Boyko_O_D_Istoriya_Ukrayini

вати, характеризуючи російську дійсність: «Згори блиск — знизу гниль». Тобто з часом подальший розвиток дедалі більше перетворювався б на агонію. Характерними риса­ ми наздоганяючої модернізації економіки були:

—поява нових прогресивних явищ та процесів не зав­ дяки еволюції «знизу», а силовій модернізації — «рево­ люції згори»;

—вибіркове, а не системне запозичення та викорис­ тання світових досягнень у галузі техніки, технології та організації виробництва;

—пріоритетність окремих галузей, яка в перспективі веде до деформацій економічної структури держави;

—збереження на тривалий час багатоукладності, па­ ралельне існування нового, набираючого силу укладу та попередніх укладів, що не досягли піку свого розвитку та повністю не вичерпали свої можливості;

—порушення однорідності економічного простору, ускладнення соціальних та політичних проблем, зростання соціального напруження в суспільстві.

Принциповою особливістю наздоганяючої модернізації

єрізке зростання ролі держави, що виявляється у вста­ новленні державного контролю за всіма сферами економі­ ки, активному втручанні державних структур у хід ре­ форм. Реалізація такого сценарію на практиці веде до зрос­ тання авторитарності влади, посилення централізму, збіль­ шення ролі чиновництва, бюрократизації управління.

Як правило, наздоганяюча модернізація не створює власну гармонійну економічну модель, а повторює окре­ мі фрагменти вже визнаних зразків, що служать своєрід­ ними еталонами.

Як вже зазначалося, каталізатором реформаційного процесу в Росії стала Кримська війна. Вона ще рельєфні­ ше показала занепад господарства, кризу організації пра­ ці, наростання соціальної напруженості. Спираючись на прагматично настроєну частину імперської бюрократії, Олександр II вирішив перейти до радикальних реформ. Першим його кроком було підписання 19 лютого 1861 р. маніфесту про скасування кріпосного права. Принципові риси російської моделі селянської реформи нагадують австрійську: ліквідація особистої залежності селян від по­ міщиків; створення органів селянського самоуправління; наділення селян землею та визначення за неї повинностей; викуп селянських наділів.

Маючи підтримку держави та користуючись відсут­ ністю земельного розмежування до реформи, поміщики

Російської імперії не тільки захопили найкращі землі, а й відрізали в селян чимало їхньої: від 14% у Херсонській губернії до 37% — у Катеринославській. Тому після про­ ведення реформи 220 тис. українських селян залишили­ ся безземельними, майже 100 тис. мали наділ до однієї десятини і 1600 тис. — від однієї до трьох десятин. У цілому ж у пореформенний період майже 94% селянсь­ ких господарств володіли наділами до 5 десятин, що не давало змоги ефективно вести господарство.

Реформа 1861 р. зберігала селянську общину, яка пе­ ретворювалася в найнижчу адміністративну одиницю. До її функцій належали місцеве самоврядування, забезпечення своєчасної сплати селянами платежів та податків і вико­ нання ними повинностей. Характерною особливістю укра­ їнських земель була незначна поширеність селянських общин. Так, якщо в Росії общиною жили понад 95% селян, то на Лівобережній Україні — 30%, а на Правобережній — лише 20%. Таке переважання індивідуальних господарств зумовило в перспективі більший потяг українських селян до приватної власності, ніж у селян російських.

Селянські реформи в Австрійській імперії (1848) та Російській (1861) мали спільні причини (гальмівна роль феодальних відносин, криза господарства, зростання со­ ціального напруження), мету (зміцнення монархічної вла­ ди при збереженні домінування на селі поміщика), фор­ му проведення (реформа ініціювалася верхами та здій­ снювалася під їхнім керівництвом та контролем). Крім того, в обох імперіях у пореформений період залишилося чимало пережитків феодальної системи господарювання (поміщицьке землеволодіння, тотальне безземелля селян, селянська община тощо). Юридично вільне селянство не мало справжньої громадянської рівності з іншими верст­ вами суспільства. Воно так і залишалося нижчим станом — селяни отримували паспорт лише на рік, виконували рек­ рутську повинність, перебували в залежності від поміщи­ ка до того часу, доки не викуплять у власність землі, збе­ рігалися тілесні покарання різками.

Реформа проводилася за рахунок селян, які мусили сплатити поміщику викуп. Формально цей викуп приз­ начався за землю, а по суті, він був компенсацією за ска­ сування феодальних повинностей. Оскільки селяни не мог­ ли одразу виплатити всю суму, яка становила 11 річних податків з селянського двору, то посередником між селя­ нами та поміщиками виступила держава. Вона сплатила поміщикам викупні платежі, а селянам надала позичку

на 49 років. Внаслідок цього царська казна на кожний виданий селянам карбованець отримала 63 копійки чис­ того прибутку.

Скасування кріпосного права стало початковим кро­ ком, своєрідним ключем до модернізації Російської імпе­ рії. Таке радикальне перетворення в аграрному секторі вимагало термінових змін та зрушень у інших сферах суспільного життя, які б дали можливість гармонізувати та стабілізувати ситуацію.

У комплексі реформ Олександра II після скасування кріпосного права провідне місце належить земській, су­ довій та військовій. Земська реформа (1864) передбачала створення виборних місцевих органів самоуправління — земств. Цей крок самодержавства пояснюється його ба­ жанням компенсувати дворянам їхні економічні втрати шляхом надання їм обмеженої влади на місцевому рівні; блокувати опозиційність лібералів, спрямувати їхню енер­ гію на вирішення конкретних державних справ; створити орган, здатний ефективно вирішувати проблеми провін­ ції. Діяльність земств суворо регламентувалася законом. Вони контролювали місцеве господарство, народну осві­ ту, медичне обслуговування, благоустрій, шляхи сполу­ чення тощо. Уряд пильно стежив за діяльністю земств, не допускаючи обговорення на їхніх засіданнях політичних питань, забороняючи будь-які контакти губернських зем­ ських установ між собою, боячись організованої опозиції та висування єдиних вимог.

Судова реформа (1864) базувалася на запровадженні низки прогресивних принципів: безстановості судочинст­ ва, незалежності суддів від адміністрації, гласності судо­ вого процесу, змагальності сторін при розгляді судової справи (у судах з'явилися прокурор, який звинувачував, та адвокат, який захищав підсудного). Крім того, було запроваджено суд присяжних у карному судочинстві. Всі ці прогресивні зміни, що сприяли зростанню в народі гро­ мадянської самосвідомості, були практичним кроком до створення правової держави.

Військова реформа, що здійснювалася п'ятнадцять ро­ ків, мала на меті шляхом модернізації армії створити су­ часне боєздатне військо. Ця реформа замінила ненависну рекрутчину загальною військовою повинністю, скороти­ ла термін військової служби до 6—7 років, заборонила тілесні покарання тощо.

Реформи в Росії відрізнялися від реформ у Австрії. По-перше, вони проводилися пізніше. По-друге, їхнім мо-

гутнім каталізатором став міжнародний фактор — участь і поразка в Кримській війні. По-третє, вони були обме­ женими, непослідовними і незавершеними. Якщо в Австрійській імперії (з 1867 р. Австро-Угорській) буржу­ азні реформи діяли вже 1848 р. (опубліковано конститу­ цію, скликано парламент), то в Росії через низку причин (віддаленість від основних центрів європейського життя, традиційно високий авторитет монархії, міцний адмініс­ тративно-репресивний апарат, сила консервативного та­ бору, слабкість та неорганізованість опозиційних сил то­ що) реформи залишилися незавершеними. Провівши зем­ ську, судову, військову, фінансову, освітню та інші ре­ форми, тим самим заклавши основи громадянського сус­ пільства, російський царизм не зробив останнього кро­ ку — не створив відповідної новим реаліям політичної надбудови — не проголосив конституції і не скликав пар­ ламент. Саме тому модернізація у Росії не мала систем­ ного характеру, що суттєво ускладнювало перехід сус­ пільства до більш прогресивного, порівняно з феодаліз­ мом, капіталістичного способу виробництва. Крім того, російський варіант наздоганяючої модернізації мав сер­ йозні протиріччя:

—аграрна реформа, урізавши майже на 20% селянсь­ кі наділи, водночас збільшила повинності селян та відда­ ла їх у довгострокову кабалу державі;

—зміцнення общинних порядків, що проголошува­ лося реформою, вступало в суперечність з утвердженням громадянських прав селянства;

—демократична практика всестанової виборності до земств вступала у протиріччя з пануючим авторитарним режимом;

—самодержавство виходило за межі моделі створю­ ваної ним правової держави;

—незавершеність, половинчастість реформ зумовили протиріччя між носіями влади та практично всіма верст­ вами суспільства;

—панування багатоукладності в економіці робило стан суспільства нестабільним, створювало ґрунт для контрреформ.

Отже, російські реформи 60—70-х років здійснюва­ лися за моделлю наздоганяючої модернізації, якій при­ таманні ініціювання реформ «згори», вибіркове запози­ чення світових досягнень, пріоритетний розвиток окре­ мих галузей, збереження багатоукладності в економічній сфері, поглиблення суспільних протиріч та посилення CO -

ціального напруження. Скасування кріпосного права і пов'язані з ним перетворення в українських землях — складовій Російської імперії — спричинили низку супе­ речливих тенденцій та процесів: з одного боку, вони зу­ мовлювали збереження землеволодіння поміщиків та прог­ ресуючий занепад і деградацію їхніх маєтків, обезземе­ лення та розшарування селянства, аграрне перенаселен­ ня, вимушені міграції, зростання протиріч між всестановою виборністю до земств і авторитарним режимом, між самодержавством і створюваною ним правовою державою тощо, з іншого боку — формували нестанову приватну власність на землю, сприяли становленню ринку робочої сили, стимулювали розвиток підприємництва, розширю­ вали сферу функціонування ринкових відносин, створю­ вали передумови для становлення громадянського су­ спільства.

9.2. Суспільні течії та рухи другої половини XIX ст.

Модернізаційні реформи в Росії стимулювали підне­ сення суспільного руху. Вони певною мірою демократи­ зували суспільство, залучили до громадянського життя багатомільйонне селянство, розширили рамки й урізно­ манітнили форми суспільної активності. Проте їхня не­ послідовність, обмеженість, незавершеність посилювали соціальне напруження.

Хвиля контрреформ, що прокотилася імперією у 80— 90-х роках, значно ускладнила ситуацію. Консерватив­ ний Олександр III намагався відновити владу держави над громадянським суспільством, що формувалося. І то­ му не дивно, що на конституційному проекті, схвалено­ му Олександром II, син написав: «Слава Богу, цей зло­ чинний та поспішний крок до конституції не було зроб­ лено». Суть контрреформ полягала, як писали тоді в офі­ ційній пресі, у «виправленні фатальних помилок 60-х ро­ ків». Це «виправлення» виявилося у консервації, згор­ танні, а подекуди і ліквідації тих позитивних зрушень та змін, які були досягнуті буржуазними реформами 60— 70-х років. Розпочалося широкомасштабне відновлення позицій феодалізму в усіх сферах життя — зросла роль дворянства, розширилися його владні повноваження на місцях; зміцніли позиції такої феодальної підвалини, як

селянська община; обмежувалася гласність, посилювала­ ся цензура тощо. Простий перелік здійснюваних само­ державством контрреформ дає уявлення про помітне галь­ мування суспільного розвитку та наступ реакції:

—1884 р. запроваджено новий університетський устав, який ліквідував автономію університетів;

—1887 р. вийшов циркуляр про «кухарчиних дітей», що забороняв приймати до гімназій дітей, вихідців з ниж­ чих верств населення;

—1889 р. видано «Положення про земських началь­ ників», що надавало широкі повноваження земським на­ чальникам, які призначалися із дворян і виконували адмі­ ністративні та поліцейські функції на місцях;

—1890 р. побачило світ «Положення про губернські та повітові земські установи», яке обмежувало фінансу­ вання земств, посилювало контроль за ними з боку держа­ ви, скорочувало представництво в цих установах селян.

Перелічені контрреформи є лише частиною нового кон­ сервативного державного курсу, що здійснювався під гас­ лом реакціонера М. Каткова: «Единодержавие повелите­ ля требует единомьіслия». Проте консерваторам не вда­ лося повністю відновити колишні порядки, втиснути Ро­ сійську імперію в старі шаблони суспільного життя. Кон­ трреформи не змінили та вже й не могли змінити прин­ ципового напряму еволюції до буржуазного суспільства, але вони суттєво уповільнили прогресивні суспільні змі­ ни, розбалансували та деформували політичні, економіч­ ні, соціальні та міжетнічні відносини. Тому наприкінці XIX ст. в імперії визрівало масове невдоволення: селяни страждали від безземелля та грабіжницьких викупних платежів; робітники були обурені жахливими умовами праці та мізерною зарплатою; молода буржуазія, опану­ вавши економічні висоти, рвалася до політичної влади, яка б забезпечила їй справжні гарантії вільного підпри­ ємництва; інтелігенція бажала справжніх, а не деклара­ тивних політичних прав і свобод, поглиблення процесу демократизації суспільства; підтримуючи національне від­ родження, народи імперських окраїн дедалі голосніше вис­ тупали проти свого напівколоніального статусу за націо­ нальні та державно-правові свободи.

Цілком закономірно, що суспільна думка цього періо­ ду не тільки висувала численні моделі майбутнього сус­ пільного розвитку, а й пропонувала різні шляхи досяг­ нення поставленої мети. Найвпливовішими політичними силами в Україні в другій половині XIX ст. були загаль-

норосійські політичні течії народників, соціал-демокра­ тів, лібералів та український національний рух.

Зауважимо, якщо на Заході першими утворилися бур­ жуазні партії, а вже потім соціал-демократичні, то особ­ ливістю політичного життя Російської імперії було пору­ шення цієї послідовності: тут спочатку організаційно офор­ мився народницький рух, потім — соціал-демократичний і, тільки починаючи з революційних подій 1905 p., — буржуазний.

Народницький рух

Основною опорою народницького руху, поширеного в 60—80-х роках XIX ст., стали вихідці із дворянської та різночинської інтелігенції. Народництво як ідеологія і як громадсько-політичний рух стало реакцією частини сус­ пільства на пореформений злам традиційного селянсько­ го життя, на появу та утвердження західних «буржуаз­ них» ідей, звичаїв та порядків. Вважаючи капіталістич­ ний шлях розвитку для Росії безперспективним, народ­ ники обстоювали необхідність переходу до «народного ви­ робництва» — некапіталістичної індустріалізації, артіль­ но-общинного методу організації господарства, встанов­ лення соціалістичного устрою на основі селянської общи­ ни. На їхню думку, засобом, за допомогою якого можна «перестрибнути» через буржуазний етап розвитку, мусить бути революція. Характерно, що народники суттєво роз­ ходилися в баченні форм і методів досягнення поставле­ ної мети. Якщо П. Лавров і його прихильники, що уособ­ лювали «пропагандистський» напрям у народництві, вис­ тупали за необхідність тривалого підготовчого періоду про­ паганди та агітації за революційні зміни, то лідер «бун­ тарів» М. Бакунін не мав жодних сумнівів щодо готов­ ності селянства до бунту, до нової пугачовщини. І тому він активно виступав за якнайшвидший початок народ­ ного повстання проти трьох ворогів: приватної власності, держави та церкви. Ідеолог «змовницького» напряму в народництві П. Ткачов був переконаний, що в Російській імперії ні пропаганда, ні заклик до народного бунту ефекту не дадуть. На його думку, єдиний шлях до прогресивних змін у суспільстві — революційна змова.

У 1874 р. розпочалося масове «ходіння в народ» де­ мократичної інтелігенції. Народницький рух охопив 37 губерній європейської Росії. Це був перший досвід збли­ ження радикальної інтелігенції та народних мас. Проте народ не відгукнувся на революційні заклики народни- 9

ків. Та все ж «ходіння в народ» не було даремним: жорс­ ткі реалії життя підкоригували програмні настанови на­ родників, у їхньому середовищі намітився поворот у бік організаційної консолідації. Чимало народницьких орга­ нізацій діяло в Україні: у Києві — гурток «чайківців» (1872—1874), «Київська Комуна» (1873—1874), існували також народницькі угруповання в Одесі, Харкові, Жито­ мирі, Чернігові, Полтаві, Миколаєві.

Поступово народники усвідомлюють необхідність від­ ходу від бунтарсько-анархічних поглядів і переходять на позиції політичної боротьби проти самодержавства. На­ прикінці 70-х років народницький рух розколовся на дві течії — помірковану й радикальну. Уособленням помір­ кованої течії став «Чорний переділ» — народницька орга­ нізація, яка займалася пропагандистською діяльністю і робила ставку на мирне вростання народників у народну масу (пізніше ця течія перетворилася на легальне народ­ ництво і проіснувала до 1917 p.). Радикальний напрям представляла «Народна воля», яка робила ставку на те­ рор. Спираючись на революційну програму боротьби за встановлення демократичної республіки з широким міс­ цевим самоуправлінням, усуспільненням засобів вироб­ ництва, проголошенням права націй на самовизначення тощо, «Народна воля» тривалий час користувалася авто­ ритетом і виявляла революційну активність (вбивство хар­ ківського губернатора князя Куропаткіна, жандармсько­ го ад'ютанта Гейкіна та ін.). Народовольські організації існували в Києві, Харкові, Одесі, Ніжині, Полтаві та інших містах України.

Отже, народницький рух порівняно швидко пройшов шлях від наївного культу народу до глухих кутів терориз­ му, але досвід та ідейні засади цього руху позначилися на політичному житті як Російської імперії на початку XX ст., так і українських земель, що входили до її складу.

Соціал-демократичний рух

Розчарування частини народників у ставці на рево­ люційний потенціал селянства призводить наприкінці XIX ст. до поширення ідеології марксизму, на базі якої сформувалася соціал-демократична течія суспільно-полі­ тичного руху. В основі марксистського світобачення ле­ жали послідовний матеріалізм, вчення про діалектичний розвиток, теорія класової боротьби, віра у всесвітньо-іс­ торичну революційну роль пролетаріату, творця нового, комуністичного суспільства. Характерно, що у Росії марк-

сизм користувався більшою популярністю, ніж на Захо­ ді, де він пережив три кризи — 1852, 1872 та 1903 pp. Марксизм певною мірою продовжував ідеї народницько­ го соціалізму та традиційну тактику народників.

Марксистська ідея про всесвітньо-історичну роль про­ летаріату в революційному перетворенні суспільства ніби перегукувалася з широковідомою слов'янофільською іде­ єю про месіанську богообраність Росії. Справедливість, рівність, свобода лежали не тільки в основі марксистсь­ кого ідеалу, а й були базовими цінностями селянського общинного соціалізму. Спільними були й форми та мето­ ди досягнення поставленої мети — народна революція, тільки марксизм робив ставку на пролетаріат, а народ­ ництво — на селянство.

Першими пропагандистами нового вчення в українсь­ ких землях ще на початку 70-х років стали М. Зібер, С. Подолинський.

Подолинський Сергій Андрійович (1850—1891) — громадський діяч, учений. Народився на Черкащині в багатій поміщицькій ро­ дині. Здобув освіту в Київському (1871) та Бреславському (нині м. Вроцлав у Польщі) університетах, в останньому (1876) захис­ тив дисертацію з медицини. В 70-х роках брав участь у громадівському і народницькому рухах. Організував у Відні видавництво популярної соціалістичної літератури, у Женеві разом з М. Драгомановим і М. Павликом започаткував видання журналу «Грома­ да», а також видрукував власні брошури соціально-економічного змісту: «Про багатство та бідність», «Про хліборобство», «Ремесла і фабрики на Україні» та ін. Вивчав можливості нагромадження та використання сонячної енергії. Листувався з К. Марксом і Ф. Енгельсом, популяризував положення їх економічного вчення. Розробив оригінальну теорію «громадівського соціалізму», яка грунтувалася на національних традиціях українського народу. На початку 80-х років повернувся до Києва, але через тяжке психіч­ не захворювання відійшов від громадської та наукової діяльності.

У 80—90-х роках у Катеринославі, Києві, Одесі та Хар­ кові виникають нелегальні марксистські гуртки, які зай­ маються пропагандою та агітацією і намагаються налаго­ дити зв'язок з робітничим рухом. Якісно новий крок соціал-демократія зробила наприкінці 90-х років, коли після появи петербурзького «Союзу за визволення робіт­ ничого класу» аналогічні групи виникли в Києві, Кате­ ринославі, Миколаєві та інших містах. У 1898 р. в Мін­ ську на першому з'їзді Російської соціал-демократичної партії серед дев'яти його делегатів четверо (Н. Вигдорчик, Б. Ейдельман, К. Петрусевич, П. Тучапський) пред­ ставляли соціал-демократів України.

Ліберальний рух

Як ідейно-політична течія, ліберальний рух виходить на політичну сцену на межі 70—80-х років. В Україні він формувався головним чином на основі земської лібераль­ ної опозиції. Перші пореформені роки стали для лібераль­ ного руху часом організаційного становлення, усвідом­ лення свого місця й ролі серед суспільних сил, кристалі­ зації основної мети та завдань. В основі ліберальної альтер­ нативи суспільного розвитку лежала ідея побудови еко­ номіки за законами вільного ринку, конкуренції. Держа­ ва мала стати правовою, оберігати демократичні права особи і мінімально втручатися в економічну сферу. Іде­ альною формою правління ліберали вважали конститу­ ційну монархію. Не визнаючи революційних форм і ме­ тодів боротьби, в основу своєї діяльності вони поклали тактику пошуку компромісів з урядом.

Опорою ліберального руху були земства. І це не випад­ ково, адже самовіддана робота в цих установах підштов­ хувала працівників земств до думки, що докорінна причи­ на занедбаного становища освіти, медицини тощо поясню­ ється насамперед вадами пануючої політичної системи. Найвпливовішою була ліберальна група земців Чернігівщини, яку очолювали визнані лідери цієї течії — І. Петрункевич, О. Ліндфорс, І. Шраг. Осередки лібералізму існували також у Київському, Харківському, Полтавському, Ніжин­ ському та інших земствах. Основними формами роботи лі­ бералів наприкінці XIX ст. — початку XX ст. були ство­ рення опозиційної преси; скликання з'їздів земських служ­ бовців; організація банкетів, на яких приймалися петиції та звертання до царського самодержавства з вимогами вста­ новлення у Росії конституційного ладу.

Ліберальний рух в Україні, на жаль, не зміг перетво­ ритися на потужну опозиційну силу. На заваді стали вузь­ ка соціальна база, зумовлена нерозвиненістю соціальної структури Російської імперії, практичною відсутністю в ній «третього стану»; поміркованість лозунгів, завдань і дій; активна боротьба проти «бюрократії» при абсолютно лояльному ставленні до самодержавства тощо.

Національний рух

Лібералізація суспільного життя у середині XIX ст., що була передвісником майбутніх реформ та модерніза­ ції, водночас сприяла пожвавленню національного руху. Повернувшись після амністії із заслання, колишні члени Кирило-Мефодіївського товариства 1859 р. створюють у