Boyko_O_D_Istoriya_Ukrayini

мовизначення та розмежування в цій організації. Біль­ шій частині рупівців не імпонували нетолерантність, ка­ тегоричність, радикалізм, ставка на силові методи вирі­ шення національного питання, якими просякнуті сторін­ ки «Самостійної України». Проте М. Міхновський та йо­ го прибічники твердо стояли на платформі цього доку­ мента. Це призвело до першого розколу в РУП та утво­ рення 1902 р. міхновцями Української національної пар­ тії (УНП). Невдовзі стався другий розкол — 1903 р. від РУП відмежувалася група на чолі з Б. Ярошевським, яка утворила Українську соціалістичну партію (УСП). УНП і УСП не були численними організаціями і не мали знач­ ного впливу в народних масах, але їхнє виникнення фік­ сувало процес політичної диференціації у РУП, виділен­ ня з неї крайніх правих та лівих елементів.

На початку XX ст. РУП стала уособленням процесу політизації національного руху. Ця організація діяла до­ сить активно. Вже за перші три роки її існування було створено мережу рупівських груп, що діяли у Києві, Хар­ кові, Полтаві, Лубнах та інших містах України. Навіть на Кубані, де в Катеринодарі вчителював С. Петлюра, де­ який час функціонував осередок РУП. її діяльністю керу­ вали центральний комітет у Києві та закордонний комі­ тет у Львові. Головними формами активності організації були пропаганда та агітація. Пропагандистський арсенал рупівців охоплював нелегальні періодичні видання (газе­ та «Селянин», журнал «Гасло» тощо), численні брошури та прокламації. Основним об'єктом пропаганди стало се­ лянство, яке, за переконанням рупівців, було основою української нації. Лівобережжя перетворилося на базо­ вий регіон дії РУП, хоча її діяльність поширювалася і на Поділля та Волинь.

Рупівські пропаганда та агітація не пройшли безслід­ но. Саме в них поліція вбачала основну причину антипоміщицьких селянських виступів 1902 р. на Полтавщині та Харківщині, які підняли на боротьбу понад 150 тис. осіб. У ході визвольних змагань у РУП поширюються со- ціал-демократичні погляди та настрої. Врешті-решт це призводить до чергового розколу. У 1904 р. частина ру­ півців на чолі з М. Меленевським-Баском та О. СкорописЙолтуховським віддала перевагу соціал-демократичним гаслам і утворила Українську соціал-демократичну спіл­ ку, яка невдовзі на правах автономної секції увійшла до меншовицької фракції Російської соціал-демократичної ро­ бітничої партії. Спілчани були переконані, що вирішення

національного питання є похідним від розв язання на марксистській платформі соціально-економічних проб­ лем.

У цей критичний для РУП період більшість її членів поступово схилялася до утворення української соціал-де­ мократії. Очолювана М. Поршем, В. Винниченком та С. Петлюрою, ця частина партії стояла на позиціях орга­ нічного поєднання національної орієнтації з марксизмом. Це зумовило 1905 р. кардинальну реорганізацію та тран­ сформацію РУП, її перетворення на Українську соціалдемократичну робітничу партію (УСДРП).

Наростання революційної кризи, інтенсивна діяльність РУП підштовхнули до активності та політичної самоор­ ганізації помірковані кола українського національного ру­ ху. У 1904 р. із Всеукраїнської загальної організації з ініціативи Є. Чикаленка виділяється група, яка утворює Українську демократичну партію (УДП).

Чикаленко Євген Харламович (1861—1929) — громадський ді­ яч, меценат, за фахом агроном. Народився в с. Перешори Хер­ сонської губернії у багатій селянській сім'ї. Навчався в Харківсь­ кому університеті, де вступив до української студентської грома­ ди. У1884 р заарештований за участь у гуртку «драгоманівців" В. Мальованого і висланий до Перешорів У1894 р. переїхав до Одеси, в 1900 р. до Києва. Один із провідних членів «Старої гро мади» (з 1900), Української демократичної парти (з 1904) та Української демократично-радикальної парти (з 1905), заснов­ ник і фактичний голова Товариства українських поступовців У 1897 р в Одесі та згодом у Санкт-Петербурзі вийшли його попу­ лярні «Розмови про сільське хазяйство». Фінансував видання словника М. Комарова, газети «Селянин» (Львів), діяльність Ака­ демічного Дому (Львів), був видавцем єдиної україномовної що­ денної газети в РОСІЙСЬКІЙ імперії — «Гоомадська думка» (потім «Рада») Під час Першої світової війни жив у Фінляндії, Петрогра­ ді та Москві. ПІСЛЯ лютневої революції 1917 р. повернувся в Укра­ їну, але активної участі в політичному житті не брав. У СІЧНІ 1919 р. виїхав до Галичини, де був інтернований поляками. З 1920 р. мешкав в Австрії. У1925 р. став головою Термінологічної КОМІСІЇ Української сільськогосподарської академії в Подебрадах (Чехословаччина). Автор «Спогадів» (1925—1926) та «Щоденника» (1931).

Ця організація стояла на ліберальних позиціях і обсто­ ювала встановлення конституційної монархії, проведен­ ня широких соціальних реформ та надання Україні авто­ номних прав у межах федеративної Росії. Певні розход­ ження в поглядах на принципові програмні положення призвели до розколу в УДП та утворення частиною де-

мократів на чолі з Б. Грінченком, С. Єфремовим та Ф. Матушевським Української радикальної партії (УРП).

Єфремов Сергій Олександрович (1876—1939) — політичний ді­ яч, публіцист, літературний критик та літературознавець Походив з сім'ї священика Закінчив Київський університет, з середини 90-х років займався літературною ДІЯЛЬНІСТЮ Належав до лібе­ рального крила українського руху, був одним із лідерів ТУП, пізні­ ше — головою УПСФ, заступником Голови Центральної Ради, ре­ дактором газети «Нова Рада», генеральним секретарем з міжна­ ціональних питань Ідеолог і теоретик національного руху. Спів­ робітничав з Українським Національним Союзом, проте був про­ тивником антигетьманського повстання. Під час Директори' пра­ цював в Українській Академії наук. У радянські часи — на науко­ вій роботі, був обраний академіком, а згодом віце-президентом ВУАН. 2 липня 1929 р. заарештований і в березні 1930 р. засуд­ жений у «справі СВУ» (як нібито один з її керівників) до 10 років тюремного ув'язнення Помер в одному з таборів ГУЛАГу 10 бе­ резня 1939 р

Згодом розкол вдалося подолати. У 1905 р. УДП та УРП об'єдналися в одну організацію — Українську де­ мократично-радикальну партію (УДРП).

Отже, на рубежі XIX і XX ст. помітно активізується діяльність українського національного руху, швидко йде процес витіснення культурницьких форм роботи політич­ ними, поглиблюється розкол між українською інтеліген­ цією старшого та молодшого поколінь, набирає сили тен­ денція до організаційного згуртування та політичного са­ мовизначення активної частини суспільства, формують­ ся політичні партії.

Напередодні революції політична палітра охоплюва­ ла широкий спектр національних політичних партій. Найрадикальніші з них висунули гасло державної незалеж­ ності України. Характерною рисою цього періоду була абсолютна перевага в українському русі лівих національ­ но-соціалістичних сил. Українські ліберали та консерва­ тори не змогли організаційно згуртувати свої сили на на­ ціональному ґрунті і тому, як правило, орієнтувалися на загальноросійські політичні партії консервативного та лі­ берального напрямів.

77 фаза — «кульмінація» (жовтень—грудень 1905 p.):

—коротка стабілізація в країні та певне розмежуван­ ня політичних сил після публікації царського Маніфесту 17 жовтня;

—діалог та легальна взаємодія між опозицією та влад­ ними структурами;

—активне формування багатопартійної системи;

—посилення пропаганди та агітації крайньо лівих партій — більшовиків та есерів;

—організація лівими силами хвилі збройних повс­ тань у грудні 1905 р. (повстанськими центрами в Україні були Харків, Олександрівськ, Катеринослав, Горлівка та інші міста).

—помітне зменшення масштабів та інтенсивності ро­ бітничих страйків та селянських виступів;

—перехід більшості політичних партій у підпілля;

—поширення серед революціонерів терористичних форм боротьби (1906—1907 pp. у Російській імперії було вбито та поранено 97 тис. посадових осіб, на П. Столипіна було здійснено 10 замахів);

—спроби опозиції продовжити антифеодальну, антиімперську, антикапіталістичну боротьбу парламентськи­ ми методами у стінах Державної думи;

—перехід реакції у наступ.

Якісно новим явищем, специфічною особливістю су­ спільно-політичного життя доби революції стали взаємо­ вплив та взаємопроникнення робітничого, селянського та національно-визвольних рухів, що значно посилювало антисамодержавний фронт і сприяло появі іншого нового явища — широкомасштабності народних виступів, основ­ ними параметрами якої є масовість, територіальна поши­ реність, тривалість, задіяність різних соціальних верств. Лише протягом квітня—серпня 1905 р. в Україні відбу­ лося понад 300 робітничих страйків, у яких взяло участь понад 110 тис. осіб. Тільки жовтневий політичний страйк підняв на боротьбу майже 2 млн жителів Російської імпе­ рії, з них в Україні — 120 тис. Червневі виступи україн­ ських селян 1905 р. охопили 64 із 94 повітів. За масшта­ бами селянського руху Україна займала одне з перших місць у Російській імперії.

Повстання на броненосці «Потьомкін» (червень 1905 p.), збройні виступи у Севастополі під керівництвом П. Шмідта

(листопад 1905 p.), у Києві на чолі з Б. Жаданівським (лис­ топад 1905 р.) та в інших містах свідчили про поширення революційних настроїв серед солдат та матросів. Помітна нестабільність, вагання селянства та армії, що традиційно підтримували або ж принаймні лояльно ставилися до само­ державства, теж були новим суспільно-політичним чин­ ником, який відіграв надзвичайно важливу роль у політич­ ному розвитку подій, особливо у вирішальному 1917 р.

Революційну хвилю жовтня 1905 р. царизмові не вда­ лося придушити силою, і він змушений був піти на пос­ тупки. Наслідком широкомасштабного жовтневого полі­ тичного страйку стало підписання 17 жовтня Миколою II Маніфесту, у якому народові обіцяли громадянські свобо­ ди (недоторканість особи, свободу совісті, друку, зборів, союзів), декларувалося скликання російського парламен­ ту — законодавчої Державної думи із залученням до ви­ борів усіх верств населення. Цей документ мав надзви­ чайно важливі наслідки.

По-перше, він суттєво розширив межі легальної полі­ тичної та культурної діяльності, помітно її пожвавив та урізноманітнив. У 1905 р. в Лубнах виникає перша в Ро­ сійській імперії україномовна газета «Хлібороб». Незаба­ ром газети українською мовою почали виходити в Кате­ ринославі, Одесі, Полтаві, Харкові та інших містах. Зас­ новуються перші українські суспільно-політичні журна­ ли — «Дзвін», «Українська хата», «Рідний край», «По­ сів», «Село» тощо. Всього протягом 1905—1907 pp. вихо­ дило 24 україномовних видання. У Києві, Катериносла­ ві, Одесі, Чернігові, Ніжині та інших містах виникають осередки культурно-освітньої організації «Просвіта». До середини 1907 р. їх налічувалося 35. Концентруючи у своїх лавах цвіт української еліти (М. Коцюбинський, Б. Грінченко, П. Мирний, Д. Яворницький та ін.), ці об'єд­ нання вели активну культурницьку роботу — засновува­ ли бібліотеки, проводили вечори, видавали українською мовою літературу.

По-друге, нового імпульсу було надано процесові ма­ сової самоорганізації суспільства, тобто утворенню пар­ тій, рад, профспілок та інших суспільних організацій. Саме цього періоду відбувалося формування та станов­ лення провідних політичних сил, які визначили харак­ тер та динаміку суспільно-політичних подій в Україні 1917—1920 pp. Під час революції зростає численність пар­ тії російських есерів, більшовицької та меншовицької фракцій РСДРП. Водночас на базі попередніх об'єднань

виникають і набирають сили та досвіду українські пар­ тії, які 1917 р. стануть домінуючими в Центральній Раді: 1905 р. з частини Революційної української партії (РУП), що перейшла на марксистську платформу, утворюється Українська соціал-демократична робітнича партія (УСДРП); у 1907 р. на основі гуртків есерів, які вийшли з РУП ще 1903—1904 pp., виростає Українська партія соціалістів-революціонерів (УПСР).

Слабкість та незрілість парламентської форми прав­ ління, з одного боку, і необхідність консолідації опози­ ційних сил — з іншого зумовили появу нової альтерна­ тивної моделі організації влади — Ради робітничих депу­ татів. Протягом жовтня—грудня 1905 р. Ради виникли в 50 містах та селищах Російської імперії. В Україні вони діяли в Катеринославі, Києві, Одесі, Миколаєві, Єнакієво, Маріуполі, Юзівці та Кременчуці. І якщо в період першої російської революції Ради розглядались як влада тільки більшовиками, то надалі — після жовтня 1917 р. саме ця модель управління лягла в основу розбудови про­ летарської держави.

Свідченням активної масової самоорганізації суспільс­ тва стало утворення профспілок. Однією з перших ви­ никла профспілка залізничників Південно-Західної заліз­ ниці. У ході революції осередками професійного руху ста­ ли Миколаїв, Одеса, Київ, Катеринослав, Харків та інші міста. Наприкінці 1905 р. в Україні існувало майже 80 професійних об'єднань.

Зростання політичної свідомості, концентрація сил, організованість — характерні риси селянського руху цього періоду. Влітку 1905 р. виникають місцеві організації Все­ російської селянської спілки. Найбільшого поширення ці об'єднання набули на Лівобережжі та Півдні. Всього в українських землях було створено 120 селянських і во­ лосних організацій спілки, 12 повітових і 7 губернських комітетів.

За роки революції вибухоподібно розгортається коо­ перативний рух. Так, якщо в Київській губернії 1904 р. було лише 3 кооперативи, то 1907 р. — вже 193, у Хар­ ківській 1905 р. — 2, а 1907 р. — 50 кооперативів. Ана­ логічні процеси відбувалися і в інших регіонах України.

Важливе значення для розвитку суспільно-політичного життя мала поява в опозиційних сил легального офіцій­ ного каналу впливу на владу — думської трибуни. У І та II Державних думах на правах парламентської фракції діяла Українська думська громада, яка налічувала у сво-

їх лавах понад 40 депутатів і обстоювала, головним чи­ ном, право України на політичну автономію та україніза­ цію школи, судочинства, церкви та місцевих адміністра­ тивних органів. І хоча практична ефективність думської діяльності депутатів-українців була незначною, важливе політичне значення мала можливість оприлюднення з най­ вищої державної трибуни національних і соціальних ви­ мог та інтересів українського народу (наприклад, селя­ нин с. Кошелівка Ніжинського повіту Чернігівської гу­ бернії В. Хвіст заявив 1906 р. у стінах Думи, що Україна нагально потребує земельної реформи та політичної авто­ номії).

З червня 1907 р. були опубліковані царський Мані­ фест про розпуск II Державної думи і новий закон про вибори до НІ Думи, відповідно до якого 80% населення Російської імперії позбавлялося виборчих прав. Фактич­ но було здійснено державний переворот, який не тільки відкривав новий період — період реакції, а й підводив риску під революційними змаганнями 1905—1907 pp.: перша російська революція зазнала поразки.

Отже, різке загострення економічних, політичних, со­ ціальних та національних проблем, посилене поразкою царизму в російсько-японській війні 1904—1905 pp., при­ звело до стихійного вибуху народного незадоволення — першої російської революції. Ця революція пройшла у своєму розвитку кілька фаз: «піднесення — кульміна­ ція — спад», яким відповідають кардинальні зміни та зру­ шення в суспільному житті. Надзвичайно важливо, що в процесі розгортання революційних подій виникли нові суспільно-політичні явища та тенденції, які надалі сут­ тєво вплинули на історичну долю України: переплетення та взаємовплив робітничого, селянського та національновизвольного рухів; виникнення широкомасштабних на­ родних виступів; усвідомлення народними масами ефек­ тивності та результативності спільного натиску на само­ державство; посилення настроїв нестабільності та вагань селянства й армії; суттєве розширення внаслідок прого­ лошення царського Маніфесту меж легальної політичної та культурної діяльності, помітне її пожвавлення та уріз­ номанітнення; активізація процесу масової самоорганіза­ ції суспільства (утворення політичних партій, рад, проф­ спілок тощо); поява в опозиційних сил легального офі­ ційного каналу впливу на владу — думської трибуни.

10.4. Україна в роки третьочервневої монархії (серпень 1907 — липень 1914 р.)

Третьочервневий виборчий закон, що надавав абсолют­ ну перевагу поміщикам та крупній буржуазії, фактично зводив нанівець проголошену 1905 р. демократію. Проте новий виборчий закон був лише першим кроком у масш­ табному наступі реакції. У багатьох районах Російської імперії було введено «воєнний» або ж «особливий» стан. Катеринославська, Полтавська, Таврійська, Харківська, Чернігівська та Херсонська губернії тривалий час пере­ бували в стані посиленої охорони. У цих регіонах заборо­ нялися будь-які збори, наради, навіть не дозволялося зби­ ратися декільком особам у приватних квартирах. Період реакції — це час «надзвичайних заходів» у боротьбі з революційним рухом, зростання кількості арештів, сва­ волі воєнних судів зі спрощеною формою судочинства, масових заслань без суду і слідства, погромів профспі­ лок, заборони демократичних видань тощо.

Після революції активно запрацював репресивний апа­ рат. За звинуваченням у «політичних злочинах» за пе­ ріод 1907—1909 pp. було засуджено 26 тис. осіб, з яких 5 тис. винесено смертні вироки. У переповнених тюрмах країни 1909 р. перебувало майже 180 тис. осіб.

Досить відчутним був наступ реакції в культурній сфе­ рі. Невдовзі після третьочервневого виборчого закону цар затвердив постанову ради міністрів про студентські орга­ нізації та правила скликання зборів у стінах навчальних закладів. Суть його полягала в забороні студентам брати участь у будь-яких зібраннях та ліквідації автономії ви­ щих навчальних закладів.

Логічним наслідком наступу реакції було посилення національного гніту. Уряд заборонив викладання україн­ ською мовою в школах, де воно було самовільно запро­ ваджене у роки революції. Було скасовано навіть цирку­ ляр міністра освіти 1906 p., у якому свого часу дозволя­ лось вчителям «використовувати малоросійську мову для роз'яснення того, що учні не розуміють». Натомість з'явився новий циркуляр, що забороняв вчителям роз­ мовляти з учнями українською мовою навіть у позаурочний час за межами школи. Шовіністична освітянська по­ літика не дозволяла у школах співати українських пі-

300 Україна на початку XX ст.

сень, декламувати вірші українською мовою, виконувати національні мелодії.

Піднесення реакційної хвилі зумовило тотальне на­ сильницьке закриття українських клубів, наукових то­ вариств, культурно-освітніх організацій. Зокрема, під тис­ ком властей перестали функціонувати київська, одеська, чернігівська, полтавська, ніжинська та інші «Просвіти». У 1910 р. побачив світ циркуляр П. Столипіна, у якому «інородцям» (до них належали українці та інші пригноб­ лені народи) взагалі заборонялося створювати будь-які товариства, клуби, видавати газети рідною мовою. У цей час державний Комітет у справах друку заборонив вживати на сторінках періодичної преси та в будь-яких інших ви­ даннях терміни «Україна», «український народ».

Столипін Петро Аркадійович (1862—1911) -— російський держав­ ний діяч. У квітні 1906 р. призначений міністром внутрішніх справ, у липні — прем'єр-міністром. З ім'ям Столипіна пов'язані активна протидія революції 1905—1907 pp., розпуск II Державної думи і зміни положення про вибори до неї на користь заможних верств населення. Вершиною діяльності Столипіна стала аграрна рефор­ ма, яка розпочалася в 1906 р. і набула широкого розмаху, зокре­ ма в Україні. Столипін негативно ставився до українства, вважа­ ючи багатомільйонний народ «інородцями», всіляко підтримував діяльність великоросійських шовіністів в Україні. 1 вересня 1911 р. під час перебування в Києві був смертельно поранений агентом охранки, колишнім анархістом М. Богровим. Похований на тери­ торії Києво-Печерської лаври.

Придушення революційного руху, наведення порядку жорсткою рукою, наступ на демократичні завоювання ре­ волюції, відверта асиміляторська політика щодо пригні­ чених народів — все це складові одного плану, за допо­ могою якого голова царської Ради міністрів П. Столипін хотів створити потужну, централізовану, монолітну імпе­ рію, повернути царизмові колишні владу та вплив. Важ­ ливе місце в стратегічних розрахунках прем'єр-міністра займала аграрна реформа.

Революція 1905—1907 pp. довела, що аграрне питан­ ня з питання економічного переросло в політичне. Його невирішеність поглиблювала конфронтацію в суспільст­ ві, посилювала соціальну напругу та політичну нестабіль­ ність. Будучи залишком феодалізму, самодержавство три­ валий час консервувало свою опору — два інших релікти часів кріпосництва: поміщицьке землеволодіння та селян­ ську общину. На початку XX ст. деградація поміщицько­ го землеволодіння стала цілком очевидною, а община по-