Boyko_O_D_Istoriya_Ukrayini

11.

Українська національнодемократична революція (1917—1920)

11.1. Лютнева революція в Росії та її вплив на Україну

Кінець лютого 1917 р. став для російського царизму фатальним. Стихійна хвиля народного невдоволення, швидко набираючи силу, переросла в революцію. Протя­ гом надзвичайно короткого часу (з 23 лютого до 2 берез­ ня) самодержавство впало, Микола II відрікся від влади і, фактично, в країні встановився республіканський лад. Така блискавичність перемоги над царизмом пояснюєть­ ся насамперед кризовим станом в імперії, гостротою по­ літичних, соціально-економічних та національних проб­ лем, зростаючою активністю політичних сил, падінням авторитету та слабкістю реально існуючої влади. Могут­ нім каталізатором подій стала Перша світова війна.

Лютнева революція в Росії лише на певний час зняла політичну напруженість у країні. Після падіння царизму перед суспільством постали невідкладні завдання, з'яви­ лися нові проблеми. Першочерговими завданнями були: створення нової стабільної держави; визначеність у пи­ танні про участь у війні; подолання негативних тенден­ цій в економіці; вирішення аграрного та національного питань.

Перемога революції сприяла створенню на теренах ко­ лишньої імперії нової політичної ситуації та суспільної атмосфери. Тимчасовий вакуум легітимної (законної) вла­ ди; поява конкуруючих владних структур (Тимчасовий уряд — Ради); широкомасштабне втягнення в орбіту pe­

ll

волющйної діяльності неосвгчених і недосвідчених народ­ них мас; активний вихід армії на авансцену внутріполі­ тичної боротьби; посилення в народній свідомості орієн­ тації на силові методи вирішення суспільних проблем; зростання ролі політичних партій, пошуки політичними силами нових шляхів суспільного розвитку; активізація національних рухів — всі ці тенденції та процеси позна­ чилися на історичному розвитку України не тільки на початку, а й протягом усього 1917 р. Водночас місцеві чинники зумовили специфіку та особливості суспільного життя українських земель.

Після Лютневої революції влада формально перебува­ ла в руках Тимчасового уряду, який отримав повнова­ ження від ліберальних кіл Державної думи. Його основ­ ною опорою на місцях і, зокрема, в Україні були торговопромислова буржуазія, землевласники, чиновництво та інтелігенція переважно кадетської орієнтації. Саме ці со­ ціальні верстви почали створювати громадські ради та комітети, які й розглядалися Тимчасовим урядом як пред­ ставницькі органи місцевої влади. Широка демократиза­ ція суспільства (проголошення політичних прав і сво­ бод, скасування національних та релігійних обмежень, смертної кари, ліквідація репресивних органів царсько­ го режиму, оголошення амністії) зумовили на перших порах популярність нового уряду серед місцевих орга­ нів влади. Проте революційна ейфорія швидко минула. Небажання, а значною мірою неможливість через певні обставини Тимчасового уряду йти на радикальні суспільні зміни до скликання Установчих зборів зумовили катас­ трофічне, прогресуюче падіння авторитету та впливовості всієї вертикалі офіційних владних структур, перманен­ тну кризу влади.

У центрі і на місцях виникають альтернативні орга­ ни влади — Ради депутатів як безпосередній наслідок волевиявлення політично активної частини трудящих і логічне продовження революційних традицій 1905— 1907 рр. У середині 1917 р. в Україні їх налічувалося 252. У Радах домінували загальноросійські соціалістичні парти есерів та соціал-демократів. Найвпливовішими во­ ни були в Донбасі, де їх кількість становила 180 (71%), у великих містах — Харкові, Києві, Катеринославі, Лу­ ганську, Полтаві та ш., у прифронтовій смузі ШвденноЗахідного та Румунського фронтів, у сільській окрузі укра- інсько-російського пограниччя — північна частина Чер­ нігівщини, Харківщина.

Майже одразу після Лютневої революції питання про самовизначення України опинилося в епіцентрі політич­ ної боротьби. Незважаючи на суттєві розходження у ви­ рішенні соціально-економічних питань, кадети, які домі­ нували в Тимчасовому уряді, та есеро-меншовицький блок, що визначав політичну лінію Рад, значною мірою сходи­ лися в поглядах на розв'язання національного питання. Обстоюючи унітарну форму російської держави, ці полі­ тичні сили визнавали за Україною тільки право на наці­ онально-культурну автономію. Таке вирішення українсь­ кого питання вже на початку 1917 р. не відповідало ви­ могам часу, якісно новому рівню національного руху і тому не тільки породжувало численні тертя, суперечнос­ ті та протиріччя між різними політичними силами сус­ пільства, а й зумовило появу в Україні ще одного альтер­ нативного центру влади — Центральної Ради — громад­ сько-політичного об'єднання, що утворилося 4 березня 1917 р. У надзвичайно короткий час Центральна Рада переросла у впливовий представницький орган народної влади. Важливу роль у її створенні, зміцненні та визна­ ченні основних напрямів діяльності відіграли три про­ відні українські парти: Українська партія соціалістів-ре- волюцюнерів (М. Ковалевський, П. Христюк, М. Шаповал), Українська сощал-демократична робітнича партія (В. Винниченко, С. Петлюра, М. Порш) та Українська партія сощалістів-федералістів (Д. Дорошенко, С. Єфремов, А. Ніковський). Головою Центральної Ради було обра­ но М. Грушевського.

Грушевський Михайло Сергійович (1866—1934) — історик, літе ратурознавець, публіцист, політичний і державний діяч Голова Української Центральної Ради Народився в м Холм (нині на тери тори Польщі) По закінченні Київського університету (1890) про вадив дослідницьку роботу в наукових установах Львова і Києва Водночас брав участь у громадському житті один з організаторів Української національно демократичної парти в Галичині (1899),

керівництві «Українським національним центром» та в антирадян ській ДІЯЛЬНОСТІ 3 кінця 1930 р до 1934 р змушений був працю вати в Москві Помер 25 листопада 1934 р у Кисловодську Похо

ваний на Байковому кладовищі в Києві. Автор багатьох ґрунтовних праць із всесвітньої та української історії, головними з яких є «Історія України-Руси»у10 томах і 13 книгах (1898—1936), «Нарис історії укра­ їнського народу» (1904), «Ілюстрована історія України» (1911); п'яти­ томна «Історія української літератури» (1923—1927) та ін.

Швидкому зростанню авторитету, популярності та впли­ вовості цього органу влади сприяло те, що він обстоював близькі та зрозумілі народу ідеї національно-територіаль­ ної автономії та популярні ідеї соціалізму. Значну роль у цьому процесі відіграв і демократичний та всеохоплюючий принцип формування Центральної Ради, адже з само­ го початку свого існування вона була уособленням трьох представництв: національного, соціально-класового та те­ риторіального. Такі ідейні засади та організаційні основи значною мірою і забезпечили їй широку народну підтрим­ ку. Свою прихильність до Центральної Ради висловили військовий, селянський та робітничий всеукраїнські з'їз­ ди, скликані в травні 1917 р.

Отже, безпосередніми наслідками Лютневої революції 1917 р. для України були посилення політичної бороть­ би; вихід на політичну арену широких народних мас; пе­ ретворення армії на впливовий фактор внутрішнього жит­ тя; зростання ролі політичних партій; зміщення суспіль­ них настроїв вліво; паралельна поява конкуруючих влад­ них структур Тимчасового уряду і Рад, у діяльності яких домінував соціальний акцент, та Центральної Ради, у ро­ боті якої надавалася перевага вирішенню питань націо­ нального розвитку.

11.2. Проголошення автономії України

Добу Центральної Ради, залежно від домінуючих у дер­ жавотворчому процесі ідей, фахівці поділяють на два ета­ пи: автономістичний (березень 1917 р. — січень 1918 р.) та самостійницький (січень — квітень 1918 р.)1 .

Скликаний через місяць після утворення Центральної Ради Всеукраїнський національний конгрес під час напру­ жених дискусій визначив базовий принцип державотво-

'Див.: Лисяк-Рудницький І. Історичні есе. — Т. 2. — К., 1994. — С. 11.

рення: «тільки національно-територіальна автономія Украї­ ни у змозі забезпечити потреби українського народу і всіх інших народів, що живуть на українській землі».

Чим же пояснити, що після Лютневої революції в Україні переважали автономістські, а не самостійницькі настрої? Така суспільна атмосфера сформувалася під впли­ вом комплексу різних чинників.

По-перше, програмною засадою більшості політичних партій та сил Центральної Ради була саме політична авто­ номія.

По-друге, ідея самостійності не набула ще поширен­ ня, визнання та популярності в масах, про що свідчать відхилення першим українським військовим з'їздом про­ екту резолюції Міхновського, у якому ставилося питан­ ня про українську державну самостійність; «автономістичні» рішення Всеукраїнського національного конгресу та інших представницьких форумів.

По-третє, серед української політичної еліти пошире­ ними були ілюзорне сподівання на справедливе і раціо­ нальне вирішення національного питання революційною демократією Росії. Згадуючи про революційну ейфорію тих часів, В. Винниченко писав: «Українство тепер орієн­ тувалось тільки на Всеросійську Революцію, на перемогу справедливості. Всякий сепаратизм, всяке відокремлю­ вання себе від революційної Росії здавалось смішним, абсурдним, безглуздим. Для чого? Де ми знайдемо біль­ ше того, що тепер ми матимемо в Росії?»

По-четверте, в межах Росії в України був, як вважа­ лося, реальний шанс вибороти бодай автономію, а прого­ лошення самостійності залишило б її самотньою в епі­ центрі Першої світової війни фактично без державних структур, без армії, без фінансування та надійного мате­ ріального забезпечення. За таких обставин Україна нара­ жалася на цілком реальну загрозу стати легкою здобич­ чю воюючих сторін з перспективою перетворення на ко­ лонію. Слід пам'ятати й те, що боротьба за автономію України сягає корінням ще в добу гетьманату. Свою роль, очевидно, відігравали і налагоджені російсько-українсь­ кі економічні зв'язки, багатонаціональний склад україн­ ських земель, домінування неукраїнського населення у містах — осередках політичного життя та ін.

Боротьба за реалізацію автономістських планів розгор­ талася стримано. Спираючись на рішення Українського вій­ ськового з'їзду, Всеукраїнського національного конгресу та ін., виражаючи революційні настрої та інтереси українсь-

кого народу, Центральна Рада дедалі активніше вимагає визнання і схвалення Тимчасовим урядом автономії Украї­ ни. З цією метою в травні 1917 р. до Петрограда виїхала представницька делегація, очолювана лідерами найвпливовіших українських партій — В. Винниченком, М. Ковалевським та С. Єфремовим. На цьому етапі основні вимоги Центральної Ради формулювалися у традиційній для укра­ їнців формі прохань. Як казав В. Винниченко: «Тільки десь там собі хоч згадайте, що ви іменно до автономії України ставитесь «прихильно». Не заводьте її зараз, ми готові скіль­ ки там треба ждати здійснення цього постуляту...» Тради­ ційний крок викликав традиційну реакцію. Тимчасовий уряд відхилив вимоги щодо автономії, мотивуючи свої дії тим, що, по-перше, оскільки Центральна Рада не обрана шляхом всенародного голосування, вона не може вислов­ лювати волю усього народу українських земель; по-друге, проголошення автономії України могло б спричинити низ­ ку територіальних та інших непорозумінь; по-третє, питан­ ня про адміністративний устрій майбутньої Російської фе­ деративної республіки мають вирішувати тільки Установчі збори, скликання яких планувалось на кінець року.

Таке рішення Тимчасового уряду надзвичайно загост­ рило украінсько-російські відносини. Виступаючи на се­ лянському з'їзді, М. Грушевський багатозначно заявив: «Свято революції скінчилося. Настає грізний час!» Це був справді час серйозних випробувань для молодої українсь­ кої демократії, адже на боці Тимчасового уряду були дер­ жавна і військова сила та влада, а на боці Центральної Ради — лише моральний вплив та підтримка неорганізо­ ваних народних мас. За цих умов потрібне було нестан­ дартне рішення, яке, з одного боку, не дало б підстав Пет­ рограду втрутитися в українські справи і зброєю приду­ шити опозицію, з іншого — не вносячи дезорганізації, дало б змогу підняти національно-визвольні змагання на вищий щабель. Поклавши в основу своєї тактичної лінії принцип «ні бунту, ні покірності», Центральна Рада зна­ йшла таке рішення: 23 червня 1917 р. вона приймає І Уні­ версал, у якому проголошує автономію України і підкрес­ лює, що «однині самі будемо творити наше життя». Одним з перших кроків після проголошення Універсалу стало створення Тимчасового революційного уряду — Генераль­ ного секретаріату на чолі з В. Винниченком.

Винниченко Володимир Кирилович (1880—1951) — політичний і громадський діяч, письменник Походив з селянської сім'ї, закінчив гімназію, навчався в Київському університеті. Був членом РУП, по-

тім УСДРП, з 1907 р. —- член її ЦК. 31903 р. — на професійній ре­ волюційній роботі. Один із вождів української національної рево­ люції, лідер УСДРП, головний редактор «Робітничої газети», член та заступник голови Центральної Ради, перший голова Генерального Секретаріату, генеральний секретар внутрішніх справ. Керував ро ботою Українського національного конгресу, двох військових, се­ лянського та робітничого з'їздів. Очолював українську делегацію, яка в травні 1917 р. передала Тимчасовому уряду вимогу Централь­ ної Ради про надання Україні автономії, вів переговори з делегаці­ єю Тимчасового уряду в Києві 29—30 червня 1917 р. Був автором усіх головних законодавчих актів УНР, у т.ч. чотирьох Універсалів. 9 січня 1918 р. Винниченко пішов у відставку з поста прем'єра За­ судив гетьманський переворот. 18 вересня був обраний головою Українського Національного Союзу, грав провідну роль в організа ції протигетьманського повстання. З листопада 1918 р. до лютого 1919 р очолював Директорію, був усунутий за ЛІВІ ПОГЛЯДИ, ПІСЛЯ чого виїхав за кордон. У1919 р організував в Австрії Закордонну групу українських комуністів, заявивши про перехід на ВІДПОВІДНІ ПО­ ЗИЦІЇ'. В 1920 р. повернувся в Україну, але після невдалої спроби співпрацювати з більшовиками знову відбув за кордон. У середині 20-х років намагався ще раз повернутися на Батьківщину, але доз­ волу на в'їзд не отримав. З кінця 20-х років жив на півдні Франції, повністю залишивши політичну діяльність і присвятивши себе літе­ ратурі та публіцистиці. Автор тритомного мемуарно-публіцистично­ го твору «Відродження нації. Історія української революції (1917 — грудень 1919)».

Така активна державотворча діяльність викликала за­ непокоєння у Петрограді. Червневі масові демонстрації у столиці Росії, поразка на Південно-Західному фронті, що призвела до втрати Галичини, зумовили гостру політич­ ну кризу, падіння авторитету та суттєве послаблення офі­ ційної влади. За цих умов Тимчасовий уряд уже не міг діяти тільки силовими методами, оскільки на захист Цен­ тральної Ради могли стати фронтові українські частини та переважна більшість населення України. Крім того, збройний конфлікт з Центральною Радою міг спричини­ ти розкол у таборі російської демократії. Саме тому 28 чер­ вня 1917 р. для переговорів до Києва прибуває делегація в складі О. Керенського, М. Терещенка та І. Церетелі, яка, маючи на меті втримати ситуацію під контролем, тобто «вдержати все, що можна вдержати», мусила виз­ нати автономні права України.

Знайдений компроміс став причиною урядової кризи в Росії. На знак протесту проти найменших поступок україн­ цям у питанні автономного устрою троє міністрів-кадетів вийшли з Тимчасового уряду, але угода все ж більшістю голосів була підтримана. Надалі її зміст став основою

II Універсалу Центральної Ради, проголошеного 3 липня 1917 р. У цьому документі вказувалося, що поповнена пред­ ставниками національних меншин, які проживають в укра­ їнських землях, Центральна Рада перетвориться на єди­ ний найвищий орган революційної демократії України. Цен­ тральна Рада виділить зі свого складу відповідальний пе­ ред нею орган — Генеральний секретаріат, який після зат­ вердження Тимчасовим урядом стане носієм найвищої кра­ йової влади цього уряду в Україні. Центральна Рада брала зобов'язання зміцнювати новий лад і офіційно виступала «проти замірів самовільного здійснення автономії України до Всеросійського Учредительного Зібрання».

Започаткована II Універсалом криза Тимчасового уря­ ду, стала прологом загальної політичної кризи в Росії, в основі якої лежали катастрофічні поразки на фронті, по­ гіршення економічного становища, посилення міжпартійного протистояння. За цих обставин спроба більшовиків З—5 липня розпочати збройне повстання в Петрограді проти Тимчасового уряду ще більше загострила й усклад­ нила ситуацію. Наслідками липневої кризи був новий склад Тимчасового уряду і посилення після придушення більшовицького повстання жорсткості у владних струк­ турах. Саме ці фактори негативно позначилися на спро­ бах української демократії не на словах, а на ділі виборо­ ти політичну автономію.

Наростаюча криза та політична невизначеність ситуа­ ції підштовхнули до активних дій самостійників. 4—б лип­ ня у Києві відбувся збройний виступ полку ім. П. Полу­ ботка, який мав на меті встановити цілковитий контроль над Києвом і змусити Центральну Раду проголосити са­ мостійність України. Полуботківців готові були підтри­ мати українізовані військові частини в Одесі, Кременчу­ ці, Чернігові та інших містах. Проте спільними діями збройних формувань Центральної Ради і Тимчасового уря­ ду цей виступ було придушено.

Дотримуючись узятих на себе зобов'язань та домовле­ ності з представниками Тимчасового уряду, Центральна Рада вводить до складу Ради і Генерального секретаріату 30% представників національних меншин, а 16 липня 1917 р. приймає «Статут вищого управління України», в якому визначає обов'язки, права та межі компетенції Ге­ нерального секретаріату. Фактично це була основа кон­ ституції, що базувалася на принципах автономного устрою. Проте Тимчасовий уряд не затвердив цього документа, а сам 4 серпня 1917 р. видав «Тимчасову інструкцію для

Генерального секретаріату», яка суттєво обмежувала права України:

1)Генеральний секретаріат мав стати органом Тимчасо­ вого уряду;

2)Центральна Рада позбавлялася законодавчих прав;

3)до складу Генерального секретаріату входили не 14,

алише 7 секретарів, до того ж 4 з них мали бути предс­ тавниками меншин;

4)українська територія звужувалась до 5 губерній (Ки­ ївської, Волинської, Подільської, Полтавської, Чернігів­ ської).

Іхоча В. Винниченко назвав «Інструкцію» «мирша­ вим клаптиком паперу», а більшість Центральної Ради зустріла її з обуренням, все ж була прийнята резолюція, яка не ухвалювала, але й не відкидала «Інструкцію», а «брала її до відома». Цілком зрозуміло, що така ситуація не сприяла нормалізації стосунків між Радою і урядом. Конфлікт не був розв'язаний, а ніби відкладався на пев­ ний час. Те, що Центральна Рада категорично не висту­ пила проти «Інструкції», не означало перемоги Тимчасо­ вого уряду, оскільки цей документ так і залишився клап­ тиком паперу, бо його основні положення, які фактично мали на меті перетворити Україну на провінцію Росії, так і залишилися нездійсненними. Склалася патова си­ туація: Центральна Рада не мала реальної сили, щоб від­ крито виступити проти «Інструкції», а Тимчасовий уряд був не в змозі реалізувати її положення на практиці.

Серпнева спроба реакційного корніловського заколо­ ту, хаос, безладдя та анархія восени 1917 р. підштовхну­ ли Центральну Раду до активних дій. З її ініціативи у вересні в Києві відбувається З'їзд народів Росії, який за­ судив державну централізацію. Згодом Центральна Рада розпочала підготовчу роботу до скликання Українських Установчих зборів. У відповідь на це міністр юстиції Тим­ часового уряду порушив слідчу справу проти членів Цен­ тральної Ради. Водночас для переговорів до Петрограда були викликані лідери Генерального секретаріату, для яких у столиці вже були підготовлені тюремні камери. Ситуація наближалася до критичної межі.

Отже, проголошення автономії, здійснене Централь­ ною Радою, відповідало вимогам часу і було логічним кро­ ком у розвитку української національно-демократичної революції. Тривале переважання в Україні автономістсь­ ких настроїв над самостійницькими (протягом майже всьо­ го 1917 p.), яке виявилося у трьох Універсалах Цент-

ральної Ради, пояснюється такими чинниками: автоно­ мія була однією з принципових програмних установок домінуючих у Раді політичних партій; ідея самостійності ще не набула поширеності та визнання в масах; українсь­ ка політична еліта сподівалася, що російська демократія справедливо вирішить національне питання; самостійна Україна без державних структур, без власної армії могла стати легкою здобиччю у вогні Першої світової війни. Певну роль відігравали і налагоджені російсько-україн­ ські економічні зв'язки, домінування неукраїнського на­ селення в містах тощо.

11.3. Проголошення Української Народної Республіки.

Війна Радянської Росії проти УНР

Жовтневе більшовицьке повстання та падіння Тимча­ сового уряду, з одного боку, радикально вирішували час­ тину проблем та конфліктів, з іншого — породили нові. Намагаючись втримати ситуацію під контролем, Централь­ на Рада вже в день петроградського перевороту ініціює утворення в Києві «Крайового комітету охорони револю­ ції в Україні», до складу якого входили представники різ­ них політичних та громадських організацій, серед них біль­ шовики — Г. П'ятаков, Й. Крейсберг, В. Затонський.

У жовтні 1917 р. в Україні розгорнулася боротьба між трьома політичними силами — прибічниками Тимчасо­ вого уряду, опорною точкою яких був штаб Київського військового округу (КВО); більшовиками, які користува­ лися підтримкою рад робітничих і селянських депутатів та національними силами, що гуртувалися навколо Цен­ тральної Ради. Продовжуючи «петроградський почин», більшовики України на короткий час встановили радян­ ську владу у Вінниці, Кам'янці-Подільському, Проску­ рові, Рівному, Луцьку та інших прифронтових містах, їхня спроба розгортання повстання в Києві зустріла актив­ ний опір з боку сил підконтрольних КВО. Протягом 29— 31 жовтня тривали жорстокі бої. Спочатку Центральна Рада займала нейтральну позицію, але коли ситуація стала кризовою, намагаючись відстояти національні інтереси, радівці активно почали впливати на розвиток подій. Во­ ни уклали компромісну угоду з більшовиками і примуси-