Boyko_O_D_Istoriya_Ukrayini

(Державний український архів, Національна галерея мис­ тецтв, Український історичний музей, Українська націо­ нальна бібліотека, Український театр драми та опери, Українська державна капела, Державний симфонічний оркестр тощо). У листопаді 1918 р. відкрито Українську Академію Наук, президентом якої став В. Вернадський.

Вернадський Володимир Іванович (1863—1945) — геолог, гео­ хімік, академік Російсько) АН (з 1909), академік УАН (з 1918). У 1885 р. закінчив фізико-математичний факультет Петербурзько­ го університету. В1917—1921 pp. жив і працював в Україні, взяв активну участь у створенні УАН, був її першим президентом (1918— 1921). У 1922 р. переїхав до Петрограда. Досліджував основні геохімічні закономірності будови Землі, ХІМІЧНИЙ склад земної ко­ ри, гідросфери, атмосфери, міграцію ХІМІЧНИХ елементів у земній корі, роль і значення радіоактивних елементів у її еволюції, роз­ поділив хімічні елементи за 'їх поширенням в названих шарах Землі. Ідеї Вернадського про роль живої речовини в житті земної кори стали фундаментом створено! ним науки — біогеохімії. Вернадсь­ кий — засновник вітчизняно) школи геохіміків, основоположник учення про біосферу та ноосферу. Член багатьох академій наук та наукових товариств. У 1943 p. АН СРСР встановила премію, а в 1963 р. — золоту медаль імені Вернадського.

Важливим зрушенням у духовній сфері стало утво­ рення влітку 1918 р. Української автокефальної право­ славної церкви на чолі з митрополитом В. Липківським.

Значними були успіхи гетьманської держави у сфері зовнішньої політики. Вона мала дипломатичні зносини з Грузією, Доном, Кримом, Кубанню, Литвою, Фінляндією, Голландією, Іспанією, Данією, Норвегією, Швецією та іншими державами.

Та все ж, незважаючи на помітні позитивні зрушення в суспільному житті, П. Скоропадському не вдалося на­ довго втримати владу. Річ у тім, що всі успіхи гетьмана­ ту пов'язані, головним чином, зі стабільністю держави, а гарантом цієї стабільності виступала зовнішня сила — окупаційні війська Німеччини та Австро-Угорщини. Фак-* тично гетьманська держава перебувала у німецькому бро­ ньованому кулаку, що, з одного боку, гарантувало їй без­ пеку і стійкість, з іншого — справжніми господарями в Україні були не гетьман і його уряд, а німецька військо­ ва адміністрація, очолювана генералом В. Тренером. Ха­ рактерно, що кожна із сторін намагалася використати іншу у своїх, часто протилежних, цілях. Гетьманат, спи­ раючись на багнети окупантів, хотів накопичити і скон­ центрувати сили, щоб вибороти справжню незалежність.

П. Скоропадський у приватній бесіді заявив, що «споді­ вається обійти німців і змусити їх працювати на користь Україні». Німеччина ж прагнула перетворити Україну на маріонеткову державу. В економічній сфері найближчою метою був вивіз продовольства і сировини, у перспекти­ ві — встановлення цілковитого контролю за ринком, тор­ гівлею та промисловим потенціалом. У політичній сфері українська держава потрібна була Німеччині і як своє­ рідна противага більшовицькій Росії, і як слухняний суб'єкт міжнародного права (Начальник штабу Півден­ ного фронту генерал Гофман самовпевнено і самовдоволено констатував: «Я створив Україну для того, щоб мати можливість укласти мир хоча б з частиною Росії»). Оче­ видно, саме тому німецька сторона змусила П. Скоропад­ ського дати їй письмове зобов'язання не допустити скли­ кання Українських Установчих зборів. Цей крок гетьма­ на заблокував конституційний процес і позбавив україн­ ський народ реальної змоги законного і демократичного формування власної держави.

Прагнучи зробити Україну маріонетковою країною, німецька сторона не тільки заважала легітимній, послі­ довній розбудові держави, а й створювала значні пере­ шкоди на шляху формування дієздатної української армії, яка могла б стати надійним гарантом державної стабіль­ ності. На жаль, плани П. Скоропадського щодо створен­ ня регулярної армії у складі 8 армійських корпусів і 4 ка­ валерійських дивізій так і не були реалізованими. Не да­ ла бажаного ефекту і спроба поновити українське козац­ тво як окремий привілейований напіввійськовий стан на­ селення і резерв національної армії значною мірою через те, що незаможне селянство негативно відреагувало на цей крок гетьмана. Реставрація старих порядків (законо­ давство гетьманату майже дослівно повторювало Основні закони Російської імперії) та відродження архаїчних форм організації суспільного життя (сучасні історики назива­ ють запозичений з доби феодалізму гетьманат «лише де­ коративним обрамленням держави»)1 не додавали Укра­ їнській державі авторитету і сили, навпаки, на міжна­ родній арені вона створювала враження опереткової дер­ жавності, ширми для австро-німецького всевладдя. З іншого боку, ці чинники перетворювали Україну на своє­ рідну резервацію для консервативних та реакційних сил колишньої Російської імперії. У цей час в українських

1Історія України: нове бачення. — Т. 2. — К., 1995. — С. 57.

землях активно діють «Монархический блок», «Союз возрождения России», «Союз русского народа», «Национальньій центр» та ін. У Києві знаходять притулок відомі контрреволюційні лідери Пуришкевич, Рябушинський, Шульгін, Мілюков та ін. В українській столиці перебува­ ло головне бюро у справі вербування до білогвардійської Південної армії генерала Семенова. Опорні пункти фор­ мування цієї армії функціонували в Одесі, Харкові, Жи­ томирі, Рівному та інших містах. Вплив цього організа­ ційно міцного, фінансово могутнього російського чинника ставав дедалі відчутнішим і робив державну лінію геть­ мана непослідовною.

Основною опорою гетьманського режиму були помі­ щики, буржуазія та старе чиновництво, значною мірою зрусифіковані, яких насамперед цікавили стабільність та звичні норми життя. До національної ідеї вони ставили­ ся байдуже.

Гетьманат мав не тільки вузьку соціальну базу, але вона ще й не відповідала проголошеному П. Скоропадсь­ ким курсу на розбудову національної державності. Одно­ бічна орієнтація на імущі класи, потреба задовольнити апе­ тити австро-німецьких окупантів зумовили таку соціаль­ но-економічну політику гетьманського уряду, яка вела не до консолідації суспільства, а до поглиблення розколу. Спроби повернути поміщикам землю, обов'язкова переда­ ча селянами врожаю у розпорядження держави, збільшення тривалості робочого дня на промислових підприємствах до 12 годин, заборона страйків (за участь у страйках ув'яз­ нення до двох років, великі штрафи) сприяли формуван­ ню опозиції, яка досить швидко перейшла до активних дій. У липні—серпні 1918 р. піднімається антигетьманська хвиля страйкового руху (припинили роботу майже 200 тис. залізничників). У цей час на Київщині, Чернігів­ щині та Катеринославщині активізується селянська бороть­ ба проти окупантів та гетьманщини. Повстанські загони налічували у своїх лавах понад 40 тис. осіб. Поразка Ні­ меччини у війні позбавила Українську державу опори та гаранта стабільності. Спроби гетьмана змінити орієнтирц (офіційне скасування державної самостійності України, про­ голошення федеративного союзу з небільшовицькою Росією, створення уряду «українського за формою, але московсько­ го за змістом») вже не могли врятувати ситуацію. 14 грудня 1918 р. війська Директорії вступили до Києва'і П. Скоро­ падський був змушений зректися влади і незабаром виїхав за кордон.

344 Українська національно-демократична революція

Отже, спроба консервативних політичних сил шля­ хом встановлення авторитарної форми правління стабілі­ зувати ситуацію в Україні зазнала невдачі. Окремі успі­ хи П. Скоропадського та його однодумців у сфері освіти, економіки, міжнародних відносин не могли кардинально змінити ситуацію на краще. Складний клубок внутріш­ ніх та зовнішніх протиріч виявився не під силу гетьман­ ській владі.

Основними причинами падіння гетьманату були: залеж­ ність стабільності держави від австро-німецьких збройних формувань; відсутність численної дієздатної регулярної української національної армії; реставрація старих поряд­ ків та відродження архаїчних форм організації суспільно­ го життя; посилення впливу на державну лінію гетьмана російських консервативних кіл; вузька соціальна база; під­ корення соціально-економічної політики інтересам панів­ них верств та окупаційної влади; наростання напруженості

усуспільстві та формування організованої опозиції.

11.5.Директорія УНР

Утравні 1918 р. партії просоціалістичної орієнтації утворили опозиційний гетьманові Український національ­ но-державний союз (з серпня Український національний союз). 13 листопада на таємному засіданні цієї організа­ ції розглядалося питання про збройний виступ проти П. Скоропадського. Було вирішено не поспішати з від­ новленням Української Народної Республіки, а визначи­ ти оптимальну форму державного правління після пере­ моги повстання. Для керівництва виступом обрали тим­ часовий верховний орган УНР — Директорію — у складі В. Винниченка (голова), С. Петлюри, Ф. Швеця, О. Андрієвського, А. Макаренка. Проголошений наступного дня гетьманом курс на федеративний союз з небільшовицькою Росією прискорив розвиток подій. Члени Директорії спішно прибувають до Білої Церкви, де була зосереджена їхня головна ударна сила — формування Січових стріль­ ців, і переходять до активних бойових дій.

Після розгрому під Мотовилівкою (18 листопада 1918 р.) найбільш боєздатних сил гетьмана питання про владу було вирішене: на початку грудня армія УНР кон­ тролювала майже всю територію України. Проте вже че­ рез півтора місяця вона змушена була під ударами зброй-

них формувань радянської Росії залишити українську сто­ лицю. З цього моменту для Директорії розпочинається період політичної нестабільності, жорсткої боротьби за владу, безуспішних пошуків надійної зовнішньої та внут­ рішньої підтримки, нескінченних переїздів (Вінниця — Проскурів — Рівне — Станіслав — Кам'янець-Подільсь- кий), періодичних реорганізацій уряду (урядовий кабі­ нет змінював свій склад шість разів і очолювався по чер­ зі В. Чехівським, С. Остапенком, Б. Мартосом, І. Мазе­ пою, В. Пилипенком) та кардинальних змін офіційної по­ літичної лінії. Протягом свого існування Директорія пос­ тупово еволюціонізувала до диктатури військових на чо­ лі з С. Петлюрою.

Петлюра Симон Васильович (1879—1926) — державний, полі­ тичний військовий діяч, літератор, публіцист. Народився в Полтаві

всім'ї міщан козацького походження. Освіту здобув у Полтавській духовній семінари Член РУП з 1900 р. (з 1905 — УСДРП). За участь

вукраїнському національному русі зазнавав переслідувань. До Першої світової війни займався журналістикою. В1912—1917 pp. разом з О. Саліковським редагував журнал «Украинская жизнь». У 1916—1917 pp. — заступник уповноваженого «Союзу земств» на Західному фронті. 28 червня 1917 р. призначений Центральною

Радою на посаду генерального секретаря військових справ. 31 грудня 1917 p., не погоджуючись з політикою голови Ггнерального Секретаріату, вийшов з уряду. В СІЧНІ 1918 р. перед загро­ зою більшовицького наступу виїхав на Лівобережжя для створен­ ня «Українського Гайдамацького Коша Слобідської України», який відіграв головну роль у боях за Київ і придушенні більшовицького повстання в МІСТІ. ПІСЛЯ гетьманського перевороту очолював Все­ український союз земств. Перебував у опозиції до уряду гетьмана П. Скоропадського, був заарештований. 14 жовтня 1918 р. виї­ хав до Білої Церкви, звідки керував антигетьманським виступом. Стає членом Директори, очолює Армію УНР. Після відступу військ УНРз Києва і виїзду В. Винниченка за кордон став Головою Дирек­ торії (11 лютого 1919), перервавши членство в УСДРП. Протягом

1919 р. керує боротьбою проти червоних і денікінських військ. У 1920 р. очолює війська УНР, які разом з польськими силами всту­ пають в Україну. Внаслідок невдачі наступу і договору між РСФРР та Польщею виводить свої війська за Збруч, де вони були інтерно­ вані польською владою. На еміграції перебував у Польщі, згодом (1923) у Будапешті, потім у ВІДНІ, Женеві. 25 травня 1926 р. був убитий в Парижі агентом НКВС Шварцбартом.

Наприкінці 1920 р. Директорія остаточно втрачає кон­ троль над територією України і С. Петлюра емігрує за кордон.

Якими ж були сильні сторони Директорії, що дали змогу їй прийти до влади?

Прихід Директорії до влади був забезпечений вдало ви­ браним моментом для атаки на гетьманський режим, адже саме в середині листопада 1918 р. П. Скоропадський тіль­ ки-но лишився без підтримки Німеччини, яка потерпіла поразку у війні, відмовився від державної незалежності України та проголосив непопулярний проросійський курс. Уміло нейтралізувавши німців (було укладено угоду про нейтралітет з Великою солдатською радою), перетягнув­ ши на свій бік значну частину гетьманських військ (за Січовими стрільцями Є. Коновальця на бік повсталих до­ сить швидко перейшли ще вісім інших гетьманських кор­ пусів), проголосивши популярні в народі гасла (радикаль­ на аграрна реформа, відновлення 8-годинного робочого дня та ін.), Директорія забезпечила собі перемогу.

Момент захоплення влади був кульмінацією її успіху. Саме тоді чітко виявилися сильні сторони Директорії, оскільки вона, хоч і на короткий період, стала виразни­ ком інтересів більшості населення. її виступ, який на по­ чатку багато хто вважав авантюрою, досяг успіху тільки тому, що спирався на піднесення народної активності, на масовий рух проти політики гетьманату та окупаційного режиму. Саме ці обставини дали змогу Директорії зібра­ ти численну армію (у грудні 1918 р. у її складі налічува­ лося 100 тис. осіб, за іншими даними — навіть 300 тис.) і протягом кількох тижнів взяти під контроль майже всю територію України. Сильною стороною Директорії було й те, що під своїми знаменами вона зібрала хоча і різних за поглядами, але досить впливових та авторитетних ліде­ рів — В. Винниченка, С. Петлюру, М. Шаповала, М. Пер­ ша та ін. Це дало змогу сформувати, хоча і не моноліт­ ний, але сильний антигетьманський фронт.

Чому ж Директорії не вдалося надовго втримати владу? Опозиція П. Скоропадському складалася з політич­ них угруповань, які мали різні інтереси, пріоритети та орієнтації. Частково саме цим пояснюються нечіткість програмних засад, суперечливість та недалекоглядність внутрішньої політики Директорії. 8 січня 1919 р. було проголошено ліквідацію приватної власності на землю, але в руках заможних селян перебували ділянки площею до 15 десятин землі, а власність польських, австрійських та німецьких поміщиків лишалася недоторканою. Відсут­ ність визначених строків аграрного реформування, брак адміністративного апарату для його здійснення посилю­ вали соціальне напруження та невизначеність ситуації. Не сприяли консолідації суспільства і хвиля арештів, і

безрозбірливе закриття утворених за гетьмана установ (іс­ нував навіть проект закриття Академії Наук «як витвору гетьманату»), заборона вживання російської мови і по­ збавлення політичних прав усієї інтелігенції. Внаслідок цього Директорія залишилася без підтримки селян і на­ ціональних меншин та допомоги кваліфікованих кадрів, її влада суттєво послаблювалася і відсутністю чіткої мо­ делі державотворення. На цю роль тоді претендували три форми суспільної організації: парламентська республіка, республіка Рад та військова диктатура. За час свого існу­ вання Директорія тією чи іншою мірою апробувала кож­ ну з цих моделей, але обрала військову диктатуру. Груд­ невий 1918 р. Трудовий конгрес був покликаний викона­ ти роль Установчих зборів і визначити форму державної влади в Україні. Враховуючи ускладнення воєнно-полі­ тичної ситуації, він тимчасово віддав усю повноту влади Директорії, яка надалі під тиском обставин перетворила­ ся на особисту диктатуру С. Петлюри.

Елемент дезорганізації вносило й особисте протисто­ яння лідерів, відсутність єдності щодо першочергових зав­ дань та політичної орієнтації. Так, якщо В. Винниченко та його прибічники обстоювали «радянську платформу», виступали за союз з більшовицькою Росією проти Антан­ ти та пріоритетне вирішення соціальних проблем, то С. Петлюра зі своїми соратниками схилявся до зближен­ ня з Антантою, а першочерговим завданням вважав зміц­ нення незалежності держави через посилення армії та її адміністративних органів.

Між тим час вирішального вибору орієнтації для Ди­ ректорії наближався, адже повалення гетьманату та від­ новлення УНР зовсім не означали, що припинилася бо­ ротьба різних сил за Україну і на теренах України. Ра­ дянська Росія не полишала думки про встановлення сво­ го контролю над таким стратегічно важливим для її жит­ тєдіяльності регіоном. І знову, як у попередній період, було обрано модель війни з використанням своєрідного «троянського коня» — наприкінці листопада 1918 р. у Курську під патронатом Раднаркому РСФРР утворився Тимчасовий робітничо-селянський уряд України на чолі з Г. П'ятаковим. Наступним кроком для підготовки втор­ гнення радянських військ на українську територію стала публікація 24 грудня 1918 р. в газеті «Известия» — орга­ ні ВЦВК — циркуляра Наркомату закордонних справ РСФРР про те, що внаслідок анулювання Брестського мир­ ного договору РНК РСФРР більше не визнає Україну як

самостійну державу і припиняє діяльність всіх представ­ ницьких установ України на своїй території.

Ці дипломатичні маневри розв'язали руки Раднаркомові РСФРР, створили сприятливі умови для вторгнення радянських військ в Україну. Воно супроводжувалося ви­ бухами робітничих повстань у містах та активізацією ота­ манщини в сільській місцевості. Всі спроби Директорії зу­ пинити агресію дипломатичним шляхом були марними. Ноти протесту уряду УНР розбивалися об безапеляційність Раднаркому, який заявив, що «ніякого війська Російської Соціалістичної Федеративної Радянської Республіки в Укра­ їні немає. Воєнна акція на українській території в цей момент проводиться поміж військом Директорії і війська­ ми Українського радянського уряду, який є цілком неза­ лежним». Вичерпавши всі можливості дипломатичного впливу на Раднарком, Директорія була змушена 16 січня 1919 р. офіційно оголосити стан війни з РСФРР. Тим ча­ сом радянські війська дедалі більше заглиблювалися в укра­ їнську територію, ведучи водночас наступ на Полтаву, Ка­ теринослав і Донбас. їхня загальна чисельність була по­ рівняно незначною (не перевищувала 11 тис. осіб), але во­ ни спиралися на підтримку більшовицького партизансь­ кого руху. Крім того, на ситуацію в Україні у цей час суттєво впливав розквіт отаманщини. Вже в січні 1919 р. два колишніх петлюрівських отамани Григор'єв і Зелений оголосили про свій перехід на радянські позиції і розпоча­ ли партизанську боротьбу проти Директорії. У їхніх заго­ нах налічувалося майже 50 тис. бійців. Катеринославська губернія була своєрідним епіцентром діяльності збройних формувань Махна, який не визнавав уряду Директорії. Ха­ рактерними ознаками цього періоду були прогресуючий параліч влади; наростаючий безлад; єврейські погроми; зростання масштабів отаманщини, яка, охоплюючи дедалі більші території, затягуючи у свій вир нових і нових бран­ ців, перетворилася на потужний дестабілізуючий чинник, що ослаблював Директорію зсередини.

Опинившись у критичній ситуації, Директорія нама­ галася низкою дипломатичних кроків (спроби налагод­ ження контактів з Антантою, проголошення Акта возз'єд­ нання УНР і Західноукраїнської Народної Республіки (ЗУНР) тощо) вивести державу з політичної ізоляції, знай­ ти засоби для зміцнення власних дипломатичних, фінан­ сових та воєнних позицій. Проте ці кроки були безуспіш­ ними. Безперспективним виявився курс на союз з Антан­ тою, яка робила ставку на відновлення «единой и неде-

лимой» небільшовицької Великої Росії, а отже, на під­ тримку Добровольчої армії. За цих обставин УНР цікави­ ла Антанту лише тією мірою, якою її можна було вико­ ристати в боротьбі з більшовиками. Відставки зі своїх постів В. Винниченка та В. Чехівського на вимогу фран­ цузького командування в Одесі, укладення попередньої угоди про спільну боротьбу Антанти та УНР проти радян­ ських військ (цей документ так і не було реалізовано на практиці) дедалі більше віддаляли Директорію від прого­ лошених революційних гасел, звужуючи її соціальну ба­ зу. Не виправдав сподівань і акт возз'єднання, який знач­ ною мірою мав формальний характер, адже як УНР, так і ЗУНР не мали реальних сил, щоб посилити інтеграцію та боронити свою державність, до того ж між двома респуб­ ліками існували суттєві розбіжності в політичних пози­ ціях та орієнтації на міжнародній арені.

У ході збройного протистояння дедалі очевиднішою ставала ще одна слабка сторона Директорії — погано під­ готовлена та організована «тануча майже на очах» армія. Під час падіння гетьманату Директорія мала 100-тисячну армію, а перед здачею Києва, наприкінці січня 1919 p., могла розраховувати лише на 21 тис. бійців. Створена в короткий час із різних за досвідом та політичною орієн­ тацією сил, ця армія не могла бути ні міцною, ні боє­ здатною. Недарма один із сучасників іронічно, але до­ сить влучно її назвав «імпровізованою армією». Крім вка­ заних факторів, у її подальшому розвалі значну роль ві­ діграли нестача матеріального постачання та озброєння, недостатнє фінансування, незадовільний санітарний стан тощо. Після того, як радянські війська 12 січня захопи­ ли Чернігів, 19 січня — Полтаву, а 27 січня — Катери­ нослав, поразка Директорії стала очевидною. 5 лютого 1919 р. війська УНР залишають Київ, а навесні цього року радянська влада була встановлена на всій території України, крім Надзбруччя і західних областей.

Отже, приходу Директорії до влади сприяли народна підтримка, швидке формування численної армії, автори­ тетні та впливові лідери, вдало обраний момент для пов­ стання. Проте недалекоглядна, суперечлива внутрішня політика; відсутність моделі державотворення, яка б від­ повідала тогочасним реаліям; протистояння політичних лідерів; катастрофічно слабіюча армія; міжнародна ізо­ ляція; втрата контролю за розвитком подій були тими слабкими сторонами Директорії, які не дали змоги їй на­ довго втриматися при владі та утвердити незалежну УНР.

11.6. Західноукраїнська Народна Республіка

Перша світова війна та жовтневі події в Росії стали чинниками, які кардинально змінили співвідношення міжнародних сил та геополітичне обличчя світу. Багато­ вікові імперії захиталися під потужним тиском револю­ ційних вітрів. Потерпівши поразку і намагаючись збе­ регти імперію, новий австрійський цісар Карл 16 жовтня 1918 р. видає маніфест, суть якого полягала в пропозиції народам, що входили до складу Австро-Угорської імпе­ рії, створити власні сейми, які б представляли новостворені держави (ідеал майбутньої держави вбачався в ста­ новленні федерації на теренах колишньої Австро-Угорсь­ кої імперії).

Саме у руслі цих положень законопослушні українсь­ кі посли українського парламенту, депутати галицького й буковинського сеймів, лідери політичних партій і гре- ко-католицького духовенства 18 жовтня 1918 р. утвори­ ли у Львові Українську Національну Раду. Нове представ­ ницьке утворення одразу поставило питання про об'єд­ нання західноукраїнських земель в одне ціле і проголо­ шення Української держави. Така позиція українців всту­ пила в протиріччя з намірами поляків, які вже 28 жовт­ ня в Кракові створили польську ліквідаційну комісію, основне завдання якої полягало в розформуванні австрій­ ських органів управління і передачі всієї повноти влади в краї представникам польської адміністрації. Акт пере­ дачі мав відбутися 1 листопада 1918 р.

За цих обставин українська сторона, яку представляли молоді українські офіцери, які ще у вересні 1918 р. утво­ рили Центральний військовий комітет, вирішила взяти ініціативу в свої руки. В ніч з 31 жовтня на 1 листопада майже 1,5 тисячі українських вояків на чолі з сотником Українського Січового стрілецтва Д. Вітовським оволоді­ ли головними позиціями у Львові, взяли під контроль ратушу та інші державні установи і встановили свою вла­ ду в місті. Спираючись на активність молодих патріотів та підтримку місцевого населення, Українська Національ­ на Рада згодом поширила свій вплив на значну терито­ рію. Загальновизнане право народів на самовизначення дало шанс західним українцям на розбудову власної дер­ жавності. 11 листопада було утворено виконавчий орган влади — Державний секретаріат на чолі з К. Левицьким,