Добавил:
Upload Опубликованный материал нарушает ваши авторские права? Сообщите нам.
Вуз: Предмет: Файл:

Boyko_O_D_Istoriya_Ukrayini

.pdf
Скачиваний:
14
Добавлен:
12.02.2016
Размер:
3.15 Mб
Скачать

Українська культура в другій половині XIX ст.

281

ним. У 1883 р. київський генерал-губернатор заборонив гастролі трупи М. Кропивницького на Київщині, Полтав­ щині, Чернігівщині, Волині та Поділлі (заборона діяла аж до 1893 p.). На резонне запитання, чому українсько­ му театрові дозволяється виступати в Петербурзі та Мос­ кві, але заборонено в Києві, відповів: «Там театр — мис­ тецтво, тут — політика».

Проте зупинити розвиток українського театру вже бу­ ло неможливо. У 80—90-х роках на теренах України актив­ но функціонували поряд з провідними театральними ко­ лективами М. Кропивницького, М. Старицького, М. Садовського майже 30 невеликих «російсько-малоросійсь­ ких» груп. У 1891 р. в Києві М. Соловцов заснував пер­ ший постійний російський театр.

У західноукраїнських землях перший український те­ атр виник 1864 р. у Львові при культурно-освітньому то­ варистві «Руська бесіда». Його засновником став режисер та актор О. Бачинський. Невдовзі 1869 р. при чернівець­ кій «Руській бесіді» утворюються любительські драматичні гуртки на Буковині. Виникнення 1884 р. «Руського літе­ ратурно-драматичного товариства»,заснованого С. Воробкевичем, сприяло піднесенню театрального життя в за­ хідноукраїнських землях.

Розвиток літератури та театру в другій половині XIX ст. надав потужного імпульсу процесові творення на­ ціональної музики. У 1862 p. С. Гулак-Артемовський ство­ рює першу національну українську оперу — «Запорожець за Дунаєм», в основу якої ліг сюжет, підказаний М. Кос­ томаровим.

Гулак-Артемовський Семен Степанович (1813—1873) — компо­ зитор, співак, драматичний артист, драматург. Народився в м. Го­ родище (тепер Черкаської обл.) в сім'ї священика. Закінчив Київ­ ське повітове духовне училище, Київську духовну семінарію. Во­ кальної майстерності навчався в Петербурзі, Парижі та Італії (1839—1842). Співав у флорентійській опері (1841—1842). З 1842 р. до 1864 р. — соліст Російської імператорської опери в Петербурзі, в 1864—1865 pp. — Великого театру в Москві. Ши­ року популярність Гулаку-Артемовському як композиторові при­ несла опера «Запорожець за Дунаєм», яка стала українською му­ зичною класикою. Помітне місце в творчій спадщині Гулака-Арте- мовського посідають українські пісні, зокрема «Стоїть явір над во­ дою» (присвячена Т. Шевченку, з яким автор дружив з 1838 p.), «Спать мені не хочеться» та ін. В Україні Гулак-Артемовський побу­ вав у 1843 р. з метою добору співаків та в 1850 p., коли гастро­ лював з італійською оперною трупою. Захоплювався народною ме­ дициною, статистикою, уклав «Статистично-географічні таблиці міст Російської імперії» (1854).

282

Україна в другій половині XIX ст.

Уфонд української класичної музики увійшли му­ зична картина з народного життя «Вечорниці» П. Ніщинського, опери «Мазепа», «Майська ніч», «Облога Дубна», «Богдан Хмельницький» П. Сокальського, «Українська симфонія» М. Калачевського.

Найпомітнішою постаттю в музичному житті Украї­ ни цієї доби був М. Лисенко. Намагаючись привернути увагу широкого загалу до життєдайних джерел фолькло­ ру, він обробив та опублікував понад 600 народних пі­ сень, своїми теоретичними працями заклав підвалини української музичної фольклористики. Розуміючи масш­ таби і значення творчості Т. Шевченка для процесу ста­ новлення української нації, композитор створив цілий му­ зичний цикл «Музика до «Кобзаря» Т. Шевченка», до якого увійшли понад 80 творів різних жанрів та форм. Скарбницю вітчизняної музики збагатили опери М. Лисенка «Різдвяна ніч», «Утоплена», «Наталка Полтавка», «Тарас Бульба», «Енеїда» та ін.

Узахідноукраїнських землях на ниві музичної твор­ чості плідно працювали М. Вербицький, І. Лавровський,

І.Воробкевич, В. Матюк, А. Вахнянин, Д. Січинський та ін. У 1862 р. на слова П. Чубинського композитор М. Вер­ бицький написав національний український гімн «Ще не вмерла Україна».

Удругій половині XIX ст. в українському образотвор­ чому мистецтві поширились принципи реалізму та на­ родності, їхньому утвердженню та посиленню демокра­ тичних тенденцій у живописі сприяло виникнення 1870 р.

уПетербурзі Товариства пересувних художніх виставок, до складу якого, крім блискучих живописців Росії (В. Пе­ рова, В. Васнецова, І. Шишкіна та ін.), входили і талано­ виті українські художники (М. Пимоненко, О. Мурашко, К. Костанді та ін.).

Український живопис цієї доби представлений різни­ ми жанрами. Пореформена демократизація суспільства сприяла активному розвиткові побутового жанру, предс­ тавниками якого були Л. Жемчужніков, І. Соколов, К. Трутовський, М. Кузнецов, К. Костанді та ін. Вони не тільки збагатили цей жанр новою тематикою та сюжета­ ми, а, передаючи глибину наростаючих соціальних конт­ растів, надали йому більшого соціального звучання. Ви­ датним майстром побутового жанру був М. Пимоненко, пензлю якого належать «Святочне ворожіння», «Весілля в Київській губернії», «Свати», «Проводи рекрутів», «Жертва фанатизму» та ін.

У пейзажному жанрі плідно працювали С. Світослав-

Українська культура в другій половині XIX ст.

283

ський, Г. Світлицький, І. Похитонов, Г. Ладиженський та ін. «Шукачем сонця», майстром сонячного пейзажу називали В. Орловського, автора блискучих у своїй ви­ разності картин — «Сінокіс», «Жнива», «Хати в літній день». Цими творами художник заявив про себе як ви­ тонченого майстра колориту та світлотіньових ефектів. Найяскравішою зіркою пейзажного жанру в цей час був С. Васильківський, творча спадщина якого налічує май­ же 3,5 тис. полотен. Його пензлю належать «Козача ле­ вада», «Залишки віковічного лісу», «Ранок. Отара в сте­ пу», «Степ на Україні», «Перед грозою» та ін. Ці карти­ ни не просто данина красі рідної природи. їхнє непере­ січне значення полягає не стільки у фантастичній вірту­ озності майстра-живописця, скільки в глибині закодова­ ного в них філософського змісту. Після знайомства з тво­ рами С. Васильківського відомий письменник М. Воро­ ний написав у своїх спогадах: «І враз мене прошибла дум­ ка: чи може бути ліпша символізація сучасного стану України? І чабан-проводир у безпорадній задумі, і вівцінарод, що лагодяться спати, і німий, повитий смерковим сумом степ — усе нагадувало гірку дійсність і, мов туж­ лива пісня, хапало за серце...»1

Менш поширеним був портретний живопис, хоча в цьому жанрі працювали відомі майстри М. Пимоненко, К. Костанді, Є. Буковецький, С. Васильківський. У за­ хідноукраїнських землях у побутовому жанрі працювали Є. Максимович, Е. Бучевський, у пейзажному — Т. Романчук, А. Монастирський, А. Кохановська, жанром пор­ трету оволодівали К. Устиянович, Т. Копистецький, Ю. Пигуляк, у історичному жанрі вагомим був творчий доробок М. Івасюка.

Характерними рисами розвитку архітектури в другій половині XIX ст. були великі масштаби забудови; засто­ сування нових технологій та матеріалів (бетон, залізо, залізобетон тощо); втрата єдиного архітектурного стилю, панування еклектики — механічного поєднання елемен­ тів різних архітектурних стилів.

У західноукраїнських землях панує «віденське баро­ ко». Саме в цьому стилі споруджено Будинок Галицького сейму (архітектор І. Гохбергер), Музей етнографії та ху­ дожніх промислів (архітектор Ю. Захаревич), будинок за­ лізничного вокзалу у Львові (архітектор В. Садлівський). У Києві архітектори працюють у стилі «французького від­ родження». Саме цей архітектурний стиль ліг в основу

вороний М. Твори. — К., 1989. — С. 663.

284

Україна в другій половині XIX ст.

побудови будинку Купецького зібрання (нині філармо­ нія — архітектор В. Ніколаєв), Український драматич­ ний театр ім. І. Франка (архітектори Г. Шлейфер, Е. Братман), оперного театру (архітектор Г. Шлейфер). Типовою архітектурною будовою цієї доби є Музей західного і схід­ ного мистецтва, інтер'єри якого органічно поєднали еле­ менти класики, готики, рококо та ін.

Отже, українська культура в другій половині XIX ст. розвивалася в умовах розгортання буржуазних реформ, територіальної роз'єднаності українських земель, завер­ шення формування української нації, ускладнення соці­ альної структури, політизації суспільного життя, поси­ лення тиску державних структур. Всі ці та інші чинники залишили помітний відбиток у культурній сфері цієї до­ би, зумовивши появу та розгортання цілої низки супе­ речливих тенденцій та явищ. Певні позитивні зрушення відбулися у галузі освіти (збільшилася кількість навчаль­ них закладів, освіта набула більш світського характеру, створилася єдина система освіти тощо). Проте відсоток неписьменного населення в українських землях залишався ще досить високим, до того ж надто відчутними в освіт­ ній галузі були асиміляційні процеси — русифікація, по­ лонізація, румунізація тощо.

У сфері науки позитивні зрушення йдуть по лінії кон­ центрації інтелектуального потенціалу в наукових цент­ рах та товариствах, координації досліджень, ефективно­ го обміну інформацією, що дало можливість вченим, які працювали в Україні у багатьох галузях науки, досягти світового рівня.

Розвиток літератури характеризується різноманітніс­ тю художніх напрямів, індивідуальних стилів письменс­ тва, появою нових тем та проблематики, демократизаці­ єю та гуманізацією літературного процесу, ускладненням художніх форм, політизацією літературної творчості. В українському театрі цієї доби уживаються тенденції побутовізму, романтизму, сентименталізму, реалізму тощо. Формується школа режисури та акторської гри, виника­ ють театральні аматорські колективи, з'являються висо­ кохудожні драматичні твори. У музиці та живописі ствер­ джуються принципи реалізму та народності, а в архітек­ турі набуває поширення еклектизм.

Загалом розвиток української культури в другій по­ ловині XIX ст. став логічним продовженням духовних пошуків народу попередньої доби, спробою врахувати здо­ бутки світового досвіду, своєрідною предтечею культур­ ного оновлення XX ст.

10.

Україна на початку XX ст.

10.1. Соціально-економічний розвиток на початку XX ст.

Рубіж XIX і XX ст. характерний в Україні завершен­ ням промислового перевороту і переходом до індустріалі­ зації, суть якої полягала в розбудові крупної машинної індустрії, якісній зміні структури господарства (промис­ ловість мала переважати над сільським господарством, а важка промисловість над легкою). Ці широкомасштабні, кардинальні зміни відбувалися в надзвичайно складних умовах, адже Російська імперія, як і більшість країн сві­ ту, у 1900—1903 pp. пережила економічну кризу. 1904— 1908 pp. позначені депресією, і лише в 1909—1913 pp. почалося промислове піднесення.

Українська промисловість формувалася як частина загальноімперського економічного комплексу. Проте через низку обставин (вигідне географічне розташування, при­ родні багатства, дешева, але кваліфікована робоча сила тощо) вона мала свої особливості, які суттєво вплинули на структуру та розвиток промислового потенціалу краю. Своєрідним каталізатором реалізації потенційних мож­ ливостей регіону стала економічна криза, яка, загострив­ ши конкуренцію та посиливши поляризацію підприємств, змусила буржуазію максимально сконцентрувати і об'єд­ нати сили. Тому вже на початку XX ст. Україна за рів­ нем концентрації промислового виробництва в основних галузях не тільки домінувала в Російській імперії, а й

286

Україна на початку XX ст.

посідала одне з перших місць у світі. П'ять найбільших південних металургійних заводів (Юзівський, Дніпровсь­ кий, Олександрійський, Петровський, Донецько-Юр'єв- ський) продукували майже 25% загальноросійського ча­ вуну. Заводи Бродського, Терещенка, Харитоненка, Ярошинського та Бобринського виробляли 60% цукру-рафі- наду Російської імперії. На великих підприємствах в Укра­ їні працювало понад 44% усіх робітників, тоді як у США — лише 33%.

Концентрація промислового виробництва сприяла про­ цесу монополізації, і тому утворення монополій почалося спочатку саме у найбільш «концентрованих» галузях — металургійній, кам'яновугільній, залізорудній тощо. На початку сторіччя виростають могутні синдикати: «Продвагон» (1901), «Продамет» (1902), «Трубопродажа» (1902), «Гвоздь» (1903). Це були досить могутні об'єднання. Нап­ риклад, утворений 1904 р. синдикат «Продуголь», до яко­ го входили 18 окремих акціонерних товариств, контро­ лював 75% видобутку кам'яного вугілля в Донецькому басейні. Однак, приносячи буржуазії надприбутки навіть у кризових умовах, монополії водночас гальмували гос­ подарський розвиток, заважали технічному прогресу, зву­ жували сферу регулюючої дії ринкових відносин.

Монополістичні об'єднання України були тісно пов'яза­ ні не тільки з російською буржуазією, а й з іноземним капіталом. Західну буржуазію приваблювали величезні природні багатства, дешева робоча сила, висока норма прибутку, широкий ринок. Показово, що понад 25% іно­ земних інвестицій у промисловість Російської імперії при­ падає саме на Україну. Через це у вугільній промисло­ вості 63% основного капіталу перебувало у володінні іно­ земних компаній, а в металургії — 90%. Могутній син­ дикат «Продуголь» фактично цілком контролювався фран­ цузькими інвесторами. Це гальмувало і деформувало еко­ номічний розвиток не тільки Наддніпрянської України, а й усієї Російської імперії, адже місцевий виробник ви­ тіснявся з ринку, а більша частина прибутків, одержа­ них за рахунок монопольних цін та державних військо­ вих замовлень, вивозилася за кордон.

Важливою особливістю промислового розвитку Укра­ їни був нерівномірний розвиток її регіонів. Якщо Пів­ день України досить швидко перейшов на капіталістичні рейки і бурхливо розвивав промислове виробництво, то південно-західний регіон орієнтувався головним чином на аграрний сектор, і тут домінував дрібнобуржуазний

Соціально-економічний розвиток на початку XX ст.

287

уклад. Лівобережжя, де зберігалися залишки кріпацтва, помітно відставало від інших регіонів України.

Поступово в українських землях склалася певна спе­ ціалізація промислових районів. Донбас став центром ву­ гільної промисловості, Нікопольський басейн — марган­ цевої, Кривий Ріг — залізорудної, Правобережжя і пев­ ною мірою Лівобережжя — цукрової. Характерно, що ці осередки промислового виробництва з часом набули загальноросійського значення. Цьому процесові сприяли значно швидші, порівняно із загальноімперськими, тем­ пи розвитку важливих галузей промисловості. Протягом першого десятиріччя XX ст. в Україні частка промисло­ вості в загальному обсязі продукції усього народного гос­ подарства сягнула 48,2%, тоді як еквівалентний загальноімперський показник становив лише 40%. Українські землі наприкінці XIX — на початку XX ст. стали одним з головних промислових районів Російської імперії. Саме тут 1913 р. вироблялося 69% загальноросійської продук­ ції чавуну, 57% сталі та 58% прокату. На Україну в цей час припадало 20,2% усієї продукції машинобудування та металообробної промисловості Росії.

Характерною рисою розвитку української промисло­ вості була її підпорядкованість імперському центру, який вбачав в Україні насамперед потужну сировинну базу. Тому закономірно, що 1913 р. на українську промисло­ вість припадало майже 70% видобутку сировини та виго­ товлення напівфабрикатів Російської імперії. Така дер­ жавна політика суттєво деформувала структуру економі­ ки України. Незважаючи на те що на її території був зо­ середжений величезний промисловий потенціал, вона все ж залишалася сільськогосподарським районом імперії, в якому в селах проживало 80% населення.

В аграрному секторі України на початку XX ст. налі­ чувалося понад 32 тис. поміщицьких господарств. Части­ на з них, переважно великі земельні латифундії, пере­ йшла на капіталістичні рейки, створивши ефективні, ба­ гатогалузеві господарства. Органічно вписалися в нові умо­ ви господарювання маєтки Кочубея, Терещенка, Харитоненка та ін. Решта ж поміщиків, не пристосувавшись до буржуазних відносин, була змушена продавати свої зем­ лі. Про масштаби цього процесу свідчить хоча б той факт, що протягом 1877—1905 pp. дворяни Півдня України про­ дали майже половину своїх володінь (у цілому в україн­ ських землях поміщики до початку першої російської ре­ волюції спродали понад 1/3 своїх земель).

288

Україна на початку XX ст

Перетворення землі на товар кардинально змінило життя не тільки дворянства, а й селянства. У пореформе­ ний період інтенсивно розгорнувся процес його майнової диференціації. Характерною рисою цього процесу було не рівномірне розшарування, а катастрофічна поляриза­ ція: 1917 р. частка заможних господарств (понад 15 деся­ тин) становила 5,1%, а відсоток безземельних та малозе­ мельних селян в Україні сягнув 80,5% . Якщо врахувати, що селянин сплачував викупні платежі, численні подат­ ки та виконував натуральні повинності, то цілком зрозу­ міло, що на початку XX ст. соціальне напруження зросло в аграрному секторі. Не кращими були умови і в робіт­ ників України, адже робочий день офіційно тривав май­ же 11 годин на добу (часто-густо перевищуючи цю нор­ му), 1904 р. майже 32% робітників Російської імперії було оштрафовано. Низька заробітна плата, жахливі умови праці, погане медичне обслуговування, відсутність полі­ тичних прав і свобод, поглиблювали катастрофічне ста­ новище трудящих мас в Україні. Вибух народного гніву назрівав.

Отже, промисловому розвиткові Наддніпрянської України на початку XX ст. були притаманні: концентра­ ція виробництва, утворення монополій, спеціалізація ра­ йонів, значний вплив іноземного капіталу, нерівномір­ ний розвиток українських регіонів, вищі від загальноімперських темпи розвитку, перетворення України на один з головних промислових районів Російської імперії то­ що. Ці процеси, з одного боку, відображали розвиток укра­ їнської промисловості у контексті загальноросійських тен­ денцій, з іншого — були своєрідним підсумком впливу місцевих чинників.

В аграрному секторі України зберігали свої позиції крупні поміщицькі латифундії; перетворення землі на то­ вар спричинило посилення майнової диференціації селян­ ства; посилилася експлуатація народних мас; загостри­ лася проблема аграрного перенаселення тощо. Всі ці чин­ ники посилювали напруженість у суспільстві, вели до за­ гострення соціальних протиріч.

Національний рух на початку XX ст.

289

10.2. Національний рух на початку XX ст.

Наприкінці XIX — на початку XX ст. активізувався національний рух в Україні. Посилилася активність по­ літичних сил, набрала сили тенденція до їхнього згурту­ вання, розгорнувся процес самовизначення утворених по­ літичних осередків.

У 1897 р. на нелегальному з'їзді представників гро­ мад у Києві виникла Всеукраїнська загальна організа­ ція, її почесними членами стали діячі «старої громади» В. Антонович, П. Житецький, М. Лисенко, дійсними чле­ нами — В. Беренштам, М. Кононенко, О. Лотоцький, Є. Чикаленко та ін. До складу цієї організації увійшло майже 20 українських громад та чимало студентських груп. Поява та функціонування Всеукраїнської загаль­ ної організації була своєрідним заключним акордом громадівського руху, спробою організаційного згуртування патріотично настроєних національних сил. Проте її ставка на культурницьку діяльність вже не відповідала ні пот­ ребам часу, ні настроям значної частини діячів націо­ нального руху, особливо молоді^Саме тому вже 1900 р. група представників студентських українофільських гур­ тків у Харкові створила першу на східноукраїнських зем­ лях українську політичну організацію — Революційну українську партію (РУП), до проводу якої увійшли Д. Антонович, Б. Камінський, Л. Мацієвич, М. Русов. РУП органічно об'єднала «вільні громади», що функціо­ нували у Києві, Харкові, Чернігові, Полтаві, Лубнах, Ні­ жині та інших містах.

Першим програмним документом цієї організації ста­ ла брошура «Самостійна Україна», автором якої був хар­ ківський адвокат М. Міхновський.

Міхновський Микола Іванович (1873—1924) — діяч національ­ но-визвольного руху. Народився в с. Турівка на Київщині. Навчав­ ся на правничому факультеті Київського університету. В студент­ ські роки був одним з ініціаторів створення таємного «Братства тарасівців» (1891). Працюючи адвокатом, виступав на політичних процесах, брав активну участь в українському русі. Його брошура «Самостійна Україна» (1900) стала програмою Революційної укра­ їнської парти в перший період її діяльності. Був одним з організа­ торів та лідерів створеної в 1901—1902 pp. Української народної парти, для якої написав «Десять заповідей» та «Програму», що обстоювала ідею самостійності української держави. Після Лют­

ій

290

Україна на початку XX ст.

невої революції 1917 р. — ініціатор створення українського на­ ціонального війська. Під час Гзтьманщини зблизився з Українсь­ кою демократично-хліборобською партією, але після проголошен­ ня гетьманом П. Скоропадським федерації з Росією взяв активну участь у поваленні його режиму. Після встановлення більшовиць­ кої влади зазнав жорстоких переслідувань, а в квітні 1924 р. був знайдений повішеним у власному саду.

Базовими принципами цього твору, що побачив світ 1900 р. у Львові, були патріотизм, радикалізм та безком­ промісність. «Самостійна Україна» не є повноцінною прог­ рамою політичної партії, оскільки не дає відповіді на пи­ тання про основні напрями діяльності, соціальну базу то­ що. Проте цей пристрасний маніфест містить низку прин­ ципово важливих орієнтирів:

1)визначає мету партії — створення політично неза­ лежної української держави. «Державна самостійність єсть головна умова існування націй, — зазначає М. Міхновський, — а державна незалежність єсть національним ідеалом у сфері міжнаціональних відносин»;

2)вказує на нового лідера національного руху — інте­ лігенцію третьої хвилі, яка, на відміну від першої (Чарторийські, Вишневецькі, Тишкевичі та ін.) та другої (Безбородьки, Прокоповичі та ін.), служить своєму народові;

3)розкриває спосіб досягнення поставленої мети — «боротьба кривава і безпощадна». «Війна проводитиметься

усіма засобами, — акцентує «Самостійна Україна», —

...ми візьмемо силою те, що нам належиться по праву, але віднято в нас теж силою»;

4)конкретизує основні принципи боротьби — «Усі, хто на цілій Україні не за нас, ті проти нас». «Україна для українців». «Поборемо або вмремо»;

5)закликає до розмежування з представниками по­ міркованого крила національного руху: «...українофіли лишилися без потомства, і сучасна молода Україна ува­ жає себе безпосереднім спадкоємцем Шевченка, а її тра­ диції йдуть до Мазепи, Хмельницького та короля Дани­

ла, минаючи українофілів. Між молодою Україною і укра­ їнофілами немає ніяких зв'язків»1.

Брошура М. Міхновського недовго виконувала роль основного програмного документа РУП. Згодом вона ста­ ла своєрідним лакмусовим папірцем для політичного са-

1Див.: Міхновський М. Самостійна Україна // Політологія. Кінень X I X — перша половина XX ст.: Хрестоматія / За ред. О. І. Семківа. — Львів, 1996. — С. 126 — 135 .

Соседние файлы в предмете [НЕСОРТИРОВАННОЕ]