Boyko_O_D_Istoriya_Ukrayini

лась на авангардистський творчий пошук. Український авангард — це синтетичне поєднання національного фоль­ клору, народного мистецтва з елементами європейського модернізму. Його суть полягала у філософському осмис­ ленні культурно-стильових здобутків попередніх поколінь художників. Кожен з українських художників-авангар- дистів був ще й теоретиком мистецтва, знавцем світової культури. Однією з найяскравіших постатей українсько­ го авангарду цієї доби став М. Бойчук, який започатку­ вав новий напрям монументального мистецтва XX ст. неовізантизм, поклавши в його основу органічне поєднання традицій давньоруського іконописання з конструктив­ ними особливостями візантійського живопису. Цю мис­ тецьку концепцію поділяла плеяда його учнів та послідов­ ників — О. Бірюков, О. Павленко, І. Падалка, О. Мизі, М. Шехман та ін. їх творам були притаманні узагаль­ неність, зовнішня спрощеність, кольорова обмеженість, лінійність, фольклорна традиція, відчутний національ­ ний акцент. Пізніше більшість представників українсь­ кого авангарду спіткала трагічна доля (навіть якщо їм поталанило уникнути фізичної розправи).

Домінуючим стилем у сфері архітектури в 20—30-ті роки був конструктивізм, суть якого полягала в гранич­ ному прагматизмі. Характерними рисами цього стилю були доцільність, економність, функціональність, лаконізм у засобах вираження. Націлений на органічне поєднання мистецької творчості з масовим виробництвом, конструк­ тивізм уникав невмотивованої декоративності, спрощував та схематизовував мову мистецтва. Його утилітарність була підтримана партійним керівництвом, що засвідчують но­ вобудови тогочасної столиці України м. Харкова (ансамбль споруд площі Дзержинського). Інколи авангардні ідеї кон­ структивізму архітекторам нової хвилі необхідно було маскувати під пануючі ідеологічні канони. Зокрема, авто­ ри проекту приміщень Держпрому (попередник сучасного Кабінету Міністрів), щоб отримати дозвіл на будівництво, змушені були переконувати, що контури майбутнього ар­ хітектурного ансамблю повторюють форму перших нот пролетарського гімну «Інтернаціонал».

Конструктивізм певною мірою нівелював своєрідність національної архітектури, що викликало протест таких відомих архітекторів (Д. Дяченко, П. Альошин, В. Троценко), які намагалися не лише зберегти, а й збагатити традиції української архітектури. Яскравим прикладом творчого осучаснення національних архітектурних канонів

є приміщення Української сільськогосподарської академії в Голосієво (Київ), побудоване за проектом Д. Дядиченка, будинок Червонозаводського театру в Харкові (архітектор В. Троценко). Невдовзі утвердження тоталітаризму в СРСР зумовило підкорення мистецтва архітектури ідеологічним та естетичним догмам соціалістичного реалізму, що при­ звело до домінування монументальної патетики.

Українська музична культура 20—30-х років сформу­ валася у взаємодії традиційних канонів народного фоль­ клору, спадщини музичної школи М. Лисенка та новітніх ідей європейських музикантів (Р. Вагнера, Е. Гріга, М. Равеля та ін). Незважаючи на те, що на початку 20-х років не стало трьох корифеїв української музики — М. Леонтовича, Я. Степового та К. Стеценка, обдарована молодь змогла піднести вітчизняну музику на новий щабель. У 1922 р. вона об'єдналася в Товариство ім. М. Леонтовича, активну участь у роботі якого брали М. Вериківський, П. Козицький, Г. Верьовка, Л. Ревуцький та ін. Це мистецьке об'єднання стало своєрідним організатором і диригентом музичного життя республіки, видавало жур­ нал «Музика», ознайомлювало з новинками та здобутка­ ми світової музичної культури, організовувало ансамблі та оркестри, сприяло професійним та аматорським ко­ лективам; пропагувало здобутки музичного мистецтва.

У другій половині 20-х — на початку 30-х років зріс інтерес до опери і з'явилися самобутні твори у цьому жанрі («Дума чорноморська» Б. Яновського, «Золотий обруч» Б. Лятошинського та ін.). До глядача прийшли перші вітчизняні балети («Карманьйола» В. Фемеліді, «Пан Каньовський» М. Вериківського). Створені у цей час Друга симфонія Л. Ревуцького та Увертюра на чотири українські народні теми Б. Лятошинського засвідчили високий рівень вітчизняної симфонічної музики. Цій добі притаманні пошуки та експериментування, тяжіння до великих форм, збереження традицій народної пісенності.

Наприкінці 20-х років у музичну сферу став проника­ ти сталінський режим. З появою 1932 р. Спілки компо­ зиторів України, політичний вплив на творчий процес посилився. Це спричинило уніфікацію художнього мис­ лення, жорстку критику музикантів-новаторів, звинува­ ченні їх у безідейності та формалізмі, зростання ролі со­ ціального замовлення, пригнічення творчої індивідуаль­ ності, деформацію музичної культури, вихолощення її національного духу.

У 20-х роках стала відроджуватися наука. Роль коор-

динащиного центру наукового пошуку и основного гене­ ратора ідей виконувала заснована ще восени 1918 р. Укра­ їнська Академія наук (від 1921 р. — Всеукраїнська Ака­ демія наук, від 1936 р. — АН УСРР, а від 1937 р. — АН УРСР). У 1921 р. в Академії працювало 36 дійсних членів, а 1939 р. — 835.

На початку 30-х років було змінено структуру АН УСРР. Замість 164 кафедр, розрізнених лабораторій і невеличких інститутів створено 21 науково-дослідний інститут. Ця структурна перебудова, з одного боку, спри­ яла концентрації наукових сил, з іншого — посилювала централізацію і контроль.

Доробок вчених України у цей час був досить ваго­ мим. Найсерйозніші результати і відкриття зроблені у вивченні нелінійної механіки (Д. Граве, М. Крилов, М. Боголюбов), теорії космічних польотів (Ю. Кондратюк), авто­ матичному зварюванні металу (Є. Патон), генетики і се­ лекції рослин (А. Сапегін, В. Юр'єв, М. Холодний).

Кондратюк Юрій Васильович (справжнє прізвище Шаргей Олек­ сандр Гнатович; 1897—1941) — інженер-механік, учений-вина- хідник, один із піонерів теорії розробки ракетно-космічної техніки і космічних польотів. Народився у Полтаві. По закінченні Полтав­ ської гімназії (1916) був прийнятий на механічне відділення Пет­ роградського політехнічного інституту. Наприкінці 1916 р. мобілі­ зований до армії, закінчив конкерськеучилище в Петрограді, пра­ порщиком брав участь у Першій СВІТОВІЙ ВІЙНІ. ПІД час громадянсь­ кої війни був у білогвардійській армії, через що згодом змінив своє ім'я. Кондратюк самотужки опанував вищу математику, фізику, ме­ ханіку, астрономію, хімію. Незалежно від К. Цюлковського розроб­ ляв основні проблеми космонавтики, космічних польотів і конст­ руювання міжпланетних кораблів. Результати цих досліджень вик­ лав у праці «Завоювання міжпланетних просторів» (1929), вида­ ній власним коштом. Розрахунки Кондратюка траєкторії косміч­ них польотів, зокрема на Місяць, його теорія багатоступінчастих ракет, інші ідеї були плідно використані американськими дослід­ никами при організації польотів за програмою «Аполлон». У 1930 р. Кондратюк був необгрунтовано позбавлений волі на три роки, нібито за шкідництво (реабілітований у 1970 p.). З 1933 р. працював в інституті промислової енергетики в Харкові та в Центроенергобуді (Москва). Загинув на фронті під Москвою.

У 1932 р. в Українському фізико-технічному інститу­ ті вперше в СРСР було штучно розщеплено атомне ядро. Значний внесок у розробку проблем вітчизняної історії зробили академіки М. Грушевський, Д. Баглій, О. Левицький, Д. Яворницький, М. Яворський та молоді нау­ ковці Ф. Лось, М. Петровський, М. Супруненко та ін.

На жаль, зазнала АН УРСР і репресій, і морального тиску, і «партізації». Основною метою усіх цих акцій було намагання режиму органічно вмонтувати Академію наук у командно-адміністративну систему, поставивши акаде­ мічну науку, п інтелектуальний потенціал собі на службу.

Отже, у культурному процесі 20—30-х років в Украї­ ні чітко простежується боротьба двох протилежних тен­ денцій оновлення: гуманістичної, пошукової, творчої і дер­ жавно орієнтованої, централізованої, регламентованої. На початку 20-х років переважає перша, наприкінці 20-х — на початку 30-х років — домінує друга.

12.7. Політика коренізації: українізація і розвиток національних меншин

Принципово важливою складовою культурних проце­ сів в Україні у 20—30-х роках була політика коренізації, спрямована на те, щоб надати народам, об'єднаним у СРСР, певної «культурно-національної автономії» — ре­ альної можливості розвивати свої національні культури і мови. Ці ідеї покладені в основу рішень XII з'їзду РКП(б) (квітень 1923 p.), на якому вже чітко були сформульова­ ні основні положення політики коренізації: підготовка, виховання та висування кадрів корінної національності; врахування національних чинників при формуванні пар­ тійного і державного апарату; організація мережі нав­ чальних закладів усіх ступенів, закладів культури, газет і журналів, книговидавничої справи мовами корінних на­ ціональностей; глибоке вивчення національної історії, від­ родження і розвиток національних традицій і культури.

У практичному здійсненні політики коренізації в Укра­ їні виділяються два аспекти: українізація і створення не­ обхідних політичних та економічних умов для розвитку національних меншин.

Суть політики коренізації полягає в спробі більшо­ вицького керівництва очолити і взяти під контроль про­ цес національного відродження на окраїнах. Цю тезу мож­ на підтвердити висловами осіб, які у вирішенні націо­ нального питання займали діаметрально протилежні по­ зиції. Нарком освіти України О. Шумський вважав, що «зростання української культури й української інтеліген-

ци йде швидким темпом, що коли ми не візьмемо в руки цього руху, він може піти мимо нас»; з ним повністю погоджувався Й. Сталін, наголошуючи: «У заявах Шумського... є деякі слушні думки. Справді, широкий рух за українську культуру і українську громадськість почався і росте на Україні. І віддавати цей рух у руки чужих нам елементів не можна ні в якому разі».

Шумський Олександр Якович (1890—1946) — партійний та дер жавний діяч Народився у Волинській губернії в бідній селянській родині У1915 р вступив до Московського ветеринарного інсти тугу, тоді ж приєднався до есерівського руху На III з'їзді УПСР ко оптований до складу її ЦК, а згодом до складу Центральної Ради Один із лідерів лівої течи УПСР, що в 1919 р остаточно оформила ся в УКП(б) Після ГІ саморозпуску (1920) — член КП(б)У, згодом член її ЦК, займав відповідальні партійні та державні посади В 1924—1927 рр — нарком освіти УСРР У лютому—березні 1927 р на об'єднаному пленумі ЦК і ЦКК КП(б)У звинувачений у «націоналістичному ухилі» (т зв шуМСЬКІЗМІ) та направлений у роз порядження ЦК ВКП(б) У1931—1933 рр — голова ЦК профспі лок працівників освіти, член президії ВЦРПС У1933 р засудже ний до 10 років виправно трудових таборів, з 1935 р — на зас ланні Загинув у Саратові

Після «взяття у свої руки» національного руху О. Шум­ ський та його прибічники прагнули розвивати і поглиб­ лювати національне відродження, а Сталін, який проголошував, що у перспективі нації зіллються, хотів його вихолостити і згорнути.

Політика коренізації була зумовлена багатьма зовніш­ німи і внутрішніми причинами:

1)оскільки після закінчення громадянської війни те­ риторія України та Білоруси була поділена між різними державами, то врахування білоруського та українського чинників стало необхідним елементом формування внут­ рішньої політики не тільки СРСР, а й Польщі, Румуни, Чехословаччини Крім цього, саме геополітичне положен­ ня Білоруси та України висувало в 20—30-х роках «біло­ руське», а ще більшою мірою «українське» питання в епіцентр європейської міжнародної політики. Тому полі­ тика коренізації, що стимулювала національне відроджен­ ня, мала на меті створити у світового співтовариства вра­ ження гармонійного і вільного розвитку радянських рес­ публік. Формуванню привабливого іміджу СРСР на між­ народній арені мало сприяти і державне піклування про національні меншини;

2)політика коренізації у задумі була засобом пошуку спільної мови з селянством (Сталін неодноразово наголо-

шував, що національне питання в основі своїй — питання селянське), залучити на свій бік національну інтеліген­ цію шляхом поширення принципових ідей непу (плюра­ лізм, вільний розвиток, певна децентралізація і т. п.) на сферу національних відносин;

3)коренізація давала змогу в перспективі зняти на­ ростаюче протиріччя між народними масами і партійним, радянським, господарським апаратом;

4)політика коренізації була спробою більшовицького керівництва очолити і поставити під контроль процес на­ ціонального відродження на окраїнах, щоб його енергію й могутній потенціал спрямувати у русло центральної влади;

5)коренізація мала зміцнити новоутворену державну структуру — Радянський Союз: наданням прав «куль­ турно-національної автономії», бодай частково, компен­ сувати республікам втрату політичного суверенітету.

Реальними практичними кроками для здійснення по­ літики коренізації (для України — «українізації») стали декрети ВУЦВК від 27 липня та 1 серпня 1923 p., у яких проголошувалася рівність мов і вказувалося на необхід­ ність надання допомоги в процесі розвитку української мови. Згодом була утворена комісія з українізації на чолі з секретарем ЦК КП(б)У В. Затонським, до складу якої увійшли відомі партійні та державні діячі В. Чубар,

М. Скрипник, Л. Каганович, О. Шліхтер, М. Попов,

О.Шумський та ін. (з усіх членів комісії з українізації уціліли лише Л. Каганович та О. Бойченко, згодом відо­ мий український письменник).

За порівняно короткий час енергійне втілення в жит­ тя політики українізації дало значні результати. Так, у середині 20-х років питома вага українців у партії вирос­ ла до 54,5%, в ЛКСМУ — до 65%. Серед відповідальних працівників окружкомів партії українці становили по­ над 50%, у складі ЦК КП(б)У — 35%, Політбюро ЦК КП(б)У — 66%. У цей час 78% шкіл і 39% техніку­ мів, 34,1% дитячих будинків були україномовними. У 1927/28 навчальному році українці становили 49,8% усіх студентів республіки. Тираж україномовних газет за 1924—1927 pp. зріс у 5 разів, значно збільшилася кіль­ кість і тиражі книжкової продукції українською мовою.

Різнопланова культурно-освітня робота (відкриття українських шкіл, видання українських газет, функціо­ нування українського радіомовлення тощо) проводилася серед компактно проживаючих за межами УРСР груп українців. На квітень 1925 р. за межами республіки про-

живало 6,5 млн українців. Найбільші компактні посе­ лення в СРСР розташовувалися на Кубані — майже 2 млн, в Курській губернії — 1,3 млн, Воронезькій — 1 млн, на Далекому Сході, в Туркестані — по 600 тис. осіб.

Активно здійснювалася політика коренізації в райо­ нах України, населених національними меншинами. У 1926 р. в республіці найчисленнішими національними гру­ пами неукраїнського населення були росіяни (9,2%), євреї (5,4%), поляки (1,6%), німці (1,4%). Про неослабну ува­ гу керівництва УСРР до проблем національних меншин свідчить той факт, що лише протягом 1919—1925 pp. Пре­ зидія ВУЦВК РНК УСРР, наркомати республіки прийня­ ли понад 100 постанов, спрямованих на забезпечення еко­ номічних, правових, культурних та інших інтересів не­ українського населення республіки.

На початку 20-х років у партійних комітетах було ство­ рено спеціальні підрозділи, які працювали з національ­ ними меншинами. їхню роботу координував підвідділ на­ ціональних меншин ЦК КП(б)У. В 1924 р. підвідділ мав 4 секції: єврейську, німецьку, польську та болгарську. З квітня 1924 р. роботу серед неукраїнського населення ко­ ординувала Центральна комісія у справах національних меншин при ВУЦВК (головою був обраний секретар Пре­ зидії ВУЦВК П. Буценко) та її органи на місцях.

У 1927 р. проведено першу Всеукраїнську нараду що­ до роботи серед національних меншин, що сприяла акти­ візації діяльності в цій сфері. Досить активно проводила­ ся лінія щодо найповнішого представництва різних на­ ціональностей в органах радянської влади. Внаслідок та­ кої політики 1929 р. у республіканському держапараті представники неукраїнського населення становили 63,8% всіх працюючих, в обласному — 73,1%, окружному — 46,5%. Всього в держапараті всіх рівнів представники інших національностей становили 41,3%.

Для розвитку національних меншин велике значення мало створення окремих адміністративно-територіальних одиниць у місцях компактного поселення неукраїнсько­ го населення. У жовтні 1924 р. у складі Української СРР було утворено автономну Молдавську республіку, а про­ тягом 1924—1925 pp. почали функціонувати 7 німець­ ких, 4 болгарських, один польський і один єврейський національний район, а також 954 сільські ради націо­ нальних меншин, 100 містечкових рад. У цей час в Укра­ їні діяли 566 шкіл з німецькою мовою навчання, 342 — з єврейською, 31 — з татарською тощо.

14

Наприкінці 20-х — на початку 30-х років політика коренізації, що сприяла зростанню національної самосві­ домості, національному відродженню, почала здавати по­ зиції під тиском міцніючої командно-адміністративної сис­ теми, за межі якої вона дедалі більше виходила. У цей період українізація стала тим підґрунтям, на якому фор­ мувався міф про «націоналізм» та «націонал-ухильницт- во». У Сталіна була чітка мета: тримати під неослабним контролем розвиток національних процесів, але досягти її, «оволодіти новим рухом на Україні за українську куль­ туру, — писав він у листі до Л. Кагановича ще у квітні 1926 p., — можна, лише борючись з крайнощами... в ла­ вах комуністів... тільки в боротьбі з такими крайнощами можна перетворити зростаючу українську культуру й українську громадськість на культуру і громадськість ра­ дянську».

Боротьба з «крайнощами» велася під гаслом боротьби з буржуазним націоналізмом. Характерною особливістю звинувачень у буржуазному націоналізмі у цей час була їхня своєрідна персоніфікація — «хвильовізм», «шумськізм», «волобуєвщина», «скрипниківщина».

Волобуєв Михайло Симонович (1903—1972) — вчений-еконо- міст. Народився в сім'ї службовця. Освіту здобув у гімназії та Хар­ ківському інституті профосвіти. З грудня 1920 р. — член КП(б)У. Протягом 1921—1927pp. працював у системі політосвіти, водно­ час займався викладацькою роботою. У1928 р виступив у жур­ налі «Більшовик України» зі статтею «До проблеми української еко­ номіки», у якій обстоював ЦІЛІСНІСТЬ українського національно-гос­ подарського терену, захищав господарську самостійність україн­ ських підприємств, не погоджувався з панівною роллю російської економіки, вимагав збереження за Україною та іншими республі­ ками права «дійсного контролю за ДІЯЛЬНІСТЮ союзних органів». Стаття Волобуєва, яку деякі дослідники вважають теоретичною платформою націоналкомунізму, одразу викликала гнів більшо­ вицьких вождів, а її положення були затавровані назвою «волобу­ євщина» У1934 р. Волобуєв був засуджений на п'ять років табо­ рів. Під час війни за завданням НКВС живу Краснодарському краї під виглядом кореспондента фашистської газети «Кубань», збира­ ючи інформацію про пересування німецьких військ. Після війни очолив кафедру Ростовського фінансово-економічного інституту. У1957 р. домігся реабілітації. У1961 р. Волобуєв переїхав у До­ нецьк, де працював у торговельному інституті. Згодом повернувся до Ростова, де провів останні роки життя.

Можливо, така диференціація не випадкова, адже ко­ жен з цих «ухилів» уособлював певну групу потенційно опозиційних режиму сил: «хвильовізм» — творчу інтелі-

генцію, «волобуєвщина» — наукову інтелігенцію, «шумськізм» — працівників державного і партійного апара­ тів, «скрипниківщина» — стару ленінську гвардію.

«їхня українізація, — казав один з героїв п'єси М. Куліша «Мина Мазайло» дядько Тарас, — це спосіб вияви­ ти всіх нас, українців, а тоді знищити разом, щоб духу не було». На жаль, репресії, що дедалі більше посилюва­ лися, та голод 1932—1933 pp. в Україні робили ці слова печально пророчими.

На початку 30-х років українізацію, влучно названу американським істориком культури М. Семчишиним «ук­ раїнським ренесансом XX століття», як і всю політику коренізації, почали поступово згортати. У рішеннях XII з'їзду КП(б)У читаємо: «Перед партією стоїть завдан­ ня: добити контрреволюційні націоналістичні елементи, викрити до кінця націоналістичний ухил Скрипника, роз­ горнути подальше проведення більшовицької україніза­ ції і роботу з виховання партійних мас, а також широких мас робітників і колгоспників України у дусі пролетарсь­ кого інтернаціоналізму». Як видно, зміни, порівняно з початком 20-х років, відбулися суттєві: по-перше, украї­ нізація стала підкреслено «більшовицькою», по-друге, шляхом «добиття» і «викриття» намагаються втримати її у потрібних режимові рамках, по-третє, все чіткіше простежується акцент на пролетарський інтернаціоналізм.

Остаточно політика коренізації в Україні була згор­ нута 1938 р. Саме цим роком датована постанова Раднаркому УРСР про обов'язкове викладання російської мови в усіх неросійських школах, яка сприяла русифікації, і постанова Політбюро ЦК КП(б)У «Про реорганізацію на­ ціональних районів та сільрад УРСР у звичайні райони та сільради», що зумовила ліквідацію національних адмі­ ністративно-територіальних утворень на території респуб­ ліки. У цьому ж сумнозвісному 1938 р. ЦК КП(б)У ухва­ лило постанову «Про реорганізацію національних шкіл на Україні», у якій створення навчальних закладів наці­ ональних меншин кваліфікувалося як «насадження особ­ ливих національних шкіл — вогнищ «буржуазно-націо­ налістичного впливу на дітей».

Отже, впроваджуючи політику коренізації на почат­ ку 20-х років більшовицьке керівництво СРСР мало на меті створити у світового співтовариства враження про вільний та гармонійний розвиток радянських республік; знайти спільну мову з багатомільйонним полінаціональним селянством; зняти наростаюче протиріччя між на-

родними масами і політичною елітою; поставити під кон­ троль процес національного відродження на окраїнах; час­ тково компенсувати республікам СРСР втрату політично­ го суверенітету наданням прав «культурно-національної автономії». Коли ж у 30-х роках національне відроджен­ ня, яке було одним з безпосередніх наслідків політики коренізації, почало виходити за межі міцніючої команд­ но-адміністративної системи, цю політику було згорнуто.

12.8. Україна і процес формування тоталітарного режиму в СРСР

«Великий перелом» наприкінці 20-х років посилив процес відчуження виробника від засобів виробництва, висунув на перший план позаекономічний примус, приз­ вів до падіння життєвого рівня народу, що зумовило зрос­ тання психологічного напруження в суспільстві. Приско­ рена індустріалізація, суцільна колективізація спричи­ нили посилення міграційних процесів, зміну способу жит­ тя, ціннісних орієнтацій людей. Протиріччя, що виникали при цьому, суттєво дестабілізували внутрішній розвиток СРСР.

Е умовах перманентної «надзвичайної ситуації в кра­ їні» для політичного керівництва все виразніше постава­ ла потреба міцної державної влади. Не тільки контролю­ вати, а й спрямовувати суспільні процеси був поклика­ ний тоталітарний режим, що сформувався в СРСР у 30-х роках.

Термін «тоталітаризм» (з італійської — «охоплюючий все в цілому») при характеристиці політичних процесів вперше було вжито італійськими опонентами Мусоліні на початку 20-х років, коли в Італії тільки-но створюва­ лася однопартійна фашистська система. З 1929 p., почи­ наючи з публікації у газеті «Тайме», цей термін почали застосовувати для характеристики політичного режиму СРСР.

Про зміцнення тоталітаризму в Україні у 20—30-х ро­ ках свідчать такі тенденції та процеси:

1. Утвердження комуністичної форми тоталітарної ідеології. Це утвердження йшло через безкомпромісну бо­ ротьбу з релігією (у 1930 р. внаслідок «організаційних заходів» автокефальна православна церква припинила своє існування); ідеологічне протистояння зі «зміновіхівською»