Boyko_O_D_Istoriya_Ukrayini

українському гитанні відстоювали «інкорпораційну» прог­ раму. Суть цієї програми полягала в тому, щоб окупува­ ти західні землі України, Білорусії і Литви, домогтися визнання нових східних кордонів Польщі, а потім шля­ хом примусове!' асиміляції поневолених народів створи­ ти однонаціонільну польську державу.

ЕКОНОМІЧНІ політика ендеків в українських землях мала на меті гальмування розвитку «східних кресів» і перетворення їх в аграрно-сировинний додаток розвину­ тіших власне польських земель.

Уряд офіційно поділив країну на дві господарські те­ риторії: Польщу «А», до якої входили корінні польські землі, і Польщу «Б», що складалася переважно із захоп­ лених українсіких та білоруських земель. Дешевими кре­ дитами та державними замовленнями промисловий роз­ виток Польщі *А» підтримувався і стимулювався, в укра­ їнських же землях кредитування промислових підпри­ ємств різко обяежувалося. Так, 1924 р. три галицькі бан­ ки, що перебрали в підпорядкуванні місцевих органів управління, розпорядженням президента Польщі було об'єднано в о/ин «Банк крайового господарства», який під контролем Варшави фактично став інструментом еко­ номічного зашбалення західноукраїнських земель.

Стимульована польською колоніальною політикою, на­ ростаюча тендшція економічного занепаду Західної Укра­ їни дедалі біліше набуває рис катастрофічності: на чоти­ ри воєводства— Львівське, Станіславське, Тернопільсь­ ке і Волинсьш — припадало 25% території та 28% насе­ лення Польщі, але тільки 16,6% промислових підпри­ ємств і 9,8% робітників.

Штучне стримування промислового розвитку Захід­ ної України не дало можливості вилучити з аграрного сектора краю шачноі кількості працездатного населення для роботи на рабриках та заводах і таким чином пом'як­ шити проблеми села, що задихалося від аграрного пере­ населення і безземелля. У 1921 р. питома вага малозе­ мельних, напішролетарських селянських господарств пло­ щею до 5 га становила в Західній Україні 81,1%, а в Центральній Польщі — 53,7%.

Становище в аграрному секторі українських земель ускладнювало;я ще й тим, що польський уряд у цьому регіоні надав іращі землі, вилучені внаслідок парцеляції поміщицьких маєтків, у розпорядження так званих осад­ ників. Осадники мали сприяти асиміляції українського населення і, і разі потреби, виконувати каральні функ-

432 Західноукраїнські землі в 20—30 х роках

ції. Протягом 1919—1929 pp. 77 тис. осадників отрима­ ли в Західній Україні понад 600 тис. га землі.

Польські урядові кола намагалися витравити самі по­ няття «Україна», «українець». Українське населення «східних кресів» вони називали «русинами», а всю тери­ торію іменували — Східна Малопольщина. «Немає нія­ кого українського народу, — цинічно заявляв міністр польського уряду С. Грабський, — український народ — вигадка комуністів з пропагандистською метою». Ще да­ лі пішла урядова газета «Слово польське». Вона стверд­ жувала, ніби в українців «відсутня всяка організащйність і державний інстинкт, відсутня будь-яка юридична і вза­ галі розумова культура, необхідна для того, щоб управ­ ляти власною державою».

Сигналом до активної полонізації українських земель став закон від 31 липня 1924 p., який проголосив, що державною мовою на території Польщі є польська мова. Офіційна влада взяла курс на ліквідацію української шко­ ли: якщо в 1911/12 навчальному році в Східній Галичині було 2418 українських шкіл, то в 1922/23 pp. — вже 1859, а в 1926/27 pp. — лише 845.

У травні 1926 р. Ю. Пілсудський здійснює державний переворот, внаслідок якого в Польщі був установлений режим, відомий під назвою «санації».

III етап — «пошуку компромісу» (1926—1937). Прий­ шовши до влади, Ю. Пілсудський виношує плани віднов­ лення Польщі «від моря до моря». Підготовка до широ­ комасштабних зовнішніх акцій вимагала стабілізації внут­ рішнього становища в країні, зокрема, на території на­ ціональних меншин. Цим і пояснюється зміна акцентів офіційної політики в українському питанні. На зміну по­ літиці тиску приходить гнучкіша політика певних посту­ пок, пошуку компромісів (іноді імітації поступок і комп­ ромісів) з метою створення у поневоленого населення ілю­ зії ліквідації національного гніту. «Інкорпораційна» по­ літика ендеків витісняється «федералістичною» програ­ мою пілсудчиків, відомою в 20—30-х роках як доктрина польського прометеїзму. Суть нового курсу полягала в державній асиміляції національних меншин і у відмові від національної асиміляції (денаціоналізації), особливо мовної, шляхом примусу. Для здійснення цієї програми при міністерстві внутрішніх справ 1926 р. створюється спеціальний відділ національностей; у березні 1934 р. при Президії Ради міністрів Польщі почали діяти Національ­ ний комітет і Бюро національної політики.

Значні позики «санаційного» уряду Українському бан­ кові в Луцьку, банку «Народний кредит», Центральному союзу кооператорів та іншим фінансовим та господарсь­ ким об'єднанням української буржуазії, здійснені протя­ гом 1928—1930 pp., значною мірою сприяли тому, що найчисленніша українська партія УНДО в жовтні 1935 р. бере курс на «нормалізацію» польсько-украінських від­ носин. У відповідь уряд іде на деякі поступки. Лідер УНДО В. Мудрий був обраний одним з п'яти вще-маршалків сейму. Вийшли на волю більшість в'язнів-украінців з концтабору в Березі-Картузькій. Нові фінансові позики одержали українські економічні установи, зокрема, банк «Дністер», «Українська ощадниця» тощо.

Політика поступок українській буржуазії, як і вся програма державної асиміляції, використовувалася «са­ наційною» владою недовго. Напередодні Другої світової війни під тиском зовнішніх обставин, а особливо, побою­ ючись позиції Німеччини в українському питанні, поль­ ський уряд 1937 р. змінює акценти у своїй національній політиці, повертаючись до ендецької доктрини однонаціональної польської держави.

Цілком очевидно, що, незважаючи на постійне коли­ вання офіційного курсу польського уряду в українському питанні, на всіх етапах суттю цього курсу залишалася асиміляція українського населення. Це зумовлювало певну опозиційність українців польському режимові. Опозицій­ ність виявлялася як у легальних, так і в нелегальних формах боротьби за свої права.

Польська політична система ґрунтувалася на консти­ туційних засадах. Це давало можливість національним меншинам, незважаючи на дискримінацію, обстоювати власні інтереси через офіційні канали в інститутах дер­ жавної влади. Певне, саме тому вже 1925 р. українці ма­ ли 12 своїх політичних партій, що представляли широ­ кий політичний спектр. Це — Українське народно-демок­ ратичне об'єднання (УНДО), яке утворилося 1925 р . , — по суті, ліберальна партія. Лідери — Д. Левицький, В. Мудрий, С. Баран, О. Луцький. Програма — конститу­ ційна демократія та незалежність України. Українська сощал-радикальна партія (УСРП), що утворилася 1926 p., — соціалістична партія. Лідери — Л. Бачинський, І. Макух. Програма — обмеження приватної власності, незалежність України. Комуністична партія Західної України (КПЗУ) утворилася 1919 p., а з 1923 р. почала називатися КПЗУ. Лідери — Й. Крілик, Р. Кузьма. Програма — проти соці-

434 Західноукраїнські землі в 20—30-х роках

альних та національних утисків, за об'єднання Західної України з Радянською Україною. Ці партії були найчисленнішими і найвпливовішими. На протилежному полю­ сі перебували політичні об'єднання типу Української ка­ толицької партії, які були слабкими і схилялися до спів­ праці з польським урядом.

Українські партії небезуспішно боролися за місця в польському парламенті: якщо у листопаді 1927 р. предс­ тавництво українців у сеймі складалося з 25 послів і б сенаторів, то в липні 1930 р. воно зросло до 50 послів і 14 сенаторів. І хоча єдності серед українських парламента­ рів не було, вони, як правило, дотримувалися однієї з трьох орієнтацій (пропольської, прорадянської та самос­ тійницької), все ж українське парламентське представ­ ництво було важливим і впливовим фактором політично­ го життя, незважати на яке польський уряд не міг.

В економіці протидія офіційній лінії на гальмування розвитку українських земель здійснювалася через коопе­ ративний рух. У цей час, як відзначає О. Субтельний, відбулося розширення функцій кооперативів, «коопера­ тивний рух став розглядати себе як знаряддя самовряду­ вання та економічного самозахисту». Очевидно, саме то­ му в умовах жорсткого економічного тиску інтенсивно розвивається українська кооперація. Так, якщо 1921 р. у Галичині було 580 кооперативів, то 1928 р. — 2500, а 1939 р. — майже 4000.

Реагуючи на полонізацію освіти, свідома українська інтелігенція заснувала у Львові таємний Український уні­ верситет (1921—1925). Масштаби діяльності цього підпіль­ ного (сучасники назвали його «катакомбним»), навчаль­ ного закладу вражають. У період свого піднесення він мав три факультети (філософський, правничий та медичний) і 15 кафедр. Майже 1500 студентів навчалися під керівниц­ твом 54 професорів. Основним центром національної куль­ тури в західноукраїнських землях було в 20—30-х роках Наукове товариство імені Шевченка (НТШ) у Львові. До його складу входило понад 200 науковців, серед яких бу­ ли історики І. Крип'якевич, С. Томашівський, літерату­ рознавці М. Возняк, К. Студинський, археолог Я. Пастер­ нак, фольклорист і музикознавець Ф. Колесса. Таємний Український університет і НТШ були не тільки осередка­ ми збереження і розвитку української культури, а й цент­ рами формування нової генерації національної еліти.

Важливим чинником суспільного життя в західноук­ раїнських землях була греко-католицька церква, яка

1939 р. у Галичині і Закарпатті налічувала 4,37 млн ві­ руючих, 3040 парафій з 4440 церквами. Проте не було єдності і в церковних справах. Тут чітко визначилося про­ тистояння митрополита А. Шептицького, який намагав­ ся підтримувати національні прагнення свого народу, та єпископа Г. Хомишина і Василіанського ордену, що вис­ тупали за злиття греко-католицької церкви з католиць­ кою, сприяючи цим процесові асиміляції українців. Шептицький рішуче засудив колонізаційну політику щодо гре­ ко-католицької церкви на Волині, де поляки хотіли зап­ ровадити «нови обжондик» (новий обряд) — суміш укра­ їнського і польського обрядів, а зазнавши поразки, поча­ ли конфісковувати церковні землі й руйнувати храми (зни­ щено майже 200 церков). Протести митрополита у Римі, звернення до Ліги Націй зупинили вандалізм польських властей. Дотримуючись центристських позицій, Шептицький енергійно виступає проти кампанії пацифікації, під­ тримує політику нормалізації, засуджує екстремізм ОУН і виступи комуністів.

Коли тиск польського уряду ставав нестерпним, від­ повідна реакція українського населення дедалі більше по­ чинала виходити за межі легальних, мирних форм обсто­ ювання власних інтересів і прав, набираючи характеру революційного, а подекуди — і екстремістського.

З року в рік міцнів робітничий рух: якщо 1922 р. в Західній Україні відбулося лише 59 страйків, то 1934— 1939 pp. — 1118. З весни 1930 р. посилилися виступи селян. За даними польської офіційної статистики, на те­ риторії Волинського, Львівського, Тернопільського і Станіславського воєводств відбулося понад 3 тисячі антидер­ жавних політичних виступів, з яких 160 селянських за­ ворушень супроводжувалися сутичками з місцевими влас­ тями і поліцією. Відповіддю польського уряду була кам­ панія пацифікації («умиротворення») — придушення вис­ тупів за допомогою поліції та військ. Під час екзекуцій селян примушували вигукувати: «Хай живе маршал Пілсудський!» або співати: «Єще Польська не згінела». Жорстоким репресіям було піддано жителів 800 сіл, 1739 осіб було заарештовано.

Послідовна асиміляторська політика польських влас­ тей, фактична відсутність єдності українських політич­ них сил штовхали частину української молоді до застосу­ вання більш радикальних форм боротьби. У січні 1929 р. у Відні було створено Організацію Українських Націона­ лістів (ОУН). її лідером став Є. Коновалець, а основним

ідеологом довгий час був Д. Донцов, який обстоював укра­ їнський інтегральний націоналізм.

Коновалець Євген (1891—1938) — військовий і політичний діяч. Навчався у Львівському університеті, активно працював в «Акаде­ мічній громаді», Студентському союзі, був секретарем львівської філії «Просвіти» Представляв студентську молодь у ЦК Української національно-демократичної парти. У 1910 р. був під судом за участь у боротьбі за створення українського університету у Львові. Під час Першої світової війни в австро-угорській армії, наприкінці квітня 1915 р. потрапив у російський полон. У1917 р. таємно при­ був з Царицина до Києва. Співорганізатор Галицько-Буковинсь- кого куреня Січових стрільців, з січня 1918 р. — беззмінний ко­ мандир формації Січових стрільців. Під час антигетьманського пов­ стання 20 листопада 1918 р. — начальник Осадного корпусу, що наступав на Київ. ВАрмі) УНР — командир дивізії, корпусу, армій­ ської групи; полковник Армії УНР. Після саморозпуску Січових стрільців 6 грудня 1919 р. Коновалець перебував у польському таборі для інтернованих у Луцьку. 31922 р. — на еміграції. Ініціа­ тор створення УВО (1921) та ОУН (1929), перший голова н Про­ воду. Вбитий у Роттердамі агентом НКВС. Автор праці «Причини до історії української революції».

Напередодні Другої світової війни ця організація на­ лічувала у своїх лавах 20 тис. осіб. Вдаючись до тактики саботажу та терору щодо влади, ОУН намагалася стиму­ лювати в українському суспільстві стан «постійного ре­ волюційного бродіння», «підтримати і розвинути постій­ ний дух протесту проти властей». На це і були спрямова­ ні на початку 30-х років сотні актів саботажу, десятки експропріацій державних фондів, понад 60 замахів та вбивств, організованих членами ОУН (найвідоміша ак­ ція — вбивство 1934 р. польського міністра внутрішніх справ Броніслава Перацького, на якого ОУН поклала від­ повідальність за пацифікацію).

Отже, незважаючи на постійні коливання офіційного курсу польського уряду в українському питанні, на всіх етапах стратегічна мета (асиміляція українців) фактично не змінювалася. Під тиском внутрішніх і зовнішніх обста­ вин модифікаціям та видозмінам піддавалася лише так­ тична лінія, що суттєво впливало на темпи, засоби і ме­ тоди досягнення поставленої мети.

Відповіддю населення західноукраїнських земель на асиміляторський державний курс стала активна проти­ дія, що виявилася в різних формах та широкому спектрі засобів боротьби за свої права. Найвпливовішими чинни­ ками, які забезпечили українському народові збережен­ ня національних ознак, були легальні партії, українське

представництво в польському сеймі — легітимні (закон­ ні) центри захисту інтересів народу; кооперативний рух — знаряддя самоврядування та економічного самозахисту; таємний Український університет та НТШ — осередки збереження і розвитку української культури, формуван­ ня нової генерації національної еліти; греко-католицька церква — духовний посередник між владою і українсь­ ким народом; робітничий та селянський рух, що були не тільки виявами невдоволення широких народних мас, а й демонстрацією потенціальних можливостей протидії антинародній політиці; ОУН — чинник, який дестабілізовував внутрішню ситуацію в Польській державі та під­ тримував у народі революційні настрої, готовність до бо­ ротьби за національну незалежність.

13.2. Українські землі в складі Румунії

За офіційною статистикою, 1920 р. на території Ру­ мунії проживало майже 790 тис. українців (або 4,7% усьо­ го населення). Основними місцями їхнього зосередження були Північна Буковина, Хотинський, Аккерманський та Ізмаїльський повіти Бессарабії.

Колоніальна експлуатація українських земель вела до деградації господарства. На Буковині за 1922—1929 pp. було закрито 85 підприємств і майстерень. Окупанти де­ монтували і вивезли в Румунію обладнання Аккерманських трамвайних майстерень та прядильної фабрики, Ізма­ їльського та Ренійського портів. Вже в перші роки оку­ пації майже третину працездатного населення становили безробітні. Ще більше погіршила ситуацію економічна криза, яка охопила Румунію 1928 р. Внаслідок її руйну­ ючої дії кількість підприємств у Північній Буковині до 1935 р. скоротилася наполовину, а в Аккерманському та Ізмаїльському повітах — більш, ніж на чверть.

Не кращою була і ситуація в сільському господарстві. Внаслідок грабіжницької аграрної реформи розміри селян­ ських володінь в українських повітах Бессарабії зменши­ лись майже втричі. На початку «реформи» орендна плата за гектар була встановлена у розмірі 1160 лей, незабаром вона зросла до 2 тис. лей. Це спричинило хвилю розорень. Тільки в Аккерманському повіті з 26 567 наділених зем­ лею селян понад 48% дуже швидко її позбулися.

Ці ж процеси були характерними і для Північної Бу­ ковини. Грабіжницька колоніальна політика вела до ка­ тастрофи. У квітні 1932 p., виступаючи на засіданні ру­ мунського парламенту, міністр сільського господарства Міхалакі був змушений визнати, що «сільське населення Буковини перебуває під загрозою голодної смерті».

Не випадково серед селян ходило прислів'я: «Були лі­ берали — подушки забрали, прийшли цараністи — нема чого їсти». 22 роки, проведені українцями під владою Ру­ мунії, історики поділяють на три періоди: 1918—1928 pp. і 1937—1940 pp. — періоди реакції, 1928—1937 pp. — період відносної лібералізації. У перший період реакції у провінції запроваджується воєнний стан, українські землі активно роздаються офіцерам румунської армії (як у Поль­ щі осадникам). За даними депутата румунського парла­ менту Якубеску, на травень 1925 р. особливо багато офіце­ рів королівської армії осіло в Аккерманському повіті. У цей час будь-який виступ проти властей жорстоко приду­ шується, як це було з Татарбунарським повстанням 1924 p., у якому взяло участь 6 тис. осіб. Йде активна румунізація краю: закрито всі українські школи, переслідується укра­ їнська церква, до 1927 р. Буковина втрачає автономію, якою володіла, перебуваючи під владою Австрії.

Період 1928—1937 pp. позначений відносною лібера­ лізацією. Однак хронологічні межі цього періоду слід де­ що звузити. Справді, період 1929—1933 pp. був часом кризи, нестабільності влади (змінилось 10 кабінетів мі­ ністрів), що призвело до певного послаблення колоніаль­ ного ярма на українських землях. Проте під впливом ре­ волюційних подій у цей час прем'єр-міністр Румунії Вай- да-Воєвод 1933 р. заявив: «Необхідно врятувати країну, переступивши через усі закони, через усі порядки, через усі конституції. Нехай буде диктатура, але країну потрібно врятувати».

Уже в лютому 1933 р. на окупованих землях було введено надзвичайний стан, а протягом 1933—1935 pp. румунський парламент прийняв кілька реакційних зако­ нів, у тому числі про реорганізацію і зміцнення поліції та сигуранци. З середини 30-х років у Румунії набирають сили фашистські партії та організації («Залізна гвардія», що діяла з 1935 р. під демагогічним гаслом «Все для бать­ ківщини!», націонал-християнська партія та ін.). Вста­ новлення в лютому 1938 р. особистої диктатури Кароля II тільки фіксувало той злам у бік реакції, який реально відбувся у внутрішній політиці 1933 р.

Наростав політичний рух і в українських землях, під­ владних Румунії. Найактивнішим він був на території Буковини, де діяли три основні політичні формування:

1.Комуністична партія Буковини. Утворилася 1918 p.;

з1926 р. — складова Комуністичної партії Румунії. Ліде­ ри — С. Канюк, В. Гаврилюк, Ф. Стасюк та ін. Боролася за возз'єднання з Радянською Україною.

2.Українська національна партія. Утворилася 1927 р. Лідер — В. Залозецький. Виступала за «органічну» робо­ ту і компроміс з існуючим режимом. За час свого існу­ вання (1927—1938) цій партії вдалося здобути декілька місць у румунському парламенті.

3.«Революційний», або націоналістичний табір. Сфор­ мувався в середині 30-х років. В основному він охоплю­ вав молодь і студентство (спортивне товариство «Мазе­ па», студентське товариство «Залізняк»), але мав і певну підтримку селянства. Лідери — О. Зибачинський, І. Гри­ горович, Д. Квітковський.

Отже, характерними рисами політики Румунії в укра­ їнському питанні були форсована, жорстка асиміляція, колоніальна експлуатація, гальмування економічного роз­ витку, блокування політичної активності української спільноти.

13.3. Українські землі в складі Чехословаччини

Після розвалу Австро-Угорської імперії гостро поста­ ло питання про майбутню долю Закарпаття. У червні 1918 р. на базі емігрантських організацій, вихідців із За­ карпаття, було утворено Американську Народну Раду кар­ патських русинів, яку очолив Г. Жаткович. Незабаром на засіданні Ради в Гомстеді було висунуто три альтерна­ тивні варіанти вирішення карпатського питання: 1) на­ дання повної незалежності карпатським русинам; 2) об'єд­ нання з галицькими і буковинськими українцями; 3) одер­ жання автономії.

23 жовтня 1918 р. карпатські русини, за порадою пре­ зидента США В. Вільсона, приєдналися до емігрантської організації «Середньоєвропейська демократична унія», що представляла 10 млн емігрантів з колишньої Австро-Угор­ щини. За русинами було визнано право на самовизначен­ ня. Голова унії Т. Масарик обіцяв їм автономію та вигід-

ні кордони. Саме за таких умов 12 листопада 1918 р. на засіданні Ради в Скрентоні (СІЛА, штат Пенсільванія) і було вирішено приєднати русинські землі до Чехословаць­ кої республіки. Це рішення було невдовзі закріплено Тріанонським мирним договором (червень 1920 р.), згідно з яким до Чехословаччини приєднувалося Закарпаття під назвою «Підкарпатська Русь». Вона мала одержати найширшу автономію. Значною мірою ці рішення так і зали­ шилися на папері.

Чеська буржуазія підкорила собі економіку Закарпат­ тя, фактично перетворивши цей край у аграрно-сировин­ ний придаток економічно високорозвинутих чеських зе­ мель. Територія «Підкарпатської Русі» становила 5% усієї території Чехословацької республіки, на якій проживало 9% населення і було розміщено лише 0,07% виробничих потужностей, що у 136 разів менше, ніж у Чехії та Мора­ вії. Край був своєрідним зразком катастрофічного відста­ вання і застою: питома вага промисловості в економіці становила лише 2%, тобто за показниками економічного розвитку Закарпаття перебувало на рівні XVIII ст., коли тільки розпочинався промисловий переворот.

Про кризовий стан сільського господарства свідчить той факт, що майже 90% селянських господарств краю потрапило в боргову кабалу до банків та лихварів. Цей процес зумовили не тільки висока орендна плата, а й чис­ ленні штрафи та податки, розміри останніх за десятиріч­ чя (1919—1929) збільшилися в 13 разів.

Зрозуміло, такий державний курс неодноразово вик­ ликав опір з боку народних мас, і за неповні два десяти­ річчя свого панування чеські власті були змушені 91 раз наказувати стріляти в робітників і селян.

Позиція властей Чехословаччини на українських зем­ лях у суспільно-політичній та культурній сферах була поміркованішою і виваженішою, ніж у Польщі та Руму­ нії. Про це свідчить існування в 30-х роках у Закарпатті майже ЗО політичних партій, що репрезентували широ­ кий спектр поглядів на суспільний розвиток. Зростала кількість початкових шкіл (з 1924 до 1938 р. їх збільши­ лося з 525 до 851, а гімназій — з 3 до 11). Велике значен­ ня мав дозвіл користуватися в цих школах мовою на влас­ ний вибір. Вільно діяли українські громадські організа­ ції: «Просвіта», «Асоціація українських учителів», «Пласт» тощо.

Чехізація йшла й у Закарпатті. Так, за 20 років пану­ вання в цьому краї чеські власті відкрили 213 самостій-