Boyko_O_D_Istoriya_Ukrayini

Петербурзі першу українську громаду — культурно-ос­ вітню організацію, яка мала на меті сприяти розвитку народної освіти, свободі літературного слова, поширенню національної ідеї, формуванню національної свідомості. Саме на цих ідеях базувався перший в імперії українсь­ кий часопис «Основа» (почав виходити з 1861 р. в Петер­ бурзі), навколо якого групувалися вже відомі діячі націо­ нального руху М. Костомаров, В. Білозерський, П. Ку­ ліш, Т. Шевченко і весь громадівський рух. Підтримую­ чи національне відродження, активно починає діяти інте­ лігенція. Виникають громади в Харкові, Полтаві, Черні­ гові, Одесі. Найвпливовішою в українських землях у цей час була Київська громада, що утворилася на основі та­ ємного гуртка хлопоманів. її лідерами були представни­ ки нової хвилі української інтелігенції — В. Антонович, Т. Рильський, А. Свидницький, П. Житецький.

Антонович Володимир Боніфатійович (1834—1908) — історик, археолог, етнограф, археограф. Народився у містечку Махнівці Бердичівського повіту Київської губернії (нині Житомирська обл.). Закінчив медичний (1855) та історично-філологічний (1860) фа­ культети Київського університету. В 1863—1880 pp. — головний редактор Тимчасової комісії для розгляду давніх актів у Києві, з 1878 р. — професор руської історії Київського університету, голо­ ва Історичного товариства Нестора-Літописця (з 1881). Активний учасник українського національно-визвольного руху, один з орга­ нізаторів Київської громади. Антонович — автор багатьох праць, найвідоміші з яких: «Дослідження про козацтво за актами з 1500 по 1648 р.» (1863), «Дослідження про гайдамацтво за актами 1700—1768 рр.» (1876), «Монографії з історії Західної і Півден- но-Західної Росії» (1885) та ін.

Після поразки польського повстання 1863—1864 pp. у Російській імперії розпочався наступ реакції. Навіть по­ міркована культурницька діяльність українофілів цього пе­ ріоду сприймалася як загроза самодержавству. Вже 1863 р. побачив світ сумнозвісний Валуєвський указ, що забороняв видання українською мовою шкільних та релігійних ви­ дань (заборона не стосувалася лише творів художньої літе­ ратури). Мета цього указу цілком очевидна: не дати мож­ ливості українському рухові стати масовим, загальмувати його розвиток, звузити сферу впливу патріотично настроє­ ної частини національної еліти. Певною мірою царизму вда­ лося досягти поставленої мети: після Валуєвського указу настає пауза у процесі національного відродження.

Лише на початку 70-х років громадівський рух знову активізується. У київській «Старій громаді» у цей час

сконцентрувалися значні інтелектуальні сили — В. Анто­ нович, М. Зібер, М. Драгоманов, О. Кистяківський, М. Старицький, П. Чубинський та ін.

Драгоманов Михайло Петрович (1841—1895) — публіцист, істо­ рик, літературознавець, фольклорист, філософ, суспільно-політич­ ний діяч, автор понад 2 тис. творів. Народився в дворянській ро­ дині козацького походження. Вчився в Київському університеті, де згодом (1864) став приват-доцентом, а з 1873 р. — штатним до­ центом. Очолював ліве крило Київської громади. Внаслідок анти­ українських репресій у 1875 р. звільнений з університету. В 1876 р. емігрував за кордон. У Женеві заснував вільну україн­ ську друкарню, видавав перший український політичний журнал «Громада» (1878—1882). Разом з С. Подолинським і М. Павликом заснував «Женевський гурток» — зародок українського соціаліз­ му. Через розрив з Київською громадою (1886) був позбавлений фінансової підтримки й у 1889 р. прийняв запрошення обійняти посаду професора кафедри загальної історії Софійського універ­ ситету. У Болгарії провів останні роки свого життя.

Вивчаючи згідно з орієнтацією створеного за ініціати­ вою громади «Південно-Західного відділу Російського ге­ ографічного товариства» археологію, етнографію, статис­ тику, географію та історію, громадівці активно шукали модель майбутнього суспільного розвитку. У 1873 р. во­ ни сформулювали свою політичну програму, в основі якої лежала вимога перетворення Росії на федерацію і надан­ ня широкої автономії Україні.

Відповіддю самодержавства на пожвавлення україн­ ського руху став Емський указ 1876 p., який забороняв друкування літератури українською мовою в Російській імперії та ввіз її з-за кордону. Це остаточно підривало основи легальної культурницької діяльності, на яку орі­ єнтувалися громадівці. Незабаром провідні діячі київсь­ кої громади виїжджають за кордон. У 1878—1882 pp. М. Драгоманов у журналі «Громада», який виходив у Швейцарії, намагався узагальнити погляди громадівців і викласти програму українського руху. В основі запропо­ нованої ним альтернативи лежали:

—демократизм (парламентська влада, надання гро­ мадянам демократичних прав і свобод);

—федералізм (децентралізація, запровадження гро­ мадського самоврядування, розбудова держави знизу вго­ ру, Україна — автономне утворення у складі федератив­ ної Російської республіки);

—європеїзм (зв'язок країни із Західною Європою — джерело прогресивного розвитку);

—культурництво (визвольна боротьба має вестися винятково просвітницькими формами та методами);

—еволюційність (прагматичне висування поміркова­ них вимог, підштовхування знизу реформаційного про­ цесу).

Отже, представниками різних суспільно-політичних течій та рухів у другій половині XIX ст. висунуто широ­ кий спектр альтернатив майбутнього суспільного розвит­ ку та вироблено різноманітні форми та методи досягнен­ ня поставленої мети. Характерно, що лейтмотивом прог­ рамних документів загальноросійських рухів була, як пра­ вило, боротьба за соціальне визволення. На противагу цьо­ му український рух основний акцент робив головним чи­ ном на національне визволення.

Незважаючи на те, що гурткам і організаціям різних політичних напрямів були притаманні малочисельність, неорганізованість, нечіткість програмних установок, слаб­ кий зв'язок з масами, вони все ж відігравали помітну роль у житті суспільства, оскільки були місцем концент­ рації інтелектуальних сил, центрами осмислення суспіль­ ного розвитку, осередками майбутніх масових рухів.

9.3. Соціально-економічний розвиток у пореформений період

Скасування кріпацтва та низка буржуазних реформ не сприяли автоматичній ліквідації феодального ладу. Цей крок був спробою самодержавства модернізувати старо­ режимну феодальну машину, цивілізувати суспільні від­ носини. Оскільки реформи проводилися згори, базові фе­ одальні структури певною мірою зберегли свої позиції. Залишилися поміщицьке землеволодіння, селянська община і самодержавство. В історичній літературі їх тра­ диційно називають залишками феодалізму, але, по суті, це зовсім не залишки, а основні елементи феодального механізму, з якого реформатори вилучили (сподіваючись, що для руху вперед цього достатньо) лише одну ланку, одне, але принципово важливе коліщатко — кріпацтво.

Непослідовність, незавершеність реформ 60—70-х ро­ ків та особливості соціально-економічного становища різ­ них регіонів України в складі Російської імперії зумови­ ли той факт, що перехід аграрного сектора на капіталіс­ тичні рейки здійснювався водночас двома шляхами —

прусським та американським. Якщо прусський шлях пе­ редбачав уповільнене вростання поміщицького господа­ рювання в капіталізм за рахунок напівфеодальної експлуа­ тації селянства, то американський відкривав зовсім інші перспективи — швидке зростання фермерських госпо­ дарств, звільнення від будь-яких залишків феодальної за­ лежності, ліквідація поміщицького землеволодіння.

У пореформений період прусським шляхом до капіта­ лізму йшли правобережні та лівобережні губернії Украї­ ни. У цих регіонах діяла відробіткова система (за оренду землі у поміщика селянин відробляв своїм інвентарем та худобою на поміщицьких землях), яка вела до прогресу­ ючого розорення і кабали основної маси селянства. Пра­ вобережжя завдяки розвитку цукрової промисловості де­ що випереджало за темпами економічного розвитку Лі­ вобережжя. На Півдні України, де гальмуючий вплив за­ лишків феодалізму був менш відчутним, набув поширен­ ня американський спосіб переходу до капіталізму — по­ міщики створювали на базі своїх маєтків потужні агровиробництва, що ґрунтувалися на використанні машин та вільнонайманій праці; заможні селяни формували то­ варні господарства фермерського типу.

Значні зміни та зрушення відбулися в пореформений період у сфері землеволодіння та землекористування. Ка­ піталістична конкуренція та перетворення землі на товар стимулювали активний продаж поміщицької землі, внас­ лідок якого в другій половині XIX ст. відбулися докорін­ ні зрушення в розподілі земельної власності.

По-перше, сформувався досить високий рівень кон­ центрації землі. Достатньо сказати, що на початку XX ст. власниками 68% усієї дворянської землі були майже 3 тис. поміщиків. Характерно, що поряд із спадковими круп­ ними землевласниками Браницькими, Скоропадськими, Потоцькими виникли великі землевласники нової хви­ лі — Симиренки,Терещенки, Харитоненки.

Терещенки — українські промисловці, землевласники та меце­ нати середини XIX — початку XX ст. Походили з козаків м. Глухова (нині Сумської обл.). Відомі глава родини Артем Якович (? —1873) та його сини Микола (1819—1903) та Федір (1832—1893). Роди­ на Терещенків посідала провідні місця у торгівлі хлібом, цукром та худобою, у цукровому, гуральному, суконному виробництві, лісообробці, інших галузях. їй належало понад 200 тис. десятин землі (з них 70 тис. на Київщині). Щороку на цукрових підприємствах Терещенків вироблялося продукції більш ніж на 21 млн крб. У 1911 р. їхні рахунки лише в закордонних банках перевищували

13 млн крб. У1872 р. Терещенкам було надано дворянське зван­ ня. Вони стали одними з фундаторів цукрового (1887), рафінад­ ного (1903) синдикатів та Всеросійського товариства цукрозаводчиків (1897). Один із нащадків Терещенків — Михайло Іванович (1886—1956) обирався до IV Державної думи (1912), після Лют­ невої революції 1917 р. був міністром фінансів, а згодом міністром іноземних справ. Емігрував за кордон. Родина Терещенків усла­ вилася багатьма добродійними справами, на які вони витратили майже 5 млн крб., підтверджуючи тим самим девіз їхнього дво­ рянського герба — «Прагнути до громадських справ». Художнє зіб­ рання Терещенків лягло в основу Київського музею російського мистецтва та інших музеїв столиці.

По-друге, відбувся докорінний перерозподіл земель­ ної власності, що йшов по лінії переходу від становості до безстановості, активного витіснення дворянського зем­ леволодіння буржуазним. Статистика свідчить, що у 1877—1905 pp. поміщики українських губерній продали особам недворянського походження майже б млн деся­ тин землі, що становило більше третини загальної пло­ щі дворянського землеволодіння. Буржуазні реформи від­ крили нові перспективи перед селянством, адже більша частина поміщицьких земель була викуплена заможни­ ми селянами, які за той самий відрізок часу (1877—1905) збільшили свою земельну власність за рахунок дворян­ ської на 4,5 млн десятин, через що власний земельний фонд зріс майже у 4 рази1.

У другій половині XIX ст. помітні зміни відбулися в землекористуванні. Зокрема, з 60-х років розпочалося значне зростання оренди землі. Половинчатість реформ, збереження значних залишків феодалізму в аграрному секторі зумовили в перші пореформені роки домінування відробіткової форми оренди, відповідно до умов якої се­ лянин мусив за користування землею або відробляти, або ж віддавати частину врожаю. Проте з часом зміцнення капіталізму в аграрному секторі, зростання товарності гос­ подарств сприяли поширенню грошової, підприємниць­ кої оренди.

Бурхливо розвиваючись, капіталізм стимулював поя­ ву в сфері сільськогосподарського виробництва низки прог­ ресивних тенденцій, процесів та явищ — застосування техніки в землеробстві, використання вільнонайманої пра­ ці, зростання посівних площ та поліпшення структури посівів тощо. Особливо поширеним було використання

^ и в . : История Украинской ССР. —- К., 1983 . — Т. 4. — С. 3 3 3 — 3 3 4 .

266 Україна в другій половині XIX ст.

удосконалених знарядь праці, сільськогосподарських ма­ шин та нових прийомів агротехніки в південноукраїнсь­ кому регіоні. Наприкінці 70-х років у господарствах Укра­ їни діяло майже 700 парових двигунів. Характерно, що процес модернізації сільського господарства мав тенден­ цію до пришвидшення темпів та зростання масштабів. Так, протягом 70—80-х років XIX ст. імпорт сільськогос­ подарської техніки збільшився майже в 16 разів, а її ви­ робництво на півдні України за ці роки зросло в 12 разів.

Капіталізація поміщицьких та селянських господарств сприяла формуванню ринку вільнонайманої праці. На­ прикінці XIX ст. кількість поденних та постійних найма­ них робітників, зайнятих у землеробстві України, стано­ вила майже 2 млн осіб. Наймана праця найбільше вико­ ристовувалася в Катеринославській, Таврійській, Херсон­ ській, Київській, Подольській та Волинській губерніях. Закономірно, що саме в цих землях виникли робітничі ринки — містечка Шпола і Сміла (Київська губ.), Єлисаветград, Одеса (Катеринославська губ.), Каховка (Таврій­ ська губ.) тощо.

За період від 1860 р. до 1887 р. посівні площі зросли в 1,5 раза. З одного боку, це свідчення екстенсивного роз­ витку господарства, з іншого — показник такого прогре­ сивного явища, як колонізація Півдня України. Водно­ час із зростанням посівних площ відбулися суттєві зміни у структурі посівів: різко збільшилася питома вага посі­ вів пшениці та ячменю, а також таких технічних куль­ тур, як цукровий буряк, картопля, тютюн тощо.

Такі зрушення дали можливість пореформеній Украї­ ні перетворитися на потужний центр виробництва сіль­ ськогосподарської продукції. Вона відіграє дедалі поміт­ нішу роль не лише на загальноімперському, а й на світо­ вому ринку. Достатньо сказати, що її частка в експорті пшениці Російської імперії становила 90%. До того ж в Україні збирали 43% світового врожаю ячменю, 20% — пшениці та 10% — кукурудзи.

У 60—80-х роках XIX ст. завершився промисловий переворот, суть якого полягала в переході від мануфак­ тури до фабрики, від дрібного товарного виробництва — до широкомасштабного, від ручної праці — до застосу­ вання парових двигунів та системи машин. Так, якщо 1860 р. в Україні налічувалось 2147 промислових під­ приємств (без винокурних), на яких працювало 86 тис. робітників, то в 1895 р. вже 30313 підприємств і відповід­ но 205 тис. робітників. (Надзвичайно важливо, що в

більшості випадків нові підприємства фабрично-заводсь­ кого типу створювалися на новітній технічній та техноло­ гічній базі, з врахуванням передового світового досвіду організації виробництва.)

Характерно, що на новому етапі, крім помітних кіль­ кісних змін, відбуваються і значні якісні. Зокрема, в 60— 80-х роках поступово занепадають провідні галузі дореформеного періоду — ґуральництво, виробництво сукна тощо, які розвивалися в поміщицьких маєтках на ману­ фактурній основі. Натомість вперед вийшли галузі важ­ кої індустрії, які забезпечували технічний прогрес та мо­ дернізацію економіки, — залізорудна, вугільна, металур­ гійна, машинобудівна.

Будь-які докорінні зміни в економіці, як правило, став­ лять перед суспільством три проблеми — робочої сили, капіталів, сировини. Для їх вирішення в пореформений період виникли сприятливі умови. Скасування кріпосно­ го права, аграрне перенаселення, демографічний вибух зумовили появу значної кількості робочої сили. Для роз­ гортання широкомасштабної машинної індустрії знайшли­ ся і капітали. Основними джерелами фінансування стали урядові субсидії, викупні платежі, іноземні інвестиції, кошти акціонерних компаній. Відкриття нових та більш ефективна розробка старих родовищ корисних копалин дали змогу в другій половині XIX ст. підвести під політи­ ку модернізації економіки потужну сировинну базу. Роз­ гортанню промислового перевороту сприяла і урядова по­ літика, зміст якої полягав у наданні підприємцям пільго­ вих казенних замовлень на тривалий строк, кредитуванні промисловості державним банком, запровадженні охорон­ них митних тарифів на ввезення до Російської імперії па­ ровозів, металовиробів, чавуну тощо. Своєрідним каталі­ затором модернізаційних процесів у економіці стало за­ лізничне будівництво. За сорок пореформених років дов­ жина залізниць імперії зросла з 1,5 тис. до 50 тис. верст, 1/5 з них припадала на Україну. В західних країнах за­ лізничне будівництво завершувало промисловий перево­ рот, тоді як у Російській імперії на ранній фазі модерні­ зації стало стимулом для розвитку кам'яновугільної, ме­ талургійної та машинобудівної галузей; засобом приско­ рення виробничих процесів та міграції робочої сили; по­ тужним важелем інтенсифікації торгівлі.

Українська промисловість, розвиваючись у руслі за­ гал ьноімперських економічних тенденцій, водночас че­ рез низку обставин (вигідне географічне розташування;

природні багатства; дешева, але кваліфікована робоча сила та ін.) мала і свої особливості:

1.Перетворення Півдня України на основну паливнометалургійну базу Російської імперії. У пореформений пе­ ріод центр важкої індустрії поступово переміщається з Ура­ лу, де зберігалися пережитки кріпосництва, у південно­ український регіон, у якому машинна індустрія одразу виникала на новому капіталістичному підґрунті. «Підп­ риємницька лихоманка» в Донбасі призвела до того, що видобуток кам'яного вугілля зріс від 1861 р. до 1900 р. у 115 разів. До кінця XIX ст. у 158 разів збільшилося в цьому регіоні виробництво залізної руди, тоді як на Уралі лише в 4 рази. Завдяки масовому та активному запровад­ женню новітньої техніки енергоозброєність кожного за­ воду Півдня в середньому у 42 рази була вищою, ніж на Уралі. Тому продуктивність праці робітника-металурга Півдня в 6 разів була вищою за продуктивність праці уральського робітника. Такі зміни дали можливість Укра­ їні (особливо південній її частині) перетворитися на по­ тужний індустріальний регіон, який давав майже 70% видобутку кам'яного вугілля, значну частину виплавки чавуну, заліза і сталі Російської імперії.

2.Більш швидкі порівняно із загальноімперськими тем­

пи розвитку індустрії. Так, якщо протягом 1870—1880 pp. у Російській імперії приріст виплавки чавуну становив 25% , а прокату — 139%, то в Україні відповідні показни­ ки зростання були значно вищими — виробництво чаву­ ну збільшилося в 4 рази, а прокату — в 7,7 раза. Анало­ гічні процеси мали місце в пореформений період і в інших галузях важкої індустрії України.

3.Високий рівень концентрації виробництва. Промис­ ловий переворот, конкуренція, потреби раціональної орга­ нізації праці сприяли швидкому зростанню концентрації виробництва. У 1892 р. на восьми найбільших шахтах Донбасу було видано на-гора вугілля та антрациту біль­ ше третини річного видобутку краю. Характерно, що кон­ центрація виробництва вела, як правило, до зменшення кількості підприємств і зростання кількості їхньої про­ дукції. Зокрема, в 60—90-х роках при зменшенні загаль­ ної кількості цукрових заводів в Україні (з 247 до 153) виробництво цукру на них зросло в 14 разів.

4.Значний вплив іноземного капіталу. Охоронна митна політика уряду змусила іноземних підприємців відмови­ тися від ввезення закордонних товарів і перейти на інвес­ тування промисловості. Ввозити капітал до Російської

імперії було досить вигідно, цьому сприяли державні піль­ ги, дешева робоча сила, значні запаси сировини, неозорі ринки збуту. Основними інвесторами стали підприємці Франції, Бельгії, Англії та Німеччини. Переважну біль­ шість капіталів іноземці вкладали в кам'яновугільну, гір­ ничорудну та металургійну галузі. Наприкінці XIX ст. у гірничій промисловості України іноземцям належали 80— 90% усіх акціонерних капіталів. Наслідками залучення іноземців до розбудови машинної індустрії були не тіль­ ки додаткові значні капітали, а й запровадження новіт­ ніх техніки та технології, використання апробованих у передових країнах форм організації праці, ангажування кваліфікованого, високопрофесійного персоналу. Водно­ час левова частка прибутків важкої індустрії вивозилася за кордон.

5. Структурна та територіальна диспропорційність. Ха­ рактерними рисами наздоганяючого варіанта модерніза­ ції є вибіркове, а не системне запозичення і використан­ ня світових досягнень у галузі техніки, технології та орга­ нізації виробництва; пріоритетність окремих галузей. Спе­ цифікою російського варіанта модернізації був пріоритет­ ний розвиток при підтримці держави важкої індустрії, яка розвивалася темпами, вдвічі швидшими за галузі лег­ кої промисловості. Якщо на початковому етапі модерні­ зації подібна орієнтація була певною мірою виправдана, то надалі розвиток цієї тенденції призвів до серйозних деформацій економічної структури України — гіпертрофованого нарощення продукування засобів виробництва за рахунок звуження виробництва предметів споживан­ ня. На жаль, ця тенденція в економіці України мала місце протягом майже всього XX століття.

Іншою проблемою української економіки була тери­ торіальна диспропорційність. Потужне нарощення про­ мислового потенціалу та концентрація робочої сили По­ дніпров'я та Донбасу разюче контрастували з розвитком інших регіонів України. Характерно, що диспропорції в територіальному розміщенні виробничих сил з часом не тільки не були подолані, а ще більше поглибилися і нині перетворились на складну економічну проблему національ­ ної економіки.

6. Формування економіки України як органічної час­ тини економічного простору Російської імперії. Цей про­ цес виявлявся в гіпертрофованому розвиткові галузей важ­ кої індустрії південноукраїнських земель; гальмуванні час­ тини галузей легкої промисловості (полотняна, суконна

та ін.), які конкурували з аналогічним виробництвом центральноросійських земель; розбудові залізниць на догоду економічним та воєнним імперським інтересам; побудові української промисловості на принципі незавершеності, відсутності замкнутого технологічного циклу тощо. То­ му, незважаючи на те що за багатьма основними еконо­ мічними показниками українські губернії випереджали центральні російські землі, імперський, колоніальний ха­ рактер їхньої експлуатації зберігався. Достатньо сказа­ ти, що лише 15% українських промислових підприємств того часу виробляли готову продукцію. Решта ж потуж­ ного індустріального потенціалу України лише готувала сировину для виготовлення кінцевого продукту в Росії. На цій основі формувалася схема загальноросійського внутрішнього ринку, яка давала можливість центру за рахунок нееквівалентного обміну (сировина коштувала значно дешевше готової продукції) збагачуватися і, крім того, формувати систему «зв'язку-залежності» між центральноросійськими губерніями, що перебували в приві­ лейованому стані, і національними окраїнами. Характер­ но, що саме ця схема і стала своєрідною арматурою будів­ лі Російської імперії.

Отже, модернізація промисловості України в другій половині XIX ст. суттєво змінила місце та роль українсь­ кого регіону в імперській економіці. Зокрема, частка Укра­ їни в промисловому виробництві європейської частини Ро­ сійської імперії від 1854 р. до 1900 р. зросла більш як у два рази — з 9,4 до 21% . На порозі XX ст. вона навіть перевищила частку населення українських земель імпе­ рії, яка становила майже 18%

Розгортання буржуазних реформ, завершення промис­ лового перевороту, що відбувалися в другій половині XIX ст., суттєво ускладнили соціальну структуру суспільс­ тва. Поряд з традиційними станами феодального суспільс­ тва — селянством та поміщиками, які у цей час зазнають значних змін під впливом майнової диференціації, вини­ кають нові класи — пролетаріат та буржуазія. Робітни­ чий клас України формувався як складова загальноро­ сійського пролетаріату. Порівняно із західноєвропейсь­ ким робітничим класом він мав свої особливості: більш пізній час формування та виходу на політичну арену; над-

1Див.: Грицак Я. Й. Нарис історії України: формування мо­ дерної української нації X I X — X X ст.: Навч. посібник. — К., 1996 . — С. 60 .