Boyko_O_D_Istoriya_Ukrayini

ні протиріччя. Це зумовило радикалізащю та політизацію суспільного руху. Розчарована в орієнтації, суспіль­ но-економічних поглядах та формах діяльності москво­ філів та народовців, молода інтелігенція під впливом

М.Драгоманова обрала третій шлях для національного суспільного руху — шлях європеїзації, модернізації та демократизації. Саме ці ідеї лягли в основу діяльності, утвореної в середині 70-х років радикальної течи в укра­ їнському русі. Лідерами цього напряму стали І. Франко,

М.Павлик, О. Терлецький, які проповідували необхід­ ність переходу до соціалізму.

Павлик Михайло Іванович (1853—1915) — громадський і куль турно освітній діяч, літератор Народився на Станіславівщині в се лянській родині Після закінчення гімназії у Львові (1874) вступив до Львівського університету, де став членом «Академічного гурт ка» і співробітником його друкованого органу «Друг» У1878 р ра зом з І Франком розпочав видання місячника «Громадський друг», після закриття якого видавав збірники «Дзвін> та «Молот» У1879 р у зв язку з політичними переслідуваннями був змушений виїхати до Женеви, де прожив до 1882 р Там разом з М Драгомановим і С Подолинським видавав журнал «Гоомада» Наприкінці 80 х ро ків став одним із фундаторів Української радикальної парти і ре дактором її друкованих органів «Хлібороб» і «Народ» (1890—1895) У1895—1905 рр — перший бібліотекар НТШ і редактор радикаль ного «Гоомадського голосу» В1914 р — заступник голови Голов ноі Української Ради Творча спадщина Павлика складається з художніх творів, перекладів та наукових робіт «Потреба етногра фічно статистичної роботи в Галичині» (1886), «Про русько україн ські народні читальні» (1887), «Михайло Петрович Драгоманов, 1841—1894» (1896), «Якуб Гаватович» (1900) та ін

Використовуючи свої часописи «Молот», «Громадсь­ кий друг», «Дзвін», «Світ», молоді радикали вели актив­ ну пропагандистську та агітаційну роботу в масах. їхня діяльність сприяла поглибленню процесу політизації ро­ бітничого класу і селянства.

Починаючи з 90-х років XIX ст. суспільний рух в за­ хідноукраїнських землях вступає в політичний етап сво­ го розвитку — інтенсивно розгортається робота щодо орга­ нізаційного згуртування та розмежування політичних сил, чіткіше кристалізуються основні програмні положення, агітація та пропаганда охоплює дедалі ширші верстви на­ селення. Вже в жовтні 1890 р. виникає перша в Галичині політична партія — Русько-украінська радикальна пар­ тія (РУРП). Це політичне об'єднання було першою ле­ гальною українською політичною партією європейського

типу і водночас першою в Європі селянською партією, що стояла на соціалістичній платформі. Поява РУРП стала своєрідним сигналом для формування багатопартійної сис­ теми в межах національного руху. Невдовзі одна за одною виникають нові партії: Українська національно-демокра­ тична партія — УНДП (1899); Русько-український хрис­ тиянський союз (1896), який 1911 р. трансформувався в Християнсько-суспільну партію; Українська соціал-демок- ратична партія — УСДП (1899).

Наприкінці XIX ст. активізується політична думка. У 1895 р. у книзі Ю. Бачинського «Ukraina irredenta* («Україна уярмлена») вперше в історії українського руху було сформульовано та аргументовано тезу про необхід­ ність політичної самостійності України. З часом цей пос­ тулат став програмним для більшості українських полі­ тичних партій, які між тим по-різному вбачали шляхи досягнення кінцевої мети: РУРП і УНДП були перекона­ ні, що до державної незалежності слід йти через виборю­ вання національно-територіальної автономії, а УСДП пер­ шочерговим завданням вважала змагання за культурнонаціональну автономію.

Під впливом загострення соціально-економічних проти­ річ, посилення національного руху наростає хвиля висту­ пів робітників і селян. їхня активність досягає свого піку на початку XX ст. Влітку 1902 р. аграрний рух охопив по­ над 500 сіл Східної Галичини, страйкувало майже 100 тис. осіб. Масштабність та інтенсивність страйкового руху особ­ ливо зросла в роки першої російської революції, відлун­ ням якого стала наростаюча активність народних мас у західноукраїнських землях. Зокрема, у Східній Галичині 1905 р. кількість страйкуючих підприємств порівняно з 1900 р. зросла майже в 4 рази, а кількість страйкарів — більше, ніж у 3 рази. Того ж року на Буковині страйкува­ ло понад 200 підприємств. У цих страйках взяли участь майже в 4 рази більше робітників порівняно з 1901 р.

Отже, у другій половині XIX — на початку XX ст. в західноукраїнських землях відбувається поступовий пе­ рехід до капіталістичних форм господарювання. Зростає товарність сільського господарства, ширше використову­ ється вільнонаймана праця, поліпшуються знаряддя пра­ ці, частіше застосовується техніка тощо. Проте водночас з позитивними зрушеннями зберігає свої панівні позиції поміщицьке землеволодіння; завдяки перебуванню серві­ тутів — під поміщицьким контролем юридично вільні се­ ляни фактично потрапляють в економічне кріпацтво; за-

гострюється проблема аграрного перенаселення тощо. Че­ рез це в аграрній сфері західноукраїнських земель нако­ пичується комплекс протиріч, які заважали поступаль­ ному розвиткові. Ці протиріччя значною мірою були зу­ мовлені колоніальним характером економіки краю.

Наслідками колоніальних форм господарювання в про­ мисловій сфері були: гальмування промислового розвит­ ку західноукраїнських земель; консервація кустарно-ре­ місничого характеру західноукраїнської промисловості; орієнтація фабричного виробництва на добування та пер­ винну переробку сировини, створення деформованої струк­ тури промислового потенціалу; залежність промислового розвитку від іноземного капіталу; хижацька експлуата­ ція природних багатств західноукраїнських земель; фік­ сація низької енергоозброєності західноукраїнської про­ мисловості; перетворення західноукраїнського краю на ринок збуту.

Динаміку суспільного руху визначали українсько-поль­ ське протистояння та невщухаюча боротьба між москво­ філами, народовцями та радикалами. Наприкінці XIX ст. суспільний рух у західноукраїнських землях вступає в політичний етап свого розвитку, який характеризується утворенням політичних партій, кристалізацією їхніх прог­ рам та активною боротьбою за вплив на маси.

10.6. Українські землі в роки Першої світової війни

Влітку 1914 р. загострення міжімперіалістичних про­ тиріч дійшло до фатальної межі. Світ опинився в полум'ї Першої світової війни. Ця війна була збройним протисто­ янням двох воєнних блоків: Четверного союзу (Німеччи­ на, Австро-Угорщина, Туреччина, Болгарія) і Антанти (Ан­ глія, Франція, Росія), але поступово у її орбіту було втяг­ нуто 38 з 59 держав світу, 3/4 населення земної кулі. Ворогуючі сторони ставили перед собою фактично одні й ті ж цілі: ствердження власного домінування у світі, за­ гарбання чужих територій, встановлення контролю за рин­ ками збуту та джерелами сировини, послаблення хвилі народних виступів за соціальне та національне визволен­ ня, знешкодження опозиційних політичних сил, концен­ трація народної уваги не на внутрішніх проблемах, а на зовнішній загрозі.

Трагедія українського народу полягала в тому, що він всупереч власній волі був втягнутий у війну, а його землі стали об'єктом експансії воюючих сторін. Загарбання укра­ їнських земель було невід'ємною частиною агресивних пла­ нів основних учасників ворогуючих блоків. Якщо АвстроУгорщина претендувала на Поділля та Волинь, то Німеч­ чина виношувала більш масштабні плани. Про це свідчать слова «сталевого короля» Августа Тіссена, що прозвучали на початку Першої світової війни: «Росія повинна віддати нам прибалтійські провінції, частину Польщі й Донець­ кий басейн з Одесою, Кримом і Приазов'ям». Не меншими були апетити і у російського самодержавства. Прикриваю­ чись ідеєю «об'єднання усіх руських земель» під владою російського царя, самодержавство планувало акцію при­ єднання Галичини, Буковини та Закарпаття.

З початком війни українські землі перетворилися на арену воєнних дій, а самі українці мусили воювати за чужі інтереси і брати участь у братовбивчому протисто­ янні, адже в російській армії перебувало 3,5 млн україн­ ців, у австроугорській — 250 тис.

Війна зумовила глибокий розкол національного руху, який відбувся у двох площинах: як між українцями вою­ ючих сторін, так і в межах Російської та Австро-Угорсь- кої імперій — на прибічників та противників перемож­ ної війни. Відверто проавстрійські позиції зайняла утво­ рена в серпні 1914 р. у Львові Головна Українська Рада, що була міжпартійним блоком, до складу якого входили радикальна, соціал-демократична та націонал-демократич- на партії. На чолі цього об'єднання став К. Левицький. У Маніфесті, випущеному Радою 3 серпня 1914 p., зазнача­ лося: «Ненаситність царської імперії загрожує також на­ шому національному життю, ...яке знайшло охорону в конституційному ладі австрійської держави». За ініціа­ тиви Головної Української Ради незабаром було створено легіон Українських січових стрільців (УСС). Дотримую­ чись класичного імперського правила «не озброювати під­ корені народи та не створювати з їх представників чис­ ленні національні бойові одиниці», Австрійська імперія, навіть маючи гостру потребу в живій силі, чинила певні перешкоди при формуванні легіону. Так, з 28 тис. бажа­ ючих до УСС було зараховано лише 2,5 тис. осіб.

Водночас з утворенням Головної Української Ради гру­ па емігрантів із Східної України (Д. Донцов, В. Дорошен­ ко, А. Жук, О. Скоропис-Йолтуховський та ін.) заснували у Відні свою організацію — Союз визволення України (СВУ).

цист, ідеолог українського націоналізму. Походив з козацько-стар­ шинського роду. Навчався в Царськосельському ліцеї, на юридич­ ному факультеті Петербурзького університету, з якого виключений за участь в українській демонстрації 1905 р. У1905 р. член РУП (згодом УСДРП). Через переслідування поліції (1908) виїжджає за кордон. Під час Першої світової війни — перший голова Союзу Виз­ волення України (1914), з якого вийшов у 1915 р У1917 р. жив у Львові, де здобув ступінь доктора права. У березні 1918 р. виїхав до Києва, де очолював Українське телеграфне агентство, був чле­ ном української делегації на переговорах з РСФРР. Один із керів­ ників Української хліборобсько-демократичної парти В 1919— 1921 рр —у Швейцари. 31922 р. мешкав у Львові, де був одним із засновників Української парти національної роботи і редакто­ ром п друкованого органу «Заграва» (1923—1924). У1939 р. за­ арештований і ув'язнений в польському концтаборі. Після звіль­ нення емігрував до Німеччини, а звідти до Бухареста, де редагу­ вав часопис «Батави» (1940—1941). Під час Другої світової війни мешкав у Берліні, Львові, Празі, в 1945 р. — у Парижі, в 1946 р. переїхав до Великої Британії. З 1947 р. в еміграції в Канаді, де викладав українську літературу в Монреальському університеті, співробітничав в українських виданнях. У своїх працях, найгрунтовнішими з яких є «Модерне москвофільство» (1913), «Історія розвит­ ку української державної ідеї» (1917), «Підстави нашої політики» (1921), «Націоналізм» (1926), «Де шукати наших традицій» (1938), «Московська отрута», «Росія чи Європа» (1955), «Клич доби» (1968), виклав доктринальні засади українського націоналізму.

Програмною метою СВУ було утворення самостійної Української Держави, встановлення конституційної мо­ нархії, заснування демократичного устрою, надання рів­ них прав і свобод представникам усіх національностей, забезпечення самостійності української церкви. СВУ вів активну пропагандистську та агітаційну роботу, домігся, щоб українські полонені в Австрії та Німеччині були ви­ ділені в окремі табори. Він отримував матеріальну допо­ могу від країн Четверного союзу, яка зараховувалася як державний борг майбутньої самостійної України.

Оборонницьку, проросійську позицію в Наддніпрян­ ській Україні спочатку зайняло Товариство українських поступовців (ТУП). їхня газета «Рада» на початку війни закликала українців стати на захист Російської держави. «Ми, — пізніше згадував відомий діяч ТУПу О. Лотоцький, —• ділили долю з Росією... ми стояли на тому, що перемога демократичних сил Росії — це заразом і наша перемога». Очевидно, тими ж мотивами керувалася і час­ тина УСДРП на чолі з С. Петлюрою, яка закликала укра­ їнців виконати «свій обов'язок громадян Росії». Відомі

316 Україна на початку XX ст.

представники українського руху Д. Дорошенко, А. Вязлов, А. Ніковський брали участь у роботі Комітету Пів- денно-Західного фронту Всеросійського Союзу земств і міст, створеного з метою посилення оборонного потенціа­ лу Російської імперії.

На початку війни емігранти-москвофіли Західної Укра­ їни утворили в Києві «Карпато-русский освободительньїй комитет», який закликав галичан зустрічати російську армію як визволительку. Водночас значна частина укра­ їнських соціал-демократів за участю В. Винниченка зай­ мала антивоєнні позиції під гаслами «Геть війну! Хай живе автономія України!»

Затяжний характер війни, погіршення становища на фронтах, ускладнення внутрішніх проблем призвели до посилення жорсткості режимів обох імперій, зведення на­ нівець легальних можливостей політичної діяльності, при­ душення опозиції, численних репресивних акцій. Одне за одним у Російській імперії закриваються демократич­ ні українські видання «Рада», «Дзвін», «Україна», «Рід­ ний край», «Літературний вісник» та ін. Лідера україн­ ського руху М. Грушевського було заслано до Симбірсь­ ка. У цей час міністр закордонних справ Росії С. Сазонов відверто говорив: «Тепер настав слушний момент, щоб раз і назавжди позбутися українського руху». Логічним продовженням цієї думки, своєрідним підґрунтям май­ бутніх репресивних акцій стала і його заява у Державній думі 1915 р. про те, що український рух у Росії фінансу­ ється Німеччиною. Не в кращому становищі опинилися й українці Австро-Угорщини. Поступово офіційна австрій­ ська влада відходить від власних заяв початкового періо­ ду війни щодо доцільності утворення незалежної Украї­ ни. Зменшується матеріальна підтримка діяльності СВУ, звужується сфера її діяльності, планується перенесення штаб-квартири цієї організації з Відня до нейтральної кра­ їни. Звинувачене у русофільстві українське населення Га­ личини масово потрапляє до концентраційних таборів у Талергофі, Терезієнштадті, Гнаві та ін., де утримувалося без суду і слідства у жахливих умовах.

Під час війни в скрутному становищі опинилося насе­ лення Галичини й Буковини. «З одного боку, — зазначає сучасний історик Т. Гунчак, — його мордували росіяни, намагаючись вибити з нього почуття національної свідо­ мості й самопошани; з іншого — над ним знущалися австрійці та мадяри, звинувачуючи у русофільстві». На початку війни галицькі та буковинські землі були заво-

йовані російськими військами. Основною метою російсь­ кої адміністрації було знищення основного центру укра­ їнського національного руху, що зосереджувався в цих землях, та створення передумов для органічного їх вклю­ чення до складу Російської імперії. Саме на виконання цих завдань і були спрямовані основні «заходи» новопризначеного генерал-губернатора Галичини графа О. Бобринського: закриття «Просвіт», українських установ, бібліо­ тек, шкіл; насильницька русифікація; репресії проти міс­ цевої інтелігенції; гоніння на греко-католиків; масові де­ портації населення (з Галичини було виселено понад 12 тис. осіб, звинувачених у неблагонадійності).

Війна принесла українським землям руйнацію госпо­ дарства, гальмування поступального розвитку, деформа­ цію структури виробництва, посилення залежності від іно­ земного капіталу. У Галичині за роки воєнного лихоліт­ тя було зруйновано понад 40% господарських та житло­ вих будинків, понад 1,5 тис. промислових споруд. Навіть стратегічно важлива нафтова промисловість зменшила ви­ робництво на 1/3. На Буковині у цей час поголів'я коней та свиней зменшилося на 60%, овець — на 47%. Не наба­ гато кращою була ситуація і в Наддніпрянській Україні. Якщо 1913 р. тут функціонувало 3381 підприємство, то 1915 р. — лише 2849. На 1917 р. з 4 млн селянських господарств 1,8 млн дворів були без коней. У цей час в селах залишилося лише 38,7% працездатних чоловіків. Водночас з деградацією господарства в роки війни зрос­ тала його залежність від іноземного капіталу. Тільки 1916—1917 pp. 74% іноземних вкладів у розвиток кам'яновугільної промисловості Російської імперії було зроблено в підприємства Донбасу.

Отже, суть трагедії українського народу, пов'язаної з початком Першої світової війни, полягає в тім, що війна перетворила українські землі на об'єкт експансії, арену воєнних дій, а їхніх жителів — на учасників братовбивчо­ го протистояння. Крім того, війна зумовила й інші нега­ тивні тенденції та процеси в суспільному розвитку цих земель: розкол національного руху, зведення нанівець ле­ гальних можливостей політичної та культурної діяльнос­ ті, придушення опозиційних сил, застосування імперсь­ кими державними органами репресивних акцій, руйнацію народного господарства, деформацію структури виробни­ цтва, посилення залежності від іноземного капіталу.

10.7.Поява модерністської течії

вукраїнській культурі на рубежі XIX і XX ст.

Зміст, форма, стильові зміни в культурі залежать не тільки від еволюції мистецтва, вони тісно пов'язані з усі­ ма сторонами життя суспільства, з особливостями та за­ кономірностями історичного процесу в цілому. Модер­ нізм — це світоглядна та культурно-естетична реакція на вступ людства на рубежі X I X — X X ст. у якісно новий етап свого розвитку. У цей період на планеті відбулися глобальні зрушення, з'явилися нові явища, виникли но­ ві тенденції: відчутно посилилася єдність світу, взаємо­ залежність народів і держав й водночас загострилися між­ державні протиріччя, різко зросла загроза світового кон­ флікту.

Розвиток поліграфії, поява телефону, радіо, кіно по­ силили інтенсивність інформаційного обміну, заклали основи індустріалізації культури. Суспільне життя деда­ лі більше набуває рис масовості, що зумовлює концент­ рацію робочої сили в економіці та формування масових суспільно-політичних рухів у політичній сфері. Прогре­ суюча соціально-економічна диференціація спричиняє зростання політизації суспільного життя, появу на істо­ ричній сцені політичних партій, які активно претенду­ ють на владу. Все це відбувається на фоні глибокої кризи класичного європейського світобачення, яке в нових умо­ вах виявилося нездатним адекватно оцінити світ, що про­ ходив стадію модернізації. Людина знову відчула свою самотність, слабкість і непотрібність.

«Звідки ми, хто ми, куди ми йдемо» — так називаєть­ ся одна з символічних картин французького художника нової мистецької хвилі Поля Гогена. Саме ці болючі пи­ тання на рубежі XIX та XX ст. гостро постали не тільки в культурі, а й у житті всього суспільства. Свої відповіді на них у культурній сфері запропонував модернізм (від франц. moderne — новітній, сучасний). Ця доволі оригі­ нальна художньо-естетична система об'єднувала декілька відносно самостійних ідейно-художніх напрямів та те­ чій — експресіонізм, кубізм, футуризм, конструктивізм, сюрреалізм та ін.

В українській літературі першим модерністські гасла висунув 1901 р. поет М. Вороний, який на сторінках «Лі-

тературно-наукового вісника» у програмному відкрито­ му листі закликав повернутися до ідеї «справжньої за­ пашної поезії», тематично і жанрово розширити існуючі в тогочасній літературі рамки. Естафету в М. Вороного прийняла група галицьких письменників «Молода муза» (П. Карманський, В. Пачовський, О. Луцький та ін.), яка 1907 р. оприлюднила свій маніфест, що містив критичні зауваження щодо реалізму в літературі та орієнтувався на загальноєвропейські зразки та тенденції.

У цей час у культурній сфері чітко окреслилися дві тенденції — збереження національно-культурної ідентич­ ності (народництво) та пересадження на український ґрунт новітніх європейських зразків художнього самовираження (модернізм). Своєрідною синтезною моделлю народницт­ ва і модернізму стала «нова школа» української прози (М. Коцюбинський, В. Стефаник, О. Кобилянська, М. Че­ ремшина), яка в своїй творчості органічно поєднувала тра­ диційні для вітчизняної літератури етнографізм, розпо­ відь від першої особи з новітніми європейськими здобут­ ками — символізмом та психоаналізом. Характерною ри­ сою розвитку українського варіанту модернізму в літера­ турі був значний вплив романтизму, що пояснюється як традицією, так і ментальністю українського народу, для якого романтизм є органічним елементом світобачення будь-якої доби.

Наприкінці XIX — на початку XX ст. стиль модерн набуває поширення і в українській архітектурі, що ви­ явилося в геометрично чітких лініях споруд, динамічнос­ ті їхніх форм. У цьому стилі побудовано залізничні вок­ зали Львова, Києва, Жмеринки, Харкова, перший в Укра­ їні критий ринок (Бессарабський). Найяскравішими пос­ татями архітектурного модернізму були К. Жуков, О. Вербицький, М. Верьовкін та ін. Пошуки та експерименти архітекторів-модерністів мали на меті забезпечити мак­ симальну функціональність будівлі, зберігши при цьому чіткість у лініях фасаду.

Українська скульптура початку XX ст. теж не уникла модерністських починань. Під впливом західних мистець­ ких шкіл формується плеяда українських скульпторівмодерністів — М. Гаврилко, М. Паращук, В. Іщенко, П. Війтович та ін. їхній творчості властиві контрастні світ­ лотіньові ефекти та глибокий психологізм. Зірка світово­ го масштабу О. Архипенко збагатив мову пластики XX ст.: він змусив порожній простір стати органічним і дуже ви­ разним елементом композиції. Цьому неперевершеному

320 Україна на початку XX ст.

майстрові належать «Ступаюча жінка», «Жінка, яка за­ чісується» та інші твори.

У живописі прихильниками модерністських експери­ ментів були М. Жук, О. Новаківський, В. та Ф. Кричевські та ін.

Український варіант модернізму був досить своєрід­ ним і мав свої особливості. Через те що українські землі не мали власної державності, були роз'єднані і перебува­ ли в статусі провінцій, суспільний розвиток у них був уповільненим порівняно з провідними європейськими кра­ їнами, тому і конфлікти між цивілізацією і культурою, художником і суспільством не були такими гострими. Ці фактори і визначили приглушений, слабовиражений, не­ розвинутий характер українського модернізму. Окремі злети світового рівня тільки відтіняли загальну провін­ ційність та глибоку традиційність української культури. Український модернізм не сформувався як національна самобутня течія, а виявлявся лише у творчості окремих митців.

Отже, своєрідність українського варіанту модернізму полягає і в тім, що він із естетичного феномена перетво­ рився на культурно-історичне явище, став спробою подо­ лання провінційності, другорядності, вторинності укра­ їнської національної культури, формою залучення до над­ бань світової цивілізації. Він ніби символізував перехід українського суспільства від етнографічно-побутової самоідентифікації, тобто виокремлення себе з-поміж інших, до національного самоусвідомлення — визначення свого місця і ролі в сучасному світі.