Boyko_O_D_Istoriya_Ukrayini

звичайно високий ступінь концентрації на виробництві; вкрай важке економічне становище та політичне безправ'я; багатонаціональний склад; значний відсоток молоді в про­ летарському середовищі. У своїй сукупності ці особливос­ ті визначили політичне обличчя та специфіку психоло­ гічного складу вітчизняного пролетаріату, стимулювали розвиток революційності та радикалізму в його поглядах та діях.

Суттєво відрізнялася від західної і національна бур­ жуазія. У Російській імперії цей клас формувався за спри­ яння та під контролем самодержавства, був тісно пов'яза­ ний з поміщицьким землеволодінням. Ці специфічні умо­ ви визначали консерватизм та вірнопідданість вітчизня­ ної буржуазії. Зростаючи в умовах наздоганяючої модер­ нізації, якій притаманні стрімке посилення ролі держа­ ви, цей клас був залежним не стільки від коливань на ринках сировини, капіталів, товарів, скільки від змін у політиці уряду, що виступав монополістом на цих рин­ ках. Саме тому особливістю вітчизняних капіталістів-під- приємців була орієнтація не на вільну конкуренцію, а на монополію держави, не на завоювання політичної влади, а на органічне «вписування» в жорстку, централізовану систему самодержавної влади.

Основними джерелами формування буржуазії в Укра­ їні були «обуржуазнене» дворянство, яке перейшло на капіталістичні методи господарювання; купці, чумаки, скупщики, сільські лихварі, які в дореформений період накопичили капітали; кустарі, які зуміли пристосувати­ ся до нових буржуазних умов; заможні селяни, які гос­ подарювали на засадах фермерства, орієнтуючи своє ви­ робництво на ринок та використовуючи найману робочу силу. Українська буржуазія утримувала провідні позиції в цукровій, винокурній, мукомельній, шкіряній, вугіль­ ній галузях промисловості. Поступово сформувалася укра­ їнська торгово-промислова буржуазна еліта, представни­ ки якої Терещенки, Харитоненки, Яхненки, Симиренки, Алчевські та інші за розмірами своїх капіталів належали до найбагатших людей не тільки України, а й усієї Росій­ ської імперії.

Яхненки — рід промисловців-цукрозаводчиків. Походили з селянкріпаків м. Сміла (нині Черкаської обл.). Глава роду Михайло, роз­ жившись торгівлею, викупив з кріпосної неволі себе і всю свою родину. У 20—30-ті роки XIX ст. разом з Ф. Симиренком (колишній кріпак князя Воронцова) Яхненки будують та орендують млини в Смілі та Умані, ведуть гуртову торгівлю худобою та хлібом, для чого

заснували фірму «Брати Яхненки і Симиренко», керівником якої став Кіндрат Михайлович (1783—1863). У1842 р. Яхненки ста­ ють купцями першої гільдії у м. Одесі, а у 1851 р. вся родина була удостоєна «за капіталом» звання почесних громадян. У наступні роки стають торговцями цукром і виробниками цього продукту. Водночас засновують невеличку ремонтну майстерню, яка згодом переросла в потужний машинобудівний завод, що виробляв техні­ ку для цукроварень краю. На ньому було збудовано два паропла­ ви, один з яких мав назву «Україна». На початку 80-х років фірма припинила свою діяльність.

Характерно, що буржуазія в українських землях фор­ мувалася на багатонаціональній основі — крім українців у її складі вагомою була частка росіян, євреїв, францу­ зів, англійців, бельгійців та німців.

У другій половині XIX ст. формується інтелігенція — специфічна верства населення, яка, не маючи приватної власності, займалася не фізичною, а розумовою працею, розвитком та поширенням культури у суспільстві. Відпо­ відно до перепису населення до цієї верстви в Україні належали 4,1% населення. У пореформений період інте­ лігенція зазнала значних змін. По-перше, вона стала більш неоднорідною, у її складі зросла частка різночинного еле­ менту. Зокрема, якщо на початковому етапі становлення інтелігенції основним джерелом формування цієї верстви було дворянство, то наприкінці XIX ст. лише 20—25% складу інтелігенції мали дворянське походження, реш­ та — вихідці з різночинців. По-друге, переважна біль­ шість інтелігенції України була неукраїнського поход­ ження. У 1897 р. лише 16% юристів, 25% учителів і майже 10% письменників були українцями. По-третє, аси­ міляторська політика царського уряду призвела до знач­ ної русифікації інтелігенції. По-четверте, власне україн­ ська інтелігенція проживала переважно у селах та неве­ личких містах, працюючи земськими вчителями, ліка­ рями, агрономами тощо, тоді як у крупних містах її час­ тка була незначною. Наприкінці XIX ст. українці стано­ вили менше третини міського населення, у складі якого домінували росіяни та євреї.

Отже, у другій половині XIX ст. під впливом буржу­ азних реформ в Україні відбулися значні зміни в соціаль­ но-економічній сфері. В аграрному секторі сформувався досить високий рівень концентрації землі; було здійсне­ но докорінний перерозподіл земельної власності, що йшов по лінії переходу від становості до безстановості; у сіль­ ськогосподарському виробництві значного поширення на-

були застосування техніки, використання вільнонайма­ ної праці, поліпшення структури посівів тощо. Ці зміни дали можливість Україні перетворитися на потужний центр виробництва сільськогосподарської продукції не тільки імперського, а й світового значення. У 60—80-х роках XIX ст. завершився промисловий переворот. Роз­ виваючись у руслі загальноімперських тенденцій, укра­ їнська промисловість водночас мала низку особливостей. У пореформений час індустріалізований Південь України перетворився на основну паливно-металургійну базу імпе­ рії. Розвиток української промисловості характеризував­ ся більш швидкими порівняно із загальноімперськими темпами розвитку; високим рівнем концентрації вироб­ ництва; значною заангажованістю та впливом іноземного капіталу; структурною та територіальною диспропорцій­ ністю; побудовою промислових об'єктів на принципі не­ завершеності тощо. Внаслідок буржуазних реформ та за­ вершення промислового перевороту ускладнилася соці­ альна структура суспільства: активно відбувалася дифе­ ренціація в межах традиційних класів феодального сус­ пільства — дворянства та селянства, крім того, виникли нові класи — буржуазія та пролетаріат, дедалі помітні­ шу роль почала відігравати інтелігенція.

9.4. Українська культура

вдругій половині XIX ст.

Удругій половині XIX ст. відбулося територіальне роз'єднання українських земель, завершилося формування української нації, ускладнилася соціальна структура та політизувалося суспільне життя. Всі ці явища та проце­ си залишили помітний відбиток на розвиткові культур­ ної сфери. Зокрема, буржуазні реформи розширили межі культурницько-просвітницької діяльності, створили нові умови для позитивних зрушень у культурі. Поява альтер­ нативних центрів влади (земств), гласність, правовий за­ хист прав людини, перетворення університетів на осеред­ ки вільнодумства тощо суттєво змінили атмосферу в сус­ пільстві, створили передумови для переходу до цивілізо­ ваніших форм співжиття. Традиційний монолог офіцій­ ної влади дедалі більше поступався місцем діалогу влади

зсуспільством. Позитивним зрушенням у культурній сфе­ рі сприяли і модернізація економіки та завершення про-

мислового перевороту, які зміцнили матеріальну базу культури, стимулювали розвиток освіти та науки. Домі­ нуюча в перші пореформені роки ідеологія народництва не тільки кликала до здійснення революції, вона орієн­ тувала увагу інтелігенції на селянство, у середовищі яко­ го збереглися в незайманому вигляді християнська мо­ раль та національна культура. Ця орієнтація зумовила вивчення проблем етнографії, фольклору, мови, а також стимулювала бажання в значної частини української різ­ ночинної інтелігенції активно сприяти народній освіті, підвищувати культурний рівень селянства.

Водночас у пореформений період існували чинники, які заважали розквіту української культури, помітно де­ формували процес її розвитку. Відсутність в українців власної національної держави, асиміляторська політика Російської імперії призвели до трагічних наслідків — еміг­ рації значної частини інтелігенції за кордон; залучення елітної частини українських інтелектуалів (М. Гоголь, В. Короленко, К. Ушинський, І. Грабар та ін.) у розбудо­ ву російської культури; деформацій у духовному розвит­ ку нації тощо. Контрреформи 80—90-х років суттєво зву­ зили поле культурницької діяльності, посилили консер­ вативні настрої в суспільстві, на деякий час блокували активність національної інтелігенції. Безумовно, не сприяв поступальному розвитку української культури і низький відсоток українців у містах, які дедалі більше перетворю­ валися на інтелектуальні центри й осередки активного політичного та культурного життя.

До скасування кріпацтва освіта народних мас перебу­ вала на низькому рівні. Достатньо сказати, що на той час одна школа припадала на майже 10 тис. жителів. Нама­ гаючись підняти рівень освіти, передова інтелігенція орга­ нізовувала безплатні недільні школи. Першу з них було відкрито 1859 р. у Києві. Невдовзі в Україні їх функціо­ нувало вже 110. Т. Шевченко написав для недільних шкіл «Букварь южнорусскій». Навчання у більшості цих освіт­ ніх закладів велося українською мовою. На жаль, 1862 р. недільні школи царським указом були закриті.

На початку 60-х років Російська імперія стояла на порозі кардинальних змін та зрушень в освітній сфері. З одного боку, самодержавство розуміло, що чим нижчий рівень освіти народу, тим простіше ним управляти за до­ помогою централізованого бюрократичного апарату, з іншого — розпочата модернізація суспільства зумовлю­ вала гостру потребу у високоосвічених, кваліфікованих

робітниках та піднесення загального освітнього та куль­ турного рівня народу, оскільки тільки за таких умов мож­ на було масово запровадити новітню техніку, передові тех­ нології, більш ефективні форми організації праці.

Під тиском цих обставин царизм 1864 р. проводить освітню реформу, суть якої полягає у створенні єдиної системи освіти. Початкову освіту давали початкові на­ родні училища, що працювали за єдиним навчальним пла­ ном та програмою. Мета цих освітніх закладів полягала в навчанні учнів Закону Божому, читанню, письму та чо­ тирьом діям арифметики. Навчальний процес здійсню­ вався російською мовою. Наприкінці XIX ст. кількість початкових шкіл в Україні порівняно з 1856 р. зросла майже в 13 разів і досягла майже 17 тисяч, проте, навіть таких кардинальних зрушень було недостатньо, адже по­ за школою залишилося понад 70% дітей. Через це відсо­ ток грамотних в українському суспільстві був на рубежі віків ще досить низьким — у різних губерніях України він коливався від 15,5 до 27,9% (рівень грамотності по Російській імперії в цілому становив 21%).

Наступною ланкою, створеною реформою 1869 р. сис­ теми освіти, були гімназії, які давали середню освіту. Во­ ни поділялися на класичні (перевага надавалася гумані­ тарним предметам, особливо грецькій і латинській мо­ вам) та реальні (вивчалися насамперед предмети природ­ ничого циклу). Закінчення класичної гімназії давало право вступу без іспитів до університету, а реальної — лише до вищих технічних навчальних закладів. На початку 70-х років відбулася нова реорганізація, внаслідок якої кла­ сичні гімназії залишилися, а реальні гімназії стали учи­ лищами. Наприкінці XIX ст. в Україні діяло 129 гімна­ зій, 19 реальних та 17 комерційних училищ.

У другій половині XIX ст. фахівців з вищою освітою готували Харківський, Київський та Новоросійський (зас­ нований на базі Рішельєвського ліцею в Одесі 1865 р.) університети, студентами яких у 90-х роках були 4 тис. осіб. Характерно, що у пореформену добу статус універ­ ситетів зазнав істотних змін. Спочатку вони функціону­ вали на основі демократичного, прогресивного статуту 1863 p., який надавав автономію цим навчальним закла­ дам, розширював права університетських рад тощо. Про­ те хвиля контрреформ кардинально змінила ситуацію — відповідно до нового статуту 1884 р. університетська авто­ номія ліквідовувалася, було скасовано право виборності викладацьких та адміністративних посад, встановлено дер-

жавний контроль за благонадійністю професорсько-вик­ ладацького складу вищих навчальних закладів.

Модернізація економіки, завершення промислового пе­ ревороту зумовили гостру необхідність у фаховій дифе­ ренціації, спеціалізації кадрів, що отримують вищу осві­ ту. Ці обставини сприяли виникненню низки вищих спе­ ціальних навчальних закладів: Ніжинського історико-фі- лологічного інституту, Глухівського учительського інсти­ туту, Харківського ветеринарного інституту, Південно­ російського технологічного інституту в Харкові, Київсь­ кого політехнічного інституту, Вищого гірничого учили­ ща в Катеринославі.

У другій половині XIX ст. певні зрушення в освітній галузі відбулися в західноукраїнських землях. По-пер­ ше, відповідно до реформи 1869 р. початкові школи вий­ шли з-під опіки церкви і були підпорядковані світській владі. По-друге, ця ж реформа бодай формально запро­ ваджувала обов'язкове навчання для дітей віком від 6 до 14 років. По-третє, наприкінці XIX ст. було розширено коло навчальних закладів, що давали вищу освіту, — до Львівського університету приєдналися Чернівецький уні­ верситет (1875), Львівський політехнічний інститут (1877), Академія ветеринарної медицини (1897). Однак, незва­ жаючи на ці позитивні зміни, рівень освіти в західноук­ раїнських землях залишався низьким. Зокрема, 1890 р. неграмотними у Східній Галичині були 66,4% населен­ ня, а на Буковині — 75%.

Радикальні зміни в економіці, позитивні зрушення в освіті зумовили інтенсивний розвиток науки в другій по­ ловині XIX ст. Основними осередками, які продукували та популяризували наукові знання, були Харківський, Київський та Новоросійський (нині — Одеський) універ­ ситети. Водночас у 70—80-х роках з метою концентрації інтелектуального потенціалу, координації досліджень, організації ефективного обміну науковою інформацією бу­ ло створено низку наукових товариств — Харківське, Ки­ ївське, Одеське товариства дослідників природи; Харків­ ське математичне, Київське фізико-математичне товарис­ тва; Історичне товариство Нестора Літописця в Києві, істо- рико-філологічні товариства в Харкові, Ніжині, Наукове товариство ім. Шевченка у Львові та ін.

Особливого розвитку в пореформений період набули природничі науки. Світове визнання здобув доробок нау­ ковців, які працювали в Україні. Математик О. Ляпунов створив загальну теорію стійкості та рівноваги руху ме-

ханїчних систем. Хімік М. Бекетов став одним із заснов­ ників нової науки — фізичної хімії. Зоолог І. Мечніков заклав підвалини порівняльної патології, еволюційної ембріології, мікробіології. Разом з мікробіологом М. Гамалією 1886 р. у Одесі він заснував першу в Російській імперії та другу в світі бактеріологічну станцію для щеп­ лення проти сказу. Фізіолог І. Сєченов став засновником російської фізіологічної школи, а фізик М. Авенаріус — школи молекулярної фізики. У другій половині XIX ст. відбулися значні зрушення і в сфері гуманітарних наук. На нові рубежі виходить історична наука. Саме в 40— 90-х роках процес збирання, систематизації та публіка­ ції історичних матеріалів та джерел вступив у вирішаль­ ну фазу — було створено Київський центральний архів (1852), опубліковано 35 томів «Архива Юго-Западной России» (1859— 1914), протягом 1863—1892 pp. Археогра­ фічна комісія в Петербурзі видала 15 томів «Актов, относящихся к истории Южной и Западной России». Така потужна джерельна база дала змогу розширити пробле­ матику історичних студій, посилити аргументованість тверджень та концепцій, збільшити кількість наукових праць з історії.

Історична наука не існувала ізольовано від суспіль­ них процесів, і тому народницька ідеологія, що була до­ сить популярною в пореформений період, знайшла відо­ браження в працях вітчизняних істориків. М. Костома­ ров та В. Антонович стали основоположниками народ­ ницького напряму в українській історіографії. На відмі­ ну від своїх попередників, які основну увагу приділяли державі та коронованій еліті, вони зосереджувалися на вивченні історії народу, його ідеалів, вірувань, устрем­ лінь, досліджували рух народу в просторі й часі, тенден­ ції його економічного, політичного, культурного життя, боротьбу за свої права. Представниками народницької школи в українській історіографії були також М. Грушевський, В. Іконніков, О. Єфименко, Д. Яворницький, Д. Багалій, М. Довнар-Запольський та ін.

Оригінальним філософом цієї доби став П. Юркевич, науковий доробок якого є своєрідним підсумком україн­ ської класичної філософії XVIII—XIX ст.

Вагомим був внесок у розвиток вітчизняної філології видатного мовознавця О. Потебні. У своїх працях «Из записок по русской грамматике», «Мьісль и речь», «Заметки о малорусском наречии» та інших він започатку­ вав психологічний напрям у вітчизняному мовознавстві,

активно розвивав філософію мови, вирішував конкретні проблеми загального мовознавства, діалектології тощо.

Друга половина XIX ст. подарувала Україні цілу пле­ яду видатних письменників. Перлинами першої величи­ ни сяють у цей час таланти І. Франка, П. Куліша, Л. Глібова, Лесі Українки, Панаса Мирного, М. Коцюбинсько­ го, І. Нечуя-Левицького, Б. Грінченка, П. Грабовського та ін. Характерними рисами розвитку української літе­ ратури в другій половині XIX ст. були:

1. Різноманітність художніх напрямів. У 70—90-х ро­ ках водночас існували і взаємно збагачували один одного романтизм (Я. Щоголів), натуралізм (Г. Барвінок, М. Кононенко), просвітницький реалізм (І. Нечуй-Левицький). Низка творів цього періоду мала синтезний характер, орга­ нічно поєднувала елементи реалізму і романтизму. До то­ го ж в тогочасній українській літературі, як і у всій євро­ пейській, ще не існувало чітко визначеного розмежуван­ ня між «реалізмом» та «натуралізмом».

2.Наявність індивідуальних стилів письменства. Особ­ ливо яскраво це виявилося в провідному художньому нап­ рямі тієї доби — реалізмі. Завдяки самобутності українсь­ ких письменників принцип реалізму сприймався під різни­ ми кутами зору. На цій базі сформувалися оригінальні під­ ходи та способи творчого самовираження, своєрідні стилі: етнографічно-побутовий (Л. Глібов, С. Руданський, І. НечуйЛевицький, М. Старицький), аналітично-психологічний (Марко Вовчок, Панас Мирний, А. Свидницький), соціаль­ но-філософський (І. Франко, М. Павлик, А. Грабовський).

3.Поява нових тем та проблематики. У фокусі уваги українських письменників другої половини XIX ст. опиня­ ються реалії пореформеного періоду: болюче класове розша­ рування селянства, життєві проблеми нового суспільного кла­ су — пролетаріату; революційна боротьба народних мас проти соціального та національного гніту новітньої буржуазної до­ би; пошуки інтелігенцією свого місця в новій системі коор­ динат. Особливо яскраво ця тенденція виявляється у творах

І.Франка «Борислав сміється», І. Нечуя-Левицького «Ми­ кола Джеря», Панаса Мирного «Лихі люди».

4.Демократизація та гуманізація літератури. Відк­ риттям та здобутком української літератури пореформеної доби стало зображення центральною фігурою худож­ ніх творів людини з народу. Письменники розкривають процес духовного розкріпачення народних мас, зростан­ ня їхньої свідомості. На сторінках романів та повістей з'являється новий позитивний герой — Чіпка («Хіба ре-

вуть воли, як ясла повні?»), Жук («Лихі люди»), Бенедьо Синиця («Борислав сміється») та ін.

Реалістичне мистецтво другої половини XIX ст. сприй­ має людину як найвищу цінність, і при цьому намагаєть­ ся не тільки просвітити народ щодо широкого спектра його прав, а й виступає на захист цих прав, закликає не миритися з насиллям та сваволею пануючих класів, про­ буджує до боротьби за вільне життя.

5.Ускладнення художніх форт. У пореформений пе­ ріод письменники активно використовують у своїй твор­ чості весь жанровий арсенал — від панорамних, епічних романів та повістей до новел, фейлетонів, оповідань то­ що. Поступово описовість та натуралізм поступаються міс­ цем аналізу та типізації; напруженішими та гострішими стають сюжети; починається відхід від традиційного схе­ матизму та прямолінійності у побудові конфліктів та обра­ зів; розповідь від першої особи, характерна для раннього етапу розвитку прози, поступово витісняється об'єктив­ ною оповіддю тощо.

6.Політизація літературної творчості. Література завжди перебувала в тісному зв'язку з політикою, проте в другій половині XIX ст. цей зв'язок стає особливо відчут­ ним. Свою роль у цьому відіграли суперечності пореформених суспільних змін та зрушень; процес завершення фор­ мування української нації; спрямовані проти української мови та народу Валуєвський (1863) та Емський (1876) ука­ зи тощо. Активно висвітлювалися на сторінках творів бо­ лючі суспільні проблеми, аналізувалися суперечності кла­ сової боротьби, посилилося публіцистичне спрямування художніх творів. Характерно, що значна частина україн­ ських письменників цієї доби вела активну політичну ді­ яльність — була членами політичних організацій, як «громадівці» О. Кониський, М. Старицький, Б. Грінченко; енер­ гійно пропагувала політичні ідеї, як І. Франко, П. Грабовський, Леся Українка; брала участь у літературних диску­ сіях, що, як правило, переростали в гостру полеміку з акту­ альних соціальних та національних проблем.

Удругій половині XIX ст., незважаючи на об'єктивні труднощі (відсутність спеціалізованих приміщень, несформованість шкіл режисури та акторської гри, заборони та протидію офіційних властей тощо), значних успіхів дося­ гає українське професійне театральне мистецтво. Знач­ ною мірою це пов'язано з появою високохудожніх драма­ тичних творів. Йдеться насамперед про п'єси, створені відомими реформаторами та фундаторами українського

театру — М. Кропивницьким (понад 40 п'єс — «Дай сер­ цю волю, заведе в неволю», «Доки сонце зійде, роса очі виїсть», «Глитай, або ж Павук» та ін.), М. Старицьким (25 п'єс — «Ой не ходи, Грицю, та й на вечорниці», «У тем­ ряві», «Талан» та ін.), І. Карпенком-Карим (понад 20 п ' є с — «Мартин Боруля», «Сто тисяч», «Хазяїн» та ін.). У цих творах реалістично зображені становище пореформеного села, майнова диференціація, деспотизм та самодурство панівних верств, суспільні антагонізми та со­ ціальні протистояння. Водночас для драматургії 70—90-х років були характерними вузькість тематики (головна ді­ йова особа — як правило, селянство), певна повторюва­ ність мотивів; побутовізм, етнографізм тощо. Це поясню­ ється, по-перше, бажанням авторів під впливом підне­ сення національного руху показати зі сцени широкому глядацькому загалу ідейно-естетичне багатство народних обрядів, звичаїв та фольклору. По-друге, після Емського указу 1876 р. та циркуляру 1881 р. категорично заборо­ нялися українські вистави історичного та соціального зміс­ ту. Під тиском громадськості цензура дозволяла лише дра­ матичні твори, що висвітлювали сільське життя.

Пореформений період — це час розквіту любительсь­ кого театру. Аматорські театральні вистави ставили у Ки­ єві, Харкові, Одесі, Ніжині, Полтаві та інших містах і навіть селах України. У 1882 р. у Єлисаветграді М. Кропивницький з акторів-любителів та акторів-професіона- лів створив першу українську професійну трупу, до скла­ ду якої увійшли блискучі актори: М. Заньковецька, М. Садовський, І. Бурлака, О. Маркова та ін. Після гастролей у Києві 1883 р. до трупи М. Кропивницького приєднала­ ся аматорська група М. Старицького. Внаслідок цього утворився потужний осередок театрального мистецтва, який сприяв формуванню шкіл режисури та акторської гри, стимулював розвиток драматургії. Високо оцінював українських акторів корифей російського театру К. Станіславський, який зазначав: «Такі українські актори, як Кропивницький, Заньковецька, Саксаганський, Садовський — блискуча плеяда майстрів української сцени, які ввійшли золотими літерами на скрижалі світового мис­ тецтва й нічим не поступаються знаменитим — Щепкіним, Мочаловим, Соловцовим, Недєліним. Той, хто ба­ чив гру українських акторів, зберіг світлу пам'ять про них на все життя».

Незважаючи на визнання глядачів та театральних фа­ хівців, життя українського театру цієї доби було склад-