Boyko_O_D_Istoriya_Ukrayini

грошових відносин, формування ринку; кооперування тру­ дящих; запровадження госпрозрахунку, посилення осо­ бистої зацікавленості у результатах праці; тимчасовий до­ пуск капіталістичних елементів у економіку.

Протягом 1921—1922 pp. формується непівська мо­ дель організації суспільства, яка фактично реалізовува­ лася на практиці. Ця модель базувалася на концепції шля­ ху до соціалізму через державний капіталізм. її складо­ вими були в політико-ідеологічній сфері — жорсткий одно­ партійний режим; в економіці — адміністративно-ринко­ ва система господарювання. Принциповими чинниками економічного розвитку країни ставали: державна моно­ полія (мінімальний зв'язок із світовою економікою) у зов­ нішній торгівлі; державна власність на крупну та значну частину середньої промисловості, торгівлі, транспорту; госпрозрахунок у промисловості, діючий в обмеженому вигляді лише на рівні трестів (об'єднань підприємств), що перебували у власності держави; нееквівалентний обмін з селом на основі продподатку; гальмування розвитку крупного індивідуального господарства на селі1.

Реалізація непу в Україні відбувалася надзвичайно су­ перечливо. Реальні наслідки заміни продрозкладки продподатком стали відчутними згодом, оскільки продподаток мав стягуватися з урожаю 1921 p., до того ж на практиці цей процес здійснювався методами продрозкладки. Проте відмова влади від практики реквізицій під час хлібозаготі­ вель і свобода торгівлі пробуджували зацікавленість селя­ нина в ефективнішому веденні власного господарства.

З переходом до непу почала відроджуватися коопера­ ція, в якій більшовики вбачали оптимальну форму залу­ чення селянства до соціалістичного будівництва, важли­ вий елемент змички міста та села. Протягом короткого часу сільськогосподарська кооперація республіки зосере­ дила у своїх руках значну частину товарної продукції: до 37% планової заготівлі зерна і майже 50% технічних куль­ тур. До кінця відбудовчого періоду в Україні усіма вида­ ми кооперації було охоплено більшу частину сільського населення республіки.

Неп зумовив суттєві зміни і в промисловості. Контро­ люючи важку промисловість, держава передала в оренду організаціям (кооперативам, артілям та ін.), а також при­ ватним особам дрібні підприємства. В Україні 1921 р. в

1Див.: История отечества: люди, идеи, решения. — М.,

1991. — С. 138.

оренду було здано 5200 таких підприємств, тобто майже половину наявного фонду. Розпочатий процес роздержав­ лення та запровадження госпрозрахунку вимагав гнучкі­ шої форми управління. Тому замість надцентралізованих бюрократичних управлінь (главків), що гальмували неп, було запроваджено трести, які й стали основними ланка­ ми управління державною промисловістю. Перші трести в Україні було організовано восени 1921 р. Невдовзі один за одним виникають «Тютюнтрест», «Маслотрест», «Цукротрест», «Південьсталь». Всього в республіці було ство­ рено 21 республіканський і 54 губернські трести, які ма­ ли широку господарську самостійність. Поставлена в умо­ ви непу, державна промисловість активно переходила на ринкові відносини. Проте здійснений різкий поворот так і лишився незавершеним: госпрозрахунок фактично не поширювався на підприємства, що входили до складу трес­ тів. Тому ні промислові підприємства, ні їхні трудові ко­ лективи не одержали господарської самостійності.

Неоднозначні, суперечливі процеси були характерні для тогочасної торгівлі, де приватний капітал у перші роки непу контролював 75% роздрібного товарообігу рес­ публіки, її пожвавлення, що, безумовно, стимулювало роз­ виток економіки, водночас зумовлювало і посилення не­ гативних чинників — спекуляції, контрабанди, шахрай­ ства та ін. Період непу не відзначався гармонійним роз­ витком. Навпаки — дестабілізуючі процеси розхитували економіку майже кожен рік: фінансова криза 1922 p., криза збуту 1923 p., товарний голод 1924 p., зростання інфляції 1925 р.

Запровадження непу мало помітні економічні наслід­ ки. Тільки у 1928—1929 pp. в Україні вироблено електро­ енергії на 138% більше, ніж у 1913 p., кам'яного вугіл­ ля — на 119,3%, сталі — на 117%. Поступово виходило з кризи і сільське господарство республіки, яке за обсягом валової продукції вже 1927—1928 pp. дещо перевищило рівень виробництва 1913 р. Водночас сільське господарст­ во помітно відставало від промисловості. Якщо 1927— 1928 pp. порівняно з попереднім роком обсяг промислової продукції виріс на 19,5%, то сільськогосподарської — ли­ ше на 6%.

Однак, незважаючи на цілком реальні позитивні зру­ шення, неп наприкінці 20-х років було згорнуто.

Як і кожна перехідна модель, неп не міг остаточно стабілізувати економічний розвиток. До того ж реформа­ ційні пошуки призводили й до появи кризових явищ (то-

варний голод, інфляція, фінансова криза та ін.). Та все ж завдяки «відбудовчому ефекту» (завантажувалося наяв­ не обладнання, використовувалися староорні землі та ін.), відбувалося зростання економічних показників. Коли на­ прикінці 20-х років ці резерви було вичерпано, країна опинилася на порозі гострої кризи, в основі якої лежала нестача капіталів для реконструкції промисловості. Пе­ ред СРСР стояла альтернатива: або низькі темпи розвит­ ку всього господарства на базі непу і прогресуюче відста­ вання від провідних капіталістичних країн, або ж відмо­ ва від ринку, повернення до адміністративних методів, концентрація наявних ресурсів і форсований ривок го­ ловної ланки господарства — важкої індустрії.

Крім економічних протиріч, поглиблення непу дедалі більше виявляло серйозні політичні та соціальні проти­ річчя. Зокрема, економічний плюралізм, що набирав си­ ли, диктував необхідність появи плюралізму політично­ го, адже приватний сектор прагнув мати допуск до полі­ тичних та юридичних важелів, щоб надійно гарантувати захист власних економічних інтересів. Проте більшовиць­ ка партія ділитися владою не збиралася. Тому розвиток ринкових відносин, який сприяв відбудові економіки, сут­ тєво дестабілізував ситуацію політичну. Серйозні проти­ річчя в період непу виникли в соціальній сфері. Прогре­ суюче розшарування суспільства, поява безробіття, без­ притульності спричинили зростання соціального напру­ ження. Почали лунати голоси про «ганебний відступ» пе­ ред капіталізмом, «здачу позицій соціалізму», «капіту­ ляцію перед буржуазією». Це були погляди значної час­ тини суспільства, яка в роки громадянської війни проли­ вала кров за радянську владу, а в результаті непівської диференціації спускалась на соціальне дно. Логічне пи­ тання «За що боролись?» починає в середині 20-х років звучати все гостріше... За таких обставин у 1929 р. біль­ шовицьке керівництво і вирішило здійснити «великий перелом», відкинувши неп.

Отже, нова економічна політика була реакцією на об'єктивні обставини — кризовий стан економіки, невдо­ волення селян продрозкладкою, спад світового робітни­ чого руху тощо. Запровадження непу в Україні зумовило відродження приватної ініціативи, сприяло поліпшенню економічної ситуації. Ця політика була вимушеним так­ тичним кроком, здійсненим під тиском обставин, а не стратегічною лінією. Згортання наприкінці 20-х років непу зумовлене внутрішніми економічними протиріччями цієї

політики та суперечливими процесами, які вона зумовила в суспільстві: зниженням темпів розвитку, вичерпанням ресурсів, небажанням більшовицької партії ділитися вла­ дою і поширити дію економічного плюралізму на сферу політичну; швидкою диференціацією суспільства, зрос­ танням соціальної напруги, а значить, і створенням соці­ альної бази для рішучої відмови від ринкових відносин.

12.3. Утворення Радянського Союзу. Остаточна втрата Україною незалежності

Шлях до створення єдиної союзної держави розпочав­ ся ще під час громадянської війни і був зумовлений низ­ кою об'єктивних чинників.

Території усіх республік, що увійшли до Союзу, свого часу були об'єднані в межах Російської імперії. Між ни­ ми існували тісні економічні зв'язки, спеціалізація еко­ номічних районів, своєрідний розподіл праці (Централь­ на Росія — машинобудівна та легка, особливо текстиль­ на промисловість, Середня Азія — виробництво бавовни, Закавказзя — видобуток нафти, Україна — у 1913 р. да­ вала 70,2% загальноросійського видобутку вугілля, 21,2% марганцю, 67% виплавки чавуну, 57,2% заліза і сталі, 80—85% цукру).

Під час громадянської війни військові сили й управ­ ління командними висотами економіки радянських рес­ публік були об'єднані, утворився воєнно-політичний со­ юз. Своєрідним коментарем до цього факту можуть бути слова Голови Раднаркому України X. Раковського, який, виступаючи в березні 1919 р. на III Всеукраїнському з'їз­ ді Рад, наголосив: «...дитині зрозуміло, що без торжест­ ва Радянської Росії не було б і Радянської влади на Укра­ їні... і що вороги Радянської Росії є і нашими ворогами, так само, як наші вороги є ворогами Радянської Росії». У зв'язку з підготовкою Генуезької конференції між радян­ ськими республіками склався дипломатичний союз.

Значну роль у зміцненні та посиленні об'єднавчої тен­ денції відігравало те, що всі республіки мали однакову політичну структуру, яка характеризувалася монопартійністю. Реальна влада на місцях належала єдиній, жорст­ ко централізованій більшовицькій партії, керованій мос-

ковським ЦК. Втрата Україною незалежності відбувала­ ся протягом тривалого періоду, поступово, у процесі вход­ ження УСРР до складу Союзу РСР, який умовно можна поділити на кілька етапів.

I етап (червень 1919 — грудень 1920 р.) — утворення «воєнно-політичного союзу» радянських республік, збере­ ження за Україною формального статусу незалежної дер­ жави. У червні 1919 р. ВЦВК прийняв постанову «Про воєнний союз радянських республік Росії, України, Лат­ вії, Литви і Білорусії». Об'єднання створювалося лише «на час соціалістичної оборонної війни», але, по суті, стало першим реальним кроком до відновлення унітарної дер­ жави. Безпосереднім наслідком цього рішення стало об'єд­ нання найголовніших наркоматів Російської Федерації та інших республік, за якими залишався статус незалежних держав. Оскільки централізація наркоматів не була конс­ титуційно оформленою, утворився тільки воєнно-політич­ ний союз незалежних держав, що став уособленням фак­ тичного (але не юридичного) утворення єдиної держави.

Пошук моделі майбутнього союзу розпочався влітку 1919 р. З цією метою під головуванням Л. Каменева було створено комісію, члени якої схилялися до надання фор­ мально незалежним республікам статусу автономних рес­ публік РСФРР, а голова взагалі дотримувався думки про те, що «треба злити Україну з Росією», а не обмежувати­ ся об'єднанням основних галузей управління. Дещо іншу позицію займав представник України X. Раковський, який стверджував, що постійне об'єднання «можливе тільки на основі федеративного устрою (федеративної конститу­ ції), коли створюється єдиний орган верховного управ­ ління у вигляді Федеративної Ради Республік». Однак остаточної відповіді на питання про конкретну форму об'єднання радянських республік ця комісія не дала.

II етап (грудень 1920 — грудень 1922 р.) — форму­ вання договірної федерації, посилення підпорядкування України, обмеження її суверенітету. 28 грудня 1920 р. представники Росії Ленін і Чичерін та представник Укра­ їни Раковський підписали угоду про воєнний і господар­ ський союз між двома державами. І хоча формально про­ голошувалися незалежність і суверенітет обох держав, взя­ тий на централізацію курс, особливо в 1921 —1922 pp., посилювався. У цей час об'єднаними і керованими цент­ ром були вже не 5, як у попередній період, а 7 наркома­ тів. Для управління українською металургійною та мета­ лообробною промисловістю у червні 1922 р. були створе-

13

ні загальнофедєральні трести («Укрметал», «Югосталь», «Сільмаштрест», «Укртрестсільмаш»), які цілком пере­ бували під контролем центру, а саме — Всеросійської Ра­ ди народного господарства (ВРНГ). На території України та Білорусії управління залізницями і зв'язком перейшло в підпорядкування загальнофедеральних органів. З ініці­ ативи української делегації на IV сесії ВЦВК у жовтні 1922 р. Земельний, Громадянський та інші кодекси РСФРР поширено було на всі радянські республіки.

У цей час виникає серйозне тертя між центром і Укра­ їною на економічному ґрунті. Так, за відправлений до РСФРР голодного для республіки 1921 р. хліб Україна мала одержати 20 млн крб. золотом. Наркомпрод РСФРР заплатив майже 1,3 млн крб., а решту обіцяв компенсу­ вати машинами, мануфактурою, лісоматеріалами та ін. «Із цього нам не дали ні одного атома», — обурено писав X. Раковський у доповідній записці Леніну в січні 1922 р. Враховуючи тільки економічні чинники та ігноруючи на­ ціональні особливості і юридичні права України, держплан РСФРР хотів було поділити республіку на дві еко­ номічні області — Південно-Західну з центром у Києві та Південну (гірничопромислову) з центром у Харкові. Еко­ номікою цих областей мали керувати органи ВРНГ і Ра­ ди Праці та Оборони (РПО) РСФРР. І лише активний про­ тест партійних та державних органів Української СРР, втручання Леніна дали змогу залишити республіку єди­ ним економічним районом.

Отже, ситуація вимагала суттєвого корегування про­ цесу консолідації, чіткішого уявлення майбутньої моделі об'єднання. Тому не дивно, що майже водночас підняли питання про необхідність удосконалення договірних від­ носин республік з РСФРР ЦК Компартії України та Біло­ русії (весна 1922). Проте ініціатива українців та білору­ сів своїм наслідком мала протилежний бажаному резуль­ тат, оскільки створена для розв'язання цієї проблеми ко­ місія на чолі з В. Куйбишевим (за винятком X. Раковського) в цілому прихильно поставилася до сталінського проекту «автономізації», суть якого полягала у відмові радянських республік від планів створення власних на­ ціональних держав, їх входження до складу РСФРР на правах автономних утворень, трансформування органів державного управління Російської Федерації у загально­ державні. Як зазначав Сталін, йшлося про заміну «фік­ тивної незалежності внутрішньою автономією республік у розумінні мови, культури, юстиції та ін.»

Ленін категорично виступив проти сталінської моделі об'єднання республік, запропонувавши покласти в осно­ ву державного союзу принцип федерації. Авторитет його, хоча і хворого та фактично усунутого від справ у партії та державі, був беззаперечним, і тому жовтневий (1922) пленум ЦК РКЩб) прийняв форму утворення єдиної дер­ жави, на якій наполягав Ленін. Проте це зовсім не озна­ чало, що сталінський план потрапив на архівну полицю. Створена після жовтневого пленуму Конституційна комі­ сія (Й. Сталін, М. Калінін, Г. Чичерін та ін.) висловилася за утворення наркоматів трьох типів: а) злитих (5 нар­ коматів) — мали цілковиту владу на території нової феде­ рації; б) об'єднаних (5 наркоматів) — відрізнялися від злитих тільки тим, що підпорядковані московській коле­ гії республіканські підрозділи дістали назву наркоматів; в) автономних (самостійних) — юстиції, внутрішніх справ, землеробства, освіти, охорони здоров'я і соцзабезпечен­ ня. Передбачалася централізація ще більша, ніж в умо­ вах громадянської війни. Це означало, що федерація, яка почала розбудовуватися відповідно до рішень комісії, ма­ ла бути федерацією лише номінально, а реальним зміс­ том союзу республік в найближчій перспективі стала авто­ номізація.

III етап (грудень 1922 — травень 1925 р.) — утворен­ ня СРСР, втрата Україною незалежності. ЗО грудня 1922 р. І з'їзд Рад СРСР затвердив декларацію про утворення Со­ юзу РСР і союзний договір. Союз складався з чотирьох республік — РСФРР, УСРР, БСРР, ЗСФРР (Азербайджан, Вірменія, Грузія).

Не вірячи в те, що Сталін щиро відмовився від ідеї автономізації, X. Раковський наполягав на необхідності реальних гарантій рівноправності та суверенності респуб­ лік у межах СРСР. Такі гарантії він бачив у чіткій визна­ ченості союзних відносин за принципом: «більше прав, більше засобів, більше ініціативи у всіх галузях окремим радянським республікам». Цю позицію X. Раковський при підтримці Бухаріна обстоював на XII з'їзді РКП(б) (кві­ тень 1923 p.). Характерно, що вже на цьому етапі форму­ вання СРСР Раковський вказував на серйозну негативну тенденцію — зародження диктату союзних відомств. На жаль, делегати з'їзду його не підтримали, а в липні цьо­ го ж року Раковського було звільнено з посади Голови Раднаркому України і призначено повпредом до Вели­ кобританії.

У цей період процес ліквідації суверенітету України вступає у свою завершальну фазу. 26 січня 1924 р. від­ бувся II з'їзд Рад СРСР, який остаточно затвердив першу Конституцію Радянського Союзу. У ній було окреслено коло питань, що належали до компетенції вищих органів влади СРСР: зовнішня політика, кордони, збройні сили, транспорт, зв'язок, планування господарства, оголошен­ ня війни і підписання миру. Формально кожна республі­ ка мала право виходу з СРСР, але механізму такого вихо­ ду так і не було розроблено. Тому, не змінюючи своєї зовнішньої форми, «союз республік» фактично перетво­ рився на жорстко централізовану, унітарну державу. У травні 1925 р. завершується процес входження України до складу СРСР. IX Всеукраїнський з'їзд Рад затвердив новий текст Конституції УСРР, у якому було законодав­ чо закріплено вступ Радянської України до Радянського Союзу.

Отже, остаточна ліквідація державного суверенітету України відбулася не в момент утворення СРСР (грудень 1922), а дещо пізніше і пов'язана головним чином з прий­ няттям нового тексту Конституції УСРР. Проте втрата незалежності, перетворення України на маріонеткову дер­ жаву не означали цілковитої ліквідації завоювань укра­ їнського народу, тотальної руйнації атрибутів державності. Про це свідчать визнання територіальної цілісності Укра­ їни, існування в республіці власного адміністративного центру та державного апарату, надання певних прав ком­ пактно проживаючим національним меншинам та ін. Мо­ дель СРСР була своєрідною формулою компромісу між силами централізму та унітаризму, лідером і основним стрижнем яких була більшовицька партія, і силами де­ централізації — національними рухами.

12.4. Індустріалізація: завдання, труднощі, характерні риси, особливості, наслідки

На базі непу промисловий розвиток СРСР у середині 20-х років досяг довоєнного (1913) рівня, однак країна суттєво відставала від передових капіталістичних держав: значно менше вироблялося електроенергії, сталі, чавуну, добувалося вугілля і нафти. Господарство в цілому пере-

бувало на доіндустріальній стадії розвитку. Тому цілком закономірно, що XIV з'їзд ВКП(б) (грудень 1925 р.) про­ голосив курс на індустріалізацію. Будучи логічним про­ довженням плану ГОЕЛРО, офіційно цей курс був спря­ мований на забезпечення економічної самостійності й не­ залежності СРСР; зміцнення обороноздатності країни; створення матеріально-технічної бази для модернізації як промисловості, так і сільського господарства; стимулю­ вання неухильного зростання продуктивності праці і на цій основі підвищення матеріального добробуту й куль­ турного рівня трудящих (у більшості задекларованих до­ кументів цей пункт стоїть, як правило, останнім у пере­ ліку завдань індустріалізації).

Важливе місце у здійсненні наміченого курсу на індус­ тріалізацію відводилося Україні. На IX з'їзді КП(б)У (гру­ день 1925 р.) вказувалося на принципово важливу роль важкої промисловості республіки для процесу модерніза­ ції та реконструкції країни.

Проголошений курс на індустріалізацію майже одра­ зу наштовхнувся на низку об'єктивних труднощів. Вели­ чезні за масштабами перетворення мали здійснюватися на гігантській території, а це з надзвичайною гостротою ставило питання про розвинуту інфраструктуру (дороги, мости та ін.), стан якої значною мірою не відповідав пот­ ребам. Заплановану модернізацію необхідно було прово­ дити швидкими темпами, щоб, по-перше, остаточно не відстати від капіталістичного світу, по-друге, для зміц­ нення обороноздатності, оскільки в середині 20-х років зовнішня загроза, на думку сталінського керівництва, ли­ шалася ще досить реальною.

На промислових підприємствах у цей час хронічно не вистачало кваліфікованих кадрів. Серйозною проблемою був і дефіцит обладнання, адже на більшості заводів і фабрик воно було застарілим, крім того, значну частину необхідних для модернізації машин і устаткування своя промисловість взагалі не виробляла. Проте, очевидно, основною перешкодою для успішного здійснення курсу на індустріалізацію була нестача коштів. Саме тому пи­ тання про джерела фінансування намічених економічних планів було одним із центральних у державному і внутрі­ партійному житті. Г. Зінов'єв, Л. Каменєв і Л.с Троцький обстоювали курс на інтенсивніше перекачування коштів із села в місто за рахунок підвищення податків і цін на промтовари. Ця ідея «надіндустріалізації» піддавалася гос­ трій критиці з боку голови ВУЦВК Г. Петровського і го-

лови РНК УСРР В. Чубаря та інших і на XV з'їзді ВКП(б) була засуджена (грудень 1927 р.)- Цей же з'їзд затвердив директиви першого п'ятирічного плану (1928/1929— 1932/1933 господарські роки).

План готувався ґрунтовно: тільки комісія Ковалевського розробила 50 варіантів можливого економічного роз­ витку. У кінцевому підсумку пропонувалося здійснити один з двох альтернативних варіантів: відправного й опти­ мального, що майже на 20% перевищував показники від­ правного.

Певною політичною наївністю відзначалась робота над п'ятирічним планом в Україні. Ще в передмові до «Кон­ трольних цифр народного господарства УСРР за 1926— 1927 рр.» голова Держплану республіки Г. Гринько пи­ сав: «Контрольні цифри мають бути вищим досягненням, вищим узагальненням наукової економічної думки в кра­ їні, вищим проявом економічного прогнозу на найближ­ чий рік... Контрольні цифри, однак, не є тільки еконо­ мічним прогнозом, — вони є також системою економіч­ них директив, формулюють практичні завдання еконо­ мічної політики на найближчий рік». У середині 20-х ро­ ків концепція синтезу прогнозу і директиви була засто­ сована і до перспективного планування. Так, стосовно п'ятирічного плану Держплан УСРР стояв на таких по­ зиціях: «План має бути: а) науковим прогнозом об'єк­ тивних можливостей; б) формулюванням завдань, що виз­ начають умови оптимального їх використання; в) систе­ мою заходів, що спрямовані на практичне здійснення по­ літичних прагнень державної влади»). На практиці «здій­ снення політичних прагнень державної влади» фактично витіснило і підім'яло під себе науковість, об'єктивність.

У квітні 1929 p. XVI партконференція схвалила опти­ мальний варіант, але він так і залишився на папері, бо вже в листопаді цього року в «Правді» з'являється стат­ тя Сталіна «Рік великого перелому», в якій виголошу­ ється курс на стрімке форсування індустріалізації. У 1931 р. радянські закупки становили 30% світового експорту машин і обладнання, 1932 р. — майже 50%.

Джерелами фінансування цих закупок та індустріалі­ зації були:

1)перекачування коштів із легкої та харчової у важку промисловість;

2)податки з населення (для села «надподаток» — пос­ тійне зростання цін на промислові товари);

3)внутрішні позики, спочатку добровільні, а згодом —