Boyko_O_D_Istoriya_Ukrayini

6)пасивність основної маси населення України, яке у своїй більшості стало жертвою експансії та об'єктом на­ силля;

7)помітний вплив на події зовнішніх чинників (дип­ ломатичний тиск, моральна та матеріальна підтримка за­ хідними державами тієї чи іншої воюючої сторони тощо).

Наприкінці весни 1919 р. повстанський рух суттєво знесилив радянську владу в Україні, що стало особливо помітним на тлі посилення Добровольчої армії А. Денікіна. «Білий рух» переживав у цей час піднесення. Після поразки радянських військ на Північному Кавказі біло­ гвардійці вирішили розширити зону своїх активних дій і розпочали активну боротьбу за Донбас. Вже 4 травня денікінці оволоділи Луганськом, згодом їм підкорилися Ма­ ріуполь, Харків, Катеринослав. Вірячи в кінцевий успіх, А. Денікін 3 липня 1919 р. підписує «Московську дирек­ тиву» — наказ про наступ на Москву, складовою якого був стратегічний план оволодіння Україною. Наприкінці липня денікінці встановили свій контроль над Кримом та майже над усім Лівобережжям, за винятком Чернігів­ щини. В Україні наступ білогвардійських військ розгор­ тався у двох напрямках: північному — на Київ та півден­ ному — на Одесу.

Активізація дій збройних формувань денікінців, енер­ гійні виступи повстанців під керівництвом М. Григор'єва, Н. Махна та інших у тилу Червоної армії, загальне послаб­ лення позицій радянської влади давали реальний шанс українським військам під керівництвом С. Петлюри на проведення успішного контрнаступу на Правобережжі. Сприяло контрнаступу й те, що в середині липня Україн­ ська Галицька Армія, витіснена зі Східної Галичини, з'єд­ налася з військами УНР. Тому об'єднана українська армія налічувала у своїх лавах майже 80 тис. осіб. 11 серпня 1919 р. було утворено Штаб Головного отамана, який очо­ лив генерал-поручик М. Юнаков. Характеризуючи ситуа­ цію, командувач УГА М. Тарнавський писав: «Відношен­ ня між обома арміями витворилося не надто миле. І то починаючи від штабів, а кінчаючи на стрілецтві. Тут впер­ ше виявилася наглядно трагедія нації, розірваної поміж дві ріжні держави, і впливи діяметрально ріжних куль­ тур. Недавні кордони залишили на обидвох арміях своє незатерте п'ятно»1.

'Тарнавський М. Спогади. — Львів, 1992 . — С. 92 .

майже одразу: якщо лідер ЗУНР Є. Пєтрушевич для бо­ ротьби з Польщею та радянською Росією ладен був укласти угоду з Денікіним, то С. Петлюра саме в Денікіні бачив основного ворога, для перемоги над яким не виключав союзу з радянською стороною. Такі політичні погляди заважали визначенню напрямку головного удару. Укла­ дений компроміс — УГА веде наступ на Київ, а форму­ вання УНР — на Одесу, по суті, був помилковим, оскіль­ ки його реалізація фактично вела до розпорошення сил об'єднаної армії та втрати часу.

Спільний похід військ УНР і ЗУНР, що розпочався наприкінці липня 1919 p., спочатку розгортався досить успішно — протягом серпня вони захопили Вінницю, Жи­ томир, Бердичів, Попельню та ін. Відкрився шлях на Ки­ їв. ЗО серпня, не зустрічаючи протидії, передові частини УГА вступили до столиці і розпочали підготовку до пара­ ду, який мав відбутися наступного дня. Проте вже вдос­ віта 31 серпня кіннота Добровольчої армії під команду­ ванням генерала М. Бредова через міст, на якому україн­ ське військо не виставило охорони, вдерлася до міста. Денікінці, незважаючи на свою малочисельність, діяли зухвало, рішуче, і таки встановили контроль над знач­ ною територією Києва. Українські частини мали наказ не вступати в протистояння з денікінцями, а невдовзі га­ лицький генерал А. Кравс підписав угоду, відповідно до якої українські формування залишали Київ і відступали на лінію Ігнатівка — Васильків.

Ця помилка стала фатальною для українських армій, які потрапили у своєрідний «трикутник смерті»: між ра­ дянськими військами, білогвардійською Добровольчою армією та збройними формуваннями Польщі. Важкі бої, нестача зброї, боєприпасів та спорядження з кожним днем дедалі більше знесилювали армії УНР та ЗУНР. Ситуа­ ція стала критичною, коли восени 1919 р. серед бійців поширилася епідемія тифу, яка поглинула майже 3/4 осо­ бового складу українського війська. За цих обставин ко­ мандуючий УГА М. Тарнавський, намагаючись зберегти рештки своєї армії для подальшої боротьби проти Поль­ щі, розпочав переговори з денікінцями. Укладена 6 лис­ топада 1919 р. угода переводила збройні формування УГА під командування білих.

У цей час майже в безнадійному становищі перебува­ ла й армія УНР. Командування прийняло рішення про її поділ на дві частини — одна мусила перейти до Польщі,

інша — на чолі з генералом М. Омеляновичем-Павлен- ком ставила собі за мету перейти до партизанських мето­ дів боротьби і здійснити рейд по тилах денікінської та Червоної армії. Цей рейд увійшов в історію як 1-й Зимо­ вий похід. Він тривав від грудня 1919 р. до травня 1920 р. У ході Зимового походу пройдено 2500 км, проведено по­ над 50 боїв. Рейд армії УНР завершився 6 травня 1920 р. проривом через фронт 14 радянської армії у райони, зай­ няті поляками.

Отже, збройні формування ЗУНР та УНР через низку обставин виявилися аутсайдерами під час жорсткої бо­ ротьби в другій половині 1919 р. за контроль над Украї­ ною. Переможцем вийшла білогвардійська Добровольча армія, яка наприкінці літа окупувала майже всю Украї­ ну. Нова влада поділила завойовані землі на три облас­ ті — Харківську, Київську та Новоросійську. На чолі кож­ ної з областей стояв губернатор з необмеженими повнова­ женнями. Характерними рисами денікінського окупацій­ ного режиму були:

політична сфера:

—встановлення терористичної диктатури;

—застосування жорстких репресій проти політичних противників;

—обстоювання гасла «единой и неделимой», яке ста­ ло основною ідеологічною засадою білого руху;

економічна сфера:

—відновлення поміщицької влади на землю;

—стягнення з селян примусових контрибуцій;

—запровадження своєрідної «денікінської продрозкладки» — разового податку в розмірі 5 пудів зерна з кожної десятини землі;

—відродження свободи торгівлі;

—ліквідація 8-годинного робочого дня, збільшення норм виробітку;

—обіцяння аграрної реформи («Земельна реформа і

... шибениці, — акцентував денікінський генерал О. Кутєпов, — тоді ми знову дійдемо до Москви);

сфера культури та національних відносин:

—обмеження сфери вжитку української мови;

—закриття українських газет та журналів;

—припинення діяльності Української Академії Наук;

—посилення шовінізму, національної ворожнечі. Безумовно, така політика не могла мати широкої під­

тримки, більше того, вона викликала обурення та про­ тест народних мас. Стихійна хвиля народного невдово­ лення стимулювала появу масового партизанського ру-

364 Українська національно-демократична революція

ху — вже восени в денікінському тилу діяли сотні парти­ занських загонів, які налічували у своїх лавах майже 100 тис. осіб. Про силу та масштабність повстансько-пар­ тизанського руху свідчить те, що партизанські форму­ вання тримали під своїм контролем значні території, інко­ ли навіть створювали свої органи управління (на Миколаївщині навколо села Баштанка три місяці проіснувала Баштанська республіка), неодноразово повстанці оволо­ дівали такими великими містами, як Полтава, Кремен­ чук, Єлисаветград тощо.

Одностайно виступаючи проти денікінського окупацій­ ного режиму, партизанські загони між тим мали різну по­ літичну орієнтацію, причому досить широкого спектра — від радянських та петлюрівських формувань — до полі­ тично невизначених. Намагаючись оволодіти ситуацією, спрямувати стихійний рух в організоване русло, різні по­ літичні сили створювали центри для керівництва повстан­ цями. Зокрема, у Кременчуці більшовики утворили Зафронтове бюро ЦК КП(б)У на чолі з С. Косіором, а у Кам'янціПодільському було сформовано Центральний міжпартійний повстанський комітет, що став координуючим цент­ ром для загонів, які боролися за відновлення УНР.

Косіор Станіслав Вікентійович (1889—1939) — державний та партійний діяч. Народився ум. Венгрув (нині Польща) в сім'ї робіт­ ника В 1896 р. переїхав з батьками на Донбас, закінчив початко­ ву школу. В 1907 р. приєднався до РСДРП. З березня 1917 р. до березня 1918 р. — на партійній роботі в Петрограді, член ВЦВК РРФСР. Активний учасник встановлення радянської влади в Укра­ їні. На І з'їзді КП(б)У — прихильник створення окремої від РКП(б) парті) українських комуністів. У1918 р. виконував обов'язки на­ родного секретаря фінансів у радянському уряді України. В1919— 1920 pp. — член і секретар ЦК КП(б)У, потім — член президії УРНГ, з грудня 1920 р — член колеги Наркомпроду. В1921—1922 pp. — завідуючий оргвідділом ЦК КП(б)У, в 1922—1925 pp. — секретар Сиббюро ЦК РКП(б), у 1925—1928 pp. — секретар ЦК ВКП(б). У 1928—1938 pp. — член ЦК ВКП(б). Був генеральним (1928— 1934), потім першим (1934—1938) секретарем ЦК Компартії Укра­ їни. Косіор брав участь у гоніннях на українських ДІЯЧІВ науки і куль­ тури, займав угодовську позицію щодо хлібозаготівельної кампанії 1932 p., яка завершилася голодомором в Україні. У1938 р. звіль­ нений з усіх посад, звинувачений у створенні терористичного цен­ тру в Україні, розстріляний

На роль лідерів антиденікінського внутрішнього фрон­ ту, крім більшовиків, претендували боротьбисти, україн­ ські есери, українські соціал-демократи, анархісти тощо.

Найпотужнішою течією повстансько-партизанського руху була махновська. 5 серпня 1919 p. Н. Махно видав наказ про утворення Революційної повстанської армії України (махновців), основною метою якої проголошува­ лася «чесна боротьба за повне визволення трудящих Укра­ їни від усякого поневолення».

Махно (Міхненко) Нестор Іванович (1888—1934) — провідник повсталого революційного селянства Півдня України в роки ре­ волюції та громадянської війни. Народився в селянській родині в с. Гуляй-Поле на Катеринославщині. Закінчив два класи початко­ вої школи. Працював у ПОМІЩИКІВ, потім робітником. У 1906— 1908 pp. — член організації анархістів комуністів «Спілка бідних хліборобів», у складі якої брав участь в експропріаціях У1910 р. засуджений до смерті, але плутанина у даті народження (в усіх до­ кументах фігурував 1889) дала змогу «неповнолітньому» Махну за мінити її довічною каторгою У1911—1917 pp. перебував в ув'яз­ ненні. Після Лютневої революції 1917 р. Махно повернувся до Гу- ляй-Поля, де почав власні революційні перетворення, розподілив поміщицьку землю між селянами, створив військовий загін Не виз­ навав влади ні Тимчасового уряду, ні Центральної Ради. Влітку 1918 р. очолив боротьбу селян проти німецьких окупантів та П Скоропадського, потім проти Директори УНР та денікінців на боці більшовиків Ідейно стояв осторонь більшовизму і анархізму. Піс­ ля виступу проти політики «воєнного комунізму» (1919) був оголо­ шений радянською владою поза законом У період денікінської окупації України вів активну боротьбу в білогвардійському тилу. У 1920 р уклав угоду з більшовиками щодо розгрому Врангеля. По завершенні цієї операції почалося масове знищення махновщи­ ни радянською владою. Протягом 1921 р Махно вів боротьбу про­ ти Червоної армії, але у серпні змушений був емігрувати до Руму­ ни. В УСРР Махно заочно був визнаний «бандитом». У КВІТНІ 1922 р. переїхав до Польщі, деякий час мешкав у Німеччині, з 1926 р. у Парижі. В останні роки життя займався лггературною ДІЯЛЬНІСТЮ.

Досить швидко махновський рух набув загальноселянського характеру, про що свідчить зростання чисель­ ності армії Н. Махна (восени 1919 р. за різними джере­ лами в ній налічувалося від 20 до 100 тис. осіб). 20 ве­ ресня 1919 р. на ст. Жмеринка між махновцями та пет­ люрівцями була укладена компромісна угода про бороть­ бу з Денікіним. Одержавши від Петлюри зброю та боє­ припаси, Махно блискавичним ударом у районі Умані пробив білий фронт і за короткий час взяв під контроль значну територію від Перекопа до Бердянська і від Ка­ ховки до Синельникового. Махновці оволоділи навіть Ма­ ріуполем, який розташовувався за 100 кілометрів від Таганрога, де перебувала денікінська ставка. Такі дії

366 Українська національно-демократична революція

«батька» Махна на тривалий час дезорганізували весь денікінський тил.

У цей час махновський рух був на піднесенні і з кож­ ним днем набирав сили. Ось яку характеристику дала йому 15 листопада 1919 р. газета «Звезда» (друкований орган катеринославського губкому КП(б)У): «...лише зов­ сім короткозорі люди можуть не бачити, що махновське просування у глиб областей, захоплених денікінською клі­ кою, — це дещо більше, ніж проста військова операція. Це водночас широкий народний рух, який захопив і по­ вів за собою в своєму стихійному і незборимому розвитку неосяжні верстви трудових мас». Зростаючу силу мах­ новців змушений був визнати і Денікін, який направив проти них вишколені та численні формування — армій­ ський корпус генерала Я. Слащова та кінний корпус ге­ нерала А. Шкуро.

Хоча після цих дій Н. Махно змушений був залиши­ ти Північну Таврію та відійти до Катеринослава, денікінцям так і не вдалося зберегти контроль над Україною. Слабкістю білогвардійців скористалися більшовики. По­ тужний жовтневий наступ радянських військ призвів до втрати А. Денікіним стратегічної ініціативи, а вже в бе­ резні 1920 р. більшовики володіли майже всіма велики­ ми містами України, хоча села зусиллями самооборони ще чинили значний опір.

Втретє прийшовши в Україну, радянська влада нама­ галася максимально врахувати свої та чужі помилки при формуванні моделі управління. Щоб втримати українсь­ кі землі під своїм контролем, Ленін розробив проект ре­ золюції «Про радянську владу в Україні». Після бурхли­ вого обговорення вона була прийнята VIII Всеросійською конференцією РКП(б) 3 грудня 1919 р. і фактично стала основною пропагандистською підвалиною української по­ літики Раднаркому. Суть цього документа полягає в пев­ ному пом'якшенні офіційного курсу, в намаганні розши­ рити соціальну базу радянської влади в Україні шляхом низки поступок:

—формальне визнання самостійності України;

—запровадження повільніших порівняно з Росією тем­ пів націоналізації промисловості;

—передача селянству частини колишніх радгоспних земель;

—зменшення обсягів продрозкладки;

—залучення до партійного керівництва українців;

—співпраця з колишніми політичними опонентами — лівими партіями боротьбистів та борбистів.

Однак цей документ певною мірою залишався декла­ рацією. На практиці мало місце утвердження централіз­ му через формування системи ревкомів (у грудні 1919 р. в Москві було утворено Всеукраїнський революційний ко­ мітет на чолі з Г. Петровським) та комітетів незаможних селян (рішення про їхнє утворення прийнято у березні 1920 p.).

Петровський Гоигорій Іванович (1878—1958J —державний і пар­ тійний діяч. Народився у Харкові в сім') кравця. В11 років розпо­ чав трудову ДІЯЛЬНІСТЬ. З 1897 р. — учасник революційного руху, зазнав переслідувань як член РСДРП. У1912 р. обраний депута­ том IV Державно) думи від робітників Катеринославської губернії, працював у більшовицькій фракції. У листопаді 1914 р. разом з усіма членами фракції був заарештований «за відмову голосувати за воєнні кредити» і в 1915 р. засуджений на довічне поселення в Туруханському краї. Під час лютнево) революції 1917 р. — комі­ сар Якутської області. Влітку 1917 р. повернувся до Петрограда. В листопаді 1917 р. — березні 1919 р. — нарком внутрішніх справ РСФРР. Активний учасник встановлення більшовицької влади на Катеринославщині та в Донбасі. В 1919 р. — голова Всеукрревкому. З березня 1919 р. до літа 1938 р. — голова ВУЦВК («всеук­ раїнський староста»), в 1920—1938 pp. — член Політбюро ЦК КП(б)У. З 1940 р. — заступник директора Музею революції СРСР у Москві.

Форсовано формувалася однопартійна система — на початку березня 1920 р. 4 тис. боротьбистів вступили до більшовицької партії, а наприкінці року про самолікві­ дацію партії заявив з'їзд борбистів, свої позиції в Україні певною мірою зберегла лише Українська комуністична партія (УКП).

Третій прихід більшовиків в Україну ознаменувався відновленням політики «воєнного комунізму» та новою хвилею червоного терору. Попри всі декларації було зно­ ву взято курс на встановлення диктатури. Тобто влади, за допомогою якої, на думку одного з більшовицьких лі­ дерів України М. Скрипника, «пануючий клас перемагає опір і боротьбу інших класів, незважаючи на попередні закони. Пролетаріат, завоювавши владу в державі, має всю силу, щоб подолати буржуазію. Він мусить зламати її опір, не звертаючи уваги на всі закони, норми, форми і формальності, що були і є загальновизнані у так званому цивілізованому буржуазному суспільстві»1.

'Скрипник М. О. Вибрані твори. — К., 1991 . — С. 185 .

Отже, у середині 1919 р. більшовицький режим в Укра­ їні, підточений недалекоглядною політикою «воєнного ко­ мунізму» та повстанським рухом, поступився місцем те­ рористичній диктатурі денікінців. Проте реакційна та кон­ сервативна модель управління та соціально-економічні пе­ ретворення нової влади не задовольнили широких народ­ них мас, свідченням цього став широкомасштабний пов­ стансько-партизанський рух, чільне місце в якому займа­ ла махновська течія. Свою роль в ослабленні денікінського режиму та у перебігу подій громадянської війни ві­ діграла об'єднана армія УНР та ЗУНР. Скориставшись слабкістю свого основного ворога, більшовики втретє вста­ новили свій контроль на теренах України. Задекларовані ними політична лінія та економічна стратегія були більш м'якими та поміркованими порівняно з попередніми пе­ ріодами. Незважаючи на те, що значна частина проголо­ шених положень та постулатів так і залишилася на папе­ рі, пропагандистського удару по масах виявилося достат­ ньо, щоб забезпечити радянському режиму певною мірою стабільну соціальну базу та підтримку.

11.9. Радянсько-польська війна та Україна

Я. Домбський з метою створення єдиного антибільшовиць­ кого фронту підписали політичну та торговельно-еконо­ мічну конвенції. До цього кроку главу польського уряду Ю. Пілсудського підштовхнуло бажання зняти бодай тим­ часово проблему польсько-українського протистояння, спробувати відновити Польщу «від моря до моря», скон­ центрувати увагу та зусилля польського населення на ви­ рішенні зовнішніх проблем і цим загасити наростаючу соціальну напруженіств у державі. Свої аргументи на ко­ ристь укладення угоди були і у С. Петлюри: перехід УГА на бік А. Денікіна суттєво ослабив українське військо; продовження боротьби за відновлення в Україні влади УНР вимагало значних запасів зброї, боєприпасів, амуніції та бодай тимчасових союзників; союз з Польщею відкривав перспективи співпраці з Антантою.

Підписані документи стосувалися широкого кола пи­ тань:

—Польща визнавала незалежність УНР та Директо­ рію УНР на чолі з С. Петлюрою як верховну владу в дер­ жаві;

—польський уряд зобов'язувався не укладати між­ народних угод, спрямованих проти України;

—українському населенню в Польщі, як і польсько­ му — в Україні гарантувалися національно-культурні пра­ ва;

—УНР офіційно погоджувалася на анексію Польщею західноукраїнських земель (під польським контролем за­ лишалися Галичина, Західна Волинь, частина Полісся, Лемківщини, Підляшшя, Посяння і Холмщина).

24 квітня 1920 р. між Польщею та УНР було укладе­ но військову конвенцію, суть якої полягала в об'єднанні сил для боротьби з більшовиками (Польща мусила забез­ печити петлюрівців озброєнням та боєприпасами, а УНР польські формування — продовольством, фуражем тощо).

У своїй сукупності політична, торговельно-економіч­ на та військова конвенції й утворили Варшавський дого­ вір, який фактично став трампліном для початку радян­ сько-польської війни. Вже 25 квітня 1920 р. об'єднані польсько-українські військові формування (20 тис. поль­ ських і 15 тис. українських воїнів) перейшли Збруч і по­ чали активні бойові дії. Раптовість удару, краще озбро­ єння та потрійна перевага в силах принесли успіх. Тіль­ ки протягом першого тижня боїв було здобуто Житомир, Бердичів, Козятин. 6 травня польсько-українське війсь­ ко увійшло до Києва. Проте навіть у ході цієї перемож­ ної воєнної кампанії збройним формуванням Пілсудського та Петлюри не вдалося реалізувати своїх планів. На одеському напрямку вони не змогли вийти до Чорного моря. Після форсування Дніпра польські та українські частини були зупинені на лінії Вишгород — Бориспіль. Не виправдалися сподівання на вибух масового антибіль­ шовицького повстання в тилу Червоної армії.

Оговтавшись від несподіваного удару, Червона армія перегрупувала сили, сконцентрувала їх на вирішальних напрямках, крім того, оголошена мобілізація дала знач­ ну кількість бійців, а передислокація на польський фронт 1-ї Кінної армії та 25-ї Чапаєвської дивізій — ударну си­ лу. Зміцнивши свої позиції, більшовики вже 14 травня розпочали контрнаступ. 26 травня Південно-Західний фронт (40 тис. бійців) розпочав Київську наступальну опе­ рацію, внаслідок якої було не тільки визволено Київ, Він­ ницю та Коростень, а й розпочато наступ на Львів. Зу-

1

силлями Західного фронту було відновлено радянську вла­ ду в Білорусії, що відкривало дорогу на Варшаву.

Поступово польсько-радянська війна для більшовиків з оборонної перетворювалася на наступальну, більше то­ го, взяття Львова та Варшави давало змогу принести на багнетах червоногвардійців революційну іскру в Європу і розпочати омріяну «світову революцію». Перспективу та­ кого розвитку подій розуміли не лише в Польщі, а й у країнах Антанти. Тому коли польський уряд звернувся по допомогу до міжнародної конференції країн Антанти, що проходила в бельгійському містечку Спа, західні дер­ жави негайно відреагували. Компромісний варіант роз­ в'язання польсько-радянського конфлікту базувався на визнанні протидіючими сторонами «лінії Керзона». Виз­ начений ще в грудні 1919 р. Найвищою радою держав Антанти, східний кордон Польської держави залишав під контролем Варшави значну частину українських етніч­ них територій — Посяння, Підляшшя, Холмщину та Лемківщину. Зрозуміло, що Польська держава, перебуваючи в критичній ситуації, охоче визнала «лінію Керзона», про­ те пропозиції Антанти не зупинили революційного пори­ ву радянських військ.

Мріючи про світову революцію, Раднарком знову на­ магається використати модель «троянського коня», апро­ бовану в Україні, — один за одним виникають маріонет­ кові радянські уряди — польський Тимчасовий револю­ ційний комітет на чолі з Ф. Дзержинським та Галицький революційний комітет, лідером якого було призначено В. Затонського. Наступ на польському фронті продовжу­ вався, але проблеми в радянських військ наростали. Від­ рив від тилів, швидкі темпи просування та значні втрати знесилили Червону армію. Перехід польського кордону викликав протидію місцевого населення, розгортання на­ ціонально-визвольного польського руху в тилу; посилив­ ся розрив між Південно-Західним та Західним фронта­ ми, керівництво яких до того ж мало різні погляди на подальшу стратегію війни. Підтримана Францією, Поль­ ща швидко провела мобілізацію та знову отримала пере­ вагу воєнних сил.

Неузгоджені дії Південно-Західного та Західного фрон­ тів призвели до того, що ні Львова, ні Варшави взяти не вдалося. Створивши шестикратну перевагу на напрямку головного удару, польські війська перейшли в наступ. Ли­ ше ціною значних втрат Червона армія стабілізувала фронт на лінії Коростень — Житомир — Бердичів. Ситуація скла-