Boyko_O_D_Istoriya_Ukrayini

казала не лише свою нездатність ефективно господарю­ вати, а й належно контролювати настрої селян. Саме то­ му ще в ході революції прем'єр-міністром П. Столипіним було проголошено курс на реформування аграрного сек­ тора. Комплекс реформ, розпочатих указом 9 листопада 1906 p., був логічним продовженням модернізаційних про­ цесів у Росії середини XIX ст. У його основі лежало три головні ідеї: руйнування селянської общини, дозвіл селя­ нину отримати землю в приватну власність (хутір чи від­ руб), переселення селян у малозаселені райони Сибіру, Середньої Азії, Північного Кавказу. Стрижнем столипінської аграрної реформи була ставка на особисту ініціати­ ву та конкуренцію, які протиставлялися традиційній общинній рівності в бідності.

Аграрними перетвореннями П. Столипін хотів ком­ плексно вирішити низку важливих завдань: підняти ефек­ тивність сільськогосподарського виробництва, підвищи­ ти товарність селянського господарювання, зміцнити со­ ціальну опору самодержавства на селі, вирішити пробле­ му аграрного перенаселення. Хоча здійснення столипінських планів у перспективі обіцяло поліпшення ситуації в суспільстві, вони були зустрінуті значною мірою воро­ же. «Характерно, що проти них виступили і праві, і ліві політичні сили. Правих не влаштовувало руйнування тра­ диційного сільського укладу, а ліві не бажали послаблен­ ня протиріч на селі, які були збудниками революційної активності селянства. Цікаво, що і саме селянство імпе­ рії у своїй масі, якщо не вороже, то дуже насторожено поставилося до реформаторських ідей. Тут свою роль ві­ діграв комплекс чинників: природний консерватизм се­ лян, зрівняльна психологія, сформована общинним зем­ лекористуванням, і зневіра у власних силах.

Найбільший успіх реформи Столипіна мали в Украї­ ні. Це пояснюється особливостями української менталь­ ності, сильнішим, ніж у росіян, потягом до індивідуаль­ ного господарювання, порівняно меншою поширеністю на території України селянських общин. Протягом 1907— 1915 pp. на Правобережжі вийшли із общини 48% селян, на Півдні — 42%, на Лівобережжі — 16,5%. На 1916 р. утворилося 440 тис. хуторів, що становило 14% селянсь­ ких дворів. Ці показники були значно вищими, ніж у європейській Росії, де з общини виділилося 24% селян­ ських господарств, а переселилось на хутори 10,3%.

Однак остаточно зруйнувати селянську общину не вда­ лося. Не змогла реформа ліквідувати і поміщицьке зем-

леволодіння, хоча спроби перерозподілу поміщицьких зе­ мель шляхом купівлі-продажу через Селянський поземель­ ний банк робилися владою досить енергійно. Певною мі­ рою зазнала краху і переселенська політика Столипіна. На нові землі протягом 1906—1912 pp. виїхало з Украї­ ни майже 1 млн осіб. На жаль, погана організація проце­ су переселення призвела до того, що лише 1911 р. повер­ нулося додому 68,5% переселенців.

\Отже, після поразки революції 1905—1907 pp. розпо­ чався широкомасштабний наступ реакції, складовими час­ тинами якого були введення на значній території Украї­ ни стану посиленої охорони, масові арешти, свавільне су­ дочинство, погроми прогресивних суспільних організацій, заборона демократичних видань, посилення національного гніту, різке звуження сфери вживання української мови тощо.

Через низку причин (протидія селян, недостатнє фі­ нансування та погана організація реформаційних захо­ дів, відсутність широкої соціальної бази, загибель основ­ ного ідеолога та рушія реформ П. Столипіна та ін.) аграр­ ні реформи початку XX ст. не реалізували повністю свого потенціалу і не досягли поставленої мети. Водночас, від­ кривши шлях до приватного селянського землеволодін­ ня, стимулюючи розвиток агрокультури, зробивши став­ ку на особисту ініціативу та конкуренцію, вони приско­ рили процес переходу українського села на індустріаль­ ну основу.

10.5. Західноукраїнські землі в другій половині XIX —

на початку XX ст.

Середина XIX ст. була часом випробувань для імпе­ рії Габсбургів. Вистоявши перед революційною хвилею 1848 р., вона невдовзі зазнала дошкульних поразок на міжнародній арені. Спочатку Австрія програла франко- італо-австрійську війну 1859 p., а 1866 р. зазнала по­ разки в протистоянні із Пруссією. Ці невдачі зумовили глибоку політичну кризу в державі. Щоб недопустити неконтрольованого розвитку подій, вже 1867 р. було укладено австро-угорський компроміс, внаслідок якого Австрійська імперія перетворилася на дуалістичну

Австро-Угорську. Це була суттєва зміна базового держа­ вотворчого принципу — централізм поступився місцем федералізму. До австрійської частини монархії увійшли Галичина і Буковина, а до угорської — Закарпатська Україна.

Аграрна реформа 1848 р. відкрила перспективи пере­ ходу сільського господарства імперії на капіталістичні рей­ ки, проте цей перехід у другій половині XIX ст. здійсню­ вався вкрай уповільнено. На заваді ставали збереження поміщицького землеволодіння, сплата селянами велико­ го викупу за ліквідацію феодальних повинностей, перебу­ вання сервітутів (лісів, пасовищ) під цілковитим контро­ лем поміщиків тощо. Тому розвиток капіталізму в аграр­ ному секторі західноукраїнських земель йшов прусським шляхом, тобто шляхом поступового вростання поміщиць­ ких господарств у капіталізм, яке супроводжувалося ба­ гаторічною кабалою та хижацькою експропріацією селян­ ства.

На початку пореформеного періоду поміщицьке зем­ леволодіння ще зберігало досить міцні позиції, становля­ чи понад 40% усіх земель Західної України. Проте в зем­ леволодінні відбулися радикальні зміни. Дедалі більшої сили набула тенденція скорочення кількості поміщиць­ ких маєтків та концентрація землі в руках елітної помі­ щицької групи. Зокрема, в Галичині 1893 р. налічувало­ ся майже 4,5 тис. поміщиків, але вже 1902 р. їхня кіль­ кість зменшилася до 3 тис. осіб. Показово, що 493 з них концентрували у своїх руках майже 57% усіх поміщиць­ ких земель краю.

Характерною особливістю пореформеного землеволо­ діння в західноукраїнських землях було збереження цер­ ковного землеволодіння — тільки на Буковині на почат­ ку XX ст. земельний фонд церкви становив майже 26% усієї корисної землі цього регіону.

З розвитком товарно-грошових відносин значна час­ тина поміщиків не змогла перейти до нових умов госпо­ дарювання. Непрофесійне ставлення крупних землевлас­ ників до сільськогосподарського виробництва призвело до того, що на рубежі XIX і XX ст. заборгованість га­ лицьких поміщицьких господарств у розрахунку на гек­ тар землі була у 3 рази вищою, ніж селянських. Це спри­ чинило занепад поміщицьких латифундій, поширення пар­ целяції (продажу частинами) маєтків, здачі земель в оренду (наприкінці XIX ст. західноукраїнські поміщики здали в оренду майже 30% своїх земель).

Буржуазні відносини суттєво трансформували не тіль­ ки поміщицьке, а й селянське землеволодіння. Активна диференціація селянства призвела до того, що на рубежі віків у західноукраїнських землях налічувалося майже 80% бідняцьких, 15% середняцьких і лише 5% еконо­ мічно міцних заможних селянських господарств. Харак­ терною рисою селянського землеволодіння цієї доби було помітне збільшення кількості селянських господарств внаслідок дроблення, яке супроводжувалося прогресую­ чим зменшенням земельних наділів.

На цьому ґрунті гостро постала проблема аграрного перенаселення в західноукраїнських землях. Шукаючи вихід із критичного становища, західноукраїнські селя­ ни почали виїжджати за кордон — до Канади, США, Аргентини, Австралії, Бразилії тощо. Наприкінці XIX ст. із Східної Галичини та Північної Буковини емігрувало 250 тис. осіб, а із Закарпаття — 170 тис. Цей процес мав тенденцію до зростання. Фахівцями підраховано, що в 1890—1913 pp. кількість емігрантів із західноукраїнсь­ кого регіону становила майже третину всього приросту населення краю за цей період1. Проте, незважаючи на значні масштаби еміграції (до Першої світової війни із західноукраїнських земель за кордон переїхало на постійне проживання майже один мільйон осіб), вона лише част­ ково вирішувала проблему аграрного перенаселення і пом'якшувала ситуацію на селі.

У другій половині XIX — на початку XX ст., незва­ жаючи на залишки кріпосництва, аграрний сектор захід­ ноукраїнських земель поступово переходив на капіталіс­ тичні рейки. Дедалі ширше використовується вільнонай­ мана праця; поступово зростає товарність сільського гос­ подарства; поліпшуються знаряддя праці; поширюється практика використання прогресивних раціональних сі­ возмін, застосування добрив; формується господарча спе­ ціалізація окремих районів, розширюються посівні пло­ щі тощо. Однак ці позитивні зрушення мали, як прави­ ло, локальний, фрагментарний характер, в цілому ж сіль­ ське господарство західноукраїнських земель було мало­ ефективним, розвивалося на екстенсивній основі і пра­ цювало в режимі самозабезпечення, а не розширеного то­ варного виробництва. Достатньо сказати, що протягом дру-

'Див.: Грицак Я. Нарис історії України: формування мо­ дерної української нації X I X — X X ст.: Навчальний по­ сібник. — К., 1996 . — С. 79 .

гої половини XIX ст. продукція землеробства Галичини, Буковини і Закарпаття збільшилася майже у 1,5 раза, а населення — в 1,8 раза.

Економіка західноукраїнських земель мала чітко ви­ ражений колоніальний характер, що позначилося на її структурі та динаміці розвитку. Особливо це помітно у сфері промисловості, де колоніальні форми господарю­ вання виявилися у низці тенденцій, процесів та явищ:

1.Гальмування промислового розвитку західноукра­ їнських земель. Маючи у своєму розпорядженні такі по­ тужні важелі, як податкову систему, державні замовлен­ ня, бюджетні фонди тощо, австрійський та угорський уря­ ди активно стимулювали індустріальний розвиток влас­ не австрійських та угорських земель і водночас консерву­ вали економічну відсталість західноукраїнського краю. Характеризуючи становище у промисловості в перші пореформені роки, Львівська торгово-промислова палата констатувала, що ні в будівництві, ні в промисловості західноукраїнських земель «не тільки не було ніякого

піднесення, а спостерігалося помітне погіршення і спад діяльності»1. З часом ситуація на краще не змінилася. Вищі, ніж у центральних імперських землях податки; відсутність державної фінансової підтримки; протекціо­ ністська політика щодо австрійських підприємців, суттє­ во підривали конкурентоспроможність західноукраїнської промисловості. Промислові галузі краю (цукрова, текс­ тильна, скляна, паперова та ін.) втрачали свої колишні позиції та занепадали.

2.Кустарно-ремісничий характер західноукраїнської промисловості. Переважна більшість західноукраїнських промислових підприємств у пореформений період була дрібною, недостатньо механізованою, розташовувалася в селах та невеликих містах. Ці тенденції переважали і на початку XX ст. 1902 р. понад 94% промислових підпри­ ємств Галичини налічувало до п'яти робітників і в них працювало понад 50% всього зайнятого в промисловості населення. У цей час майже половину промислового по­ тенціалу краю становили підприємства, у яких працював лише один робітник — його власник. Великих капіталіс­ тичних підприємств у західноукраїнських землях налічу­ валося лише 220 і на них працювала тільки четверта час­ тина робітників.

1Див.: Ковальчак Г. І. Економічний розвиток західноукра­ їнських земель. — К., 1988. — С. 161.

ра промислового потенціалу. У західноукраїнському регіоні активно розвивалися та прогресували галузі, які мали си­ ровинний характер — нафтоозокеритна, лісопильна та бо­ рошномельна. Найшвидше зростала нафтова промисловість. Якщо в середині 60-х років у Бориславському басейні від­ рами з неглибоких 20—40-метрових криниць добували не більше 5—7 тонн нафти на рік, то наприкінці століття зав­ дяки застосуванню передової техніки, іноземного капіталу тощо цей показник зріс до 330 тис. тонн. Запровадження державою низького мита на вивіз непереробленої нафти та високого на нафтопродукти, що вивозилися, стимулювало процес нафтодобування та гальмувало переробку нафти на місцях. Тому тільки 1905 р. нафтоочисні заводи Галичини переробили лише 33,7% добутої нафти, а 42,5% у сирому вигляді вивезли для подальшої переробки у центральні австрійські землі. Активний розвиток нафтоозокеритної, лісопильної та борошномельної галузей за прогресуючого занепаду інших галузей промислового комплексу вів до значних деформацій економічного потенціалу західноук­ раїнських земель.

4.Залежність промислового розвитку від іноземного капіталу. Шукаючи максимально високого прибутку, в за­ хідноукраїнські землі у другій половині XIX — на початку XX ст. інтенсивно проникає іноземний капітал — насам­ перед австрійський, німецький, англійський, американсь­ кий, французький, бельгійський. Намагаючись поставити під контроль основні промислові галузі краю, іноземці активно створювали акціонерні товариства, концерни, син­ дикати, банки. Ці процеси йшли по лінії концентрації ка­ піталів та виробництва. Зокрема, утворений у цей час англо- австро-німецький концерн контролював майже 3/4 видо­ бування та переробки нафти і досить успішно конкурував

зтогочасним американським гігантом — трестом «Стан­ дарт ойл оф Нью-Джерсі». Домінування іноземного капі­ талу було характерним і для інших галузей краю — соле­ добувної, лісопильної, деревообробної, хімічної тощо.

5.Хижацька експлуатація природних багатств за­ хідноукраїнських земель. Колоніальний характер госпо­ дарювання офіційних австро-угорських властей, нестримна сваволя та грабунок іноземних капіталістів призвели до варварського, нераціонального використання природно-

ресурсного потенціалу краю. Наприкінці XIX ст. щорічні вирубки лісу в Карпатах перевищили 6 млн м3. З часом

ця тенденція дедалі поглиблювалася. Лише 1912 р. в одній Галичині площа лісів скоротилася більше, ніж на 1100 га. Внаслідок хижацьких методів експлуатації на початку XX ст. були виснаженими верхні озокеритові поклади, що стало однією з причин занепаду цієї галузі.

6.Фіксація низької енергоозброєності західноукраїн­ ської промисловості. Як відомо, суть промислового пере­ вороту полягає в переході від ручної праці до машинної, до активного використання новітньої техніки та техноло­ гій. Намагаючись втримати промисловий розвиток захід­ ноукраїнських земель у межах колоніальної провінції, офіційна австро-угорська влада не тільки не заохочува­ ла, а й гальмувала впровадження технічних новацій у промисловості цього регіону. Тому в Галичині діяло ли­ ше 5,5% парових двигунів, що функціонувало в АвстроУгорській імперії, а на Буковині та Закарпатті цей відсо­ ток був ще нижчим.

7.Перетворення західноукраїнського краю на ринок збуту. Характерною рисою економічного розвитку захід­ ноукраїнських земель у другій половині XIX ст. — на початку XX ст. було те, що внутрішній та зовнішній тор­ говельний обіг зростав більш швидкими темпами, ніж продуктивні сили регіону. Колоніальний характер госпо­ дарювання визначив структуру та напрям товарообігу. Система державних митних тарифів, яка стимулювала ви­ віз сировини та блокувала продаж за кордон готової про­ дукції, суттєво знижувала експортні можливості захід­ ноукраїнської промисловості. Саме тому напередодні Пер­ шої світової війни сировина становила понад 90% всього експорту із західноукраїнських земель в інші країни. Активний вивіз сировини призвів до того, що потреби краю задовольнялися переважно імпортними фабрични­ ми промисловими товарами. Це означало перетворення західноукраїнського регіону на ринок збуту товарів, ви­ роблених сусідніми, більш розвинутими промисловими державами. Ось як характеризував ситуацію один із то­ гочасних галицьких економістів: «Вироби з тканини і пря­ жі. Від сорочки аж до килиму, залізні і металеві вироби, знаряддя, машини, добрива, вироби шкіряної промисло­ вості, хімічні вироби, словом, усе, чого потребує людина

від колиски аж до могили, майже усе імпортуємо, купу­ ємо, позичаємо у чужих»1.

г Цит. за: Ковальчак Г. І. Економічний розвиток західно­ українських земель. — К., 1988. — С. 185.

Досить складною була ситуація в суспільно-політич­ ній сфері. Після поразки революції 1849 р. галицьким намісником було призначено А. Голуховського, який про­ водив відверто пропольську політику — сприяв призна­ ченню поляків на вищі посади цивільної служби краю; сформував у австрійського уряду думку про те, що укра­ їнський рух є винятково «Русофільським»; заблокував реалізацію українських планів поділу Галичини на укра­ їнську та польську частини тощо. Після серії зовнішньо­ політичних невдач Австрії та укладення австро-угорсь- кого компромісу 1867 р. позиції поляків у Галичині ще більше посилюються — намісник завжди призначався з числа польської аристократії; виборча система зебезпечувала полякам відчутну перевагу в крайовому сеймі (це було надзвичайно важливо, оскільки навіть міністр за­ кордонних справ Австро-Угорщини зазначав: «наскільки русини мають існувати, вирішить галицький сейм»); ді­ ловодство та освітня сфера активно полонізовувалися на догоду польській правлячій верстві.

За цих обставин соціальне напруження, українськопольське протистояння в західноукраїнських землях на­ ростали. Соціальні та національні протиріччя перепле­ лися в один суперечливий вузол. Один з польських дос­ лідників писав на початку XX ст.: «Те, що селянин став синонімом русина, а поляк — синонімом пана, стало фа­ тальним для нас»1. Відповіддю на посилення польсько­ го впливу в західноукраїнських землях стало виникнен­ ня москвофільської та народовської суспільно-політич­ них течій.

Москвофільська (староруська або русофільська) течія виникає ще 1848 p., ay 50-ті роки набуває більш чітких, окреслених форм. її лідерами були Д. Зубрицький, В. Дідицький, М. Малиновський, Д. Добрянський та ін. Соці­ альну базу становили частина духовенства, поміщиків, чиновництва та інтелігенції, яка орієнтувалася на само­ державну Росію і при цьому не відмовлялася від демонс­ тративної лояльності щодо Австро-Угорської імперії. Мос­ квофільський рух мав клерикально-консервативний ха­ рактер, його виникнення та розгортання — своєрідна ре­ акція частини західноукраїнської громади на посилення польського впливу в краї. Серед москвофілів поширеною була приказка: «Якщо ми маємо втопитися, то краще в

1тДит. за: Лисяк-Рудницький І. Історичні есе: В 2 т. — Т. 1. — К., 1994. — С. 424.

російському морі, аніж у польській калабані». Ідеологіч­ на основа цієї течії базувалася на трьох постулатах:

1)протиставлення польській мові «язичія» (суміші ро­ сійської, української, старослов'янської та польської мов), що заперечувало право на розвиток української мови як літературної;

2)обстоювання тези про єдиний «руський», або ж «панруський» народ, що проживає на території «від Карпат до Уралу», до якого москвофіли зараховували і галицьких русинів;

3)захист таких формальних рис руської ідентичності, як візантійська літургія, юліанський календар, кирилич­ ний алфавіт тощо.

Москвофільство набуло поширення в Східній Галичи­ ні, Північній Буковині та Закарпатті. Під його впливом сформувалися та діяли культурно-освітні товариства («Га­ лицько-руська матиця», Товариство ім. М. Качковського, «Народний дім»), видавалися періодичні видання (га­ зета «Слово», журнали «Семейная библиотека», «Гали­ чанин», «Лада» тощо).

Однак для частини молодої української інтелігенції неприйнятними були орієнтація москвофілів на реакцій­ не царське самодержавство, використання ними фінансо­ во-організаційної підтримки Росії, консерватизм москво­ фільських поглядів тощо. На цьому ґрунті формується народовська (українофільська) політична течія. Біля ви­ токів народовства стояли В. Шашкевич (син Маркіяна Шашкевича), К. Климович, Ф. Заревич та ін., які на по­ чатку 60-х років заснували у Львові студентську грома­ ду — один з перших осередків українофільства в краї. На­ родовська течія сформувалась на демократичних традиці­ ях «Руської трійці», під сильним впливом творчості Т. Шевченка. Слід зазначити, якщо серед москвофілів пе­ реважало духовенство, то серед народовців більшість ста­ новили світські особи — адвокати, вчителі, лікарі тощо.

Лідери руху (Ю. Романчук, О. Барвінський, К. Левицький та ін.) виступали проти революційних форм бо­ ротьби і стояли на платформі толерантного ставлення до Австро-Угорської монархії.

Левицький Кость (1859—1941) — політичний діяч. Освіту здобув у Львівському університеті. В1899 р. — співзасновник Українсь­ кої національно-демократичної партії, згодом Ті голова. Обирався послом до австрійського парламенту і польського сейму. Левиць-

кому належить визначна роль у боротьбі за національне визво­ лення західноукраїнських земель. Був президентом створеної у

засновником і головою Української Національної Ради у Львові Перу Левицького належать історично ПОЛІТИЧНІ Й правознавчі пра ці, серед них «Історія політичної думки галицьких українців, 1848— 1914» (1926), «Історія визвольних змагань галицьких українців в часи світової війни, 1914—1918», «Великий зрив» (1931) та ін

Основною метою народовців стали розвиток українсь­ кої літератури на народній основі, створення єдиної літе­ ратурної мови, піднесення культурного рівня народу за­ хідноукраїнського краю, згуртування національних інте­ лектуальних сил. Саме тому свою активність вони вияви­ ли насамперед у культурній сфері. Безперечними здобут­ ками народовців на культурній ниві були:

—створення мережі народовських періодичних ви­ дань (журнали «Мета», «Нива», «Правда», «Русалка», «Вечорниці», газети «Діло», «Батькіщина», «Буковина» та ін.);

—заснування культурно-освітніх та наукових това­ риств («Руська бесіда» — 1861 p., «Просвіта» — 1868 p., Наукове товариство імені Шевченка — 1873 p.);

—організація українського професійного театру (1864 р. у Львові при товаристві «Руська бесіда»);

—видання та популяризація творів українських пись­ менників Т. Шевченка, Марка Вовчка, Ю. Федьковича,

Л.Глібова, І. Франка, Панаса Мирного та ш.

Завдяки своїм енергійним діям народовці відвойову­ вали в москвофілів позицію за позицією і наприкінці 80-х років відтіснили їх на другий план. Проте саме тоді народовська течія дедалі більше втрачає свої колишні ознаки демократизму і набуває рис клерикалізму та консерва­ тизму. Основна причина такої трансформації полягає в намаганні українофілів залучити на свій бік сільське ду­ ховенство, а вже через нього розширити соціальну базу, посилити вплив на найчисленнішу верству суспільства — українське селянство.

У другій половині XIX ст. ставало дедалі очевидні­ шим, що поміркованими діями у сфері культури не мож­ на вирішити актуальні тогочасні проблеми, зняти нарос­ таючі економічні, соціальні, національні та інші суспіль-