Boyko_O_D_Istoriya_Ukrayini

рополію та єпархіальні управління. Проведено арешти се­ ред монахів, монашок та духовенства — понад 2 тис. осіб.

При сприянні НКВС було створено ініціативну групу, до складу якої увійшли відомі релігійні діячі Г. Костельник, М. Мельник, А. Пельвецький, що мала на меті роз­ рив унії з Римом та возз'єднання греко-католицької цер­ кви з Російською православною церквою. 8—10 березня 1946 р. «ініціативна група» скликала Собор у Львові в храмі св. Юра, у якому взяли участь 214 священиків і 19 світських осіб. Згідно з рішеннями цього зібрання Брест­ ська унія 1596 р. скасовувалася, а греко-католицька цер­ ква «возз'єднувалася» з Російською православною церк­ вою.

За таким самим сценарієм розгорталися події і в За­ карпатті. У повоєнний період до липня 1947 р. від укра­ їнської єпархії тут відібрали 73 церкви, 15 священиків було вислано до Сибіру, трьох убили, а 36 втекло. У цьо­ му ж році було вчинено замах (влаштовано автокатастро­ фу) на мукачівського українського єпископа Г. Ромжу, якого пізніше отруїли в лікарні. Після цього закрили усі греко-католицькі церкви в Мукачівській єпархії, засуди­ ли до різних строків ув'язнення 50 священиків. Наслід­ ком усіх цих акцій було урочисте проголошення в серпні 1949 р. Московським патріархатом «добровільного возз'єд­ нання мукачівської єпархії з Російською православною церквою».

Ліквідація Української греко-католицької церкви бу­ ла частиною плану, спрямованого на організацію всебіч­ ної енергійної відсічі наступаючому Ватикану і зміцнен­ ню радянської влади в західноукраїнських землях. Ця ліквідація стала можливою через ослаблення в повоєн­ ний період греко-католицької церкви; загострення відносин між Заходом і Сходом, яке переросло в «холод­ ну війну», смерть лідера УГКЦ А. Шептицького.

Отже, суть повоєнних суспільних перетворень у за­ хідних областях України полягала в продовженні та за­ вершенні соціалістичної перебудови «возз'єднаних» зе­ мель. Шляхом активної «радянізації» планувалося від­ тіснити «старе» (звичаї, релігію, організацію праці, сус­ пільні структури, лідерів та ін.) і ствердити «нове» з ме­ тою «органічного» приєднання цього регіону до складу СРСР.

15.6. Боротьба ОУН—УПА

зрадянською репресивною машиною

Ліквідація греко-католицької церкви, насильницька колективізація, масові депортації викликали опір діям влади з боку місцевого західноукраїнського населення. Організуючим ядром і ударною силою цього опору стали формування УПА. її діяльність у повоєнний період умов­ но можна поділити на два етапи, що суттєво відрізняють­ ся один від одного тактичною лінією. Якщо змістом пер­ шого етапу (1945—1946) було відкрите протистояння ве­ ликих з'єднань, ар'єргардні бої, то на другому (1947— 1950) — починає переважати підпільна боротьба, удари невеликих бойових груп, затухаюча активність.

Після закінчення Другої світової війни керівництво УПА вважало, що зіткнення Заходу і СРСР неминуче, і тому своє основне завдання вбачало в тому, щоб не дати змоги радянській владі швидко закріпитися в західноук­ раїнському регіоні. На цьому етапі загони УПА тримали під своїм контролем досить значну територію — майже 150 тис. км2, на якій намагалися створити альтернативні радянським органам влади національно-державні струк­ тури. Формування повстанців мали у своєму складі кава­ лерійські та артилерійські частини. Активність УПА бу­ ла ще досить високою: так, за перше півріччя 1945 р. було здійснено 2207 збройних акцій (відплатних актів, диверсій на залізниці та шосейних дорогах, напади на районні центри тощо). У відповідь сталінський режим про­ вів 9238 каральних операцій, під час яких було вбито 34 тис. повстанців і 46 тис. захоплено в полон. У крива­ вому протистоянні загинули лідери ОУН—УПА — коман­ дувач УПА член Центрального проводу ОУН Клим Савур (Д. Клячківський), Карпович — перший заступник ко­ мандувача і начальник штабу УПА, Кремінь — заступ­ ник командувача УПА-«Захід» та ін. Такі втрати вимага­ ли суттєвої зміни тактики. Спочатку під тиском обставин великі з'єднання діляться на малі групи, які принципово уникають фронтальних боїв, повертаються до типово пар­ тизанських форм боротьби (засідка, наскок, саботаж, про­ рив та ін.).

Наприкінці 1946 р. Українська Головна Визвольна Ра­ да приймає рішення про докорінну реорганізацію УПА,

суть якої полягала в демобілізації частини повстанців, відправці певної кількості вояків на Захід і організації підпілля з найстійкіших і найвитриваліших людей. За висловом одного із ідеологів ОУН—УПА, у цей час роз­ почався перехід «від форм широкої повстанської бороть­ би до форм боротьби глибоко підпільної».

Зрозумівши ілюзорність своїх сподівань на радянсь­ ко-американську війну, ОУН і командування УПА на по­ чатку 1947 р. переходять до тактики партизанської вій­ ни невеликими групами, широкої підпільної боротьби, саботажу, антирадянської пропаганди, індивідуальних те­ рористичних акцій проти представників правлячого ре­ жиму.

У сучасній історичній літературі зустрічається згадка про те, що завершення війни ОУН-Б зустріла під гаслом, проголошеним Р. Шухевичем: «Домагатися, щоб ні одне село не визнало радянської влади. ОУН має діяти так, щоб усі, хто визнав радянську владу, були знищені. Не залякувати, а фізично знищувати! Не потрібно боятися, що люди проклянуть нас за жорстокість. Хай із 40 міль­ йонів українського населення залишиться половина — нічого страшного в цьому немає»1. За офіційними дани­ ми оунівці здійснили 14,5 тис. диверсій і терористичних актів, у яких загинуло майже ЗО тис. військовослужбов­ ців, працівників державних та охоронних органів, місце­ вих жителів. Тактична лінія УПА, курс на масовий опір західноукраїнського населення радянській владі давав привід сталінському керівництву для широкомасштабних каральних акцій у регіоні. Тому під колесами репресив­ ної машини опинились не лише повстанці. Свавілля, без­ законня, провокації стали нормою поведінки спецвійськ у Західній Україні.

Загибель командувача УПА Р. Шухевича (5 березня 1950 р.) стала своєрідним поворотним пунктом — після неї фактично закінчився організований опір на західно­ українських землях, хоча окремі невеликі загони УПА та рештки підпілля діяли ще до середини 50-х років.

Отже, у повоєнний період тактична лінія УПА зазнає певної трансформації. Якщо на початку переважають фор­ ми широкої повстанської боротьби (контролювання пев­ ної території, створення альтернативних радянським орга-

^Цит. за: Чайковський А. С. Невідома війна: Партизансь­ кий рух в Україні 1941 — 1 9 4 4 pp. мовою документів, очи­ ма історика. — К., — С. 242 .

нам влади національно-державних структур, діяльність великих формувань, які охоплюють кавалерійські та арти­ лерійські частини), то на початку 1947 р. тактика боротьби змінюється. Чинниками, які визначали ці зміни, були: переростання повоєнного протистояння між СРСР і Захо­ дом у «холодну війну»; значні втрати УПА в протиборст­ ві з радянськими військами; загибель повстанських ліде­ рів; певні успіхи радянської влади в суспільних перетво­ реннях у західноукраїнському регіоні; політика сталін­ ського режиму на розкол лав повстанців.

15.7. Масові репресії радянського режиму проти населення Західної України.

Операція «Вісла»

Відновлення радянської влади в західних областях України супроводжувалося посиленням репресивного тис­ ку на місцеве населення. Основною метою репресій було створення сприятливих умов для «радянізації» краю, експлуатації його демографічного та природного потенці­ алів; насильне залучення населення до радянської систе­ ми господарювання; руйнація національних структур са­ мозахисту, духовним осередком яких була Українська гре- ко-католицька церква; максимальне звуження соціаль­ ної бази збройного опору, очолюваного ОУН—УПА; оста­ точне утвердження на місцях органів радянської влади.

Наприкінці війни й у повоєнний період розгалуже­ ний сталінський репресивний апарат, що діяв у західно­ українських землях, широко використовував вже апро­ бований у попередні роки арсенал репресивних акцій. Арешти, вбивства, конфіскації майна, масові депортації, запровадження системи заручництва — далеко не пов­ ний перелік форм і методів репресивного тиску на місце­ ве населення. Своєрідним сигналом до початку репресій стало розпорядження НКВС СРСР від 7 січня 1944 p., у якому зазначалося: «...усіх виявлених пособників на те­ риторії України заарештувати з конфіскацією майна і від­ правити до Чорногорського спецтабору» (Красноярський край). З наближенням фронту до західноукраїнських зе­ мель репресивна діяльність радянського режиму посилю-

ється. Зокрема, у березні 1944 р. з'являється нове розпо­ рядження НКВС СРСР, у якому вказувалося: «Сім'ї, у складі яких є оунівці, що перебували на нелегальному становищі, а також сім'ї засуджених оунівців взяти на облік і виселити до тилових областей Союзу».

15 травня 1945 p. М. Хрущов провів у Львові нараду із секретарями обкомів КП(б)У і начальниками управ­ лінь НКВС. У своїй доповіді він вимагав рішучих караль­ них акцій проти сімей повстанців, а також рекомендував застосовувати «нові методи роботи», суть яких полягала у створенні в західноукраїнському краї атмосфери «кру­ гової поруки» та взаємної підозри. У кожному селі мали бути відібрані заручники із заможних селян, які мусили повідомляти офіційну владу про наміри та дії повстан­ ців. Водночас їх суворо попереджали, що вони несуть від­ повідальність за будь-яку подію, що станеться на терито­ рії сільської ради. Крім цього, місцеві радянські активіс­ ти мали стежити за заручниками і в разі їхньої неблагонадійності заарештовувати і виселяти. Хрущов вимагав організовувати збори селян, на яких оголошувати імена тих, хто допомагає повстанцям, і застосовувати проти них репресії.

Основними жертвами репресивних акцій були, як пра­ вило, члени сімей оунівців і «бандпособників», куркулі з сім'ями, стара західноукраїнська інтелігенція, священи­ ки греко-католицької церкви. Про масовий характер реп­ ресій свідчить той факт, що лише протягом 1946—1948 pp. у східні райони СРСР було депортовано майже 500 тис. західних українців.

Сталінське керівництво використовувало репресії в за­ хідноукраїнських землях і як засіб державного примусу, і як метод покарання. Основною метою каральних акцій було створення сприятливих умов для тотальної «радянізації» Західної України.

Операція «Вісла» — це завершальний етап процесу переселення українського населення із території Закерзоння (Лемківщина, Посяння, Підляшшя, Холмщина). По­ чаток цьому процесу було покладено 9 вересня 1944 р. угодою між польським Тимчасовим комітетом національ­ ного визволення та урядом УРСР, відповідно до якої укра­ їнське населення, що проживало в Закерзонні, мусило добровільно переїхати до Радянської України. Цю масш­ табну міграцію можна поділити на три етапи:

І етап —• «добровільне переселення» (вересень 1944 — серпень 1945 p.). У цей період по селах почали свою робо-

ту переселенські комісії, створені з представників УРСР та Польщі, які проводили агітацію за переселення. Про­ те місцеві жителі не поспішали залишати обжиті місця та зароблене важкою працею майно, крім того, вони боя­ лися колективізації та сталінських репресій, які вже ма­ ли місце в Західній Україні наприкінці 30-х — на почат­ ку 40-х років. Саме тому в русло добровільного пересе­ лення потрапляли переважно люди, господарства яких були знищені війною, малозаможні, або ж ті, хто зазнав чи боявся репресивних дій з боку підпільних польських формувань. Тому до 1 березня 1945 р. в Україну із Закерзоння переселилася лише 81 тис. осіб.

II етап — «насильницька депортація» (вересень 1945 — серпень 1946 р.). З другої половини 1945 р. доб­ ровільне переселення майже припиняється, більше того, почався процес нелегального повернення українців, які відчули важку руку сталінського режиму, на старі місця проживання. Відповіддю польської сторони на небажан­ ня українців залишати свої домівки та землі предків став відкритий терор. Спочатку інструментом репресій були збройні формування Армії Крайової, вояки якої грабува­ ли та палили українські села, вбивали їхніх жителів. Про­ те навіть цих жорстоких дій виявилося замало, щоб зла­ мати опір українців, які не бажали переселятися в УРСР. Саме тому восени 1945 р. головний уповноважений уря­ ду УРСР у справах евакуації порушив клопотання перед польським урядом про «надання військової допомоги в прискоренні масової депортації населення». Відповіддю Варшави на це «прохання» став наказ трьом польським дивізіям примусово відселити українське населення з 50-кілометрової прикордонної смуги на територію УРСР. У разі відмови українців від переселення планувалося при­ мусове відселення їх у глиб Польщі, за ріку Сян. Процес відселення супроводжувався вбивствами, пограбування­ ми, мародерством. Під тиском таких «аргументів» на за­ лізничних станціях збиралися натовпи бажаючих переї­ хати на територію УРСР.

Акція насильницької депортації, що розпочалася у ве­ ресні 1945 p., закінчилася у серпні 1946 р. Внаслідок цього в УРСР було переселено 482 тис. осіб — 96,8% українського населення Закерзоння.

III етап — «операція «Вісла» (квітень — липень 1947 p.).

Формальним приводом для початку цієї репресивної акції стала загибель у березні 1947 р. у бою з формуваннями УПА заступника міністра оборони Польщі К. Свєрчевсь-

кого. Одразу після цієї події польським керівництвом бу­ ло прийнято рішення про виселення українців і членів змішаних українсько-польських сімей з українських етніч­ них та прилеглих земель (Посяння, Лемківщини, Холмщини, Підляшшя) і поселення їх у так званих поверну­ тих західних та північних районах з обов'язковим розпо­ рошенням серед польського населення. Ці репресивні дії і становили основний зміст операції «Вісла». Репресивна акція була скоординованою на міждержавному рівні ді­ єю — під час її проведення відділи НКВС та чехословаць­ кої армії заблокували східні та південні кордони Поль­ щі. За польськими даними, депортовано було 140,5 тис. осіб, ув'язнено в концтаборі Явожно 3800 осіб, а вбито понад 650 осіб.

Отже, у середині 40-х років українське населення Закерзоння стало жертвою масових насильницьких депор­ тацій, які до серпня 1946 р. здійснювалися в напрямку УРСР, а з квітня 1947 р. — у глиб Польщі. Суттю опера­ ції «Вісла» було «очищення» теренів Південно-Східної Польщі від автохтонного українського населення та ціл­ ковита асиміляція українців-переселенців у польському середовищі.

15.8. Культурно-ідеологічні процеси в Україні

Процес консервації тоталітарного режиму в СРСР у повоєнний період вимагав остаточного утвердження ста­ лінської ідеологічної доктрини, саме тому в цей час, з одного боку, активізується пропагандистська обробка на­ селення, з іншого — посилюється тиск на інтелігенцію. Все, що виходило за межі офіційної доктрини, чи брало під сумнів її постулати, категорично відкидалося систе­ мою. Такий підхід обґрунтовував боротьбу не тільки про­ ти «націоналізму», а й проти «космополітизму» та «низь­ копоклонства» перед Заходом. Ця боротьба велася і в до­ воєнний період, однак після війни вона набуває особли­ вої гостроти. У суспільстві в цілому і особливо в середо­ вищі інтелігенції досить швидко йде процес формування й усвідомлення нових підходів до оцінки ситуації в кра­ їні, до розуміння власного місця в суспільстві, розгорта­ ється інтенсивний пошук нових сфер і форм самореалізації в культурі й науці.

У 1946 р. побачили світ сумнозвісні постанови ЦК ВКП(б) «Про журнали «Звезда» і «Ленінград», спрямова­ ні проти творчості А. Ахматової і М. Зощенка, «Про кі­ нофільм «Большая жизнь» та ін., що стали не лише сво­ єрідним сигналом, а й, як зазначалося в редакційній статті журналу «Більшовик України», «бойовою програмою» но­ вої ідеологічної атаки. Вже за шаблоном, виготовленим у Москві, цього ж 1946 р. ЦК КП(б)У ухвалив кілька пос­ танов «Про перекручення і помилки у висвітленні укра­ їнської літератури в «Нарисі історії української літера­ тури», «Про журнал сатири і гумору «Перець», «Про жур­ нал «Вітчизна» та ін. Усі ці документи, як правило, міс­ тили три тези: критику націоналізму; вказівку на недос­ татнє висвітлення в художній творчості проблем сучас­ ності; заклик до розгортання більшовицької критики і самокритики. Почалася чергова кампанія морально-по­ літичного тиску на суспільство, інспірована тодішнім го­ ловним ідеологом А. Ждановим і тому названа «ждановщиною». її перший етап в Україні проходив під гаслом боротьби проти «націоналізму». Особливо чітко це вия­ вилося після вересневого 1947 р. пленуму правління Спіл­ ки письменників України, коли посилилося відверте пуб­ лічне цькування і пряме звинувачення в «націоналізмі» М. Рильського (за твори «Мандрівка в молодість», «Київ­ ські октави»), КХ Яновського (роман «Жива вода»), І. Сенченка (повість «Його покоління»), О. Довженка (кіносце­ нарій «Україна в огні») та ін.

Нагнітанню атмосфери ідеологічної нетерпимості під виглядом принциповості сприяло те, що саме 1947 р. КП(б)У знову очолив Л. Каганович. Саме він зробив «ваго­ мий внесок» у підготовку згаданого пленуму. Ще в серпні, виступаючи на нараді молодих письменників у ЦК КП(б)У, Л. Каганович розставив акценти майбутньої кампанії шель­ мування, провокаційно заявивши: «Ми не зуміємо вихо­ вати когорти молодих письменників без критики старих».

У серпні 1947 р. розширюється фронт ідеологічної ата­ ки сталінізму на українську інтелігенцію: вогонь неспра­ ведливої критики переноситься на велику групу науков­ ців республіки. Так, саме в серпні ЦК КП(б)У ухвалив постанову «Про політичні помилки і незадовільну роботу Інституту історії України Академії наук УРСР». Різкій критиці були піддані праці С. Білоусова, К. Гуслистого, М. Петровського, М. Супруненка, Л. Славіна, Ф. Ястребова та ін. їх звинувачували у відході від більшовицько­ го принципу партійності, в антинауковості, відродженні

основних ідей історичних концепцій Антоновича, Грушевського, висвітленні історії України ізольовано від історії інших народів СРСР, відмові від акценту на боротьбу кла­ сів тощо. Справжня ж суть цих критичних зауважень полягала у обстоюванні владою монополії на трактуван­ ня історичного процесу, що є однією з важливих умов функціонування будь-якої тоталітарної держави.

Другий етап кампанії морально-політичного тиску на суспільство відкриває розгорнута наприкінці 1948 р. бо­ ротьба проти «низькопоклонства» перед Заходом, а зго­ дом — і проти «космополітизму». Відіграючи роль ідео­ логічного забезпечення консервації пануючого режиму, кампанія проти «космополітизму» мала на меті посили­ ти культурно-ідеологічну ізоляцію країни; не тільки роз­ колоти інтелігенцію, а певною мірою протиставити її іншим соціальним групам суспільства; розпалити шові­ ністичні та антисемітські настрої, посилити процес руси­ фікації; відновити важливий чинник функціонування то­ талітарного режиму — образ внутрішнього ворога, що в роки війни дещо відійшов у тінь.

Сигналом до рішучої атаки проти космополітів стала редакційна стаття «Про одну антипатріотичну групу те­ атральних критиків», опублікована в січні 1949 р. у га­ зеті «Правда». Відгомоном цієї статті в Україні стало на­ вішування ярликів «безрідних космополітів» на літера­ турних і театральних критиків О. Борщагівського, А. Гозенпуда та ін. Кампанія боротьби з космополітизмом приз­ вела до негативних наслідків: у літературі та театрі, по суті, зникло поняття мистецької школи; поглибилася ізо­ ляція від надбань західної культури; остаточно зникла атмосфера творчої змагальності; театральна та літератур­ на критика перетворилася із засобу стимулювання твор­ чого розвитку на засіб втримання митців у рамках офі­ ційного «соціального замовлення»; катастрофічно для мис­ тецтва була обмежена свобода творчості.

Монополія влади на визначення пріоритетних напря­ мів у науці, на тотальний ідеологічний контроль чітко простежується в процесі широкомасштабних дискусій з питань філософії, мовознавства, політичної економії, які було розгорнуто в 40—50-х роках. Прикладом диктату в науці стала сесія Всесоюзної академії сільськогосподар­ ських наук (серпень 1948 p.), яка піддала нищівній кри­ тиці генетику. В Україні жертвами «лисенківщини» ста­ ли академік М. Гришко, професори С. Гершензон, Л. Делоне, І. Поляков та ін.

Поштовхом до нової хвилі критики творчої інтеліген­ ції стала редакційна стаття газети «Правда» від 2 липня 1951 р. «Проти ідеологічних перекручень у літературі». У цій статті популярний вірш В. Сосюри «Любіть Украї­ ну», написаний ще 1944 p., називається «в основі своїй ідейно порочним твором», під яким могли підписатися Петлюра, Бандера; М. Рильському нагадували про «сер­ йозні ідеологічні помилки»; гострій критиці піддавалася опера К. Данькевича «Богдан Хмельницький».

За короткий строк (1946—1951) було прийнято 12 пар­ тійних постанов з ідеологічних питань. І хоча в більшос­ ті випадків об'єктом нападок була та чи інша частина інтелігенції, справжньою мішенню для тоталітарного ре­ жиму було все суспільство. Саме у цьому контексті слід сприймати заяви Л. Кагановича про те, що кожний випа­ док невиконання планових завдань у промисловості й сіль­ ському господарстві розглядатиметься як прояв україн­ ського буржуазного націоналізму.

Отже, ідеологічний наступ тоталітарного режиму на­ прикінці 40-х — на початку 50-х років зумовлений низ­ кою внутрішніх і зовнішніх чинників. Погромні ідеоло­ гічні кампанії були реакцією на розгортання і поглиблен­ ня «холодної війни»; способом посилення культурно-ідео­ логічної ізоляції країни; формою зміцнення тотального іде­ ологічного контролю за суспільними процесами; засобом реанімації образу внутрішнього ворога — важливого фак­ тора функціонування тоталітарного режиму; методом ней­ тралізації активної патріотично настроєної національної еліти. І хоча ці кампанії не могли зупинити духовного розвитку народу в цілому, вони гальмували його досить суттєво, даючи змогу режимові консервуватися, а команд­ но-адміністративній системі стабілізуватися.