Boyko_O_D_Istoriya_Ukrayini

ли штаб Київського військового округу та комісара Тим­ часового уряду в Києві 31 жовтня погодитися на умови миру, запропоновані Центральною Радою (припинення збройного опору, безперешкодне виведення з міста викли­ каних штабом КВО військ, розформування офіцерських загонів тощо). Протягом короткого часу Рада дедалі біль­ ше ставала господарем становища — вона призначила тим­ часовим начальником КВО члена Військового генераль­ ного комітету підполковника В. Павленка, роззброїла не­ вдовзі більшовицькі загони в Києві, Дарниці, Броварах. Нарешті в Центральної Ради виявилося в цей критичний період достатньо сил, впливу та авторитету, щоб узяти під свій контроль більшу частину України.

Продовжуючи власну державотворчу лінію, 7 лис­ топада 1917 p., вона ухвалює III Універсал, у якому про­ голошувалося утворення Української Народної Республі­ ки (УНР) у межах дев'яти українських губерній. Цей до­ кумент накреслював широку програму дій: скасування поміщицького землеволодіння; запровадження 8-годин- ного робочого дня; встановлення державного контролю над виробництвом; надання національним меншинам «на­ ціонально-персональної автономії»; забезпечення україн­ ському народові демократичних прав і свобод; скасуван­ ня смертної кари, амністію політв'язням; скликання 9 січ­ ня 1918 р. Українських Установчих зборів. На жаль, уні­ версал мав суттєву суперечність — широко окресливши Україну як незалежну державу, він все ж залишив феде­ ративний зв'язок із Росією, що як держава вже не існу­ вала.

У цей час на перебіг подій в Україні дедалі більше впливають нові, головним чином, зовнішньополітичні чин­ ники: зміцнення більшовицької влади в Росії, її бажання втримати під своїм контролем українські землі; фактич­ ний розвал та деморалізація російської армії, її перетво­ рення на носія насильства, анархії та безладу у краї; ускладнення становища на фронтах Першої світової вій­ ни, посилення впливу німецького фактора на українські землі.

Наприкінці 1917 р. український національний рух ще йшов по висхідній лінії, про що свідчать результати ви­ борів до Всеросійських установчих зборів — в Україні за більшовиків проголосувало лише 10% виборців, а за укра­ їнські партії — майже 75%. За таких несприятливих обставин більшовицькі організації України вирішили енер­ гійними діями завоювати маси і перехилити шальку по-

літичних терезів на свій бік. Була розгорнута широка агі­ таційно-пропагандистська кампанія, основою якої стало твердження про контрреволюційність та буржуазність Центральної Ради. Крім того, більшовики активно під­ тримували ліве крило українських партій, намагаючись підірвати вплив, авторитет Центральної Ради, її внутріш­ ню єдність. Дестабілізуючим чинником став і зовнішньо­ політичний тиск, який дедалі більше набував характеру воєнної загрози (наприкінці листопада більшовики утво­ рили в Могилеві при ставці революційний польовий штаб, який готувався для боротьби не тільки з прихильниками старого режиму, а й з радівцями; 1 грудня 1917 р. новий верховний головнокомандуючий більшовик М. Криленко звернувся з відозвою до українського народу).

Ці та інші політичні, організаційні й воєнні дії біль­ шовиків були спрямовані на створення сприятливих внут­ рішніх та зовнішніх умов для реалізації основного зав­ дання — захоплення влади в Україні та встановлення біль­ шовицького режиму на її території. Спочатку це завдан­ ня вони намагалися вирішити легітимним (законним) шля­ хом. Широка агітаційно-пропагандистська кампанія, під­ рив внутрішньої єдності Центральної Ради, зовнішній си­ ловий тиск тощо, на думку більшовиків, мали забезпечи­ ти їм більшість серед делегатів Всеукраїнського з'їзду рад. Спираючись на цю більшість, можна було вихолостити національний характер Центральної Ради та шляхом пе­ реобрання трансформувати її у Центральний виконавчий комітет (ЦВК) рад України, який в перспективі міг би ста­ ти однією з середніх ланок централізованого апарату управ­ ління Радянської Росії. Проте цей стратегічний план біль­ шовикам реалізувати не вдалося.

Своєрідним каталізатором подій наприкінці 1917 р. став Маніфест РНК до українського народу з ультима­ тивними вимогами до Центральної Ради, який надійшов до Києва радіотелеграфом 3 грудня. У цьому документі, підписаному В. Леніним та народним комісаром закор­ донних справ Л. Троцьким, з одного боку, визнавалася УНР, а з іншого — робилися грубі втручання у її внут­ рішні справи. Ультиматум Раднаркому містив чотири ви­ моги до Центральної Ради: відмовитися від дезорганіза­ ції фронту (йдеться про утворення Українського фронту), не пропускати через Україну козачі формування з фрон­ ту на Дон, пропустити більшовицькі війська на Півден­ ний фронт, припинити роззброєння радянських полків і червоноармійців. На роздуми відводилося 48 годин, у ра-

зі відхилення ультимативних вимог РНК оголошував Цен­ тральну Раду «в стані відкритої війни проти радянської влади в Росії і на Україні».

У цей драматичний момент 4 грудня у Києві розпочав свою роботу Всеукраїнський з'їзд рад, на якому більшо­ вики планували здійснити внутрішній переворот та захо­ пити владу демократичним шляхом, але сил для цього в них виявилося замало. Серед 2,5 тис. делегатів вони ста­ новили лише незначний відсоток і тому не могли оволо­ діти владними важелями. На цьому етапі національний рух ще зберігав монолітність та вплив, а більшовики не набрали сили. Ось як характеризував баланс сил більшо­ вик В. Затонський: «...поки що серед українців розколу нема і він не передбачається.., а більшовиків лише неве­ лика купка...» За цих обставин закономірно, що Всеук­ раїнський з'їзд рад ухвалив резолюцію про підтримку Цен­ тральної Ради та кваліфікував ультиматум РНК, як за­ мах проти УНР, як чинник, здатний «розірвати федера­ тивні зв'язки». Розуміючи, що події розвиваються не за їхнім сценарієм, більшовики разом з лівими есерами, де­ якими українськими соціал-демократами та кількома без­ партійними (всього 127 осіб) залишили Всеукраїнський з'їзд рад і перебралися до Харкова, який того часу був форпостом більшовизму в Україні. Саме у цьому проле­ тарському центрі 11 —12 грудня 1917 р. відбувся альтер­ нативний з'їзд Рад, що проголосив встановлення радян­ ської влади в УНР та обрав Центральний виконавчий ко­ мітет рад України (Головою ЦВК став лівий український соціал-демократ Ю. Медвєдєв). Незважаючи на те, що на харківському з'їзді було лише 200 делегатів, які предс­ тавляли 89 рад (з-понад 300 існуючих в Україні) та війсь­ ково-революційних комітетів, його рішення дуже швид­ ко були визнані правочинними Радянською Росією. І це не випадково, оскільки перебіг подій у Харкові дав змогу Раднаркому залишатися ніби в затінку і кваліфікувати збройне протистояння в Україні як внутрішній конфлікт між радами робітничих та солдатських депутатів і Цент­ ральною Радою.

Після відхилення ультиматуму, починаючи з 5 грудня 1917 p., Центральна Рада перебувала в стані війни з Раднаркомом Росії. Захопивши Харків, більшовицькі війська в середині грудня оволоділи важливими залізничними вуз­ лами — Лозовою, Павлоградом, Синельниковим, що дало змогу блокувати каледінські війська на Дону і Донбасі та створити вигідний плацдарм для вирішальних боїв з УНР.

Цього періоду обидві протидіючі сторони збирали та кон­ центрували сили. Діями радянських військ керував хар­ ківський центр, до складу якого входили В. АнтоновОвсієнко, М. Муравйов та Г. Орджонікідзе.

У Києві 15 грудня було утворено Особливий комітет з оборони України (М. Порш, С. Петлюра, В. Єщенко). Опо­ рою Центральної Ради були підрозділи Вільного козацт­ ва (Гайдамацький Кіш Слобідської України, Галицький курінь січових стрільців тощо) та добровольчі формуван­ ня (26 грудня Генеральний секретаріат прийняв рішення про створення армії УНР на засадах добровільності та оплати). Основну ударну силу протидіючої сторони ста­ новили частини регулярної російської армії, що перейшли на бік більшовиків, підрозділи моряків та червоногвардійці промислових центрів України та Росії.

Вирішальні події розпочалися 25 грудня, коли В. Анто- нов-Овсієнко віддав наказ про наступ 30-тисячному радян­ ському війську проти УНР. Просуваючись прискореним темпом, війська, очолювані М. Муравйовим, досить швид­ ко оволоділи Катеринославом, Олександрівськом, Полта­ вою, Лубнами, перед ними відкривався шлях на Київ. За цих обставин для Центральної Ради головними стали три завдання: мобілізувати та організувати український народ для відпору агресору; формально відмежуватися від біль­ шовицького режиму; створити передумови для самостій­ них переговорів з Німеччиною та її союзниками. Спробою реалізувати ці завдання і став IV Універсал, ухвалений 11 січня 1918 р. Лейтмотивом цього документа була теза: «Однині Українська Народна Республіка стає самостійною, ні від кого не залежною, вільною, суверенною державою українського народу». Центральна Рада закликала всіх гро­ мадян республіки захищати «добробут і свободу» у боротьбі з «більшовиками та іншими нападниками». Універсал дек­ ларував низку принципово важливих положень:

—проголошувалася незалежність, суверенність УНР;

—на уряд покладалося завдання «цілком самостій­ но» довести до кінця переговори з Центральними держа­ вами та укласти з ними мир (після укладення миру пла­ нувалися демобілізація армії, заміна її робочою міліці­ єю; переведення заводів і фабрик з воєнного на мирний стан, збільшення продукції народного споживання тощо);

—гарантувалася передача землі селянам без викупу ще до початку весняних робіт;

—констатувалася націоналізація лісів, вод та підзем­ них багатств краю;

—було взято курс на запровадження монополії на ви­ робництво і торгівлю залізом, тютюном та іншими това­ рами і встановлення державно-народного контролю над усіма банками;

—ставилося завдання найближчим часом скликати Українські Установчі збори, які б схвалили Конституцію УНР.

Проголошена в універсалі самостійність не мала абсо­ лютного характеру. Навіть у цьому документі цілковито не відкидалась ідея федерації: тільки Українські Уста­ новчі збори мають остаточно вирішити питання «про фе­ деративний зв'язок з народними республіками колишньої Російської держави».

На жаль, цей важливий юридичний акт було прого­ лошено надто пізно, коли кульмінаційний момент укра­ їнського національного руху вже був пройдений. На по­ чатку 1918 р. Центральна Рада втрачає позицію за пози­ цією — в середині січня радянську владу було встановле­ но в Миколаєві, Одесі, Херсоні та інших містах України. Маятник суспільних настроїв дедалі більше «зашкалює» у лівий бік, на тлі задекларованих більшовицьким уря­ дом гасел — «Землю — селянам!», «Мир — народу!» — посилюється зневіра народу щодо здатності Центральної Ради вирішити нагальні державні проблеми, соціальні орієнтири беруть гору над національними.

Нерішучість та непослідовність Центральної Ради призвели до того, що у вирішальний момент 16 січня 1918 р. у бою під Крутами (станція між Ніжином та Бах­ мачем), де вирішувалася доля Києва, вона могла розра­ ховувати лише на багнети 420 студентів, гімназистів та юнкерів, більшість з яких загинула в нерівному протис­ тоянні. Ситуація стала критичною, коли проти Ради пов­ стали робітники столичного «Арсеналу». І хоча це пов­ стання було придушено, втримати Київ все ж не вдало­ ся. Після п'ятидобового бомбардування більшовицькі вій­ ська М. Муравйова 26 січня 1918 р. увійшли до столиці УНР. Український уряд змушений був перебазуватися до Житомира, а невдовзі — до Сарн.

Потерпівши найдошкульнішу поразку на теренах України, Центральна Рада спробувала взяти реванш у зовнішньополітичній сфері. Річ у тім, що жовтнева пе­ ремога більшовиків у Петрограді, декрет про мир ство­ рювали підґрунтя для переговорного процесу та виходу Росії з війни. Вже 2 грудня 1917 р. між країнами ні­ мецького блоку (Німеччиною, Австро-Угорщиною, Ту-

реччиною, Болгарією) та Радянською Росією було під­ писано угоду про перемир'я, а через тиждень у БрестЛитовську розпочалися мирні переговори. Намагаючись зміцнити свої внутрішні позиції, не втратити шансу ле­ галізації та утвердження української державності на між­ народній арені, Генеральний секретаріат Центральної Ра­ ди 12 грудня 1917 р. звернувся з нотою до всіх воюючих сторін. Суть цього документа полягала в тому, що оскіль­ ки влада Раднаркому не поширюється на українські зем­ лі, то будь-яка угода, підписана Росією, не буде правочинною в Україні без ухвали урядом УНР. Країни ні­ мецького блоку погодилися з аргументами Центральної Ради і дали згоду на участь у переговорах делегації УНР.

28 грудня 1917 р. розпочалося перше пленарне засі­ дання мирної конференції у Брест-Литовську. Вже наступ­ ного дня було офіційно визнано повноправним учасни­ ком переговорного процесу делегацію України, до складу якої входили В. Голубович (голова), М. Левицький, М. Любинський, М. Полозов, О. Севрюк.

Голубович Всеволод Олександрович (1885—1939) — політичний і державний діяч, за фахом — інженер шляхів сполучення. Наро­ дився в сім'ї священика. З 1903 р. — член РУП, з 1912 р. — член УПОР. Член Центральної Ради і Малої Ради. З 31 січня 1918 р. го­ лова Ради Народних Міністрів і міністр закордонних справ УНР. Очо­ лював українську делегацію на мирних переговорах у Брест-Ли­ товську. За Директори займався журналістською діяльністю. В 1921 р. разом з іншими провідними діячами УПСР засуджений ра­ дянською владою на п'ять років таборів. Наприкінці 1921 р. амніс­ тований. Деякий час працював інженером-будівельником. У 1931 р. засуджений у справі т.зв. Українського національного цен­ тру. Помер на засланні.

Під час переговорів українська делегація мала обсто­ ювати програму максимум (включення до складу УНР усіх західноукраїнських земель — Східної Галичини, За­ карпаття, Буковини, Підляшшя та Холмщини), а за не­ сприятливих умов програму-мінімум (виділення західно­ українських земель в окремий коронний край з широки­ ми автономними правами).

ЗО грудня 1917 р. у складі російської делегації участь у переговорах почав брати радянський уряд України, який того часу був на піднесенні і щоденно суттєво розширював територію свого впливу в Україні. Проте навіть за таких несприятливих обставин молода українська дипломатія зу­ міла зіграти на міждержавних протиріччях і уклала ви­ гідну угоду. Оцінюючи результати Брестсько-Литовського

переговорного процесу, член уряду, міністр УНР М. Ткаченко зазначав: «Умовами згоди досягнуто з нашого боку найбільшого, чого тільки можна було досягти». Річ у тім, що мирний договір між УНР і країнами німецького блоку було підписано 26 січня 1918 p., тобто саме того дня, коли війська М. Муравйова захопили Київ, що суттєво вплинуло на повноваження членів української делегації, але державні інтереси змусили делегації Німеччини та Австро-Угорщи­ ни закрити очі на ці обставини й укласти мир з УНР. Під­ писана угода передбачала:

—встановлення кордонів (кордон між УНР та АвстроУгорщиною пролягав по лінії Хотин—Гусятин—Збараж— Броди-—Сокаль, майже вся Холмщина і Підляшшя по­ верталися УНР);

—відмову від взаємних претензій на відшкодування збитків, заподіяних війною;

—взаємний обмін військовополоненими;

—взаємний обмін надлишками промислових та сіль­ ськогосподарських товарів;

—встановлення взаємних митних пільг та режиму найбільшого сприяння у прикордонному товарообміні;

—налагодження дипломатичних відносин.

Не знайшовши формули компромісного рішення з біль­ шовиками, німці 18 лютого 1918 р. розпочали широко­ масштабний наступ. За день до цього М. Любинський від імені Центральної Ради звернувся до німецької сторони з проханням «надати допомогу українському народові у важкій боротьбі за своє існування». Центральна Рада роз­ раховувала, що ця допомога цілком може обмежитися введенням на територію України двох дивізій, сформова­ них у Німеччині та Австро-Угорщині з військовополоне­ них українців (майже ЗО тис. осіб). Проте німецький блок не бажав ризикувати і перетворювати договір з УНР, за словами Людендорфа, «на світовий фарс і дурисвітство», і тому німецький та австро-угорський уряди наполягали на введенні в Україну власних регулярних військ.

Під тиском 450-тисячної армади німецького блоку біль­ шовики втрачали позицію за позицією і вже на початку березня були змушені залишити Київ. До травня німець­ ко-австрійське військо зайняло майже всю Україну і Крим. Проте для Центральної Ради це була «піррова перемога». Військо УНР того часу, за німецькими даними, налічува­ ло лише «дві тисячі колишніх солдатів і офіцерів, безро­ бітних і авантюристів» і тому не могло контролювати си­ туацію у всій Україні. Через це фактично було встанов-

лено окупаційний режим (німці безконтрольно хазяйну­ вали в окремих галузях господарства; видавали власні нормативні акти, що мали чинність в Україні тощо).

Розуміючи, що Центральна Рада не може гарантува­ ти централізованої влади, стабільних поставок продоволь­ ства, німецьке командування почало схилятися до пошу­ ків встановлення альтернативної влади в Україні. Кон­ серватизм німецького генералітету став підґрунтям для зближення німецької воєнної адміністрації та колишньо­ го царського генерала П. Скоропадського. Невдовзі саме на нього німецька сторона і зробила ставку.

Отже, проголошення Української Народної Республі­ ки стало своєрідною реакцією на жовтневе більшовицьке повстання в Петрограді Намагаючись завоювати владу в Україні, більшовики розгорнули широку пропагандист­ ську кампанію, підтримували ліві елементи українських партій з метою розколу Центральної Ради, чинили зов­ нішній 'силовий тиск тощо. їхня спроба легітимним шля­ хом завоювати командні висоти та трансформувати Цен­ тральну Раду в «кишеньковий» Центральний виконав­ чий комітет рад України зазнала поразки.

Грудневий ультиматум Раднаркому призвів до спала­ ху війни між Раднаркомом і Центральною Радою, яка в критичних умовах своїм IV Універсалом проголошує суве­ ренність, незалежність УНР. Проте проголошення універ­ салу не давало змоги зберегти контроль за територією Укра­ їни. Під тиском переважаючих сил радянських військ Центральна Рада втрачає територію, вплив, владу.

Брестська мирна угода давала Центральній Раді ще один шанс для політичної самореалізаци, але її демокра­ тизм та республіканізм не стикувалися з консерватизмом керівництва окупаційних військ німецького блоку. За цих обставин встановлення авторитарного правління в Украї­ ні було лише питанням часу.

11.4. Гетьманат П. Скоропадського

Навесні 1918 р. Україна стала ареною найбільш хаотичних і складних політичних подій. Реальність понов­ лення більшовицької експансії, нездатність Центральної Ра­ ди опанувати ситуацію і досягти необхідного рівня держав­ ного та економічного розвою, наростаюча загроза перетво­ рення України на німецьке генерал-губернаторство, а на-

справді в колонію, підштовхнули до консолідації та акти­ візації несоціалістичних сил, лідером яких став почесний отаман Вільного козацтва генерал П. Скоропадський.

Скоропадський Павло Петрович (1873—1945) — гетьман Украї ни (1918) Походив зі старовинного українського аристократич ного роду (нащадок гетьмана І Скоропадського) Закінчив Пажесь кий корпус у Петербурзі 3 1905 р — на ВІЙСЬКОВІЙ службі, гене рал лейтенант 31917 р — командувач 34 им армійським корпу сом (після українізації — 1 и Український корпус) У жовтні 1917 р обраний отаманом Вільного козацтва Один з організаторів обо рони України від наступу більшовицьких військ У березні 1918 р — один з організаторів Української Народної Гоомади, яка обстою вала ідею сильної влади Після поразки країн Четверного союзу Скоропадський був змушений звернутися за підтримкою до країн Антанти Під їх тиском 14 листопада 1918 р гетьман проголосив федерацію Української держави з майбутньою небільшовицькою Росією для створення єдиного фронту боротьби з радянською вла дою Це стало формальним приводом до повстання проти гетьма на 13 грудня в Києві було проголошено Директорію Наступного дня гетьман підписав зречення від влади і виїхав до Швейцари, а згодом до Німеччини Під час Другої світової війни Скоропадський сприяв звільненню українських військовополонених з німецьких концтаборів 3 його ініціативи були звільнені лідери українських політичних партій і рухів С Бандера, А Мельник, А Левицький та ін Помер від тяжкого поранення, отриманого під час бомбарду вання

29 квітня 1918 р. Центральна Рада ухвалила Консти­ туцію УНР, а Всеукраїнський хліборобський з'їзд прого­ лосив П. Скоропадського гетьманом України. Внаслідок майже безкровного державного перевороту Центральна Рада була розпущена і в українських землях виникло но­ ве державне утворення — гетьманат «Українська держа­ ва». Суть перевороту полягала в спробі шляхом зміни демократичної парламентської форми державного прав­ ління на авторитарну створити нову модель української держави, яка була б здатною зупинити радикалізацію, дезорганізацію і деградацію суспільства, стала б творцем і гарантом стабільного ладу, що ґрунтувався б на приват­ ній власності та дотриманні правових норм. Сам П. Ско­ ропадський так характеризував свою програму: «Створи­ ти здібний до державної праці сильний уряд; відбудувати армію та адміністративний апарат, яких у той час фак­ тично не існувало, і за їх поміччю відбудувати порядок, опертий на право; провести необхідні політичні і соціаль­ ні реформи. Політичну реформу я уявляю собі так: ні диктатура вищого класу, ні диктатура пролетаріату, а

340 Українська національно-демократична революція

рівномірна участь усіх класів суспільства в політичному житті краю. Соціальні реформи я хотів проводити в на­ прямі збільшення числа самостійних господарств коштом зменшення обширу найбільших маєтків».

Державний переворот був узгоджений з представни­ ками німецької військової адміністрації. Фактично він здійснювався під її контролем, але при формальному ней­ тралітеті німецької сторони.

Очоливши гетьманат, П. Скоропадський зосередив у своїх руках усю повноту влади. Він призначав отамана (голову) Ради міністрів, мав право затверджувати і роз­ пускати уряд, контролював зовнішньополітичну діяль­ ність держави, міг оголошувати воєнний чи особливий стан, проводити амністію. У «Грамоті до всього українсь­ кого народу» гетьман обіцяв «забезпечити населенню спо­ кій, закон і можливість творчої праці».

Сучасники П. Скоропадського та історики констату­ ють факт певного економічного піднесення України пері­ оду гетьманату1. Цьому сприяли відновлення приватної власності, підтримка гетьманом вільного підприємницт­ ва, можливість промислових та торговельних кіл суттєво впливати на економічну політику влади, широкий збут товарів до Австро-Угорщини та Німеччини. У цей час бу­ ло налагоджено грошовий обіг, вдосконалено грошову сис­ тему, створено державний бюджет, відкрито кілька укра­ їнських банків, засновано нові акціонерні компанії, від­ роджено промислові підприємства та біржі. Поступово бу­ ло відновлено залізничний рух, реорганізовано і зміцне­ но державний флот. Як засвідчує один з мешканців сто­ лиці України, «відносний добробут Києва за гетьмансь­ ких часів різко контрастував з швидким зубожінням Пет­ рограда та Москви. На півночі вже починався голод, який був нам ще зовсім незнайомий... Після «московського пек­ ла» Київ здавався людям своєрідним Ельдорадо»2.

За доби гетьманату помітними були зрушення і в га­ лузі культури та освіти: створено понад 150 українських гімназій; вийшло з друку кілька мільйонів примірників українських підручників; відкрито два державних уні­ верситети в Києві та Кам'янці-Подільському; засновано широку мережу загальнокультурних закладів та установ

Див.: Революция на Украине по мемуарам бельїх. — М . — Л . , 1930 . — С. 3 8 — 3 9 .

2Революция на Украине по мемуарам бельїх. — М . — Л . , 1930. — С. 44.