву. Російсько-українські тертя на дипломатич­ ному фронті мали місце і під час укладення угоди в Рапалло. Підписання цього важливого російсько-німецько­ го документа стало можливим значною мірою завдяки дипломатичному хисту X. Раковського, якого небезпід­ ставно німецька сторона називала «батьком Рапалло». Про­ те, коли українське зовнішньополітичне відомство забажа­ ло не просто формально поширити дію російсько-німець­ кого договору на Україну, а доповнити його конкретними положеннями, які випливали з попередніх українсько-ні­ мецьких контактів та домовленостей, Москва не погоди­ лася. З цього приводу впливова німецька газета зазнача­ ла: «Представник України отримав категоричне поперед-

376 Україна в складі СРСР (1922—1939)

ження з боку Росії, у якому стверджувалося: ніщо не дає йому права укладати окремий договір з Німеччиною, адже справжнім повноважним представником на цих перегово­ рах є російський делегат».

Тенденція до обмеження дипломатичної активності української дипломатії в другій половині 1922 р. почала переростати в процес ліквідації зовнішньополітичного представництва УСРР. 18 жовтня 1922 р. ЦК КП(б)У прий­ має постанову «Про згортання апарату НКЗС», а вже в серпні 1923 р. консулати та дипломатичні служби Укра­ їни були злиті з апаратом союзного НКЗС. Нарешті, 20 ве­ ресня 1923 р. остаточно перестав існувати апарат НКЗС УСРР. З того часу майже протягом двох десятиліть Укра­ їна навіть формально не здійснювала власних диплома­ тичних кроків, не виявляла активності на міжнародній арені.

Внутрішнє становище УСРР на початку 20-х років ха­ рактеризується глибокою кризою, яку визначали:

1. Економічна розруха. Вона зумовлена, з одного бо­ ку, тим, що тривалі воєнні дії (майже безперервно протя­ гом 7 років) зруйнували матеріально-технічну базу про­ мисловості, погіршили її кадрове забезпечення, з іншо­ го — воєнно-комуністична політика значною мірою при­ звела до дезорганізації господарських зв'язків.

Після закінчення громадянської війни республіка перетворилася на руїну. Збитки оцінювалися у 10 млрд крб. золотом із загальної суми збитків, нанесених усім республікам (39 млрд крб.). Виробництво промислової про­ дукції у республіці знизилося до 1/10 довоєнного рівня. У 1920 р. в Україні продукувалося сталі — 1,7%, прока­ ту — 1,8%, вугілля (Донбас) — 22% від рівня 1913 р. З 11 тис. підприємств 1921 р. в республіці діяло понад 2,5 тис. переважно дрібних підприємств.

Не кращою була ситуація і у сільському господарстві України. Незацікавленість селян, зумовлена політикою воєнного комунізму, недостатня забезпеченість реманен­ том та тягловою силою спричинили скорочення на 15% посівних площ. Внаслідок цього валовий збір хліба в Укра­ їні 1920 р. становив майже 38,5% від рівня 1913 р.

Резолюція V конференції КП(б)У (листопад 1920 р.) констатувала: «господарський розпад ніде не досягав та­ кого величезного розміру, як на Україні».

2. Політична нестабільність. Вона була наслідком нев­ доволення селян продрозкладкою. Реквізиції та заборона торгівлі викликали глибоке невдоволення, тому розклад-

ка виконувалася з величезним напруженням. Не випад­ ково в одному з циркулярів наркомпроду УСРР, видано­ му 25 грудня 1920 p., зазначалося, що «своєчасне вико­ нання продрозверстки є актом великого революційного подвигу». Вилучати хліб з українського села ставало де­ далі важче. Конференція продзагонів, яка відбулася в грудні 1920 р. у Харкові, урочисто запевнила наркомат продовольства, що «куркульству буде завдано удару, і хліб... буде взятий силою і могутньою волею українсько­ го і великоросійського пролетаріату».

Для подібних акцій сили продзагонів вже не вистача­ ло, і на допомогу їм було кинуто 68 загонів червоноармійців (майже 5,5 тис. осіб) Української запасної армії. Проте здійснення продрозкладки за допомогою армійсь­ ких частин тільки ускладнило ситуацію, оскільки на­ штовхнулося на збройний опір селянства.

Майже на всій території України, насамперед у До­ нецькій, Полтавській, Кременчуцькій, Катеринославсь­ кій губерніях поширився повстанський рух, який влада розглядала як політичний бандитизм.

За офіційними даними, наприкінці 1920 — на почат­ ку 1921 pp. тільки у великих повстанських загонах налі­ чувалося понад 100 тис. осіб. Про масштаби селянського опору і серйозність загрози радянській владі свідчить те, що на боротьбу з повстанцями було кинуто дві третини регулярних частин Червоної армії, які діяли проти Врангеля. Очолили ці воєнні формування відомі воєначальни­ ки В. Блюхер, П. Дибенко, І. Дубовий, Г. Котовський, О. Пархоменко.

На Півдні та частині Лівобережжя повстанці діяли під анархо-комуністичними гаслами, на решті території — під націоналістичними.

З часом соціальна суть селянського руху поступово змінювалася. Він ставав своєрідною професійною діяль­ ністю декласованих елементів міста і села, які були роз­ бещені імперіалістичною і громадянською війнами та по­ літичною нестабільністю суспільства. Тому боротьба на­ бувала характеру взаємовинищення. Так, питання про лік­ відацію продрозкладки перетворилося з проблеми еконо­ мічної у політичну з тенденцією переростання у воєнну.

3. Голод 1921—1923 pp. Катастрофічна посуха та нев­ рожай 1921 р. загострили ситуацію з хлібом у найважли­ віших зернових районах Росії, Поволжі, Північному Кав­ казі та на Півдні України. УСРР зібрала лише 30% уро­ жаю 1916 р. Різко збільшувалася кількість голодуючих.

378 Україна в складі СРСР (1922—1939)

Тільки в степових губерніях республіки вона зросла з груд­ ня 1921 до травня 1922 р. з 1,2 млн до 3,8 млн осіб, а по всіх губерніях — до 5,6 млн осіб, що становило 25% на­ селення УСРР. Епіцентром лиха в Україні стала Запо­ різька губернія.

Особливо важким був 1922 р. У травні цього року го­ лова ВУЦВК Г. Петровський звернувся до ВЦВК з про­ ханням припинити вивіз продовольства з УСРР, аргумен­ туючи це тим, що на фронті боротьби з голодом «у Ро­ сії — перелом у кращий бік. На Україні — навпаки. Херсонські жахи продажу людського м'яса поширюють­ ся... На 1 квітня голодуючих — 3 млн. Допомога — пере­ важно одна восьма фунта хліба — надається тільки 15%...» Через тиждень уже в листі до М. Калініна він з болем констатує: «Маючи своє Поволжя, Україна з початку кам­ панії до 1 травня надіслала в прикріплені до неї голодгубернії РСФРР 960 вагонів продовольства, тобто в чотири рази більше, ніж своїм голодуючим губерніям...»

Взимку 1922—1923 pp. в Україні почалася друга хви­ ля голоду, тільки дітей голодувало 2 млн. Деякі історики небезпідставно вважають, що головною причиною пов­ торного голоду був інтенсивний вивіз хліба за межі рес­ публіки. Підрахунки фахівців підтверджують це. У 1921— 1922 pp. хлібний дефіцит степових губерній України ста­ новив майже 35 млн пудів. Того ж часу до РСФРР було вивезено 27 млн пудів зерна. Наступного року ситуація повторилася. Хлібний дефіцит у 1922—1923 pp. скоро­ тився до 20 млн пудів, причому він перекривався із запа­ сом (у 15 млн пудів) зерновими лишками у врожайних губерніях. Проте продовольчі ресурси України були знач­ ною мірою вичерпані хлібозаготівельними органами. За неповними даними, з УСРР було вивезено майже 18 млн пудів зерна: 2,5 млн пудів до РСФРР і більше 15 млн пішло на експорт.

З двох хвиль голоду, що прокотилися Україною в 1921 —1923 pp., перша значною мірою була зумовлена надмірним вивезенням хліба в голодуюче Поволжя та про­ мислові центри Росії, насамперед Москву і Петроград, а друга — експортом українського зерна.

На жаль, була ще одна причина трагедії 1921—1923 pp. Посиливши голод численними конфіскаціями продоволь­ ства, Москва фактично апробувала його як ефективний засіб придушення антибільшовицького повстанського ру­ ху. Те, що не вдалося здійснити за допомогою зброї та каральних акцій, здійснила кістлява рука голоду. В умо-

вах голоду політична активність селян різко знизилася, і лідери повстанського руху втратили опору та підтримку.

Отже, на початку 20-х років УСРР вдалося здійснити дипломатичний прорив і вийти з дипломатичної ізоляції. Проте зовнішньополітичну діяльність республіки не мож­ на назвати незалежною політикою незалежної держави, оскільки ця політика визначалася, координувалася та кон­ тролювалася Москвою, яка намагалася використати укра­ їнську дипломатію для нейтралізації активності націо­ нально-визвольних сил та як додатковий інструмент для здійснення прорадянської політики на міжнародній аре­ ні. З часом тенденція до обмеження активності українсь­ ких дипломатів призвела до цілковитої ліквідації зов­ нішньополітичного представництва УСРР.

Внутрішнє становище УСРР у цей час характеризу­ ється економічною розрухою, занепадом промисловості та сільського господарства, посиленням у соціальній сфе­ рі процесів маргіналізації та декласування, наростанням соціальної напруженості та політичної нестабільності, активізацією та поширенням повстанського руху. Своє­ рідним каталізатором зазначених процесів та явищ став голод 1921 — 1923 pp.

12.2. Нова економічна політика

Започаткована в роки війни політика «воєнного кому­ нізму» з її продрозкладкою з кожним днем все поглиблю­ вала прірву, що розділяла владу й основну масу населен­ ня — селянство. Незважаючи на це, слушні пропозиції Ю. Ларіна, Л. Троцького про необхідність заміни прод­ розкладки продподатком, які вносилися ще з січня 1920 р., неодноразово відхилялися прибічниками воєн­ но-комуністичних методів управління.

, Відомий більшовик-прагматик Л. Красін на одному з пленумів ЦК напередодні X з'їзду РКП(б) звертався до присутніх: «Джерелом усіх бід і неприємностей, які ми переживаємо в даний час, є те, що комуністична партія на 10 відсотків складається з переконаних ідеалістів, го­ тових вмерти за ідею, але не здатних жити за нею, і на 90 відсотків із безсоромних пристосуванців, що вступили в неї, щоб отримати посаду. Марно і безнадійно намагати­ ся переконати 10 відсотків фанатиків у необхідності цієї нової економічної політики, тому я звертаюсь до остан-

ніх 90 відсотків і чесно попереджаю: якщо ви не хочете, щоб маси... вчинили з вами таке ж, як з царською челяд­ дю, відкиньте необґрунтовані мріяння і поверніться облич­ чям до економічних законів».

Залпи повсталого Кронштадту, що були відлунням антоновщини, махновщини, широкого селянського руху, свідчили навесні 1921 р. про суспільно-політичну кризу. Лише реальна загроза втрати влади змусила більшовиць­ ке керівництво усвідомити необхідність повороту в полі­ тиці.

У березні 1921 p. X з'їзд РКП(б) прийняв рішення про заміну продрозкладки продподатком (незабаром РНК УСРР видав декрет про норми і розмір податку — загаль­ на сума податку становила 126 млн пудів зерна замість 180 млн пудів згідно з продрозкладкою), що поклало по­ чаток переходу до нової економічної політики.

Поява непу як нової моделі господарювання була зу­ мовлена низкою об'єктивних причин:

1)закінчення бойових дій, перехід до мирного будів­ ництва, початок відбудови господарства вимагали зміни акцентів у економіці;

2)кризовий стан економіки, що мав тенденцію до по­ силення негативних явищ, стимулював відхід від воєн­ но-комуністичної доктрини;

3)невдоволення селянства продрозкладкою, що періо­ дично виливалось у збройні виступи проти існуючої вла­ ди, зумовлювало зміну співвідношення класових сил у суспільстві і диктувало необхідність нового підходу до відносин міста і села. Зауважимо, що питання продроз­ кладки — це не тільки соціально-економічна проблема, а

йпроблема військова, адже 77% особового складу Черво­ ної армії цього періоду становили селяни;

4)спад світового революційного руху вичерпав надії на швидке здійснення світової революції і матеріальнотехнічну допомогу західного пролетаріату, що змусило більшовицький режим дотримуватися гнучкішої лінії в ставленні до селянства.

Суть непу вбачалась у зміцненні союзу робітників і селян, оскільки внаслідок такої консолідації можна було вирішити проблеми економічної відсталості країни. Спо­ чатку неп розглядався більшовицькими теоретиками як тактичний хід, тимчасовий відступ, і лише згодом — як один із можливих шляхів до соціалізму. Неп — це комп­ лекс заходів перехідного періоду, який передбачав замі­ ну продрозкладки продподатком; використання товарно-